menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 13.12.2021 в 19:05
Фанф прочитано: 323 рази
Час прочитання:
Категорія: Аніме
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Біль у твоїх очах 1


13.12.2021, 19:05
Вбивство
 

Він біжить так швидко, що у вухах свище лиш вітер, а місто перед очима перетворилось на різнокольорові плями, розмилося і втратило обриси. Звідки він знає шлях? Тіло все ще болить від побоїв. Дихати нема чим, він відчайдушно хапає повітря, аби не знепритомніти. Очі сльозяться – чи то від бігу, чи він дійсно плаче. Бо як не встигне – втратить…

Далі він бачить парковку, де стоїть білявий чоловік. Той тримає пістолет і цілиться у когось. Його жертва десь між автівками, зіщулилась, передчуваючи смерть.

– Не треба, годі, – шепоче він.

Чоловік чує й обертається. Обличчя його розмите. Вбраний у чорний одяг, він виглядає грізним і спустошеним водночас.

– Я маю це зробити. Вони заслужили, ти знаєш, – відповідає чоловік.

Він кидається уперед, аби спинити неминуче. Не можна, аби все закінчилося так, не можна…

Останнє, що бачить – білявий чоловік падає, стікаючи кров’ю. Хтось невидимий вистрілив йому в спину.

Він кричить.

І прокидається.

Такемічі схопився з ліжка, задихаючись від криків. Плутаючись у ковдрі, намагався зрозуміти, де знаходиться. Мозок потроху аналізував усе довкола, сигналізуючи, що небезпеки нема. Напружене тіло розслаблялося, але страх був присутній десь на периферії свідомості. Чоловік важко дихав, ніби дійсно біг. Футболка змокла від поту. Сон був таким правдивим, таким реалістичним. І байдуже, що Ханаґакі пам’ятав його уривками, спалахами. Білявий чоловік намагався когось застрелити, але помер сам. Чому Такемічі так квапився на парковку? Врятувати когось із них? Вбивцю чи жертву? Але він нікого не знав, а жертву навіть не встиг побачити. Обличчя вбивці було розмитим, проте виникло дивне відчуття, ніби білявий чоловік йому знайомий… і дорогий.

Такемічі міг поклястися, що нікого такого (небезпечного? відчайдушного?) не знав. Він не став би водитися з убивцями, бо був помічником детектива Тачібани.

– Це всього лиш сон, – зробив висновок Такемічі. Глянувши на годинник, зрозумів, що спати не вийде. Інакше проспить і спізниться. А чоловік і так отримував догани за спізнення.

Він випив чаю, споглядаючи, як за вікном світає. Подумки знову повертався до сну. Такемічі намагався запам’ятати, що бачив, та деталі вислизали зі стомленого мозку. Можна було тихцем залізти в поліцейську базу, пошукати… кого? Ханаґакі навіть не міг описати чоловіка, котрий йому наснився.

Вирішивши, що це від постійного перепрацювання, Такемічі неохоче зібрався й поїхав у поліцейський відділок. По дорозі не втримався й купив каву, хоч обіцяв, що стане вживати менше кофеїну. Позіхаючи, він стояв біля однієї з тих кав’ярень, що магічним чином виростали по всьому Токіо. Чоловік заплатив і потягнувся за кавою, аж раптом помітив біляву людину на протилежній стороні дороги. Ханаґакі витріщився на перехожого, проте розгледіти не зміг. Кинувся на пішохідний перехід, але загорілося червоне світло. Поки він чекав, незнайомець розчинився серед людей. Похнюпивши голову, Такемічі забрав каву й рушив до відділку.

Він міг поклястися, що у перехожого була така ж зачіска, як і в незнайомця зі сну – волосся до плечей, а зверху декілька пасем зв’язані у хвіст.

Розгублений і пригнічений, Такемічі прийшов у відділок. Тачібана Наото, його начальник, одразу тицьнув роздруківку.

– Ходімо, прочитаєш у машині, – скомандував детектив. На відміну від помічника, котрий мав вигляд побитого життям підлітка, Тачібана виглядав зібраним. Чорне волосся розділене посередині. Чистий і випрасуваний костюм. Навіть папка з матеріалами в руках виглядала охайно.

Такемічі ж ледь не впустив папір і нещадно зім’яв. Тоді поспішив за шефом. Йому ж начебто нема потреби їздити на місця злочину. Чи детектив вирішив підвищити працівника?

– А що сталося? – спитав, намагаючись не відставати. Кроки Наото були широкими, тож Ханаґакі ледь не біг.

– Вбивство, – відповів детектив, не вдаючись у деталі. Певно, сам ще нічого конкретного не знав. – Дуже жорстоке. Поліцейські передали справу нам. А оскільки мій напарник у відпустці, ти допоможеш. Нічого складного, лише складатимеш протоколи і записуватимеш свідчення. Сподіваюся, впораєшся.

– Так, – з готовністю відповів Ханаґакі.

В автівці, що належала Наото, Такемічі прочитав роздруківку. Коротке повідомлення від поліцейських, котрі патрулювали район Шінджюку. Знайдено тіло чоловіка у жахливому стані. Відстрелені кінцівки. Понівечене обличчя. Читаючи це, Ханаґакі намагався нічого не уявляти, бо відчув, як до горла підкочує хвиля нудоти.

Наото спинився коло занедбаного складського приміщення неподалік від залізничних колій. Далі пішли пішки. Вранці і вночі тут не було людей. Та й удень тут мало кого зустрінеш. Тільки пияки і наркомани забиралися всередину складу. Пустир довкола обходили стороною, тож кращого місця для вбивства годі було знайти.

Ще здалеку детективи помітили поліцейських, котрі загороджували місце злочину жовтою стрічкою і розганяли випадкових перехожих. Наото підійшов ближче. Глянув на труп і відсахнувся. На мить його незворушне і зосереджене обличчя перетворилося на гримасу страху.

– Не треба, Такемічі! – Тачібана схопив напарника за руку, аби відтягти подалі від цього жаху.

Але Ханаґакі побачив.

Тіло лежало, широко розкинувши кукси кінцівок, що нагадували погризене собаками м’ясо. Одяг перетворився у шмаття. Обличчя понівечене так, що убитого не можна було впізнати. Розбиті ніс і щелепа, а розтрощені окуляри вдавлені в очні яблука. Неподалік валялися відстрелені пальці рук, що нагадували черв’яків. І все це було просякнуте кров’ю…

Такемічі кинувся вбік і впав на коліна. Його знудило. Чоловік весь трусився, бо вперше в житті бачив таку жорстокість. Тепер шкодував, що не лишився перебирати папірці в офісі. Труп і досі стояв перед очима, наче сітківки очей сфотографували тіло, аби Ханаґакі пам’ятав: поміж людей живуть монстри.

Та він вже й не забуде.

Наото підійшов і поклав руку йому на плече. Ханаґакі дістав з кишені носовичок. Тремтячою рукою витер губи. Підняв голову до ясного осіннього неба.

– Який нелюд міг зробити таке?! – заволав Такемічі.
 

Втрачене життя
 

Коли перше потрясіння пройшло, Ханаґакі взявся за роботу. Наото оглядав місце злочину. Більше він не виказував емоцій, хіба час від часу заплющував очі, коли повертався до тіла. Навіть незворушний Тачібана полегшено видихнув, коли труп нарешті опинився у чорному непрозорому мішку. Детектив прискіпливо оглядав кожну деталь і терпляче вислухав доповідь поліцейських, жестом показуючи Такемічі, аби той записував. Помічник механічно кивав, намагаючись подумки відсторонитися від побаченого. Інакше просто збожеволів би.

Ханаґакі затримався до пізнього вечора. Удвох із Наото вони склали опис знайдених доказів, довели до ладу протоколи допитів, ще раз викликали деяких свідків. Такемічі забув про обід та вечерю, вдовольнившись кількома стаканчиками кави. Через надлишок кофеїну серце чоловіка гупало у скронях, а руки дрібно трусилися. Такемічі протер очі, що заплющувалися самі по собі. Навіть кава не допомагала. Певно, досить на сьогодні вражень.

Близько десятої вечора Наото пішов у морг, де мав відбутися розтин убитого. Бачачи стан помічника, не став брати із собою. Лиш попросив, аби папери були заповнені. Такемічі, котрий до сьогодні вважав роботу детективів цікавою й захопливою, вдячно кивнув. Він не сумнівався: якби опинився у морзі – втратив би свідомість.

“Скоріш би напарник Наото з’явився”, – подумав Ханаґакі. Цей день лишив по собі дивну порожнечу в грудях. А ще – невідоме відчуття, ніби чоловік щось пропустив. Чи чогось не помітив.

Такемічі волочився до зупинки, не бачачи нічого довкола. Думав, чи варто вечеряти, а чи одразу лягти спати. Не мав сил навіть іти і заснув би прямо на тротуарі.

Раптом поліцейський помітив, як до нього наближається чоловік. Високий, кремезний, коротко стрижений незнайомець мав такий вигляд, ніби щойно втік із в’язниці. Кутики його губ посмикувалися, а злі очі дивитися прямо на Ханаґакі.

Втому як рукою зняло. Натомість прийшов страх, і Такемічі весь напружився. Згадав загальні прийоми вільної боротьби, на яку ходив, коли ще навчався. Чоловік підходив ближче, а рука його щось шукала у кишені. Невже ніж? Зібрався пограбувати Ханаґакі під вікнами поліцейського відділку? Такемічі нервово видихнув і стис спітнілі долоні в кулаки, готуючись до бійки.

Зненацька незнайомець вгледів щось за спиною жертви і пополотнів. Куди й поділась його лють! Він різко спинився, розвернувся й кинувся бігти. Здивований Такемічі дивився, як розмивається силует нападника у нічній пітьмі. Тоді озирнувся, аби побачити, що так налякало незнайомця.

Встиг лиш побачити копицю білявого волосся, що зникло за багатоповерхівкою.

Ханаґакі не знав, хто цей переслідувач, але і сам злякався. Вдвічі більше, ніж коли до нього наближався той злочинець.

***

Він бачив сон. Осяйний весняний день. Гамір юрби. Школа. Він упевнено крокує на уроки. Зненацька в Такемічі хтось врізається. Біляве волосся лоскоче щоку, а дихання обпалює шию. Хлопець вловлює запахи бензину і лимона.

Його обіймають так, ніби довго не бачилися. Школяра переповнює ніжність. Ханаґакі обіймає у відповідь і посміхається.

– Такеміччі, – його прізвище вимовляють з помилкою, та школяру подобається. Лиш одна людина може так його називати. Голос м’який і приємний. – Ходімо на прогулянку. Я скучив.

Ханаґакі киває. Так, йому відомо, що він знову прогуляє заняття. Та яка різниця?

– Як же добре у твоїх обіймах, – зізнається Такемічі, дивлячись в розмите від яскравого сонця обличчя. Всією душею бажає побачити свого… кого? Хто цей юнак, котрий так тепло і щиро обіймає його? Це теж сон? Чи спогади? Звідки вони взялися? У житті Ханаґакі нікого такого не було…

Картина змінюється. Такемічі знову біжить на підземну парковку. Знає, що не може допустити ще одного вбивства. Відчуває бинти на тілі й пластир на обличчі? З ким він побився? Далі згадав, що втік із лікарні, куди його відвів Наото… А що з Наото?

Білявий чоловік знову цілиться у невидиму жертву. Ханаґакі кричить, що цього не треба робити.

– Ти не можеш убити свого друга, – додає тихіше.

– Він винен, – холодно відказує білявий незнайомець, цілячись між автівками. Лунає постріл. Він падає. Кров з грудей заливає асфальт, а Такемічі підбігає до нього. Гладить волосся, що злиплося від крові, й нестримно плаче…

Ханаґакі різко розплющив очі. У напівтемряві й тиші чув, як шалено б’ється серце. Очі були вологими від сліз.

“Чого, в біса, я плачу?” – думав чоловік, схлипуючи. – “Чому мені сниться людина, яку я не знаю? Стоп, перший сон, здається, був про школу. Я майже нічого не пам’ятаю про ті часи через аварію…”

Кілька років тому, ще до університету, Ханаґакі збила автівка. Водій утік з місця злочину. Такемічі тиждень був у комі. Коли прийшов до тями – не зміг згадати минулих років. Життя нагадувало чисту сторінку, на якій де-не-де лишилися заповнені рядки – все те, що він вивчив у школі.

Але Такемічі забув найцінніше – друзів, близьких, учителів. Насилу згадав батьків, та потім переїхав до окремої квартири. Чоловіку здавалося, ніби він живе з незнайомцями. Не хотів завдавати собі та їм ще більше болю.

Його відвідувала лише шкільна подруга – Тачібана Хіната. Завдяки їй Такемічі й познайомився з Наото.

Найдивнішим було те, що після аварії усі друзі Ханаґакі зникли. З ним не спілкувався ніхто зі шкільних друзів, за винятком Хінати. Мобільний телефон і записники Такемічі теж зникли.

Наче його хтось навмисне відрізав від минулого.

Лікарі казали, що спогади з часом повернуться, та до сьогодні Ханаґакі майже перестав вірити у це. Просто жив без минулого, відчуваючи незрозумілу тугу за втраченим.

І цей білявий хлопець був з того життя, яке детектив забув.

“Єдина, хто хоч трохи знає про мої шкільні роки – це Хіната”, – подумав Такемічі, кваплячись на роботу, – “варто зайти до неї й розпитати. Ми розмовляли про минуле, але ні про що конкретне не говорили. Точніше, це мені не було що сказати”.

В офісі його чекав стомлений Наото. Здавалося, детектив провів усю ніч у відділку.

– Дізналися, хто жертва? – спитав Такемічі. Тачібана скупо кивнув і простягнув папку колезі.

– Кісакі Тетта, 32 роки, – повідомив шеф, – вельми проблемна людина. Його відбитки були у поліцейській базі. Це й не дивно, адже він не раз притягувався до кримінальної відповідальності за пограбування, викрадення авто, нанесення важких тілесних ушкоджень, продаж незаконних препаратів. Проте його відпускали за нестачею доказів. Був бізнесменом, мав декілька точок казино. Займався контрабандою. Сім’ї не мав. У Шібуї, де він виріс, і досі його бояться.

Такемічі мало слухав. Ім’я Кісакі Тетти здалося знайомим. Чоловік десь вже чув його і тепер намагався згадати. Вдивлявся у фото чоловіка у костюмі й квадратних окулярах, з вибритими скронями і зачесаним назад світлим волоссям. Погляд уважний і хитрий, а посмішка нагадувала оскал.

– Такемічі, ти мене чуєш? – Наото насупився, коли напарник не відповів. Дивлячись на обличчя Ханаґакі, Тачібана прийшов до висновку: – Ти знаєш Тетту Кісакі?

– Не впевнений, – Ханаґакі похитав головою, – можливо, чув, коли навчався у школі, але не можу згадати.

– Я пошукаю інформацію про шкільні роки Кісакі, – сказав Наото, – проте це дивно. Його ні разу не змогли посадити, а хтось знайшов і розправився.

– Що сказав патологоанатом? Є якісь докази, що привели б до вбивці? – Такемічі перевів тему. Не хотілося думати про те, що вбивця, ким би він не був, зробив добру справу. Від цього ставало гидко. Бо ніхто в здоровому глузді не стане такого робити.

Монстра убив сильніший монстр. І це чудовисько досі на волі. Такемічі аж пересмикнуло від такої думки.

– Аналітичний відділ ще працює з доказами, – відповів Наото, – проте відомо, що кінцівки Кісакі були відстрелені з кольта. Криміналісти знайшли гільзи біля тіла. Пістолет ще ніде не використовували. Окрім ушкоджень обличчя, ран більше нема. Причина смерті – втрата крові.

– А що з обличчям? Якщо нападник бив руками, там могли залишитися його сліди.

– Він передбачливий. Використав биту.

Такемічі схопився за голову і скуйовдив волосся.

– Навіщо… навіщо було так нівечити жертву? – спитав тремтячим голосом. Він намагався тримати себе в руках, та страх був сильнішим. Стало важко дихати. – Убивця ж знав, що Кісакі помре.

– Так, він добре це знав, бо стріляв у артерії, – Наото неохоче відірвався від паперів. Теж не мав бажання озвучувати те, що прийшло обом на думку. – Хотів завдати якомога більшого болю. Жадав, аби жертва страждала перед смертю.

***

Після розмови Тачібана з Такемічі вирушили опитувати сумнівних друзів Кісакі, чиїми послугами той час від часу користувпвся. Всі вони так чи інакше були пов’язані з криміналом. Про боса знали мало, з ними більше спілкувався заступник, Шуджі Ханма. Такемічі знову охопило відчуття, ніби він знав Ханму.

– Гадаю, ці двоє разом вчилися у школі, – повідомив Ханаґакі начальнику. Той здивовано глянув на нього, поки вони йшли освітленою вулицею. – Мені здається, Ханму я теж знав.

– Отже, у Кісакі й Ханми було спільне минуле. Можливо, ти з ними перетинався, – замислено сказав Наото. Він був небагатослівним. Певно, обмірковував те, що почув від товаришів Кісакі.

Такемічі захотів підбадьорити Тачібану. Шефу рідко діставалися такі криваві вбивства. Тут у кого завгодно нерви здадуть, а Наото спромігся проявляти неабияку стриманість.

Та у Тачібани задзвонив телефон. Ханаґакі терпляче чекав, коли шеф закінчить розмову. Обличчя у того ставало все більш суворим і невдоволеним.

– Вибач, Такемічі, доведеться затриматися, – мовив Наото, сховавши телефон до кишені, – у нас іще один труп.

Загублений


– Май на увазі, видовище жахливе, – попередив Наото, коли детективи зайшли у ліфт, – тіло знайшов друг убитого. Зайшов випити з ним пива, а там…

– Я готовий, – Ханаґакі зітхнув. Він міг лишитися осторонь. Але розумів: якщо хоче отримати підвищення, має стикатися і з проявами жорстокості. Аби потім перешкоджати її поширенню.

Вони зайшли до тісної квартири. Труп одразу кидався в очі, оскільки лежав у центрі вітальні навпроти дверей. Такемічі вловив сильний нудотний запах крові й сечі. Наото надів латексні рукавички й бахіли і присів біля тіла. Боячись зайвий раз вдихнути, Ханаґакі став оглядати приміщення. Вбогі кімнати. Мінімум меблів. Утім, навіть на стінах помічав краплі крові. Зібравшись духом, чоловік перевів погляд на підлогу.

І остовпів.

На нього незмигно дивилися мертві очі чоловіка, котрий учора збирався пограбувати Такемічі. Заклеєний скотчем рот, пошматовані ножем щоки, криваві порізи, що тяглися від шиї до оголеного пупка. Порізи займали кожен сантиметр шкіри. Руки були туго зв’язані стяжкою. У калюжах крові моторошно біліли зуби.

Ханаґакі притулився до дверей ванни і тихо сповз на підлогу. Намагався видобути хоч звук, та голосові зв’язки наче заніміли. Очі засльозилися, а дихання стало важким і уривчастим. Чоловік відвернувся, бо ще трохи – і він заволає від жаху.

– Такемічі? – Наото одразу ж опинився поруч, закривши собою труп. – Такемічі, усе добре? Може, краще вийдеш?

– Як його звати? – ковтаючи звуки, спитав Ханаґакі. Неприємна здогадка з’явилась у затуманеній свідомості, тож він вирішив перевірити.

– Кійомаса Масатака, – відповів шеф.

– Наото, ці троє якось пов’язані, – прошепотів Такемічі, – Кісакі, Ханма і Кійомаса. А Кійомаса вчора ледь на мене не напав.

***

Друга ночі. П’ючи гіркий чай, стомлений Такемічі розповів Наото про вчорашню пригоду. Той не зводив погляду й допитувався до кожної деталі. Особливо детектива зацікавила людина, котра так перелякала Кійомасу. При житті той був не з тих, кого легко злякати. Типовий правопорушник, котрий сам наводив жах на людей.

– Ти був правий, Кісакі, Кійомаса і Ханма дійсно знали один одного, – сказав Тачібана, коли питання до напарника вичерпались, – також із Шібуї мені надіслали кілька протоколів про одну з тамтешніх злочинних банд, котра кілька років тероризувала Шібую і Шінджюку. Та трійця входила у те угрупування.

– Що за угрупування? – спитав Ханаґакі, клюючи носом. Він майже спав.

– “Токіо манджі”, – пролунала відповідь, і чоловік аж підскочив з несподіванки. Слідом промайнув спогад – Кійомаса, вдоволено вишкірившись, до напівсмерті б’є Такемічі. Довкола школярі. Вони дивляться на побиття з азартом і захватом, свистять і підбадьорюють Кійомасу…

– Такемічі! – Наото довелося підвищити голос, бо помічник завмер, широко розкривши очі. – Ти щось згадав?

– Я… – той хитнув головою. Не вірилося, що він, поліцейський, колись брав участь у боях. – Кійомаса побив мене у школі. Схоже, це були бої без правил.

– Розшукаю інформацію про це, – кивнув Наото, – іди додому, Такемічі. Поспи, у тебе жахливий вигляд. Завтра вихідний, знаю, але мені знадобиться допомога.

Ханаґакі не став сперечатися. Без перешкод повернувся додому.

“У що ж я вплутався?” – промайнула думка.

Повагавшись, Такемічі випив снодійне, молячись, аби більше нічия смерть йому не снилася.

Смертей вистачало і в реальності.

***

Він прокинувся, коли задзвенів будильник. З радістю усвідомив, що не бачив ніяких снів. Такемічі проспав менше п’яти годин, та почувався краще, ніж учора.

У відділку Наото одразу ж почав розповідати.

– Ти був правий, Кісакі, Ханма і Кійомаса входили до “Токіо манджі”. Більше того, Кісакі був за головного після зникнення їхнього лідера. Та згодом “Токіо манджі” сама розпалася. Угрупування налічувало більше ста членів. Зараз більшість живуть нормальним життям, та дехто обрав шлях злочинця.

Такемічі згадав, як у той день, коли він кинув виклик Кійомасі, Ханатаку спинили від убивства. Туди приїхали лідери “Токіо манджі”. В одного на лівій скроні було татуювання дракона. А інший…

– А хто ж був справжнім лідером? – вирвалось у чоловіка. Здавалося, відповідь на це питання може вирішити все на світі.

– Інформації про нього немає ніде, – відповів Тачібана, – наче її хтось навмисне знищив. Я розпитав про цього лідера у колишніх учасників групи, яких встиг знайти у соцмережах. Та вони не знали. Чи їм не казали. Що ж, уся надія на Ханму. Я відправив до нього додому поліцейських, аби його привезли на допит. А поки маю піти дізнатися про результати розтину. Ти ж забери висновки експертиз з місця вбивства Кісакі й дочекайся Ханму. Якщо я спізнюся, починай допит без мене.

Такемічі навідався до криміналістів. Отримав папку з паперами і пішов, читаючи на ходу. На трупові не виявилося чужих органічних часток. Зате знайшлися часточки лакового покриття, яке використовують для бит. По периметру знайшли недопалки та порожні пляшки, але схоже, їх принесли місцеві пияки. Та варто було б опитати і цих людей.

Загалом, нічого. Убивця добре підготувався. Лишався кольт. Навіть якщо в Японії придбати зброю нелегко, це можна зробити в обхід правилам.

“Ото справа трапилась”, – думав Такемічі, чекаючи, коли привезуть Ханму, – “краще б це було розслідування дрібного пограбування абощо. Бо кожного разу, коли я бачу трупи в такому стані, хочеться тікати світ за очі”.
Детектив терпляче чекав, аж поки не повернулися поліцейські. Вони доповіли, що Шуджі Ханми вдома нема. Ханаґакі поїхав з ними, аби оглянути квартиру чоловіка. По дорозі відправив Наото повідомлення про останні події.

У розкішній квартирі Ханми Такемічі не знайшов нічого, що б пролило світло на смерть Кісакі й зникнення господаря апартаментів. Зате у вітальні помітив фото – Тетта й Шуджі дивляться у камеру. Обидва у ділових костюмах. Шуджі вищий, з чорним волоссям і окремими білими пасмами. Гостре суворе обличчя, байдужий погляд. На тильних сторонах долонь – татуювання у вигляді ієрогліфів.

“Вони завжди з’являлися разом”, – згадав детектив, – “пізніше заснували банду “Вальгалла”, щоб розгромити “Токіо манджі”, але Майкі… Стоп. Хто такий Майкі?”

Такемічі щиро намагався згадати ще бодай щось. Спогади знову обірвалися. Треба спитати Наото, чи не було у “Токіо манджі” хлопця на ім’я Майкі.

Бо Майкі був важливим.

Детектив приніс до відділку все, що мало б значення. Наото тим часом оголосив Шуджі Ханму в розшук.

– Не розумію, чому він утік, – врешті зізнався Тачібана, – зі свідка Ханма перетворився у підозрюваного. Доведеться ще раз опитати помічників Ханми і Кісакі. Може, у цих двох було якесь таємне місце чи сховок? Тепер щодо Кійомаси. Смерть настала позавчора між дванадцятою й другою ночі. Майже одразу після того, як Кійомаса ледь не напав на тебе. Убивця знову не залишив слідів. А жертва, схоже, знала його, бо слідів злому не було. Кійомасу оглушили ударом у щелепу. Схоже, били ногою. Тоді вбивця зв’язав його і довго катував. Вирвав зуби і нігті. На тілі знайдено безліч колотих і різаних ран від мисливського ножа з зазубреним лезом. Зламані ребра, пошкоджені внутрішні органи. Причина смерті – зупинка серця внаслідок больового шоку. Це… – Наото зітхнув і потер перенісся. Не міг сердитися чи дратуватися. Був надто виснаженим.

– У нього було багато часу, – зауважив Ханаґакі, – сусіди нічого не чули?

– Все відбулося швидко, Кійомаса вирубився, не встигнувши видати і звуку, – відповів Тачібана, – а потім йому заклеїли рота, – помовчавши, детектив додав: – Його катували з певною метою. Тортури тривали довго, тож можна зробити висновок, що від Кійомаси хотіли щось дізнатися.

– Або помститися, – докинув Ханаґакі, – якщо порівняти два убивства, можна помітити, що вони скоєні з особливою жорстокістю. Найчастіше так убивають, аби помститися за щось особисте.

– Ворогів у Кісакі й Кійомаси було чимало, – сказав Наото, – займемося цим у понеділок. Проте стеж за повідомленнями, я напишу, як з’явиться щось важливе.

– Добре, – кивнув Такемічі, – слухай, Наото, Хіната вдома?

Шеф глянув на годинник.

– Вирішив навідати сестру? Вона буде рада, ти давно не заходив. Я їй зателефоную.

– Дякую, – кивнув Ханаґакі, посміхнувшись. Думка про те, що він зустрінеться з Хіною, була першою з приємних за ці дні. Він хотів відволіктися від убивств і поспілкуватися з подругою на буденні теми.

Вечір ще не настав, коли Такемічі зайшов до квартири Тачібани. Хіната обняла його. Вона була надзвичайно доброю. А ще – сміливою. Остання думка навіяла спогад: Хіната у метро просить хлопців посунутися, аби дати місце бабусі. Ті аж затряслися, коли Тачібана грізно на них глянула. Очі жінка мала великі й світлі. Дивлячись на неї, Ханаґакі не розумів, чому не став зустрічатися з Хіною. Адже вона явно виражала симпатію до нього.
Тут же згадав, як білявий хлопець зі спогадів обіймав його. “Я що, проміняв Хіну на якогось незнайомця?!” – вжахнувся чоловік.

– Ти давно не заходив, Такемічі, – мовила Хіната, коли вони сіли у вітальні. Вона приготувала чаю. Детектив узяв чашку, бо поруч з Тачібаною не знав, куди подіти руки. І ледь не обпік пальці. – Наото казав, що сталися жахливі вбивства. Як ти?

– Трохи розхвилювався через це все, – зізнався Ханаґакі. Розхвилювався – це м’яко сказано, та він не хотів лякати жінку. – Я не очікував, що так станеться. Але треба звикати. Я сам обрав роботу в поліції.

– Це Наото порадив, – заперечила Хіната, – ти довгий час не міг визначитися, ким хочеш стати.

– Це схоже на мене, – згодився Такемічі, – слухай, Хіно, а з ким я дружив у середній школі? Хотів би побачитися з друзями, та нікого не можу згадати.

– Я пам’ятаю лиш кількох, бо ми вчились у різних класах, – сказала Тачібана, – Ацуші Сендо, Кадзуші Ямаґіші, Макото Судзукі. І ще був твій друг дитинства Такуя Ямамото.

Коли Хіната вимовляла імена, у пам’яті чоловіка спливали обличчя друзів. Аккун любив стильні зачіски і був за головного у їхній групі хуліганів. Ямаґіші й Макото – ті ще придурки. Такуя завжди міг підтримати Такемічі. Де ж вони зараз? Чому не намагалися зв’язатися з другом?

– У другому класі ви стали часто кудись зникати, – продовжила співбесідниця, – ти нічого не розповідав. А під Новий рік ми розлучилися.

– Що? – найгірші побоювання Ханаґакі підтвердилися. І чоловік точно знав – це він був ініціатором розриву.
Та що з ним сталося?

– Це засмутило мене, але ти сказав, що знайшов свою людину. Ким би ця людина не була, сподіваюся, ти щасливий.

Такемічі захотілося відлупцювати себе. Він не міг пригадати, яку дурню говорив тоді своїй дівчині. Було дуже соромно. Хіна дбала про нього, підтримувала, обробляла рани, коли Ханаґакі приходив побитий, допомагала вчити уроки. А він просто її кинув.

“Лишенько, який я ідіот”, – картав себе детектив, – “зараз би повернути час назад і виправити ту дурню, що я накоїв. Як шкода, що це неможливо”.

Вирішивши змінити тему розмови, Ханаґакі став розпитувати у подруги про роботу. Хіната працювала вчителькою у молодших класах. Вона з захопленням розповідала про учнів, а Такемічі подумки повторив імена товаришів. Потрібно їх навідати.

Через дві години чоловік попрощався з Тачібаною. Наото ще не повернувся. Сховавши руки в кишені пальто, Такемічі йшов нічним містом і обдумував усе, що згадав. Дивно. Довгі роки пам’ять ніби була заблокована, аж тут зненацька спогади навалювалися один за одним. Певно, ім’я Кісакі Тетти стало тригером. Судячи з досьє, яке детектив прочитав у відділку, Кісакі був неприємним типом. То які у Такемічі з ним були стосунки?

У провулку, повз який проходив чоловік, щось брязнуло. Ханаґакі спинився. Його охопило відчуття тривоги. Рука машинально намацала кобуру з табельною зброєю. Свідомість волала тікати якомога далі. А чоловік усе вдивлявся у пітьму, де, здавалося, дрімав якийсь монстр, що от-от накинеться на жертву. Але монстрів не існує (“а хто тоді вбив Кісакі й Кійомасу?”), треба забиратися. Щось зашурхотіло, почулися кроки.

– Агов, – почувши голос за спиною, Ханаґакі аж підскочив. Треба ж так налякати. – Це, часом, не ти загубив?

Такемічі повернувся. І зустрівся поглядом з чорними очима. Такими чорними, що могли б поглинути світло усього всесвіту. І такими знайомими, що аж защеміло в серці. Біляве волосся до плечей, посмішка на блідому обличчі – лагідна і дружня. Одяг був завеликим, але незнайомець на це не зважав.

Нарешті Ханаґакі побачив обличчя того, хто йому снився. І не знав, що сказати. Як відреагувати. А пересохлі губи самі вимовили:

– Майкі…

Чорні очі округлилися від здивування. Схоже, незнайомець не очікував від Такемічі… чого саме? Що детектив згадає, як його звати? Ханаґакі й сам не знав, як так сталося. Але напружено чекав, що скаже білявий чоловік.

– Овва, Такеміччі, ти згадав, – посмішка на тонких губах стала ширшою, а в очах ніби зажевріла надія на щось. – Це часом не твій телефон?

– То ти Майкі? – допитувався детектив, не помічаючи, що співрозмовник тримає його телефон. – Ми раніше були знайомі, так?

Після цих слів обличчя Майкі скам’яніло. Посмішка зникла, а погляд став відстороненим і крижаним. Ханаґакі аж зіщулився. Він не знав, що людина за мить може стати настільки моторошною.

– Гарно ж ви постаралися, – Майкі зиркнув у провулок, ніби говорив з пітьмою, – я це так не залишу.

– Про що це ти? – Такемічі нічого не розумів. Білявий чоловік неохоче відвів погляд від провулку. Повільно підійшов до детектива. Пильний погляд змусив тіло Ханаґакі покритися мурашками. Заодно він згадав, як Майкі постійно зазирав йому в обличчя, змушуючи брюнета ніяковіти.

– Мені цікаво вивчати тебе, Такеміччі, – говорив Майкі, наминаючи дораякі, – твої емоції дуже легко розпізнати, ти знаєш?

Ханаґакі не мав уявлення, чого чекати від цього типа. Той незворушно витріщався на детектива, котрий боявся навіть видихнути. І тут суворий вираз змінився посмішкою.

– Я радий, що з тобою все гаразд, – і Майкі обняв Такемічі. Ханаґакі стояв, боячись поворушитися, бо спогади про щасливі дні, проведені з цим чоловіком, накрили його, наче хвиля. Детектив заплющив очі, розчинився в обіймах і навіть не відчув, як по щоках течуть сльози.

– Ти повернувся, – власний голос здавався чужим і охриплим.

– Я і не зникав. Був неподалік. Такеміччі, ти плачеш?

Ханаґакі похитав головою. Стільки питань роїлось у голові, а він не міг двох слів докупи скласти. Досі не вірив, що Майкі знову з ним.

– Мені снився сон, де ти помираєш, – зізнався детектив, – і я не зміг тебе захистити.

Майкі ці слова нітрохи не стривожили. Він скуйовдив волосся Такемічі, як робив це безліч разів.

– Я не збираюся помирати, – відказав він, – у мене ще є справа. Дуже важлива. Іди додому, Такемічі. Ще зустрінемося. Бачу, ти розгублений. Маєш привести думки до ладу. Тоді й поговоримо.

Майкі пішов у злощасний провулок, не забувши тицьнути детективу телефон. Такемічі хотів застерегти блондина, аби той не йшов. Без Майкі відчув себе самотнім і неповноцінним. Ніби Майкі доповнював його всесвіт. Як можна було забути цю людину? Як Такемічі міг?

“Або мене змусили забути”, – від несподіваної думки чоловік зблід, – “дідько, невже аварія, в яку я втрапив, не була випадковою?”

Крихти правди


Безсонна ніч. Такемічі сидів у ліжку, витріщаючись на стіну порожніми очима. Спогади проносилися в голові. Це були найкращі спогади серед усіх, що у нього були.

Перша зустріч, коли Майкі побив Кійомасу і закрив бої на гроші. Випадкові (чи не зовсім) здибанки то серед вулиці, то коло дому, то по дорозі до школи. Майкі любив солодощі й постійно пригощав Такемічі. Завжди сміявся, коли Ханаґакі був поруч. Спочатку юнак думав, що це через його схожість з братом Майкі. А потім…

– Мені не вистачає тебе, Такеміччі, – казав білявий хлопець, – коли я без тебе, то відчуваю дивне пригнічення. І порожнечу. Ніхто, окрім тебе, не здатен її заповнити.

Майкі нечасто говорив про свої почуття, та коли це ставалося, Ханаґакі знав, як утішити, заспокоїти, запевнити, що він нікуди не зникне.

Натомість зник Майкі. Чому він так вчинив?

Детектив не знав, яким чином відшукати чоловіка. Той не лишив контактів. Зник у тому провулку. Чи все з ним гаразд? Що, як Майкі поранений чи потребує допомоги? Думки змінювалися, змушуючи Ханаґакі то кидатися зі сторони в сторону, то завмерти від раптового приливу жаху. Ці емоційні гірки виснажували більше, ніж погоня за злочинцем. Бо емоції було важко контролювати.

Наото не телефонував. Отже, новин не було. Можливо, хоч у неділю вдасться на деякий час забути про роботу.

Але натомість Такемічі згадав про шкільних друзів. Аккун, Макото, Ямаґіші, Такуя. Варто зустрітися з ними. Вони теж брали участь у боях, що їх організовував Кійомаса, тож мають щось знати.

Знадобився час, аби в інтернеті знайти скупу інформацію. Майже всі роз’їхалися. В Токіо лишився Аккун. Він працював перукарем у центрі міста.

Ханаґакі не пам’ятав, аби решта товаришів рвалися подалі звідси. Отже, щось змусило їх утекти.
Боячись, аби Ацуші теж не втік, Такемічі зібрався й пішов у перукарню, де той працював.

На шляху до пункту призначення детектив навмисне зазирнув у провулок, біля якого вчора стрів Майкі. На щастя, слідів крові не знайшов. Провулок вів кудись на північ міста, проте Такемічі не мав часу обстежувати його повністю. Вирішивши зробити це потім, він пішов геть.

Перукарня була великим приміщенням з панорамними вікнами. Крізь них Такемічі побачив Аккуна. Той прибирав робоче місце після стрижки клієнта. Детектив згадав, як Ацуші розповідав, що мріє стати перукарем, бо йому подобалося робити зачіски. Поки вчився в школі, Сендо експериментував над своїм волоссям, хоча іноді добирався до волосся Такуї, тоді той з нещасним виглядом завмирав, аби Аккун швидше припинив екзекуцію.

Потупцявшись неподалік, Такемічі зібрався з духом і зайшов у перукарню. Не знав, які відкриття на нього чекають, тому був схвильований і напружений. А ще чомусь бажав, аби поруч був Майкі.

Ацуші у робочому фартуху повернувся до відвідувача і завмер. Обидва мовчали.

– Привіт, Аккуне, – нарешті вимовив Такемічі. Той зітхнув.

– Я таки знав, що ти прийдеш, – Сендо посміхнувся так, ніби з його плечей звалився тягар, – боявся і водночас чекав цього дня. Адже ти все ж мав згадати.

– На жаль, не все, – зізнався Ханаґакі, – тому й прийшов.

– Що ж, – Аккун вказав на м’яке крісло біля стіни, – сідай. Що хочеш знати?

– Чому ніхто з вас не намагався зі мною зв’язатися? – одразу спитав Ханаґакі. – Нізащо не повірю, що у вас, як і в мене, зникли телефони й записники з номерами.

– Так, це… – Сендо всівся навпроти, але постійно вовтузився. Йому було незручно й ніяково спілкуватися. Такемічі це помічав. Та терпляче чекав. – Після аварії, в яку ти втрапив, багатьох з нас відвідав Кісакі.

– Кісакі Тетта?! – детектив аж підскочив з несподіванки. – До чого тут він?

– А ти дійсно не все згадав, – хмикнув Аккун, – ти дуже завадив Кісакі, коли вмовив Майкі розпустити “Токіо манджі”.

Такемічі схопився за голову. Нові подробиці ще більше його шокували. І він вже не знав: хоче все знати чи ні? Бо правда може зруйнувати його.

– Чим я завадив Кісакі? Хто такий Майкі? До чого тут “Токіо манджі?”

– Майкі – він же Манджіро Сано, – пояснив Ацуші, – лідер “Токіо манджі”. Допоки не зустрів тебе, активно усував інші угрупування, роблячи Томан правлячою у Токіо. Коли з’явився ти, Майкі став віддалятися від “Токіо манджі”. Ти дуже вплинув на нього в позитивну сторону, – Сендо хмикнув, ніби сам не вірив у те, що каже, – Сано став замислюватися про майбутнє і зробив висновок, що не бажає бути правопорушником. Його заступник, Кісакі Тетта, розумів, що без Майкі Томан розпадеться, тому… – перукар замовк.

– Тому що? – нетерпляче спитав Ханаґакі.

– Тому він вирішив убити тебе.

Такемічі затамував дихання. Завмер. Світ на якусь мить перестав існувати. Лише сказані Аккуном слова, що нестерпно пульсували в голові. Важко було повірити, бо Такемічі нікого не хотів скривдити чи зробити комусь боляче. Так, він намагався побити Кійомасу, коли той влаштовував бої, але тоді він захищав Такую. А після закриття боїв узагалі не ліз куди не треба. Розпач і паніка були майже матеріальними, а в голові звучало: “За що?”

– Але… я живий, – на видиху пробурмотів детектив.

– Тобі дивовижним чином вдавалося врятуватися, – відказав Сендо, – ніби тебе янгол охороняв. Якби ти знав, скільки разів був на волосину від смерті…

Слова давалися Аккуну важко. Він знав, але приховав це від друга. І Ханаґакі стало самотньо. Бо навіть товариші його покинули.

– Чому ж ти зараз це розповідаєш? – байдуже спитав він.

– Кісакі помер і більше нікого не тероризує своєю присутністю, – відказав Аккун, – так, це через нього Такуя, Ямаґіші і Ямамото поїхали з Токіо. Я лишився. Не хотів тікати. І я знав, що рано чи пізно ти прийдеш, Такемічі. Хтось мав тобі розповісти. До речі, як ти вийшов на мене?

– Хіна нагадала про вас.

– Точно, ти ж тоді зустрічався з Тачібаною. До появи Майкі. Кісакі до неї не дістався, бо гадав, вона нічого не знає.

– Про що я взагалі думав, коли кинув Хінату?! – вирвалось у Ханаґакі.

– Ти мені скажи, – хмикнув Аккун, – з Тачібаною багато хто хотів зустрічатися. Ти був щасливчиком, Такемічі. Що, в біса, на тебе найшло?

“Те ж саме, що й тоді, коли Майкі обійняв мене”, – хотів сказати детектив, та промовчав. Сам не розумів, як пояснити емоції, що охопили його.

– А що ж сталося з Майкі? – спитав після хвилинного розмірковування.

– Зник, – відповів Аккун, – якийсь час Кісакі вдало приховував це. Та коли стало зрозуміло, що Сано нема, угрупування розпалося. Більшість пішли своїм шляхом. Дехто так і лишився з Кісакі. Поняття не маю, чому. Він був тим ще падлом. І я зітхнув з полегшенням, коли прочитав про його смерть.

– Ти знаєш Шуджі Ханму? – поцікавився Такемічі. – Я шукаю його у зв’язку зі смертю Кісакі.

– Ханма… – протягнув Сендо. – Той ще покидьок. Завжди волочився з Кісакі. Заснував угрупування “Вальгалла”, яке було поглинуте “Токіо манджі”. Відтоді став допомагати Кісакі. З ними ще були Баджі й Казутора. Смішно, адже Баджі мав намір покинути Томан, перейти у “Вальгаллу”… Аби вийти на Ханму, знайди когось із цих двох – Баджі Кейске чи Казутору Ханемію. Хоча… якщо Ханма має померти, я б не став заважати вбивці.

– Я детектив, – холодно нагадав Ханаґакі, – і маю перешкоджати здійсненню злочину.

– Так, вибач, – Ацуші, певно, не очікував такого тону від друга. Помовчав, а тоді додав: – І за те, що я кинув тебе, вибач. Я мав би знайти спосіб зустрітися, але…

Такемічі усвідомив, що не бажає слухати виправдань Сендо. Не знав, як тепер відноситися до друга, хоч і усвідомлював, що той весь час був у небезпеці. Думки були такими гучними, що детектив не пам’ятав, як попрощався з Ацуші. Був розгубленим і неуважним, тому ледь не потрапив під автівку, коли переходив дорогу. Пазл минулого нарешті склався у цілісну картину, проте краще від цього не ставало. Навпаки, Такемічі охоплювало відчуття, що от-от станеться щось погане, щось неминуче. І він не зможе цьому запобігти.
“Майкі помре”.

Сон з парковкою тепер постав у всій чіткості, а розмите обличчя білявого чоловіка стало обличчям Манджіро. Ханаґакі похолов, бо не знав, де зараз Майкі і як його попередити. Той лиш сказав, що вони ще зустрінуться. І зник, як тоді.

Такемічі стало страшно. Кісакі загинув, Ханма зник. Хтось, очевидно, полює на колишніх членів “Токіо манджі”. Точніше, на лідерів. Кійомаса, хоч не був лідером, проте любив командувати. Отже, Сано теж у небезпеці.

Відчуваючи, що не зможе сидіти вдома, Такемічі поквапився до відділку.

Він мав намір знайти Баджі Кейске.

Категорія: Аніме Аніме | Додав: Rin_Okita | Теги: Наото Тачібана, Ау, скло, Горе, Слеш, Соулмейти, Токійські месники, Такемічі Ханаґакі, смерть, детектив, кров, спогади, вбивство, сни, кошмари, Манджіро Сано, ООС, трилер
Переглядів: 323 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Біль у твоїх очах 1
Завантаження...