Йокогама. 2012.Липень.



Дазай  заходить у бар і переконується—нарешті він знайшов те, що так довго шукав.

  Чуя сидить на високому стільці в півоберту до входу, задумливо гортає меню. Плащ недбало перекинутий через сусідній стілець, капелюх лежить на стійці, поруч із нею—майже порожня склянка з круглим шматком льоду і рідиною бурштинового кольору на дні, попільничка з кількома недопалками. Незібрані пасма волосся звисають по обидві сторони обличчя, і Дазай одразу пригадує ,які вони м’які на дотик.

—Не раджу тут щось їсти,  у них кухар в непарні дні препаскудний, —недбало кидає той і вмощується на стілець поруч із Чуєю, мимохідь оглядаючи зал. Він, до речі, порожній.

Бармен безшумно з’являється поряд, ставить  перед ним склянку, наливає віскі, змінює попільничку і так само безшумно випаровується.

— Значить, мені не варто більше пити, —сумно каже Чуя,  закривши меню. —Ось це,—він переливає питво з одного краю склянки в інший і дивиться крізь нього на світло, —доп’ю і досить. З самісінького ранку нічого не їв.

— Боїшся, що я можу скористатися твоєю безпомічністю? —не втримавшись, єхидно промовив Дазай.

  Чуя легковажно знизує плечима, роздивляється рівні ряди пляшок на стелажах, похитуючи в руці склянку.  Його пальці в чорних шкіряних рукавицях обхопили товсте скло впевнено і міцно, і Дазай ледве позбавляється неоднозначних асоціацій.

—Якби я боявся чогось, то не робив би те, що  може змусити мене зіткнутися з моїм страхом, —відказує Чуя, звертаючись ніби не до нього.

Дазай розуміє, що шукав недарма.
—Мені сказали, що мною зацікавились. — Чуя розпливчастою посмішкою дивиться вже на нього. — Я одразу зрозумів, що це ти.

—Чого б це раптом?

—Тому, що, — Чуя недбало торкається своєю склянкою , склянки  Дазая, —що минулого разу ти божеволів від мене.

—Ти надто самовпевнений, Чуя. — Дазай знову посміхається, як тоді, в їхню першу зустріч. В їхню першу зустріч ,Чуя змусив його посміхнутися через п’ять хвилин після знайомства, і Дазаю це дуже сподобалося .

Майже так само сильно, як займатися з ним коханням.

— Я керуюсь фактами, Осаму, —посміхається Чуя у відповідь, і Дазай відчуває, як від звуків власного імені, яке він чув збоку лише кілька разів протягом усього життя , хребет покривається мурашками. Чуя промовляє його так , ніби робить це постійно, і Дазаю дуже… незвично.

Але й не неприємно.

—Краще все-таки «Дазай», —виправляє він, надпивши зі своєї склянки, поверх її краю дивлячись на Чую.

Час змінювати старі звички ще не настав. Трішки пізніше. Він повинен переконатися.

—Як скажеш, — легко погоджується Чуя. 

  Дазаю  подобається називати його на ім’я в своїх думках і на словах. Йому подобається те, що між ними зараз відбувається— флірт, швидке знайомство і взаємний потяг. Йому подобається те, що все відбувається саме по собі — без відчуття незручності  та загальних фраз.

— Чуя. Я хочу тебе поцілувати, —каже він. —Дозволиш?
Чуя ставить порожню склянку на стійку і дивиться на нього дивно—пронизуючим, очікувальним поглядом. Дазай не впевнений, що  інтерпретував правильно , але в погляді Чуї точно немає навіть натяку на відмову.

—Ти не справляєш враження людини,  яка питає чийогось дозволу, Дазай. Чесно.

Дазай тягнеться до нього і м’яко, ледве торкаючись, бере за підборіддя. Великим пальцем веде по привідкритих губах, що ніби кличуть до себе і цілує їх— ніжно. Язиком збирає післясмак дорогого віскі—такого ж, який він сам пив, — ловить губами тихе уривчасте дихання, погладжуючи  Чую по щоці. Вони цілуються ніби вперше—повільно і чуттєво, ніби знову хочуть відчути один одного на смак.

— Дазай, —видихає Чуя і, ледь відсунувшись, дивиться на нього блукаючим шаленим поглядом. —Поїхали звідси.

Дазай не заперечує—він і сам хоче переміститися туди, де цілувати Чую Буде значно зручніше. І не лише цілувати.

У них попереду вся ніч.

На вулиці ллє, немов з відра, хоча лише півгодини тому не було навіть натяку на зміну погоди. Вони ловлять таксі і шалено цілуються на задньому сидінні всю дорогу до винаймано квартири Дазая в Мінамі.

Вночі все інакше, не як минулого разу—вдумливо і без поспіху, пристрасно і разом із тим, виснажливо-ніжно, але все одно знайомо, аж до тремору в пальцях. І Чуя такий самий—гнучкий, сильний і ласкавий, Дазай злизує сіль з його шиї, вдихає аромат розпареної шкіри і безперестанку називає на ім’я .

…На світанку Чуя спить, розкинувшись в його постелі, і Дазай розуміє, що не хоче засинати сам. Він розуміє , що вперше в житті не хоче когось із неї випускати.

Він знає, що прокинеться сам.

Він все-таки засинає

Вранці його постіль була холодною, і лише записка на тумбі , як свідок того, що це все йому не наснилося:

«Тепер знову моя черга шукати тебе, так, Осаму?»

***



—Ви можете гарантувати стовідсотковий успіх?

—Рекомендую вам ніколи не працювати з тими, хто гарантує стовідсотковий успіх. Вони брешуть. Всі до одного. Його ніхто не може гарантувати ,  у тому числі і я. Але відсотків дев’яносто п’ять —так. Усе інше—форс-мажорні обставини.

—Ви впевнені в тому, що зможете його знайти? Кажуть, він невловимий, і мої люди в цьому переконалися.

—Ви порівнюєте своїх псів зі мною? Для мене це звучить як образа. Ваші люди —ідіоти та невдахи. Я — професіонал.

—Але…

—Якщо ви хочете зі мною працювати, раджу вам утриматись від подібних аналогій, пане Акінарі.

—Так, звісно. Перепрошую, Дазай-сан. Я нічого такого не мав на увазі. Я лишень хочу переконатися, що отримаю те, за що плачу гроші. Погодьтеся, не малі.

— Це мій стандартний гонорар за ціль такого класу. Всі платять, і ви — не виняток. Можете готувати головну страву, Акінарі-сан. У вказаний термін, я принесу вам його голову.