menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 21.02.2022 в 02:03
Фанф прочитано: 872 рази
Час прочитання:
Категорія: Аніме
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Безкінечність. Глава 23 (частина 4).


21.02.2022, 02:03

Жадан і Собаки - Листопад (feat. Юрій Гуржи)

Глава двадцять третя (частина ІV)
 
***

Охоронці пройшли повз кімнати з сейфом, один завів Какаші до сусідньої, всадивши, вже добряче побитого, із зав'язаними руками на стілець, а другий залишився в коридорі, аби перекурити.
 

- Посидиш тут трішки, перепочинеш і якщо будеш добре себе поводити, то на ранок тебе відпустимо.
 

Какаші відчув, коли в нього випала лінза, тому більшу частину часу, тримав ліве око закритим, а так, як із розбитої скроні постійно сочилася кров, затікаючи у око, це не викликало жодних запитань, як і ледь помітне кривляння від болю, яке йому не вдавалося повністю приховати, поки він розтинав нігтем свою долоню до кісток.
 

- А у вас для кожного гостя такі розваги чи я з короткого списку?

- Як мене вже дістав твій язик без кісток. – охоронець з одного удару ноги, повалив Какаші на підлогу, а потім ще раз добре вдарив по обличчю та втиснув підошву в грудину Какаші. – Я думав, що ми вибили з тебе всю цю дурість.

- А я думав, що ми будемо розважатися саме в цій кімнаті, а не дорогою сюди.

- Що? – не встиг перепитати охоронець, як Какаші, який вже спромігся дістати сховане під шкірою лезо, за допомогою якого і розрізав пута, підняв закривавлені руки і вхопив охоронця за коліно.
 

Охоронець в цю ж секунду взявся за клинок, але вже було запізно, бо він втратив рівновагу, і лезо, замість Какаші, увійшло в підлогу прямісінько біля його обличчя, залишивши тонесенький поріз. Ще одна мить, і Какаші повалив охоронця на себе. Вони схопилися, почалася сутичка і Какаші, обхопивши його рукою, притис до грудей, мов в палких обіймах.
 

- Який код доступу до сховища?

- Хто тебе підіслав? Кканґпе?! – прохрипів охоронець.

- Код від сховища! – Какаші сильніше притис суперника, хоч і чудово вже розумів, що той нічого не скаже.
 

«Чорт, доведеться використати райкірі, але якщо Тейваз досі не виконала свою частину? Якщо я її підставлю під небезпеку? Ні, треба до останнього уникати застосування чакри, але скоро має повернутися той другий».
 

- Та пішов ти!
 

Какаші відчув, як груди охоронця наповнилися повітрям для крику, тому він узявся вільною рукою за його обличчя і з усієї сили увігнав пальці в очі, відчуваючи, як очиці стікають по його шкірі. Після вже кулак Какаші увійшов до рота охоронця, ламаючи зуби, а потім, під хруст щелепи, він витяг його назад і вже було геть не зрозуміло, де чия кров, що на його руці, що на підлозі.
 

Цієї ж миті до кімнати залетів другий охоронець, притискаючи пальці до навушника. Його очі були сповненні переляком, а тепер ще і нерозумінням.
 

- Ти теж шинобі!

- Що? – тепер здивувався Какаші. – Ваші сенсори так швидко відчули, ще і таку дрібку чакри? Я ж лише трішки скерував її в руки. І справді Оябун вміє підбирати персонал. СТОП, ЩО?! Теж?
 

«Тейваз... Її схопили?» - все, що встиг подумати Какаші, перш ніж гуркіт десятків ніг охоронців, що наближалися біжучи, заполонив весь нижній поверх.
 

***
 

Час спливав.
 

Тейваз, чекаючи на старому даху, зав'язала на ґудзик розірвану бретельку, перешнурувала чоботи та встигла разів з десять порахувати до трьохсот, але Какаші все не було на місці зустрічі, як і погоні за характерницею.
 

Добрий це чи поганий знак, вона взагалі не розуміла. Зараз вона абсолютно нічого не могла вже тверезо оцінити. Її починало трусити, але достеменно Тейваз не розуміла від чого саме.
 

Час спливав, а Какаші з Тейваз одразу домовилися, що якщо хтось з них не приходить вчасно, то другий зобов'язаний хоча б один сувій доправити до Листя. Вони пообіцяли це один одному. І Тейваз, вивчивши правила шинобі, добре їх пам'ятала, як і те, що незабаром П'ята буде вирішувати її долю в Листі, тому Тейваз нізащо не можна було підставитися.
 

«ЛАЙНО!» - не маючи можливості волати в голос, характерниця розривала криками сумнівів себе із середини.
 

- Його частина місії була явно складніша, але чи міг він її провалити? – Тейваз почала ходити зі сторони в сторону, але так, щоб на неї не падало ні місячне світло, ні світло від ліхтарів чи неонової реклами. – Ні, точно неможливо. Точно не він. Какаші максимум запізниться і наздожене мене, а я мушу вирушати. Я зобов'язана вирушати. Невже я переживала чи зможе Какаші працювати зі мною, а насправді сама не здатна вимикати почуття поруч з ним і думати холодною головою?
 

Тейваз зупинилася, закрила очі та видихнула, а потім поглянула туди, звідки вже давно мав повернутися Какаші, але попереду була лише глибока ніч.
 

- Какаші...
 

Вона знову закрила очі, скривившись та відвернувшись, а тоді зціпила зуби, стисла сувій в руці і розвернулася спиною до готелю.
 

«То ж яке буде моє рішення? І яке із них буде правильне? Ми ніколи цього не знаємо, поки не приймемо. Ох, Шиво, Шиво, чому ж так... ЯКЕ ТВОЄ РІШЕННЯ, ТЕЙВАЗ!? ЗАРАЗ!» - вона ще сильніше стиснула кулаки та їх вміст, а потім, коли вже збиралася йти, почула вже такий рідний голос.
 

- Встигла скучити, сонце?

- Какаші!
 

Тейваз, з посмішкою, яка прийшла після полегшення, миттю розвернулася до командира, який у відповідь намагався підморгнути, але через залите кров'ю око в нього це вийшло доволі паршиво.
 

- Сильно поранений?

- Та, ні, дрібниці і, - він ще раз уважно оглянув її з голови до ніг, - явно менше за тебе.

- Та не переймайся, - м'яко посміхнулася Тейваз, намагаючись щось приховати за інтонацією, - це не моя кров.

- В тебе все обличчя та груди в ній. Враження, немов ти самостійно когось загризла.

- Десь так. – характерниця опустила погляд, побачила руки Какаші і одразу скривилася від фантомного болю. – Тобі таки довелося це зробити?

- Так. – скривився у відповідь і Какаші. – Ходімо.
 

Какаші потягнувся до Тейваз, аби трішки протерти кров з її обличчя, як характерниця рефлекторно смикнулася в бік, немов ховаючись від удару і за одну секунду у Какаші промайнуло відчуття, що він впустив щось крихке і воно розбилося. Розлетілося на тисячі гострих друзок, які одночасно врізалися в їхню шкіру, в їхні очі.
 

Він немов побачив в її погляді все, що вона пережила за останні години. Тепер ці друзки просочувалися з повітрям в його горло, легені і не давали зробити ні єдиного подиху, ні видихнути повітря назад.
 

"Чорт! Чорт! ЧОРТ!"
 

- Тейваз? - вона миттєво змінилася, в обличчі, немов нічого щойно і не сталося, знову посміхалася. - З тобою, - "О, Мудрецю, яке ж таки дурне та огидне запитання", - все добре?

- Так, звісно. А що зі мною могло трапитися?
 

«Не бреши мені».
 

Вона немов прочитала його думки, переклала клинок до сувою та схопила Какаші за руку, збираючись йти, а потім знову всміхнулася.
 

- Нам варто пришвидшитися. Якщо ти звісно не бажаєш вступити в бійку. Та і це краще не робити, ти сильно постраждав. В тебе доволі жахливий стан.
 

«Ага, в мене».
 

- Какаші, подивись на мене, я абсолютно не ушкоджена.
 

Знову посмішка. Тейваз раділа, що наважилася самостійно вправити носа перед його приходом.
 

«Тейваз, - Какаші не зводив з неї проникливого погляду, - ти чудова брехуха. Від природи, чи за ремеслом, але я давно помітив, що мені ти брехати не вмієш, або підсвідомо немов не можеш. Я давно бачу кожну твою фальшиву емоцію і як зараз. Не треба. Не бреши.
 

І , чорт забирай, хоч твоя ця посмішка і не справжня, але від цього вона не менш сонячна ніж у них. Була. Та якого чорта?! Невже кожна така яскрава посмішка, що оточували мене впродовж життя мають згаснути, ще і на моїх очах, а я геть не здатен вас врятувати! І от знову... знову. З кожною хвилиною я на метр глибше під землею твоєю, чуєш, Тейваз. Не згасай».
 

Характерниця смикнула Какаші за руку, змушуючи випірнути із думок та нарешті побігти дахами подалі з міста та пірнути в саму глиб пустелі, по-дорозі забравши речі зі сховку.
 

***
 

Какаші відчув, що рука Тейваз вислизнула з його, тому миттєво розвернувся та побачив, крізь ще не дуже щільну пелену із піску, як характерниця стоїть скрученою, обпираючись на коліна та намагаючись віддихатися, а рюкзак скотився з плеча та гойдався собі на передпліччі, б'ючи Тейваз по ногам.
 

- Вибач, секунду, я зараз.

- Тейваз, - Какаші підійшов та обійняв подругу за плечі, - ти точно не поранена? Мені здавалося, що ти доволі витривала.

- Так. – характерниця намагалася всміхнутися, але натомість закашлялася від піску, якого з кожною секундою, здавалося, стає все більше. – Витривала, але не на швидкість. Все добре, - вона вирівнялася та поглянула на Какаші з посмішкою, жмурячись, - побігли, вони вже мають бути десь неподалік.

- Давай сюди.
 

Какаші намагався забрати рюкзак, але марно.
 

- Тейваз?

- Кажу не лізь до мене, все добре. Я не немічна.
 

Какаші закотив очі, а тоді натиснув на точку біля ліктя, чим змусив Тейваз смикнути рукою та таки вихопив рюкзака, повісивши собі на друге плече.
 

- Боляче, придурку!

- Та ти ж не немічна, не мало б.
 

Какаші взяв Тейваз за руку і поволік за собою, радіючи, що буря, яка посилювалася, не дозволяла Тейваз зараз його в голос проклинати, інакше, вона б просто наїлася піску. Хоча той факт, що переодягтися не було часу, а саме вдягти маску, його вже пригнічував.
 

Подолавши половину пустелі, вони зрозуміли, що далі смертельно небезпечно рухатися, тому пірнули в першу ліпшу печеру і якраз вчасно, бо за декілька хвилин взагалі нічого не було видно, здавалося, що на зовні суцільні піщані мури, які навіть тараном не пробити.
 

- Ми відірвалися?

- Абсолютно.

- Але вони живуть біля пустелі, вони певно знають, як обхитрити стихію.

- Тейваз, стихія не людина, її не поводиш за носа, чи не тобі це знати? Крім того, через те, що вони добре знають, що таке піщана буря, впевнений, назад вони повернули набагато раніше, ніж ми зупинилися, а можливо, це вже враховуючи ігровий бізнес, і поставили на те, що чужинці, навіть шинобі, не переживуть такої погоди. Та і вони праві, бо який шанс нам було вчасно натрапити на печеру?

- Це ти її побачив, я б навряд чи вийшла на неї.

- А як щодо контролю вітру?

- Забагато напрямків. Це все одно що сотні смерчів одночасно з різних боків. Я б довго не протрималася, десь би точно спіткнулася. Я ж все роблю інтуїтивно, я взагалі слабка на теорію. Метод спроб та помилок, а там хай тіло запам'ятовує, як бути під час битви.

- Ну, хоч стрімголов в бій не кидаєшся в супереч наказам. А, разок було... чи два, хм.
 

Тейваз просвердлила його поглядом, але Какаші лише всміхнувся, кинув речі та геть спантеличив подругу, коли в один крок наблизився до неї, а потім дуже міцно обійняв та поцілував в скроню. Він зробив це швидше, ніж усвідомив, тому картати себе за необдуманість вчинку було вже запізно.
 

- Це що таке? – ніяково промовила Тейваз, поки її полонили теплими обіймами. – Ти пройшов тренінг по управлінню і там порадили тактильність, як винагороду за вдале проходження місії? То, цей, ми ще не склали її.

- О, Мудрецю, яка ж ти злюка. – Какаші ще сильніше обійняв Тейваз і вона більше не могла не зробити того самого. – Буря триватиме не менше чотирьох діб, це я точно гарантую, я і теорію добре вчив в Академії. Тому ми встигнемо і відпочити, і з новими силами дібратися до Листя, у нас фори в пів пустелі, незграбо. Все ми склали.
 

В Тейваз округлилися від жаху очі, хоч Какаші цього і не бачив: «ЧОТИРИ ДОБИ НАОДИНЦІ ПІСЛЯ ВСЬОГО ТОГО, ЩО СТАЛОСЯ МИНУЛОЇ НОЧІ?! Поможіть... Може пірнути в пісок? Головою».
 

- Дозволиш тебе поцілувати? – прошепотів Какаші вустами схованими у її волоссі.

- Що? Чому ти питаєш? Звич... - раптом картинки того, що трапилося напередодні, спалахами, що різали очі, виникли перед Тейваз і вона відштовхнула від себе Какаші. – Ні! Пробач мені. – сльози покотилися по обличчю характерниці, залишаючи по собі чистий слід. – Це буде огидно.

- Що? – він ледь зміг промовити хоча б це.

- Тобі.
 

Заціпеніння в тілі Какаші, як рукою зняло.
 

- Що? – ще раз, але вже чітко перепитав Какаші.
 

Замість відповіді, Тейваз сильніше розридалася, розвернулася і хотіла побігти геть павутиною печерних коридорів, але Какаші миттєво опинився перед її обличчям, закриваючи прохід.
 

- Ні. Досить. Я більше на це не куплюся, більше не дозволю тобі тікати від мене. Чому мені має бути огидно? Я думав, ми про все зранку поговорили.

- Не про все. – Тейваз крутилася, вона не знала, як сховатися від Какаші, вона не хотіла, аби він зараз бачив її спотворене гримасою плачу обличчя. – Не про все! Інакше, ти б просто ніколи не забажав би мене більше!
 

Прокричавши це, характерниця в одну секунду зненавиділа себе і перелякано, мовчки поглянула на Какаші. Сльози більше не текли, дихання стало ледь помітним. Запала суцільна тиша, через що вітер, який бушував на зовні, стало ще краще чути, а також краплі води, що стікали донизу зі скелястої стелі печери й затихали десь в її глибинах, і краплі, що билися об воду.
 

- Не тікай, будь ласка. Зажди секунду. – Какаші виставив перед собою долоні, немов зупиняючи Тейваз та її бажання, породженні страхом та сумнівами. - Не залишай мене.
 

Він обійшов її, знову взяв їхні рюкзаки, а тоді повернувся, де стояв та простягнув долоню до Тейваз.
 

- Ходімо?
 

Тейваз нічого не відповіла, лише мовчки кивнула та взялася, міцно взялася за його руку і вони пішли далі коридорами печери, куди світло вже не доходило, тому Какаші підсвітив шлях чакрою, аж поки вони не вийшли до величезного озера, вода якого світилася, а від того і все довкола, тому Какаші з Тейваз не одразу помітили і в стінах печери породу, яка світилася, таким самим, як і озеро, лазурним кольором.
 

- Звідки ти знав, що тут така краса?

- Не знав. Я лише почув воду.

- Схоже на браму, через яку я сюди і прийшла, але я нічого не відчуваю... потойбічного.

- І вартового ніде не видно. Це просто підземне озеро та планктон чи водорості, не знаю.

- Воно може бути отруйне?

- Точно ні, інакше б про це було відомо. – Какаші поклав речі на землю, а тоді розвернув до себе Тейваз. – Хочеш, таки залишу тебе наодинці, але ненадовго, а ти поки змиєш із себе всю кров та пісок?

- Не хочу. Тобто, - Тейваз відвернулася та почервоніла, чого не можна було помітити, - не хочу, щоб ти йшов.

- Тоді не піду. – все ще тримаючи її за руку, посміхнувся та відповів Какаші.

- І це, пообіцяй, що не будеш сміятися.

- З чого?

- Пообіцяй.

- Обіцяю. – чомусь ще раз всміхнувся Какаші.

- Я боюся пірнати, коли не знаю, що там за дно, а тут, мені здається, дна ніякого взагалі немає.

- Але пірнути ти хочеш?

- Так...

- Тоді не бачу жодних проблем.
 

Какаші відпустив руку, а тоді прийнявся роздягатися до білизни. Закінчивши, він помітив, як ніяково Тейваз, яка стояла в закритій позі і не знала, куди подіти очі. Какаші нахилився до свого рюкзака та дістав звідти безрукавку.
 

- Тримай. Буде тобі купальник.
 

Тейваз на якусь мить завагалася, а тоді забрала і одягла поверх сукні.
 

- Я так скоро всі речі в тебе відберу.

- Я не проти.

- Дякую тобі. – прошепотіла характерниця, коли смикнула сукню, розірвавши бретельки, і та впала донизу.

- Не переймайся, в мене форми безліч дома.

- Я не за це! – збісилася Тейваз, на секунду забувши, що смикала безрукавку весь цей час, аби та прикривала більше, ніж була здатна.

- Я знаю.
 

Какаші всміхнувся, він любив, коли вона біситься, злиться, коли б'є його, особливо, коли це замість сліз чи смутку, коли сміється. Ні, нехай хоч цілий день лайливо кричатиме на нього, жартівливо битиметься, ніж хоча б сльозинка покотиться з її зелених, з її оливкових очей.
 

«В неї оливкові очі, немов сон... Погляд, як легкий наркотик, безтурботний сміх...»
 

- Чого так дивишся на мене?

- Якщо сильніше смикнеш, то шов на плечах трісне.
 

З цими словами він пройшов повз неї, сів біля озера та опустив в нього ноги. Вода була прохолодною, але не такою, яка б викликала сильний дискомфорт. Ідеальна для цієї спеки біля кордону з країною Вітру.
 

- Гей, незграбо, залазь на спину. – він розвернувся обличчям до Тейваз та похлопав себе рукою по плечу.

- В сенсі?

- Давай, скоріш. Скільки на тебе можна чекати?

- Я ніколи не сиділа ні в кого на спині.

- Навіть в дитинстві?

- Навіть в дитинстві.

- А мене батько часто катав. – із приємним смутком прошепотів Какаші. – Залазь.
 

Тейваз знову спочатку забарилася, через нерішучість та раптову соромливість, що напала на неї, а потім покірно послухалася, обійнявши Какаші за шию всіма руками, коли той саме схопив її за стегна та пірнув. Тейваз втиснулася всім своїм тілом в тіло Какаші, але не встигли вони знову вдихнути повітря, як вона усвідомила, що абсолютно довіряє йому, що поруч із ним почувається в цілковитій безпеці.
 

Вони піднялися на поверхню кришталевої води і Тейваз відпустила руки, розслабившись та лягла на спину. І тут, мов блискавка поцілувала її тіло.
 

«Я вперше в житті спромоглася плисти на спині. З самого дитинства це ніколи не виходило, всі казали просто розслабитися, але як це розслабитися? Мені здавалося, що я і так зробила вже все можливе, але всі завжди казали, що напружена, мов струна, навіть в сексі і от я пливу... Стоп!» - Тейваз знову пірнула, а тоді випірнула поруч з Какаші та не могла перестати дивитися на нього нічого не розуміючи. - «В моїй голові ніколи не зникають думки, ці голоси ніколи не замовкають, за виключенням моментів, коли моєму життю загрожує справжня небезпека, або коли ти на швидкості розсікаєш море, а хвилі б'ють тебе в обличчя та безжально вкривають з головою. Тоді в ці хвилини чи секунди настає бажана тиша і я розслабляюся, і лише в такі хвилини, а з ним... А з тобою, Какаші, я пливу. І наш секс... Я відчувала. Я справді нарешті відчувала і не втекла. Какаші, ти і є моє море».
 

- А тепер чому ТИ на мене так дивишся?

- Бо завдяки тобі, ні, бо з тобою я пливу, Какаші.

- Ну, так і було задумано? – дещо спантеличено посміхнувся він.
 

У відповідь, Тейваз лише пірнула, глибоко пірнула, не боячись дна схованого у пітьмі, а тоді винирнула за спиною Какаші, застрибнула на нього і вони почали казитися, мов малі діти, що втекли, нишком від батьків, за село на річку.
 

***
 

- Мені здавалося, - з фальшивим обуренням в голосі почав Какаші, йдучи від озера з Тейваз на спині, - що катання в нас були тимчасові?
 

Тейваз, ігноруючи питання, поцілувала Какаші кожний хребець на шиї.
 

- Зрозумів, тариф подовжено. – всміхаючись, промовив він, а потім закружляв хитру пасажирку та перекинув її собі на руки. – Приїхали.

- Все, все! Опускай. – засміялася характерниця. – Експлуатувати тебе, дивлячись в очі, якось не дуже виходить.

- Ти брехуха. – посерйознішав Какаші, коли виконав прохання Тейваз, а вона відвела очі.

- Вибач.
 

Тепер, на чистому, мокрому тілі, було видно кожне ушкодження характерниці, кожний поріз нанесений Оябуном.
 

- Це ж нічого серйозного.

- Давай про серйозне?

- А це обов'язково? – присоромлено, опустила очі Тейваз.

- Ну, якщо ти вже була мені дозволила лізти тобі в голову, то так, обов'язково.

- Добре... Тільки давай спершу придумаємо щось із тим, де ми будемо спати. Нам би відпочити.

- Маєш рацію.
 

Вони, аби було м'якіше, хоча б уявно, постелили всі простирадла одне на одне, залишивши останнє замість ковдри, а самі сіли на них, обпершись спиною на каміння.
 

- Що він з тобою робив?

- Тобі не варто того знати. – лежачи головою на плечі у Какаші, прошепотіла Тейваз.

- Та і так ясно, що нічого хорошого.

- Тоді чому питаєш?

- Чому після того, що трапилося в дитинстві... - Какаші заскрипів зубами. – Ні, не так. Чому після того, що ти вимушена була роками переживати в дитинстві, ти ходиш на такі місії, Тейваз?
 

Тиша.
 

- Тейваз, будь ласка. Ти сама пустила, тепер не чекай, що відчеплюсь.

- Ніколи не відчепишся?

- Ніколи.
 

Ледь помітна посмішка з'явилася на обличчі у характерниці, а потім вона поцілувала Какаші у вже одягнуте плече.
 

- Я думала, що мені байдуже. Мені і було байдуже. Буквально БАЙДУЖЕ, я взагалі НІЧОГО не відчувала під час сексу, ні фізично, ні емоційно. Здавалося, що я прекрасно це пережила, ну, сталося, та й сталося, сама винна. – Какаші стис кулак, що той аж побілів. – А потім ще дещо сталося. Один раз, другий, третій і я зрозуміла, що всі ці роки карала себе сексом, але зрозуміла запізно, тоді я і вирішила, що це ще один доказ моєї байдужості до статевого акту, що секс взагалі із себе нічого не вагомого не має. Фізичні вправи, звичайна тактильність.

- Сказала людина, яка її не любить.

- Сидячі в твоїх обіймах.

- Пробач, продовжуй.
 

«Дивно, я ділюся з ним тим, що воліла б, аби він точно ніколи не знав про мене, але мені абсолютно не ніяково чи соромно, я немов просто переказую, як пройшов мій день чи ділюся враженнями про книгу. Ніяких переживань стосовно того, що маю сказати і як він відреагує і що найсмішніше, єдине, що зараз хвилює мене – це чи правда зараз відбувається між нами те, що мені здається чи це лише моя уява? Чи разом ми чи тимчасово, бо просто застрягли в цій печері наодинці? Чи радий він цьому, о, боги, що я несу, медовому місяцю, так само, як і я? Що це все для нього значить? Як же я хочу знати! Вмираю просто від невідомості, але спитати і цим все зруйнувати – страшно, не хочу, а він теж не питає. Що він розуміє, чого не бачу я? Чи він просто живе цим моментом, не думаючи про завтра? То може варто і мені спробувати? І найголовніше, чи точно буря триватиме чотири повні дні?».
 

- Ми були тоді на завдані біля кордонів із ворожою країною, мали вже повертатися, бо зранку б прибули на заміну, а ми у відпустку. Нарешті, за дуже довгий час, хто хотів, побачив би своїх рідних, а хтось би просто відпочив, бо він дуже був потрібен вже, цей відпочинок. Атмосфера в загоні наростала, всі ставали дуже нервовими, дисципліна трималася на волосині, постійні суперечки, а звичайний програш в карткову гру міг перерости справжню бійку, так і сталося. Він геть здурів, схопився за зброю і наставив її на власних товаришів. Його очі були самі не свої, а він же був героєм війни і завжди порядним. Просто всі дуже втомилися і це все не можна було доводити до трибуналу, а тим паче, аби загін геть розсварився, особливо, коли до такого бажаного відпочинку та необхідної всім психотерапії для роботи із ПТСР залишалися лічені години і я втрутилася. Мені то геть байдуже було, а його увагу я дуже давно помітила. Я стала грудьми між ним та товаришами, буквально, вибачилася перед хлопцями, увела його подалі до намету та заспокоїла. Яка мені ж була різниця? Я нічого не відчувала. Так ми і почали зустрічатися. Психотерапія йому не допомагала, а він був одним з найкращих бійців, дуже цінний і я просто завжди його заспокоювала, навіть, коли ненавиділа, аж поки не зненавиділа вже себе та не потонула в самоогиді. А піти я не могла, він постійно завдавав собі шкоди, погрожував вбити себе, а я тоді була дуже доброю і вважала, що мушу врятувати світ.
- Мені здається, що ти багато деталей упустила.

- Багато.

- Мені здається, що я всіх їх знаю і без цього.

- Думаю, так.

- Дякую тобі. – Какаші притис її міцніше до себе.

- За що?

- За те, що ділишся зі мною. За те, що зараз сидиш тут поруч зі мною. За те, що не відвернулася від мене, коли я того заслуговував.

- Ідіот.
 

Тейваз вкусила Какаші в плече, а тоді сповзла до низу, потягнувши його за собою.
 

- На добраніч. – прошепотіла характерниця, лежачи спиною до Какаші, який у відповідь лише огорнув її своїми обіймами та заховав вуста в її рожевому волоссі, вважаючи за краще зараз більше не мучити Тейваз своїми допитами та спогадами.
 

Вона моментально заснула і так безтурботно сопіла носом, немов нічого перед цим і не трапилося, ні, немов нічого поганого ніколи з нею не траплялося і раптом Какаші перемкнуло. Його руки стали чужими, він не здатен був ними поворухнути.
 

Ось вона, в його обіймах, абсолютно беззахисна, абсолютно довіряє йому. Чому? Що він такого для неї зробив? Цим заслужив це? Какаші не міг знайти цьому відповіді, як і пояснення тому страхові, що починав його огортати, як і своїй поведінці за минулу добу.
 

«Це взагалі я був? Це взагалі з нами було?» - Какаші відчув себе чотирнадцятирічним хлопчаком, який вперше закохався в дівчинку та повністю вкрився рум'янцем. Він не міг все ніяк осягнути, яким чином йому вдалося робити те, що він робив? Яким чином йому вдалося поцілувати її і не впасти в ту ж секунду замертво?
 

Руки почали тремтіти. Зараз він просто жахливо засоромився і жадав втекти світ за очі, але не міг, просто не міг відпусти цю рідну чужинку зі своїх обіймів.
 

«Чому я не налажав? Чому не налажав? Та чи точно то був я? Вчора то дійсно був я? Та я ж жінки в житті не знав, навіть за руку ніколи не тримався! О, Мудрецю, який же сором!» - тремор все посилювався, як і бажання сховатися, як і рум'янець на щоках.
 

«Я хочу її сильніше пригорнути до себе, але боюся... Та чи маю я право взагалі її торкатися? Де я взяв ту сміливість для поцілунку? І де вона зараз? Як же я соромлюся... То був не я. Не я. Та і не заслужив я такого, точно не заслужив».
 

Раптом, Тейваз перелягла на інший бік, та, крізь сон, обійняла Какаші, а потім поцілувала, змусивши його думки, його страхи та невпевненість в собі, просто замовкнути, немов ніколи їх і не існувало, а їх і справді ніколи не існувало, коли вони були разом, та більше і не існуватиме поруч з нею.
 

І справді, Какаші в мить просто розтанув, а тремтіння змінилося на спокій, на тепло, на посмішку. Він відповів на поцілунок і переконався, що її цілувати він таки не боїться, і вчора не боявся, ніколи не боятиметься.
 

Він притис її сильніше до себе, дозволяючи звукам бурі, заколисати і його також.
 

Здавалося, саме так, саме в цьому моменті, в їхній безкінечності, і пройшли перші дві доби.
 

Какаші прокинувся вже традиційно – від легкої прохолоди, яка кусала його тіло, коли Тейваз забирала простирадло, яким вони вкривалися, та йшла, оголена, закутана лише в нього, до виходу із печери, боячись, що буря вже закінчилася. Вона робила це ледь не кожної години в перервах між нескінченими їхніми розмовами та іграми, так схожими на дитяче бешкетування.
 

«Може я таки поспішила, - знову подумала, з прикрістю на серці, Тейваз, обпершись спиною на скелю та споглядаючи, як несамовито танцює пісок, - може не варто було його тоді цілувати? Страшно... Краще б між нами досі були лише дружба на підколах, ніж скоро не залишиться взагалі нічого. А так завжди зі мною і буває» – смуток схопив пазурами за горло Тейваз, якраз за мить до того, як за повороту показався силует Какаші.
 

- Ти, як завжди, тут.

- Ти впевнений, що вона триватиме ще дні два і не менше?

- Абсолютно.

- Точно? – не розвертаючись, перепитала характерниця.

- Абсолютно. – повторив, всміхаючись, повністю оголений Какаші.

- Какаші! – Тейваз нарешті поглянула на свого... друга. - Міг і прикритися.

- Це прикритися зараз на тобі.

- А одяг для чого?

- Але ж ти обрала не одяг?
 

В цей момент з Тейваз ледве не спало до долу простирадло, але вона спромоглася вчасно його упіймати. Какаші здивувався тому, як сильно через це вона зашарілася.
 

- Серйозно?
 

Він підійшов ближче, Тейваз же, в свою чергу, втиснулася в скелю. Какаші почав розв'язувати вузлик з простирадла на її грудях, але вона прибрала його руку.
 

- Після всього, що було?

- Ну, знаєш, те, що мене Нара часто запрошував грати до Акімічі, має свої наслідки.
 

Какаші збентежився.
 

- Та ні! Ти серйозно? Але ж по тобі ніколи не скажеш, що ти соромишся свого тіла та і чого соромитися?

- Володіння гарно техніками чи тими ж силами природи не вимагає такого ж гарно тіла, як у вас семпаю.

- Еее...
 

Тейваз в мить зненавиділа себе за те, що щойно таки виказала свою невпевненість в собі.
 

«Нащо? Нащо я відкрилася? Тепер я справді жалюгідна в його очах».
 

- Тейваз, ти ніколи не шарілася на місіях і переодягалася не соромлячись.
 

«Я не прагнула комусь подобатися і нізащо навіть не думала, що подобаюсь тобі» - подумала, але натомість сказала геть інше.
 

- Я не вимагаю мене розуміти. Дай пройти. Час збиратися, буря втрачає силу.

- Не втрачає. ЯК МІНІМУМ, до наступного ранку точно хвилюватися причин не має

- Дай пройти.

- Тейваз, послухай мене. Я не буду тебе в чомусь переконувати силою чи намагатися залізти в ті ділянки мозку, куди мене не кличуть, я нічого не робитиму, - він прибрав і другу руку на скелю, - але не тікай від мене.
 

Тейваз мовчки поглянула на нього, її волосся знову стало ніжно-рожевим, як і тієї ночі. Вона підійшла до Какаші майже впритул, розкрила простирадло, так щоб він нічого не побачив, та обійняла його за спину, ховаючи його до себе.
 

Він міцно її обійняв, а тоді підняв на руки за стегна і коли Тейваз відчула спиною скелю, поцілував її.
 

- Знаєш, якби не їжа, - ледве відірвавшись від вуст командира, промовила Тейваз, - я б була не...
 

Тейваз запнулася, зрозумівши, що ледь щойно не ляпнула.
 

- Не була проти залишитися тут навічно?
 

Він всміхався і це заспокоювало Тейваз.
 

- Ні. Ти ж нестерпний, коли довго не ходиш на місії. Та і я не краща. Знаєш, я рада,що в нас вийшло співпрацювати разом. Ось це все не заборонено між шинобі, але якщо не впливає негативно на виконання завдань. Добре, що ми зможемо і надалі зустрічатися на місіях.
- Ось це все?

- Ось це все.
 

Тейваз відпустила простирадло, яке впало додолу, а вони за ним під спів буремного вітру.
 

- Скажи, де ти так довго ховалася від мене?

- Там, де ти всі ці роки ховав своє серце.
 

Він повільно увійшов в неї, не бувши спроможним стримати стогін, як і Тейваз свої нігті на його спині. Він рухався обережно, а вона, закривши очі, геть не чуючи власних же думок, покусувала його пальці, що торкалися її губ, а коли рухи Какаші стали більш грубими, дикими та більш палкими, то з криком, Тейваз відкрила очі, які світилися, мов небо, під час грози, і ледве дещо прошепотіла йому на вухо:
 

- Справді? – не тямлячись від щастя, перепитав, всміхаючись Какаші, геть забувши, що зараз вони єдине ціле. – То і було твоє День народження?

- Кращого і бажати не варто було.
 

Какаші прийнявся несамовито, крізь посмішку та неочікувані сльози, розціловувати обличчя Тейваз, раз за разом промовляючи нескінченні вітанні, чим змусив характерницю засміятися, немов вся ця нестримна, неочікувана ніжність лоскотала її тіло, її душу, її серце.
 

А коли Какаші знову натрапив на її губи, які вже не бажав залишати без своєї уваги, то їхнє єднання продовжилося, немов ці дві душі народжувалися на світ наново.

Категорія: Аніме Аніме | Додав: KunoichiHatake | Теги: Томіоко, Котецу, Ізумо, Цунаде, Ґай, Оябун, Ірука, Хатаке, характерники, Кісакі, Шикамару, Нара, Віґілантка, шикаку, какаші, Кканґпе, ТенТен, мей, Генма, Карательниця, якудза, Тейваз, Юґао, Хаяте, Акімічі
Переглядів: 872 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Безкінечність. Глава 23 (частина 4).
Завантаження...