menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 19.04.2022 в 12:14
Фанф прочитано: 656 раз
Час прочитання:
Категорія: Curtain story, Онлайн-гри
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Обіцянки


19.04.2022, 12:14

 Кая обіцяв йому бути найніжнішим.  

 Тому заціловував кожен сантиметр його спини, його делікатні плечі, шию… Спіймав декілька стогонів з губ, шепотів на вухо щось недолуге про любов, від якої вони шукали рецепт. Виводили формули, висували теорії, пояснювали свою точку зору і увесь час щось один одному доводили. І все завершувалося одинаково. Кая раз за разом був ніжним настільки, що Альбедо повністю довіряв. Кожного разу опановував щось нове. Нові відчуття навіть від тих самих поцілунків вздовж спини, легких укусів десь під шиєю. Кожного разу все більше відчував, все краще розумів. Все чутливішими здавалися дотики, інтимнішими рухи, погляди, слова. Кая вмів зробити так, щоб йому повірили. І ще ні разу не зрадив. Обіцяв спіймати, як тільки підкосяться ноги від найвищого задоволення, до якого доводив його. І Кая піймав. Піймав як тільки Альбедо затремтів, вигнувся в його руках і повис на них. Опісля обережно переніс в ліжко і лежав поруч, бо обіцяв, що вони завжди прокидатимуться разом після спільних ночей

 Кая обіцяв навчити його відчувати щось надзвичайно елементарне, що досі було йому не відоме. Як от коли лоскочуть поцілунками живіт, або як приємно притискатися всім тілом до іншого в обіймах. Так, щоб стати одним цілим. Кая навчив відчувати дощ не як прохолодні краплі води, а з долею суму, або навпаки веселощів. Навчив взагалі жити, а не існувати. Альбедо робив відкриття за відкриттям, як одна тільки присутність Каї змінює емоційний фон звичайних та буденних явищ. Як взагалі відчувається контакт тіл настільки близько, що аж до поколювання в тілі і дивного відчуття в животі, що Кая назвав метеликами, чомусь засміявшись. Альбедо довго після того мізкував, як то таке взагалі можливо…Врешті, він звик про все говорити з Каєю. Ділитися всім, що він хоч трохи не розуміє, або що його бентежить. Повідав навіть про те, як весь тремтить, коли капітан кавалерії повільно проводить язиком по мітці на його шиї. Чомусь, після того Кая почав робити це все частіше. Альбедо говорив йому все-все. Чи як боляче йому від спогадів про минуле, від думок про майбутнє, чи як страшно було бути одному ( Кая тільки згодом пояснив, що означає слово “одинокий”). І навіть як приємно, коли Альберіх входить в його тіло так повільно, так терпляче, ніжно і разом з тим нестерпно довго, щоб Альбедо весь тремтів, хапаючи руками його за смуглі міцні плечі, аж до слідів. Алхімік розповідав про все без долі сорому. Не мав поняття, чому це соромно, коли сплетіння їх тіл прекрасне в ті моменти. І він зображав це неодноразово в своїх картинах. Вимальовував по пам’яті все до найдрібнішої деталі. Пам’ятав навіть блаженний вираз обличчя Каї і його очі. Завжди сповнені таким теплом, яке, на жаль, на картині відобразити не міг. А Кая завжди уважно його слухав, хоч спершу і бентежився такій відкритості. А потім відкрився сам. Видав все у відповідь на чужі одкровення. І так йому легко тоді стало на душі… Увесь той вечір вони провели в обіймах один одного, видаючи все, що вони відчували до своєї першої зустрічі. 

 Кая обіцяв бути поруч до останньої хвилини. А перед тим сповнив все його життя теплом. Все життя, яке йому ще лишилося. Вони про те більш не розмовляли. Не згадували. Просто тонули один в одному. Довго-довго задивлялися в очі, разом пили чай, який заварював Альбедо з якихось невідомих трав, обіймалися при зустрічі так довго, що це вже було незручно. І цілувалися. Цілувалися в лабораторії, за таверною, під крислатим деревом, в бібліотеці за книжковими полицями. Цілувалися вдома у Каї, на його ліжку, на дивані, біля стіни… Альбедо легше було перерахувати де вони цього не робили. Кая цілував його при першій ліпшій нагоді. Гаряче торкався губами рук, щік, лоба, шиї. Обережно підіймав волосся, щоб поцілувати в шию, стоячи позаду. А коли стикалися їхні губи, то Альбедо весь плавився і розтікався в міцних руках, що завжди утримували його. Тоді здавалося, що Кая захистить його від всього, зітре всі його проблеми, занурить в ніжність, щоб ніщо крім цих губ і рук не турбувало…

 І, врешті, Кая обіцяв вбити його. Саме Кая і ніхто інший. Коли Альбедо ставало погано, він втрачав контроль над собою, ніхто інший як капітан кавалерії був поруч. Стискав в обіймах, шепотів ім’я, допоки Альбедо не відкликався і не почав плакати. І це саме Кая навчив його плакати. Навчив показувати всі свої емоції. Альбедо давився сльозами в тих обіймах, просив прощення. Бо кожного разу, коли “це” поглинало його розум, він хапався за меч і вміло робив випад вперед, прямо на Каю, поранити якого не хотів. І якщо гостре лезо таки досягало лицаря, потім Альбедо перев’язував його рани, стоячи перед ним навколішки. А Кая ніколи не тримав на нього зла. Усміхався через біль і знову кликав його “Мій Альбедо”. І потім вони знову цілувалися і вдавали, що нічого не сталося. 

 Кая обіцяв бути ніжним. Тому, коли Альбедо, чи то вже був не він, просив покінчити з цим, бо вже нічого не допомагало, лицар зробив те, що обіцяв. Він підняв свій меч і встромив його прямо в серце того, хто вже й не міг назватися його Альбедо. Кая тішив себе надією, що то вже не його Альбедо давився чорною кров’ю, хапаючи його за плечі, руки і шию, немов шукаючи порятунку від кінця, якого не можна було оминути. Що то вже не його Альбедо плакав востаннє. Що то вже не він бачив відчай в очах свого коханого, а разом з тим і вбивці. Кая до останнього був з ним ніжним. Заціловував обличчя, що поволі втрачало життя рівно доти, доки воно не згасло в його очах. І потім ще довго притискав до себе бездушне тіло. Кая поволі відчував як Альбедо покидає його. Залишає одного тільки з тими спогадами, які ж він сам йому подарував. Залишає на чорні, мов та кров на його одежі і руках, міркування про цей  день. Може варто було дати Альбедо знищити тут все? Вбити всіх і кожного як відплату за смерть їх народу? Може то був ще не кінець і якби він постарався і ще кликав його, то Альбедо би вернувся, знов опанував себе і вони б відстрочили неминуче ще на день чи два? Тоді б він ще більше говорив про те, як його кохає, ще голосніше б сміявся поруч з ним і радів би при кожній нагоді ще більше. Може Каї взагалі не треба було виконувати жодну зі своїх обіцянок?

Категорія: Curtain story Curtain story, Онлайн-гри | Додав: кава
Переглядів: 656 | Завантажень: 0 | Оцінка: 4.5/2
Ставлення автора до критики: Негативне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Обіцянки
Завантаження...