menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 01.03.2022 в 18:28
Фанф прочитано: 684 рази
Час прочитання:
Категорія: Curtain story, Фантастика
До фанфіку залишено: 1 відгук
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Ярина та дурні пророки


01.03.2022, 18:28
Вступ

Свіже вранішне повітря, стояло тим ранком у Карпатах. Слабкий вітерець колисав траву  а червоне  світло, ледь освітило горизонт. Глибокі сліди на зеленій траві залишались від важких чоловічих чобіт. Його висока тінь закривала перші сонячні промені, мов пожирало їх, залишивши це прекрасне, цвітуче підгір'я у тіні, без краплі світла. Чорний шкіряний плащ з таким же капюшоном, приховував лице незнайомця від гір, немов вони могли його впізнати, погляд його вогняно - червоних очей примушував навіть квіток згинути, його довгі світлі пасма виглянули з під капюшона та розвивались на прохолодному вітру, чим заважали взору. Переходячи через невелику ущелину між горами, незнайомець, немов перемістився у інший світ; та попрямував до темної печери, яка сховалася між скалами зелених гір. Але він знав куди прямує. Прямо до джерела мороку, у темні заглибини печери, де його очікували:

- Нарешті ти прийшов, сину мороку. - Прохрипіла стара жінка, яка очікувала його біля вогнища, над яким кипів казанок з дивною зеленою субстанцією усередині.

Жінка зробила крок, і її балахон, кольору глини, колихнувся, мов був не із тканини. Але її одяг не було найдивнішим у її образі, дивним було те, що у старої очі були закриті а повіки: зшиті між собою чорними нитками.

Неподалік, на світло вийшла і друга стара, одягнута у такий же балахон. Тільки з очима у неї було все добре, вони були розплющені і дивилися на незнайомця оцінюючи його. Але її вуста були зашиті, такими ж нитками як очі її сестри.

- Ми тебе зачекалися... - прошипіла третя стара, зненацька з'явившись позаду гостя. Але той не шолухнувся. Коли вона підійшла до своїх сестер, незнайомець помітив що в неї немає вух, на тому місці, у старої красуются дві зашиті лінії, мов хтось навмисно лишив її слуху.

- Сину мороку... ти прийшов до нас по знання майбутнього, тож слухай уважно! - було незрозуміло, хто саме із  сестер це сказав, вони здавались одним цілим і іхні голоси лунали звідусіль.

Жінка з зашитими вустами підійшла до казанка, підняла руки до гори, мов збиралася щось впіймати, і її очі засвітилися, мов дві зелені лампочки. З її горла, через зашиті вуста вирвався дивний звук, схожий на якусь пісню, але від ціеі пісні по шкірі пробігав холодок.

Інші дві старі стали позаду третій, і, мов перекладали її виття нормальною мовою:

- Сова гордою темною стане,
Ніхто проти неї не повстане.

- Ворон її в себе закохає,
Та з клітки своей не відпускає.

- Кролик доскачить не в ту нору,
Кохання не пустить до світу його.

- Клітка по зубам не буде коту,
Зостатися в нії навіки йому.

- Вовченя вовком не стане
Мавку він в себе закохає.

- Дракон проти всіх не повстане,
Та магом він ніколи не стане.

- Медвідь у цирку виступає
Ніхто його не зупиняє.

- А Бик через капкани стрибає
Сумління його не відпускає.

- Птах допомагає завжди змії,
А змія цього птаха з'їдає завжди.

- Роставить капкани свої та змія,
І більше не побачити світу тепла...

Чоловік низько вклонився:

- Прошу мене вибачити, за те що потурбував вас у такий час... Але це перші діти, яких запросили за довгий час, отож я маю бути готовим до їх прибуття.

- І не тільки ти, хлопче, - прошипіла сліпа стара, - Я бачу тебе, дочко пітьми, хоча ти можешь не показуватись нам, треба бути вічливішою зі старшими за тебе...- сказала вона, звертаючись до когось за спиною чоловіка. Він розвернувся, уважно прошастав очима печеру і ії закутки, але нічого не побачив. Старі жінки відійшли і сховались у глибині печер. Здавалося, що окрім чоловіка не було нікого, ні єдиної душі, але якесь тривожне відчуття не покидало його, тому опустивши очі, чоловік сказав у пустоту:

- Як завжди, підслуховуєш ?

У кутку, де невеликий валун кидав тінь і приховував невеликий закуток від цікавих поглядів, щось заворухнулося. Здавалось, що сама тінь якось поміняла свою форму, мов стараючись все-ж таки приховати особу яка там стояла. Тінь знов шолухнулася і зазвучав тихий але мелодичний сміх:

- Вибачай, Селіане, але я мала бути певна у тому, що має статись. - ії постаті чи обличчя не було видно, але Селіан точно знав хто вона.

- Ти б мала мені більше довіряти, ми ж були друзями. - його голос не змінився, він був рівний і врівноважений, кожне слово яке він говорив цій жінці було добре продумано перед тим як вимовитись, бо ж не простою жінкою вона була.

- Ключове слово були друзями, тож не бери на свій рахунок. - пролунав ще один недовгий смішок, коли ії голос  різко посерйознішав, - Ти помятаєшь нашу домовленність, Селіане. Я хочу щоб Ка'Дарго Дюжарден покину цю школу до початку першого екзамену.

Частина1: Мавка, водяний та дракон.

Ярина. Україна, Закарпаття.

Була середина літа і, хоча, легенький вітерець гуляв квітковим полем, дівчина була одягнута доволі тепло: у темних джинсах і в білій вязаній кофтині з довгими рукавами. Прискіпливо вдивляючись до кожної рослини, дівчина деколи заправляла неслухняне пасмо каштанового волосся за вухо. Кожну суботу, кожної неділі, Ярина збирала трави для настоянок якими торгує ії бабуся. Але ця субота не була така як інші, з самого ранку щось хвилювало дівчину, якесь передчуття...

- Ярино! - почувся чоловічій голос, дівчина оглянулася і, побачивши свого батька, нахмурилася. Чоловік вийшов на поляну і вітер швидко підхопив запах алкоголю. Ярина зморщила носа. - Ярино! Ти що глуха? Чи що? До тебе прийшли! Хутко додому!

Важко зітхнувши, Ярина підхопила корзинку з травами і повільно рушила до невеликого будиночка, на узбіччя ліса.

Скільки себе пом'ятала Ярина, батько завжди пиячив, а деколи навіть пропадав на декілька днів, хоча й завжди повертався. Але він не завжди таким був, бабуся розповідала дівчині про ті часи коли Святослав Совский був відомим письменником у їхній області, і на нього покладали великі надії, але, зі смертью матері Ярини, і люблячої дружини, закінчилася і письменницька карьера Святослава, і це остаточно його зламало. Тепер він такий: худющий, мов та сушена риба, бородатий і вічно п'яний. Того, мабуть, і не помічає чим заробляє на життя бабуся Ярини ( а з недавніх пір і сама Ярина), - Надія Горин. Одна з найвідоміших знахарок долини. Проте, до Надії зверталися за магічною допомогою не тільки люди, а й інші, не менш цікаві істоти.
Тому, коли Ярина зайшла до теплиці з метою завiшати трави, зовсім не здивувалася побачивши там рудоволосу худорляву дівчину. Звичайна людина може і не помітити, але, якщо придивитися можна було побачити ледь зеленуватий відблиск шкіри, довгі чорні вії які приховували надто велики райдужки очей, і звісно, довгі, гострі та прозорі мов із кришталю, нігті, хоча цим зараз нікого й не здивуєш. "Мавка" промайнуло у голові Ярини.

-Бабусі зараз нема. - тихо сказала дівчина, ховаючи погляд від дивної гості.

Мавки славились своєю вродою, як і даром вмовляння. Ярина добре знала що з цими iстотами мае бути обережною, бо ж багато з них мертвi i iхня мета забрати чуже життя.

- Мене звуть Мірка, - мелодичним голосом, представилась гостя - і я прийшла зовсім не до твоєї бабусі.

Ярина облишила трави і різко обернулася:
- У тебе є ім'я, отже ти комусь служиш, як звати твого господаря?

- У мене немає господаря. - тихо відповіла Мірка.

- То що-ж тобі від мене треба? - спитала дівчинка, зробивши крок назад. Вона знала що мавка у якої є ім'я але нема господаря мае бути дуже сильною і небезпечною.

- Я прийшла вручити запрошення Ярині Совскій, білій карпатській відьмі, до найвидатнішої школи чаклунства та темних мистецтв. - після такого пафосного пояснення, Мірка низько вклонилися і протянула Яринці конверт.

Трішки розгубившись, Ярина, забрала конверт і, не спускаючи очей з усміхненої мавки, відкрила його.

-І що-ж мені з цим робити? - спитала дівчина, тримаючи в руках звичайну картку, на якій було написано її повне ім'я.

- З цим ти маєш прийти до озера Несамовите, що в горах, завтра рівно опівночі, там тебе зустрінуть...

З цими словами мавка щезла, залишивши розгублену Ярину на самоті зі своїми тривогами.

Дарго, Франция, Париж.

Тільки дев'ята ранку а на вулицях вже скупчилися автомобілі перекриваючи проїзд, створивши затор на всю вулицю. Деякі водії сигналили, деякі лаялися, але затор не рушив з місця ні на сантиметр. С заду під'їхав мотоцикл, водій якого, скинув з голови шолом і з нудьгою подивився на довгий затор. Його сіро-зелені очі мов загорілись а на обличчі з'явилася нахабна посмішка. Швидко, на кинувши на голову шолом, мотоцикліст надавив на газ, піднімаючи високі клуби диму. Мотор мотоцикла зривів і урвав з місця, різко повернув вліво, і, крізь вереск пішоходів , помчав далі по тротуару. На блискавичній швидкості, мотоцикліст увірвався до приватного маєтку, ворота якого ледь встигли відкритися. Мотоцикл різко зупинився і здав трішки назад, мов роздумуючи над чимось.

- Вітаю месье Морингтон, я можу вам чимось допомогти? - спитав один із охоронців, склавши руки за спину.

- Дарго, тут зараз? - спитав мотоцикліст, на що охоронець лише кивнув. - Це добре...

Заревівши, мов той дикий звір, мотоцикл зірвався з місця, але не вперед по цегляній доріжці, а вгору прямо до великого панорамного вікна. Охоронці просто відвернулися, ніби літаючий мотоцикл це абсолютно нормальне явище, а може для них все так і було...

Тим часом, мотоцикліст с тріском розбив вікно і опинився посеред великої кімнати.

Кімната була така сама як він її запам'ятав: такою ж просторою, без зайвих речей, якщо б не смартфон, який лежав на прикроватный тумбочці і той факт що в ліжку хтось лежав прикритий ковдрою, то можна було подумати що тут ніхто й не живе. Це тішило гостя, бо навіть за три роки його відсутності, його найліпший друг ні краплини не змінився.
Мотоцикліст кинув шолом на підлогу і, розігнавшись, стрибнув на ліжко:
- Прокидайся, сонько! Скільки можна хропака ганяти...- але в ліжку, крім подушок, нікого не виявилось, - І де це він вештається с самого рання? - спитав він, у самого себе, роздратовану розплутуючи ногу, яка застряла у пухнастій ковдрі. Вибравшись з пастки, гость вже попрямував до двері, як раптом вони самі відчинилися, пропускаючи власника кімнати.

- Саллі? Якого біса ти тут 'обиш? - здивувався той, при тримавши рушник, який прикривав нижню частину тіла. Видно хлопець тільки но вийшов із ванної, а тут такий сюрприз! - Якого біса в моїй кімнаті 'обить твій мотоцикл?! І що з моїм вікном?! - Виболовши очі і розкрив рота, хлопець с жалем дивився на розбите вікно. У тім Саллі радісно розреготався, мов його друг сказав якийсь смішний жарт. Його сміх ехом відбивався від сірих стін, і, тримаючись за живіт він впав на ліжко, продовжуючи реготати.

- Досить і'жати! Це не смішно! - продовжував власник кімнати, хоча і сам ледве стримував посмішку. Поява друга саме зараз, осчасливила його, навіть попри розбите вікно.

- Ти б бачив своє обличчя , - продовжував реготати Саллі, - Як був занудою, так нею і лишився, - заспокоївшись, Саллі піднявся з ліжка, махнув рукою на розбите вікно, і прошепотів щось швидко і неясно. В результаті шматочки скла, мов магнітом, почали притягуватися один до одного, поки вікно не стало цілим, мов ніколи і не розбивалося.

- Бачишь, я багато чого навчився, Дарго, не те що ти...- прорік Саллі, поважно споглядаючи на своє творіння.

-Я бачу Саллі, але як ти тепе' витягнеш свій мотоцикл з т'етього пове'ху будинка де немає ліфтів? - Дарго скептично підняв ліву брову, дивлячись на старого друга. Саллі почухав потилицю, озирнувся але виходу із ситуації так і не знайшов. Тільки но хлопець відкрив рота для відповіді, як в двері постукали:

- місье Ка'Дарго, вибачте що завадив, - в кімнату зайшов, і низько вклонився чоловік середніх літ в строгому костюмі, видно дворецький.

- Кажи Джеймі, чого хотів.- махнув рукою Дарго, відкинувши з лоба мокре волосся.

- Місьє Дєжарден, чекає вас та місьє Саллівана у своєму кабінеті.- після цих слів, дворецький Джеймі, низько вклонився, і вийшов, залишивши хлопців самих.

- Я думав твого батька немає зараз у Парижі...- сказав Саллі після недовгої паузи. Дарго тим часом, вже натякнув чорну футболку:

- Може ти і здивуешься, але я теж так думав до цього моменту.

***

- Надто довго, Дарго. Невічливо примушувати гостей чекати - процедив крізь зуби, Габріель Дюжарден.

Чоловік сидів у масивному кріслі, за важким столом з червоного дерева. На столі, у такт цокотів маятник, звук якого здавався роскатом грома у тиші кабінету. Усі мовчали. Доки старший Дюжарден відкладав свої папери у сторону. Чоловік підняв сірі очі, похмуро дивлячись на сина.

- Вибач, батьку, - відповів Дарго, дивлячись на ламінат під ногами, - наступного 'азу зайду до тебе у 'ушнику. - Саллі підняв руку до лиця, щоб стримати сміх, але йому погано вдавалось, на що мисье Дюжарден сурово подивився на хлопця. Зніяковівши, Саллі зразу проковтнув свій сміх, відвів погляд у вікно, потім на підлогу і почав нервово скубувати куртку та заправляти свою чорну футболку.

- Салліван.. - різко почав Габріель, піднімаючись с крісла, і прискіпливо оглянувщи хлопця з голови до ніг. - Радий бачити тебе при доброму здоров'ї - більш м' яким тоном продовжив мисье Дюжарден - Як почуваються батьки та сестра?
- Усе д-добре, а в-ви як, місье Д-дюжарден? - нервуючи відповів Саллі, ховаючи погляд від гострого зору хозяіна кабінету.

- Бувало і краще, але це зараз неважливо, важливо зараз те, навіщо я вас покликав - старший Дюжарден сперься руками на стіл і опустив погляд на документи на столі.
- маю за честь представити нашу гостью - кивком головы він показав на диван, який стояв позаду хлопців. Вони обидва обернулася і помітили на дивані гарну дівчину з червоним, довгим волоссям, вона встала і ввічливо посміхнулася, показуючи ряд гострих тоненьких зубів.

- Що за... - почав Саллі, але Дарго встиг його зупинити, сіпнувши за руку.

- Мене звуть Мірка, - тоненьким голоском почала гостя, - Маю за честь познайомитися з вами, місье Ка'Дарго Габріель Дюжарден, - дівчина вклонила голову у сторону Дарго, - та мистер Салліван Оллівер Морінгтон.

Хлопці продовжували мовчати і далі дивлячись на гостю: Саллі з острахом, Дарго - з цікавістю.

Питер, Нiметчина, Берлiн

Ранок був похмурим та вологим. Подув легкий прохолодний вітерець і хлопець накинув на плечі спортивну куртку, натягнув навушники на голову, і побіг по вулиці. Пітер біг по цьому маршруту кожного ранку. Він хотів підтримувати форму, але дідусь не відпускав його до спорт залли, тому пробіжки були єдиними миттями волі для хлопця.

Солце тільки почало освiтлювати своїми променями горизонт, коли хлопець повернув у сторону старого парку. Через навушники хлопець чув тільки музику пропускаючи голосні звуки міста. Але коли він забридав у глибину парку, усі звуки всчухли, стало тихо, немовби парк був не в місті а десь у безлюдних просторах.

Поки Пітер бігав, за ним спостерігали багато очей, мешканців лісу. У цьому парку з далеких часів проживали різні істоти, такі як: гремліни, гобліни або інші фейрі. І Пітер звик до них, тому не звертав уваги, поки перед хлопцем, нізвідки з'явилася червоноволоса незнайомка. Злякавшись, Пітер не встиг загальмувати і впав на доріжку, виболувши голубі очі на дивну гостю:

- Щ-що ти таке? - спитав він, тремтячими губами.

- Я мавка, - відповіла вона і посміхнулася, блиснувши рядом гострих зубів, від чого у хлопця по шкірі пробігав холодок, - мене звуть Мірка, рада познайомитись з вами Пітер Метью Вайтенберг.

***

- Що це все означае?- хлопець кинув на стіл маленьку карточку. - Ти обітцяв що я поїду до Ірландії, навчатись магії друїдів, які ще Карпати, поясни мені!

- Не забувай до кого звертаешься, хлопче! - Генрі Вайтенберг, с силою вдарив по столу. Пітер зціпив зуби і опустив очі. Його дідусь ніколи не церемонився з онуком і не обмежувався лише високим тоном чи погрозами, але Пітер, навіть при загрозі покарання, завжди вмів висловлювати свою точку зору. І навіть зараз,коли він стояв у кабінеті дідуся, навпроти грізніх чорних очей Генрі, він тримався рівно, не показуючи страху. - Те що тебе запросили до ціеі школи: велика честь для нашоі сім'і. Ти маешь дякувати посланцю, за те, що вибрали саме тебе, з тисячи інших.

- Що це за школа така, до якоі запрошуе мавка? - Спитав Пітер, опанувавши себе.

- Цю школу, заснував великий герой Темної Війни, - відповів дід, посміхаючись собі у вуса. Пітер здивовано підняв на нього очі.

- Темної Війни? - перепитав він, не вирячи своім вухам.

- Так, онуку, саме так. - Генрі піднявся з шкіряного крісла і підійшов до полукруглого вікна. Дивлячись за горізонт і сціпивши руки за спину, він продовжив, - Нам не можна говорити про ті часи, але я впевнений, що вам усе розкажуть коли ви туди доберетесь. Я відкрию тобі прохід до Карпат, через мое дзеркало, тому будь готовий, - хлопець кивнув, - Карпати... - мрійливо повторив дід, - давно я там не був... Отже, - повернувся він до онука, - Спочатку, ти опинешся у лісі біля массиву Чорногора, там тебе очікуватиме випробування яке ти маешь пройти, потім тебе відразу перенесуть до гори Туркул у печеру трьох пророків староі релігіі, вони і перенесуть тебе до впадини де знаходится озеро "Несамовите".

- Навіщо такі труднощі? Якщо я вже зачислений до ціеі школи? - спитав Пітер, нахмуривші світлі брови.

Генрі дивися на онука хвилин дві, поки не сказав:
- Хоча вони і вибрали тебе, ти маешь довести ім що ти цього вартий.

Ярина

Дівчина вдяглася тепліше ніж зазвичай. На вулиці вже вечоріло і прохолодний вітерець проходив навіть через білий вязвний кардиган. Ліс перед дівчиною жив своїм життям: цикади співали, комари шукали джерело їжі, щось шоруділо у кущах...

Ярина набрала легені повітря і зробила пару кроків у глибини лісу. Тиша. Стало настільки тихо, мов дівчина пройшла через невидиму стіну. Дівчинка важко ковтнула ком, який застряг у горлі, схопилася за лямки старого рюкзака, який віддала їй бабуся і пішла далі. Бабуся, перед тим як відправити онучку до лісу, дала чіткі настанови, що до речей у цьому рюкзаку і Ярина з кожним кроком, пошепки повторювала все що казала їй бабуся.

Під ногами щось хлюпнуло і дівчина зупинилася, оглядаючись: навколо були лише високі дерева, та зелене болото... Як вона опинилась у болоті? Щось булькнуло і с заду почувся якийсь дивний шепіт, мов хтось хотів щось сказати,  але був за далеко. Знову булькнуло, але з іншої сторони, Ярина пильно вдивлялася у лісові хащі, але так нікого і не помітила. Коли с заду почувся голос:

- Так...так...так... кого я бачу... - перед дівчиною явився дивний хлопець: він сидів на великому, зарослому мхом, валуну, схрестивши ноги і пильно дивлячись за дівчинкою.

- Сашко? - спитала Ярина, оговтавшись, - а ти чого тут забув?

Ярина знала Сашка, мало не з пелюшок. Він був водяником який любив бруднити бабусин колодязь, але Надія завжди вдало відкупувалася від нього свіжою рибою. Сашко відрізнявся від інших водяних хочаб тим, що старався виглядати молодим, коли інші  виглядали більш як старці. У Сашка було зелене розпатлане волосся, шкiра його була майже прозора, як і у більшості таких істот, одягнутий у чорну фудболку і джинси, він скоріше був схожий на прибацнутого хлопчака, ніж на магічну істоту.

- Я проводжу випробування для дошкільнят, - посміхнувся він, - і дуже пригнічений тим, що мені попалася саме ти, Совська, я вже думав, що зустрину якусь американку... Але зустрів властну сусідку, - він важко видохнув, - Ну що, мені дуже шкода...

- Чекай Сашко! - підняла руки Ярина, зрозумівши що без плати він не захоче пропустити ії , - у мене для тебе дещо є...

Повільно, очима слідкуючи за водяником, Ярина дістала контейнер з рибою, який дала бабуся. Очі Сашка стали мов ті великі гудзики, уважно стежачи за контейнером.

- Це... Ну... - почав він не відриваючи очей від риби, - Звістно дуже добре, але...-
швидко протягнувши руку, водяник відібрав контейнер, і пригорнув його до грудей, - Випробування є випробування, Ярино, тож прощавай, сподіваюся більше не побачимось...

- Що? Тобто? - оторопіла Ярина, дивлячись як водяник, нахабно посміхаючись, зникае у зеленому тумані, а вода під ногами починае дивно булькати, - Ах ти... Будешь мені винен, зрозумів?! Я виберуся звідси і здеру с тебе шкуру! Бісів ти...- вода почала булькати сильніше а довкола почали винирати з під води дивні сірі щупальця. Ярина намагалася ворухнути ногами але болото тримало щільно. - О ні... Ні...ні ні, тільки не це... Так як там було: вода відкрие стежину - росстане пісок як лід. Вода відкрие стежину - росстане пісок як лід...

Ярина повторювала слова заклинання знову і знову, але білі нитки магіі проходили через воду і нічого не відбувалося. Тому дівчина примітила високе дерево недалеко, і вирішила спробувати дещо інше:
- Вітер поможе крила роскрити, від землі відірватись і в небо летіти... - з кожним словом, навколо піднімався сильний вітер який кружляв довкола дівчини, мов той смерч. Через декілька хвилин стараннь дівчина відчула що відриваеться від землі. Піднявшись на добрі чотири метра у висоту, Ярина подивалася униз і оторопіла від побачиного: прямо під ії ногами, було величезне чудовисько схоже на восьминога, його щупальця кружляли довкола а величезна зубаста пащека розкрилася щоб сцапати дівчину. Клац! Зуби клацнули і Ярина здригнулася так, що зовсім забула повторюбвати слова заклинання, і вже зажмурилась зі страху що впаде униз, коли міцні руки швидко охопили іі за плечі і під коліна.

- Ich hatte kaum Zeit, - почувся хлопчачий голос.

- Що? - Ярина відкрила очі, і побачила світловолосого хлопця який тримав ії на руках прямо у повітрі. - Ти ще хто?

- Вибачь, - посміхнувся він, говорячи з сильним акцентом, - Я кажу, що ледь устиг тебе піймати, я Пітер, ти теж випробування проходиш?

- Ага, - кивнула дівчина, все ще в шоці від переляку, - А я Ярина.

- Дуже гарне ім'я...- він ще раз посміхнувся і Ярина по неволі замилувалася такою гарною посмішкою. Пітер же дивився на неї мов на екзотичну тваринку, коли іх перебив голосний рик. Нахмурившись вони обидва повернули голови у сторону шуму.

- Це що дракон? - спитав Пітер.

- Очевидно... - протягнула Ярина.

Дарго. Карпати. Початок випробування.

Лiс був темний та вогкий. Всюди були затхлi пожовклi листя, вiд яких вiдчувався сильний смород плiсняви та простоялої води. Дарго зморщив носа вiд огиди, дивлячись на своi новi кросiвки:

- Мда, не для цього я iх купував, - цокнув вiн язиком.

Саллi, натомiсть розреготався:
- Дивися на свiт ширше, друже. - порадив вiн i стукнув Дарго по плечу, - Тiльки уяви собi, скiльки цiкавого можна знайти у таких лiсах: вiд шипастих ящiрок до мавок чи грiзлi, або йеттi.

- Або якогось п'янчугу, який не туди заб'iв. - не унiмався,Дарго.

Саллi лише хитнув головою, мов погоджуючись з другом i хлопцi продовжили свiй шлях у хащi Карпатских лiсiв.Дерев було не багато, зате було багато кущiв. Звiрiв теж не виднiлося на горiзонтi чи, може, вони добре ховалися вiд гостей. Тиша лiсу навiювала страх на хлопців, хоча, нi один iз них цього не показував.

Подув легкий вiтер i почувся дивний шепiт, який блукав мiж гiлками кущiв. Хдопцi одночасно обернулися у рiзнi сторони, але так нiчого й не розгледiли.

- О! Диви що тут є! - вигукнув Саллi, i побiг у хащi.

- Якщо там не твiй мотоцикл або моя тачка, то менi не цiкаво, - вiдповiв Дарго, i вже хотi рушити далi, як з кущiв вибiг Саллi з криками:
- ЯЩИРКА! ВЕЛИЧЕЗНА ЯЩИРКА!

Саллi побiг далi, оминаючи оторопiлого Дарго, коли з тих самих кущiв визернула величезна рогата голова а потiм i усе довжилезне тiло.

Дарго уперше бачив дракона: луска його була сiра i блискуча, з гострими шипами уздовж хребта. Хвiст був довгим і усипаним шипами, два величезних " кажанячих" крила стирчали з його лопаток. Звiр, побачивши Дарго, замахнувся своею когтистою лапою але хлопець встиг зiскочити у сторону i, кинувши у драконячу пащеку вiдбивающе закляття, побiг за Саллi. Дарго не був упевнений що закляття подiє на дракона, але часу на те щоб перевiрити не було, тож вiн нагнав Саллi:
- Що ти з'обив? - спитав Дарго, на ходу, - Д'акони просто так на людей не кидаются.

Саллi мовчав, бiг собi далi стискаючи якусь блискучу рiчь у руцi. Дракон швидко доганяв хлопців, за рахунок четирьох кінцівок, як раптом зупинився, правою лапою ступив уперед а лівою задньою сперся назад, ніби ставав у якусь бойову стійку. Дарго повернув голову щоб краще розглянути, що робить звір, коли заціпився ногою за ногу Саллі і хлопці разом хлюпнулися у листя. Саллі вже хотів піднятися але Дарго швидко зупинив друга:
- Ні! Не встигнемо ! - хлопець схопив Саллі за голову і, наскільки вистачило часу, прикрив його собою. Почувся шум і запах горілого листя та опаленого гілля, але до хлопців, якимось дивом, вогонь не добрався.

- Що в біса ... - почав Саллі, але оторопіло витріщився на те що зупинило вогонь.

Дарго теж піднявся і перше що він побачив це величезний, ідеально округлий, блискучий щит з дивними візерунками. Дарго знав що такими щитами зазвичай користувалися світлі маги і зараз перед ним стояли двое: білявий хлопчисько, надто високий та світлий для цього місця, і дівчина середнього зросту з довгими каштановими косами, які визирали з під хутряної шапки, у чорному в'язаному кардигані та з невеликою торбинкою перекинутою через плече, саме вона створила щит. Ліва рука дівчини була направлена вперед утримуючи щит, що здивувало Дарго, бож світлі маги, зазвичай використовували праву руку ... І щит, він був просто величезний, вогонь відбивався від нього як від стіни, хлопець навіть жару не відчував ... " Сильна мала" подумав Дарго, дивлячись на незнайомку.

- З вами все добре? - спитав білявий хлопець з сильним акцентом, і тільки коли він повернувся до них обличчям, Дарго впізнав його.

Знайомтесь: Пітер Вайтемберг - найсвітліша душа у всесвіті магів. Родина Вайтемберг є, і завжди були, темними чаклунами, всі окрім Генрі Вайтемберга, який, чомусь народився зі світлою силою у темних чаклунів, і Пітера - якого зараз виховує дідусь Генрі, бо його "темні" батьки відмовились від нього. Ніхто не знає чого це вони раптом народилися світлими, але більшість вважають, більшість світлих, що світла сила у них через " іхні світлі душі та чисті серця".
Натомість темні, як і сам Дарго, трималися думки що це просто один із феноменів генетики і світлі душі а тим паче чисті серця, ніяк не впливають на силу. Особливо коли Дарго сам особисто знайомий з Генрі і знав яким бридким стариганом той може бути. Пітера особисто хлопець не знав, але вважав його таким же лицеміром як і його дідуся.

Тож коли Пітер протягнув руку щоб допомогти хлопцям піднятися, Дарго лише глузливо зиркнув на нього і хутко піднявся сам, струшуючи одяг від сухого листя. Саллі піднявся слідом і здивовано охнув:
- Я думав це твій щит, - кивнув він на Пітера.

Дівчина посміхнулася і, нарешті повернула до них своє обличчя. Дарго примітив що вона доволі мила: з гоструватим підборіддям, невеликими рожевими губами та синіми, як чисте небо, великими очами і миленькі ямочки на щоках. Але, коли дівчина розгледіла врятованих нею хлопців, посмішка миттево щезла з ії обличчя а брови нахмурилися, очі закліпали, мов хотіли цим відсагнутись від марева.

Усі мовчали. Пітер трішки розгубившись, тупцяв на місці, Саллі видав щось схоже на сміх, а Дарго, побачивши таку реакцію дівчини, зробив найсерйозніше обличчя яке тільки міг на той момент.

Тишу порушив дракон, який видав щось схоже на кахикання, тоді дівчина, мов щось згадала, вигукнула:
- Точно! - і обома руками почала щось шукати в своїй сумці. Щит почав щезати, візерунок за візерунком світлі нитки магії просто танули у повітрі і за ними почала вже визирати шипаста маківка дракона.

- Єм... - почав Пітер, з острахом дивлячись на щезаючий щит, - Ярино, я не хочу тебе відволікати, але ...

- Ми за'аз станемо чимось обідом, мала. - закінчив за нього Дарго. Але дівчина продовжувала свої пошуки і далі. Щит все пропадав а дракон вже розганявся, коли, у останній момент: Пітер прикрив собою Ярину, Дарго схопив її за лікоть щоб відтягти у сторону а Саллі кинувся аби схопити Дарго.

- Стій! - наказала Ярина, витягнувши руку угору . Дракон, який вже розкрив щелепи над головами чаклунів, заціпенів мов камінь, тільки сморід з його пащеки видавав те що він ще живий. Всі завмерли: дракон від наказу Ярини а хлопці від страху перед драконом.

- Що...Як...- почав Саллі, не в змозі проговорити ні слова.

- Розслабтесь, - посміхнулася дівчина, оглянувши переляканих хлопців, - Він не чіпатиме нас, тож... - Ярина опустила очі на руку Дарго, яка і досі міцно тримала ії лікоть, - можеш відпустити мою руку.

Дарго забрав руку і відійшов на крок назад, тим самим штовхнувши Саллі у сторону.

- Ти що заснув ? - набурмосився Дарго.

- Ти диви...- протягнув той, відійшовши ще на пару кроків щоб розгледіти дракона краще. - Чудасія якась, що ти з ним зробила?

Дівчина знітилася під зацікавленними поглядами, але швидко опанувала себе бо почула голос дракона:

"Якщо ви маєте за ціль пройти випробування, то маєте знайти інших шістьох заблукалих дітей, світло підкаже до них шлях..."

- Шістьох? Тобто нас мае бути дсятеро? - уточнила Ярина.

- Мала, - почав Дарго, - Тебе що, білка хапнула? З ким балакаешь?

Ярина не відразу зрозуміла в чому тут справа, лише коли згадала що бабусин амулет дає можливість розмовляти з іншими істотами тільки своему господареві, тобто Ярині. Інші не чули що саме сказав дракон.

- Ні... ем... це... амулет дає мені можливість розуміти дракона і він сказав, що щоб пройти випробування ми маємо відшукати ще шістьох магів.

- Дракон сказав. - захихотів Саллі.

- І як нам іх шукати? - спитав Пітер, не звертаючи уваги на регочучого темного мага. - Карпати не малі гори, та і ліса тут не для прогулянок...

- Він сказав що світло підкаже до них шлях. - відповіла Ярина, хоча і сама не зрозуміла про яке світло говорить.

- Отож...Яке світло? - спитав Дарго , оглядаючись навсібіч, мов зараз десь из неба на нього мае засвітити прожектор. Але після того як Саллі припинив реготати, у його руці щось блимнуло а потім почало світити мов він тримав лампочку.

- Ось, - плеснула в долоні, Ярина, - Світло!

Усі гуртом повернулися до Саллівана, у якого на долоні, всіма кольорами веселки світився вкрадений медальйон.

Категорія: Curtain story Curtain story, Фантастика | Додав: AnnyBlackwell
Переглядів: 684 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Оцінка: 2.0/1
Ставлення автора до критики: Позитивне
Всього коментарів: 1
Кого цікавить продовження фанфіку, пишіт у коментарях )

avatar
Ярина та дурні пророки
Завантаження...