menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 15.12.2021 в 02:42
Фанф прочитано: 274 рази
Час прочитання:
Категорія: Аніме
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Біль у твоїх очах 2


15.12.2021, 02:42

Зв'язок


У відділку знаходилися чергові, котрі здивувалися візиту Такемічі. Той щось сказав про прохання Наото, і його більше ні про що не питали.

А втім, треба повідомити і шефа. Бо, схоже, з’явився шанс відшукати Шуджі Ханму.

Баджі Кейске був у поліцейській базі. Кілька років тому затримувався за дрібні правопорушення. Чоловік на фото мав трохи божевільний вигляд – саркастична посмішка, хижо зіщулені очі. Довге чорне волосся абияк зв’язане у хвіст. На щастя, він жив у Токіо з другом Чіфую Мацуно. Написавши Наото, що їде поговорити з Баджі, Такемічі взяв із собою поліцейського. Хтозна, що за тип цей Баджі. Детектив пам’ятав, як той пішов з “Токіо манджі” до “Вальгалли”. Знати б іще, що стало причиною цього рішення.

Перед тим, як рушити до Баджі, Ханаґакі зробив запит на матеріали щодо аварії, у якій він ледь не загинув. Знав, що Наото буде невдоволений, але не міг нічого зробити. Хотів знати правду. Якщо Аккун правий і його хотіли вбити, тоді аварія теж могла бути підлаштованою.

Невже це справа рук Кісакі?

Опинившись перед дверима квартири Баджі, Такемічі довго натискав на дзвінок, аж поки за дверима не почулися кроки. Господар квартири, побачивши детектива, скривився й вилаявся.

– Йди до біса! – гаркнув Баджі так голосно, що Такемічі аж підскочив. – Мало ти нам клопотів приніс у минулому! Геть!

Кейске зачинив би двері, якби Ханаґакі не кинувся вперед. Штовхнувши Баджі, опинився у квартирі. Проте Кейске не збирався здаватися і кинувся на Ханаґакі. Той від несподіванки не встиг захиститися й боляче вдарився об стіну головою. На мить Такемічі розгубився. Через це отримав добрячих стусанів під ребра. Відштовхнувши Баджі, сам ударив у відповідь, та Кейске це не зупинило. Агресія надавала йому сил, тому він кинувся в бій зі ще більшою завзятістю. На щастя, прибіг поліцейський, з котрим приїхав детектив. Він відтягнув Баджі, який активно пручався. Все ж Такемічі вдалося надягти на нього наручники.

– Баджі Кейске, вас заарештовано за напад на працівника правоохоронних органів, а також…

– Пішов ти… – стомлено кинув Баджі, витираючи кров з губи об плече. Схоже, зрозумів, що нема сенсу пручатися. Він зиркав на Ханаґакі лютими світло-карими очима, і детектив почувався незручно від такого погляду.

– Отже, поговоримо у відділку, – незворушно відказав Такемічі. У нього боліли ребра і був розбитий ніс. На обличчі буде багацько синців. Тож він намагався привести себе до ладу, поки напарник віз детектива і затриманого.

У відділку вже чекав Наото. Подивився на побитого помічника, похитав головою.

– Такемічі, ти хоч відпочивав? – серйозно спитав шеф. Ханаґакі винувато опустив очі. Він нормально не спав уже яку ніч, обходився кавою замість їжі, гасав містом, наче скажений. Бо нарешті з’явилася можливість повернути спогади, знову бачитися з Майкі й запобігти його смерті.

– Я був удома… – почав виправдовуватися Ханаґакі, переминаючись із ноги на ногу.

– Негайно їдь у лікарню, хай тобі оброблять рани, – скомандував Тачібана. Напарник зібрався заперечити, та шеф підняв руку. – Це не обговорюється. І якщо ти не поспиш, я не впущу тебе до відділку.

– Але розслідування, Баджі… – упирався Ханаґакі, якому не терпілося допитати Кейске.

– Я розберуся, – сказав Наото, – решта інформації щодо вбивств буде завтра. Сьогодні ти вже нічого не зробиш. Тож, будь ласка, відпочинь. Мені не потрібні зомбі на роботі.

Такемічі неохоче поплентався додому. Він геть не бажав сидіти на самоті у полоні думок і спогадів. За ці кілька днів він згадав стільки, що, здавалося, голова не витримає такої кількості інформації. Добра частина життя, забутого, захованого в потайних кутках свідомості, в одну мить просто звалилася на голову детектива, як звалюється лавина у горах. І серед цього гармидеру важко діяти розумно і виважено. А Ханаґакі ще й розслідування вів.

Чоловік гадав, що довго сидітме й розмірковуватиме над усім, що сталося. Проте вдома відчув, наскільки стомився. Як тільки ліг, то майже одразу заснув.

***

Манджіро їде на байку. Вітер розвіває світле волосся. Обнявши його за талію, Такемічі ледь стримується, аби не заволати від захвату. У вухах свище вітер і реве мотор мотоцикла. Місто проноситься перед очима, забарвлене у призахідні персикові кольори. Майкі теж посміхається, хоч Такемічі й не бачить. Їде кудись понад хмари, що на горизонті торкаються дороги. Зараз їх нічого не хвилює. Ніби юнаки лишили свої проблеми десь позаду, а зараз… Зараз є лиш дорога, мотоцикл і вони удвох.

Майкі зупиняється на обочині біля моря. Сонце нечутно падає у хвилі, розчиняючись пурпурово-рожевими плямами. Кричать чайки. Цвіркуни співають у траві. Вечоріє. Але весна нині така прекрасна, що хочеться насолодитися нею сповна.

Майкі з Такемічі сидять на березі, не кваплячись повертатися.

– Раніше я гадав, що нічого блакитнішого за небо нема, – порушує мовчання Сано, – аж поки не побачив твої очі, Такеміччі.

Ханаґакі, як завжди, ніяковіє від слів Майкі. Останнім часом той часто говорить подібне. В грудях Ханаґакі ніби вибухає салют, бо і він часом хотів щось таке сказати Манджіро, але дідько, як же важко скласти докупи слова, коли лідер “Токіо манджі” дивиться цими чорними очима. Наче в душу зазирає.

– Майкі, я… – Такемічі губить слова, поки Манджіро сідає ближче. Очі у нього насправді не чорні, а дуже темні, тому зіниці зливаються з райдужкою. Це можна помітити лише коли обличчя Сано в кількох сантиметрах від твого. Як-от зараз.

– Якби ти знав, Такеміччі, що я відчуваю, коли… – Манджіро не договорює й легенько цілує того в напіврозкриті вуста.

Сано не треба нічого казати. Бо Ханаґакі теж це відчуває…

Біжить нічним Токіо, а в грудях аж палає від нестачі кисню. Вірить у те, що встигне. Що не все втрачено, що Майкі можна врятувати.

Помічає Сано між автівок з пістолетом у руці. Встигає лиш крикнути: “Не треба!”

Манджіро падає. Хтось вистрілив йому в спину. І Такемічі падає на коліна, а крик котиться луною між автівок і бетонних стін…

***

Прокинувся, бо задихався від крику. Втупившись у стелю, Такемічі лежав і приходив до тями. Цей сон його доконає. Було нестерпно втрачати Майкі, навіть якщо це не насправді.

“Де ти зараз, Майкі?” – думав Такемічі, неуважно одягаючись. – “Мені б лиш попередити тебе, вберегти. Я не хочу тебе втратити назавжди”.

У відділку вже знаходився невдоволений Наото. Він перечитував протоколи і ставив підписи, де це було потрібно.

– Баджі мовчить, – заявив Тачібана, – іноді огризається. Але нічого важливого з нього витягти не вдалося. Лиш час змарнував.

Тепер було зрозуміло, чому у шефа поганий настрій.

– Отже, моя черга, – мовив Ханаґакі. Наото недовірливо дивився на помічника.

– Ти на щось сподіваєшся?

– Нам потрібно знайти Ханму, – Такемічі був налаштований рішуче, – а без Баджі це затягнеться надовго.
І детектив пішов у камеру допиту, куди вже привели Кейске.

Коли Баджі побачив Такемічі, то хмикнув.

– Що, Тачібана тебе відправив? – вишкірився чоловік. – Гадаєш, я стану співпрацювати з тобою?..

Потік слів різко припинився, коли суворий Ханаґакі розклав на столі фото трупів Кісакі й Кійомаси. Баджі зблід і відсахнувся.

– Мені начхати на те, чому ти мене ненавидиш, – сказав Такемічі, – хтось убиває колишніх членів “Токіо манджі”. Як бачиш, Кісакі й Кійомаса мертві. Їхня смерть була жахливою. Ханма зник. І ти маєш молитися, аби він був живим. Бо ми не можемо знайти і захистити його.

– Срань господня, – видав Баджі. Тоді нервово завовтузився. В очах промайнула тривога. Він зиркав то на фото, то на детектива навпроти. – Я… Такемічі, якщо я співпрацюватиму, виконаєш одне прохання?

– Дивлячись яке, – мовив Ханаґакі. Кейске чомусь захвилювався. Знати б, що саме розговорило чоловіка.

– Дозволь зателефонувати, – одразу сказав Баджі, – або зателефонуй сам і скажи Чіфую, щоби поки ніде не висовувався.

– Чіфую? – здивувався Ханаґакі, згадавши білявого супутника Баджі. Відколи Мацуно з’явився у групі Майкі, вони завжди були удвох.

– Вмикай вже мозок, – роздратовано кинув Кейске, – Чіфую теж був у Томан. І я не допущу, аби з ним щось трапилося. Я й так не можу пробачити собі за те, що зробив, коли… пішов у “Вальгаллу”.

***

Баджі мав пройти посвяту перед тим, як всупити до угрупування Ханми. Він жорстоко побив Чіфую, хоча Мацуно вірив, що Кейске робить це, аби бути шпигуном Томан серед “Вальгалли”. Ханаґакі, який був свідком того побиття, здригнувся, згадавши цей інцидент.

Баджі назвав таємну адресу Ханми, де той часто ховався, коли темні справи Кісакі ставали відомі поліції. Як і обіцяв, Такемічі подзвонив Чіфую й переказав усе, що просив Баджі. Тоді вони з Наото поїхали до Шуджі. Треба нарешті поспілкуватися з ним.

Детективи довго блукали передмістям, аж поки не зупинилися біля непримітної старої багатоповерхівки. Спитавши у перехожих, Тачібана і Наото рушили всередину. Ханаґакі від хвилювання нічого не помічав, тож ледь не збив мешканця, котрий виходив з під’їзду.

На четвертому поверсі детективи знайшли потрібну квартиру. Судячи зі старих дверей, тут давно не робили ремонт. Наото постукав. Ніхто не відчинив.

– Баджі точно не помилився з адресою? – стиха спитав шеф. Такемічі похитав головою. Навмання смикнув ручку і виявив, що двері незамкнені.

Поганий знак.

Діставши пістолети, детективи тихо увійшли. Квартира була майже порожня, якщо не рахувати бляшанок з-під енергетиків і кави. Мінімум меблів. Та й розвернутися ніде.

Шуджі Ханму чоловіки знайшли у ліжку. Понівечене тіло з розбитим обличчям і роздробленими кінцівками лежало серед закривавлених простирадел. Обличчя опухло від ударів. Наото стиснув зуби. Такемічі на кілька секунд відвернувся. Тоді зібрав усю мужність і підійшов ближче, відмічаючи, що цього разу труп побитий набагато менше. Чи йому здається?..

І тут детектив помітив, як Ханма розплющив око.

– Наото, він живий! – крикнув Ханаґакі, не вірячи у сказане. – Дідько, викликай швидку! Ми маємо його врятувати!

***

Здається, минула вічність, поки приїхали лікарі. Наото завмер у дверях, а Такемічі міряв кроками кімнату. Детективи боялися чіпати Ханму, аби не зробити ще гірше і водночас хвилювалися, що чоловік помре, не дочекавшись допомоги.

Та швидка приїхала. Ханму повезли в лікарню. Наото поїхав з лікарями, аби дізнатися, наскільки все погано. Ханаґакі, здригаючись чи то від холоду, чи від страху, поплентався в офіс. Мав відпустити Баджі. Тачібана сказав, що тримати Кейске нема сенсу.

Аби тільки Ханма вижив. Можна буде дізнатися ім’я вбивці й затримати цього монстра.

У коридорі відділку Такемічі помітив чоловіка з коротким білявим волоссям. Ховаючи руки у великий чорний светр, той стурбовано озирався. Помітивши детектива, одразу підвівся. Ханаґакі упізнав його.

– Чіфую… – пробурмотів детектив.

– Такемічі, ти ж знаєш, що Баджі ні в чому не винен, – схвильовано почав Мацуно, – навіщо ви його затримали? Баджі вже кілька років не спілкується з іншими членами “Токіо манджі”, він…

– Заспокойся, Чіфую, – сказав Такемічі, – я зараз відпущу Баджі.

Мацуно полегшено видихнув і навіть посміхнувся. Попросивши зачекати, Ханаґакі пішов за Баджі.

– Ну? – спитав Кейске, коли детектив відчинив двері камери і жестом вказав на вихід. Опинившись коло Такемічі, Баджі не втримався. – Що з Ханмою? Дідько, та не мовчи!

– Він у лікарні, стан тяжкий, – відповів Ханаґакі. Кейске завмер. – Ханму ледь не вбили.

– Отже, ти казав правду, – чоловік похитав головою, – у когось зуб на “Токіо манджі”. Але чому через стільки років? Угрупування вже не існує.

– Не знаю, можливо, ви зробили щось погане у минулому? – припустив Такемічі.

– Так, ми билися з іншими групами ледь не до смерті, – хмикнув Баджі.

– Потрібно бути доволі злопам’ятним, аби вирішити помститися таким чином, – зауважив Такемічі.

Побачивши Баджі, Чіфую радісно його обняв. Хижий вираз зник з обличчя Кейске, той дозволив собі вдоволену посмішку.

– Такемічі, ти пам’ятаєш Казутору? – раптом поцікавився Чіфую.

– Хлопця з “Вальгалли”, котрий хотів убити Майкі? – відказав Ханаґакі. Він досі не міг зрозуміти, чому Ханемія ненавидів Манджіро. Мало бути навпаки. Адже це Казутора вбив брата Майкі.

– Так, його, – підтвердив Мацуно, – ти міг би дізнатися, чи з ним усе гаразд? Вже кілька тижнів Казутора не виходить на зв’язок.

– Я ходив до нього, квартира замкнена, ніхто не відповідає, – насупившись, додав Кейске, котрий тримав Чіфую за руку, – а, враховуючи те, що я дізнався, Казутора теж може бути в небезпеці.

– Я займуся цим, – запевнив Такемічі.

Баджі глянув на Чіфую.

– Зачекаєш на мене на вулиці? – спитав він. – Маю ще дещо нашому детективу сказати.

– Я все одно потім знатиму, – Мацуно знизав плечима і вийшов з відділку, ховаючи руки у кишені светра.

– Дивовижно, як ти почав хвилюватися за Томан, – кинув Баджі, – хоча раніше намагався витягти Майкі звідти.

– Я роблю це заради Майкі, – зізнався Ханаґакі, – він повернувся. І йому загрожує небезпека.

– Що? – округлив очі Кейске. Потім грізно скривився, а за мить стомлено посміхнувся: – Ну, так, куди ж він без тебе, плаксивий герою. Я міг би й не дивуватися.

– Як це розуміти?

– Твої пориви захистити Сано зрозумілі. Тож… я б не став тобі допомагати, якби не усвідомлення, що Чіфую можуть убити. Я не боюся за себе, Такемічі, а от за нього…

– І як це сталося? Що ти так піклуєшся про Чіфую? – спитав Ханаґакі, котрий забув початкову тему розмови.

– Навряд чи ти повіриш, – почав Баджі, порпаючись у кишенях. Певно, шукав цигарки. Та, згадавши, що він у відділку, припинив пошуки. – Чіфую вступив у Томан за кілька днів до нашої першої великої бійки з одним надто нахабним угрупуванням. Вони вирішили витіснити нас із Шібуї. Так-от, за два дні я побачив сон, де Чіфую помер від рук одного зі членів того угрупування.

Серце Такемічі пропустило удар. Він не хотів вірити у те, що почув. Інакше доведеться визнати, що сон про загибель Майкі віщий.

– У день бійки Мацуно дійсно ледь не загинув, – говорив Кейске, дивлячись поверх голови детектива, – я врятував його. А коли ми влізли у протистояння з “Вальгаллою”, Чіфую бачив сон, де помираю я.

Такемічі знав, що Кейске мав померти під час бійки з “Вальгаллою”, проте Мацуно його врятував.
– До чого ти це говориш? – тихо спитав Ханаґакі.

– Годі бути дурнем, Такемічі! – гаркнув Баджі. – Те ж саме було з Майкі. Він постійно бачив сни, де ти помираєш.

На крок позаду

Він сидів у кабінеті, обхопивши голову руками. Думати не хотілося, проте побачене й посуте нав’язливо крутилося у свідомості.

Аккун казав, що Кісакі збирався вбити Такемічі. Манджіро бачив сни, де Ханаґакі помирає. Отже, це Майкі рятував Такемічі. Кожен раз відвертав смерть, бо знав, що станеться.

А Ханаґакі дізнався про це лише зараз.

Більше за все на світі хотілося побачити Майкі.

Такемічі згадав, що сказав Баджі наостанок:

– Знаю я декого, хто б точив зуб на “Токіо манджі” – Ізана Курокава, родич Майкі. Весь час заздрив Сано через те, що той мав такий вплив і що саме його угрупування було керівним у місті. Ізана теж створив своє угрупування, проте “Манджі” його розбили. Коли Томан розпався, Курокава іноді знаходив когось із нас і бив. Можливо, побиття йому стало мало.

Такемічі чекав на повернення Наото, аби поділитися тим, про що дізнався. Та й хотілося дізнатися про стан Ханми.

Наото повернувся пізно з товстою папкою. Схоже отримав додаткові криміналістичні результати по вбивствах. І, можливо, мав якісь висновки щодо нападу на Шуджі.

– Ханма в реанімації, проте стан стабільний, – повідомив Тачібана, – зараз його оглядають лікарі, аби скласти картину ушкоджень. За попередніми висновками обличчя Ханми розбили кастетом. Кінцівки й ребра били тупим предметом, можливо, тією ж битою, якою убили Кійомасу. Пошкоджені дихальні шляхи, зламана щелепа. Судячи зі свіжості ран, їх нанесли за кілька хвилин до нашого приходу.

– Що? – не повірив Такемічі. – Тобто убивця був десь поряд?

– Так, і навіть поспішаючи, він знищив свої сліди, – відказав Наото, – хоча коло ліжка лишився частковий відбиток взуття. Криміналісти перевіряють, чи не належить цей слід Ханмі.

– Ми його впустили, – з гіркотою в голосі промовив Ханаґакі. Він намагався не думати про те, що вбивця ледь не попався. Якби ж детективи прийшли раніше… – Він мав або десь заховатися…

– Або ми бачили його, – закінчив Наото, – Такемічі, ти ж ледь не збив якогось мешканця будинку на порозі, пам’ятаєш?

Ханаґакі схопився з крісла і постарався пригадати ту мить. Як же близько знаходився монстр! Простягни руку – і вхопиш. Але детективи не надали значення, не помітили.

– Він був у мішкуватій чорній куртці з каптуром, – мовив Такемічі, – я не помітив обличчя, навіть не став роздивлятися. Оце я дурень…

– Ми обидва, – додав Наото, – вікна з квартири Ханми виходять на місцевість перед будинком. Отак убивця нас і побачив.

– Цікаво, чи є там камери? – спитав Такемічі.

– Навряд чи. Ти ж бачив, який той будинок. Тим більше, Ханма не став би ховатися там, де його можуть відстежити. Але я пошукаю. Все одно доведеться повернутися й допитати мешканців. Такемічі, займися цим.

– Я збирався декого навідати, – і Ханаґакі розповів про розмову з Баджі. Наото знервовано постукував ручкою по столу і мовчав.

– Це погано, – прокоментував шеф, – з Казуторою дійсно могло щось статися. Добре, їдь до Ханемії, обшукай квартиру. Якщо Казутори там нема, оголосимо його в розшук. Я поїду опитаю мешканців будинку. Курокавою займемося потім. Не варто завчасно його лякати, бо ще втече. Крім того, у нас немає доказів щодо його причетності до вбивств.

З доказами взагалі була проблема. Вбивця був, наче привид – невловимий і безтілесний. Уважний і послідовний, він не забував про деталі й облаштовував місце злочину так, як і задумував. У нього був час, бо він нападав тоді, коли ніхто не очікує. А ще, скоріш за все, він знав жертв. Колишні члени “Токіо манджі” не дали би просто так захопити себе зненацька.

Кісакі, Кійомаса, Ханма… Чи знали вони Курокаву?

Слід від черевика у квартирі Ханми – єдине, що лишив убивця. Коли на комп’ютері вдалося реконструювати відбиток повністю, Ханаґакі згадав, що такі ж підошви були у черевиків, що їх носили у Томан.

Він їхав і напружено думав про все. Добре, що Казутора не ховався, а жив у Токіо. Його не раз розбороняли, коли Ханемія ліз у бійку з кимось. Такемічі лиш пам’ятав, що цей хлопчина колись хотів убити Майкі. Може, він і є вбивцею?

Чоловік уже не відчував радості через те що взявся за цю справу. Дивно, коли він, навчаючись в університеті, читав детективи, то відчував усе по-іншому. Його охоплював азарт, бажання розгадати таємницю, засудити злочинця. Розслідування злочинів здавалося захоплюючим.

Чому в житті не так, як у книгах?

Поки Такемічі добирався, йому зателефонували з архіву щодо матеріалів, які стосувалися аварії. Не бажаючи, аби Наото дізнався про це, Ханаґакі попросив, аби справу надіслали на його робочу адресу. Хотілося переглянути папери прямо зараз, та спочатку візит до Казутори.

Двері в квартиру Ханемії, як і казав Баджі, були замкнені. Дарма Такемічі стукав. Уже зібрався йти, як із сусідньої квартири визирнув чоловік.

– Ви до Ханемії? – спитав він.

– Детектив Такемічі Ханаґакі, – назвався співрозмовник, – ви не знаєте, де зараз Ханемія?

– Не знаю, – невдоволено промовив сусід, – пропав десь. Тижнів чотири сюди не зазирав. А з квартири, між іншим, смердить.

Тільки зараз Ханаґакі вловив нудотний запах гнилої плоті – нестерпний і зловісний. Лайнувшись, побіг шукати господаря дому. Думав лиш про одне: невже знову не встиг? Невже поліція так і буде на крок позаду від убивці?

Коли господар відчинив двері дублікатом, Такемічі прикрив носа долонею, таким їдким і задушливим був сморід. Наказавши господарю й сусіду, що зазирав до приміщення, лишатися в коридорі, детектив повільно рушив уперед. Очі ні на чому не фокусувалися, погляд бігав на дрібничках, відмічаючи стоси газет у вітальні й нерозпаковані коробки. Очевидно, Казутора нещодавно тут оселився. У спальні самотою стояло ліжко з картатими покривалами. У раковині на кухні стояв брудний посуд.

Біля ванни сморід став сильнішим. Порахувавши шалені удари серця до п’яти, Такемічі зазирнув у прочинені двері. Й заволав, відсахнувшись так, що вдарився об стіну. Важко опустився на підлогу, дихаючи ротом. Тремтячими руками набирав Наото і молився, аби його не знудило.

Ханаґакі знайшов Казутору. Ханемія був мертвим щонайменше два тижні.

***

Такемічі, котрий трясся з голови до ніг, Тачібана відправив до відділку. Шеф мав пригнічений вигляд. Такемічі розумів його, бо й сам майже ні на що не сподівався.

Він сидів і, трохи заспокоївшись, переглядав матеріали, що йому надіслали з архіву. Сім років тому Такемічі збила автівка. За день до аварії авто вкрали у власника, що підтверджувала заява про викрадення транспорту. Автівку шукали марно. Опитали свідків. Такемічі, котрий втратив пам’ять, не міг згадати ні друзів, ні ворогів, тож справу мали закривати.

Аж тут власник повідомив, що його авто знайшлося. Хтось повідомив про те, що машина стоїть неподалік від його дому. На капоті від зіткнення лишилися вм’ятини і подряпини. В салоні слідів зловмисника не знайшли.
“Я не знав, що власник знайшов своє авто”, – подумав Такемічі, – “хто йому повідомив про машину? Варто поспілкуватися з цим чоловіком”.

Чоловік проглянув документи, аж поки не знайшов анкету власника авто. Хазука Рюічі, 25 років, живе в Шібуї. Працює баристою, неодружений. Такемічі байдуже читав рядки, аж тут помітив: “У середній і старшій школі був членом угрупування “Токіо манджі”.

В очах потемніло. Ханаґакі стис долоні в кулаки й кілька разів гупнув по столу. Легше не стало. Ще й руки почали боліти. Та фізичний біль трохи відволік чоловіка від душевного болю, що роздирав зсередини.

“Що я зробив вам усім?!” – хотів закричати Такемічі. Натомість затиснув рота рукою, бо на крик могли збігтися колеги. – “Я лиш хотів, аби у Майкі все було добре…”

Трохи заспокоївшись, він зателефонував Хазуці, та натрапив на автовідповідач. Попросив перетелефонувати і поклав слухавку. Робити щось не було сил. Останнє відкриття повністю підкосило моральний дух детектива.

Наото повернувся ввечері. Сухим, беземоційним голосом повідомив, що спосіб убивства Казутори нагадує ті вбивства, що у них вже були. Але Ханемію, судячи зі стадії розкладу тіла, вбили першим.

– Тіло у жахливому стані, – говорив Тачібана, – з ним доведеться працювати довше. Сподіваюся, криміналісти знайдуть хоча б щось. Також я отримав звіти щодо часточок лакового покриття, яке знайшли в ранах жертв. Варто ще перевірити ці часточки на наявність органіки. Якщо убивця один і той же, то міг убивати однією битою. Так ми доведемо, що Кісакі, Кійомаса, Ханма і Казутора – жертви однієї людини. Ознайомся з цим, Такемічі…

Ханаґакі проглядав папери на автоматі. Намагався поводитися природньо, аби Тачібана нічого не запідозрив. Утім, Наото, певно, списав пригнічений настрій напарника на потрясіння від побаченого в квартирі Казутори, тож питань не задавав.

Закінчивши з паперами, Такемічі пішов додому. Навіть не пам’ятав, як доїхав. Ноги самі несли додому, бо думками Ханаґакі був далеко. Намагався скласти цілісну картину того, що відбувалося, проте чогось не вистачало. Чогось дуже важливого…

– Агов, Такеміччі, – почути цей голос Ханаґакі мріяв ледь не щодня. Спинившись, дивився, як із темряви з’являється Майкі. Картатий плащ накинутий на плечі, руки в кишенях. На губах – посмішка, а волоссям грався вітер.

Те полегшення, що відчув Такемічі, неможливо описати. Це було схоже на ковток свіжого повітря після задушливого скніння у чотирьох стінах. Наче проміння весняного сонця, яке осяяло мертву зимову місцевість. Постійне напруження, тривога, страх відступили, варто було Такемічі побачити цю легку мрійливу посмішку. Він посміхнувся у відповідь, не звертаючи уваги на те, що на очі навернулися сльози.

– Майкі, як же я хвилювався, – цього разу він не став чекати, а рушив уперед, аби першим обняти Сано, – ти не з’являвся, я подумав…

Слова зривалися самі собою, ніби Ханаґакі боявся, що не встигне розповісти Манджіро все, що відчував, поки чекав його.

– Такеміччі, ти ж знаєш, за мене не треба хвилюватися, – голос Сано був спокійним і нагадував подихи весняного вітру, – я мав дещо зробити. А ти мав згадати.

– І я згадав, – прошепотів Ханаґакі, – не йди більше, Майкі. Ти в небезпеці, тебе можуть убити. Просто… побудь зі мною кілька днів.

Це вперше Такемічі так прямо говорив про свої бажання. Раніше соромився бути надто наполегливим чи образити Сано, хоча Маджіро все сприймав досить спокійно.

– Скоро так і буде, – Майкі м’яко відсторонився й зазирнув в очі Такемічі, – зачекай.

– Ні, Майкі, прошу, – детектив не квапився відпускати Сано. Тримав його долоню, як тримають найцінніший скарб, а сам тремтів від думки, що Манджіро зробить крок назад, розчиниться у пітьмі й ніколи більше не повернеться. – Залишся зі мною…

Майкі перестав посміхатися. Обхопив руками обличчя Ханаґакі, а великими пальцями легенько стирав сльози зі щік.

– В твоїх ясних очах стільки болю – стиха зауважив Сано, – і якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то я залишуся.

Він, як і раніше, любив солодощі, тож із радістю їв таякі*, що їх іноді купував Такемічі. Детектив завмер навпроти. Дивився на Майкі й повністю відгородився від зовнішнього жорстокого світу. Згадував, як любив пестити волосся Манджіро, коли той клав голову на коліна Ханаґакі. Як вони обидва тікали від усіх кудись у безлюдні місця. Вночі сиділи на дахах, бо Майкі вмів туди забиратися так, що ніхто й не помітив би. Робили безглузді фото і ласували дораякі.

Єдине, чого Сано не хотів – аби Такемічі приєднався до “Токіо манджі”.

– Ти надто добрий і світлий для цього всього, – пояснював Майкі, – я постійно боятимуся, що з тобою щось станеться.

– Чому ти зник? – спитав Ханаґакі, відганяючи спогади. Сано завмер, не доївши таякі.

– Аби вберегти тебе, Такеміччі, – відповів блондин, – я мав намір розпустити Томан. Тому дехто зажадав твоєї смерті.

– Кісакі…

– Так, і ще дехто. Вони гадали, як тебе не стане, то я буду змушений лишитися у Томан.

– Ти бачив сни, де я помираю, – мовив Ханаґакі, – мені Баджі розповів.

– От же базіка той Баджі, – хмикнув Майкі, – проте вони з Чіфую постійно наглядали за тобою. Розуміли, чому я так прив’язався до тебе. І ще Міцуя… Так, я почав бачити сни. Кожного разу ти помирав по-іншому. І кожного разу я боявся, що не встигну, – Майкі говорив напружено і швидко, – я й досі боюся. Бо якби я тоді не відволік тебе від того провулка, ти б помер.

Такемічі смикнувся.

– Ні… – вирвалось у нього.

– Я гадав, вони відчепляться від тебе, якщо я зникну. Якийсь час тебе справді не чіпали, бо після аварії ти все забув. Але я мав бути певним. Тому весь час був у Токіо.

Ханаґакі згадав силует білявого чоловіка, який так налякав Кійомасу. І коли брав каву, теж бачив когось схожого на Майкі. Отже, йому не здалося.

– Та цього разу померти можеш ти, – сказав детектив, – Майкі, я бачив сон, де хтось стріляє тобі в спину, поки ти цілишся у когось третього з пістолета. І я не розумію, як не допустити цього.

– Все буде добре, – Манджіро сів поруч. Притягнув обличчя Такемічі, поцілував. – Я з тобою. І я не помру. Бо ти поряд.

***

Ханаґакі прокинувся від настирливого телефонного дзвінка. Виплутався з-під ковдри й зауважив, що Майкі зник. Пішов, не попрощавшись. Лишив по собі гнітюче відчуття самотності й порожнечі, яку ніхто не зможе заповнити.

Втім, Сано й не обіцяв, що залишиться. Проте Такемічі давно не почувався так добре, як учора, коли засинав у рідних обіймах, притулившись до грудей Манджіро і слухаючи розмірене дихання Сано. Кошмар більше не снився. І детектив щиро бажав, аби так було завжди.

Телефон усе ще дзвонив. Наото.

– Слухаю, – сонно озвався Ханаґакі.

– Такемічі, негайно приїзди, – сказав Тачібана, – Ханма помер.

Примітки
*Таякі – печиво у, вигляді рибки з солодкою начинкою.

Найтемніша ніч

Такемічі все ще думав, що це поганий сон. Що усі ці смерті, ця марна погоня за маніяком, лише сняться, поки він спить разом з Майкі. А як прокинеться, то поцілує Сано в щоку й піде снідати, а в офісі підписуватиме папери, як і раніше.

Та кошмар чомусь не закінчувався. І Ханаґакі відчував, як його затягує в’язка трясовина реальності.

– Поки незрозуміла ця раптова смерть Ханми, – говорив Наото, – він хоч і побитий, та я гадав, що лікарі зробили все можливе, аби його вберегти. На перший погляд схоже, що його задушили. Та доведеться дочекатися результатів щодо причини смерті. Я чомусь не вірю, що Ханма помер сам.

Та й Такемічі не вірив.

– Що, як це був Курокава? – припустив Ханаґакі. – Якщо Ханма його бачив, тоді зрозуміло, чому Ізана скоїв убивство. Аби Шуджі нам не вказав на убивцю.

– Доказів нема, – заперечив Тачібана.

– Добре, а чи можу я поїхати і поговорити з Курокавою про загиблих у контексті того, що він, можливо, їх знав? – не здавався Такемічі. – Він може проговоритися, може повідомити щось таке, що нам допоможе його арештувати. Ми не можемо чекати, поки Ізана повбиває усіх членів “Токіо манджі!”

Наото хотів щось сказати. Можливо, став би заперечувати. Та тут у нього задзвонив телефон. Поки шеф розмовляв, Такемічі розмірковував, які ще надати факти, аби йому дозволили навідати Курокаву.

– Криміналісти щось знайшли, – повідомив Тачібана, закінчивши розмову, – схоже, Казутора вкусив нападника, і в нас є ДНК вбивці. Я йду в лабораторію. Можливо, у базі поліції знайдеться співпадіння.

– А як бути з Курокавою? – спитав Такемічі.

– Я повернусь і поїдемо разом, – відповів Наото вже у дверях, – небезпечно самому їхати до підозрюваного. Лишайся і чекай результати розтину тіла Ханми.

Але Такемічі не міг чекати. Боявся, аби Курокава не вирішив дістатися до Баджі чи Чіфую. Детектив згадав розмову з Кейске.

– Пообіцяй одну річ, детективе, – Баджі посерйознішав. Насупивши брови, дивився в очі Такемічі. – Ти спіймаєш це падло перш, ніж з Чіфую щось станеться. Інакше за вбивцю візьмусь я. Втямив?

Тому Ханаґакі не став слухати Наото. Не зараз, коли можна запобігти новим убивствам.

А від думки, що Ізана добереться до Майкі, завмирало серце.

Детектив вилетів з відділку, узяв службове авто і поїхав до Курокави. Сподівався, що вдасться повернутися, перш ніж Наото виявить зникнення колеги. Хіба що з Ізаною виникнуть проблеми. Такемічі запізно подумав про те, що варто було взяти когось із собою. Про що він узагалі думав, коли сам-один рушив до потенційного підозрюваного?

“Про Майкі.”

Навіть якщо кошмар зі смертю Манджіро Такемічі не снився, передчуття у нього все одно було погане.

Задзвонив мобільний.

– Детектив Такемічі Ханаґакі, слухаю, – неуважно озвався чоловік.

– Доброго дня, – голос був незнайомим, – я Хозука Рюічі, ви вчора мені телефонували.

– Так, у мене є кілька питань щодо викрадення вашої машини сім років тому, – схвильовано сказав Ханаґакі.

– Але мені нічого додати, – відказав Рюічі, – тим більше, мене не раз допитували і…

– Хто вам повідомив про місцезнаходження вашого авто? – прямо спитав Ханаґакі.

Мовчання. У слухавці чулося лиш дихання.

– Знаєте, пане детективе, – обережно почав Хозука, – я не можу назвати ім’я цієї людини, бо…

– Не можете чи не хочете?

Знову довге мовчання.

– Ця людина ні в чому не винна, – сказав Рюічі, – я знав його багато років. І він не міг скоїти щось лихе.

– Пане Хозуко, справа не в тому, чи та людина зробила щось погане, – мовив Такемічі, – ця людина, можливо, в небезпеці.

– Що ви маєте на увазі?

Детектив проігнорував питання.

– Мені потрібно лиш навідатися до того, хто тоді вам допоміг, – наполягав детектив, – і перевірити, чи все з ним гаразд, не більше.

– Що ж, я читав про вбивства, які сталися кілька днів тому, – сказав Рюічі, – схоже, всі вбиті колись були членами “Токіо манджі.”

Такемічі мовчав. Не варто було підтверджувати те, про що читав цей чоловік. Можна вибовкати зайве.

– Якщо йому теж загрожує небезпека… людиною, яка повідомила про мою машину сім років тому, був Рюґуджі Кен.

***

Такемічі добирався до будинку, де жив Курокава, наче в тумані. Він знав Рюґуджі, цей голений блондин з татуюванням дракона на скроні нізащо не став би вбивати Ханаґакі. Не став би робити боляче Майкі.

Але на той час Сано зник. Фактичним лідером Томан був Кісакі.

Чи міг Тетта змусити Доракена збити Такемічі? Кен був не з тих, хто слухатиме абикого. Та й він не визнавав Кісакі у якості лідера. А проте…

Детектив уже нічого не розумів. Та після розмови з Курокавою мав навідатися до Рюґуджі. Мав глянути тому в очі й дізнатися відповідь.

Курокава на диво охоче впустив Такемічі. Чоловік з коротким білявим волоссям у квітчастій чорній сорочці посміхався і запропонував детективу чаю. Той відмовився.

– Я маю до вас кілька питань, – почав детектив.

– Запитуйте, – згодився Ізана.

– Кісакі Тетта, Кійомаса Масатака, Казутора Ханемія, Шуджі Ханма, – перелічив Такемічі, – ви знали когось із цих людей?

– Майже всіх, – відповів співрозмовник, – вони були у “Токіо манджі”. Манджіро був їхнім лідером. Звісно, людей там було набагато більше…

– Ви сказали “майже всіх?”

– Так, я не був знайомим з Кійомасою.

Це змусило Ханаґакі замислитися. Вбивця точно мав знати усіх жертв, адже їх пов’язував Томан. Можливо, існував ще якийсь зв’язок, проте детектив не помічав?

– Як відомо, ви теж створили угрупування під назвою “Тенджюку”? – спитав детектив.

– Це було в минулому, зараз угрупування розпалося.

– Судячи з розповідей, “Тенджюку” ворогували з “Токіо манджі”, – зауважив Такемічі. Ізана підвівся з крісла.

– В ті часи банди постійно влаштовували бійки, проте це все в минулому, – Курокава знизав плечима, – знаєте, скільки угрупувань створювалося й розпадалося? Потім школярі виростали, їхали в інші міста.

– Наскільки мені відомо, вам не подобалося, що Сано Манджіро мав великий вплив на людей, – Ханаґакі ледь не вимовив “Майкі”, та вчасно стримався.

– Ми вже вирішили це питання, – відказав Курокава, – ми з Майкі родичі, тож всі непорозуміння забуті.

У Такемічі задзвонив телефон. Певно, це був Наото. Варто було швидше закінчувати розмову й повертатися.
Він хотів попрощатися з Ізаною, аж раптом отримав сильний удар в потилицю. В очах потемніло. Такемічі впав на підлогу. Ніяк не міг зорієнтуватися, що сталося. Знову удар. Били у живіт. Детектив, здається, щось вигукнув. Знову впав і закашлявся. Не міг сфокусувати зір, усе розпливалося. Проте Ханаґакі помітив ноги у чорних штанях і дорогих туфлях. Це був Ізана. Він нахилився і схопив Такемічі за волосся. Детектив здійняв руку, аби перешкодити. Курокава безжалісно наступив на кінцівку. Хруснули зламані пальці. Детектив хрипко закричав.

– Я знаю, хто ти, Такемічі Ханаґакі, – голос Курокави змінився. З привітного став холодним і сповненим ненависті. – Улюбленець Манджіро, через якого Майкі вирішив змінитися, – Ізана вдивлявся в обличчя Такемічі і раз у раз бив кулаком у ніс. – Я все чекав, що Сано піде, а я зможу стати лідером Томан. Мені довелося зійтися з Кісакі і спробувати вбити тебе. Тоді я напав на Емму, аби налякати Манджіро, але Майкі став шукати винних. Тож довелося створити “Тенджюку”, аби відволікти його від Емми і від тебе. Та я нічого не забув, Такемічі.

Удари сипалися знову і знову. З рота Ханаґакі текла кров упереміш зі слиною, на тілі не лишилося живого місця. Стиха стогнучи від болю, він приготувався померти. Аж тут Курокава перестав бити детектива і сам гепнувся поруч. На його голову впала бита, роздроблюючи череп. Неприємний звук кістки, що зламалася, порушувало лиш дихання когось третього. І цей хтось завзято бив по черепу Ізани, перетворюючи голову в суміш кісток, крові й м’яса. Тоді бита перемістилася на тулуб і кінцівки. Невідомий наче й не помічав, що Курокава вже мертвий.

Харкаючи кров’ю, Такемічі повернув голову, аби побачити рятівника. Лише на сантиметр, бо на більше не вистачило сил. Очі сльозилися, проте він упізнав копицю білявого волосся і чорну уніформу з жовтими літерами.

– Майкі… – прохрипів Ханаґакі. Смикнув рукою, аби спинити Сано, та різкий біль змусив облишити спробу. – Майкі… припини…

Манджіро на мить спинився. Глянув на Такемічі порожніми чорними очима, в яких не було тих тепла і любові, що їх учора бачив Ханаґакі. Це були очі людини, у якої не було душі.

Очі монстра.

– Пробач, Такеміччі, – озвався Сано, – ти не мав цього бачити. Хоч рано чи пізно й дізнався б. Це я убив їх усіх.
Ханаґакі заволав би, якби не був таким побитим і слабким. Він би кинувся до Майкі, вимагав пояснень чи благав би, щоб той утік, заховався. Бо арешувати Сано не зміг би. З очей котилися сльози. Світ став чорно-багряним, нестерпним і жорстоким. Такемічі картав і ненавидів себе. Бо через почуття не зміг побачити очевидного.

Він надто сильно любив Манджіро.

– Всі вони винні, – провадив Сано, опустивши закривавлену биту з написом “Good night”, до якої прилипла мозкова речовина, – погань Кісакі постійно намагався вбити тебе. Я зник, аби він припинив. Та нещодавно Кісакі поновив свої спроби. Ханма йому допомагав. Кійомаса – це дрібне падло – постійно намагався скривдити тебе. Казутора вбив мого брата Шинічіро. А Курокава, як ти вже чув, сам зізнався у сконоєму. Через нього Емма прикована до інвалідного візка. А ще лишився Рюґуджі. Той, через кого ти втратив пам’ять.

– Майкі, годі… – просив Такемічі, – не варто… Кісакі змусив Рюґуджі зробити це…

– Так, – кивнув Сано. Він поклав биту коло Курокави й підйшов до Ханаґакі. Провів долонею по закривавленій щоці й посміхнувся – лагідно, як раніше. Сано теж плакав. – Проте маю вбити Кенчіна. Він, як ніхто, знав, як багато ти значиш для мене. І також має знати, що за скоєне повинен поплатитися. Скоро приїде Тачібана. Він попіклується про тебе. Пробач, Такеміччі, що не можу лишитися.

Долоня, що гладила щоку Ханаґакі, зникла. Кроки Майкі віддалилися. Такемічі лишився сам. Він тихо плакав – від болю, власної неуважності і правди, що відкрилася. Не хотів вірити у те, що сталося. Не хотів знати, відчувати, жити. Чому не можна повернутись у минуле і назавжди лишитися з Манджіро в одному із тих безтурботних днів, коли вони були удвох далеко від міста, від Кісакі, Ханми, Курокави та інших?

– Я люблю тебе, Такеміччі, – казав Майкі. Він дивився в небо, а Ханаґакі не зводив погляду з Сано. Його профіль чітко виділявся на тлі неосяжної блакиті. Юнаки почувалися щасливими й умиротвореними. – І нікому не дозволю скривдити.

– Поки ти поруч, зі мною нічого не станеться, – посміхнувся Такемічі. Він нахилився й поцілував Майкі у щоку. А коли здивований Сано повернувся, Ханаґакі зніяковів від власної хоробрості. – Я люблю тебе, Майкі…

– Як давно я хотів це почути, – стиха мовив Сано. Його руки обняли Такемічі, пригорнули до себе, а вуста притулилися до губ Ханаґакі. І він, окрилений від невідомих почуттів, що переповнювали душу, запустив долоню у м’яке волосся Манджіро, насолоджуючись запахами лимона і бензину…

– Такемічі, – чийсь голос кликав його, – Такемічі, отямся. Дідько, де, в біса, швидка?

Ханаґакі прийшов до тями. Першим, що відчув, був біль, що оселився в кожній клітині тіла. Зробивши зусилля, Такемічі промовив:

– Наото, це Майкі. Увесь час це був Майкі. І він збирається убити Рюґуджі Кена.

***

Пробудження було неприємним. Але біль ніби вщух. Все біле і чисте. Лунають чиїсь голоси. Коли погляд сфокусувався, Такемічі побачив Тачібану, котрий сидів у кріслі для відвідувачів. За вікном настала ніч. Ханаґакі відсторонено згадував, чому опинився у лікарні. Курокава, Манджіро, страшна правда… Через знеболювальне мозок реагував повільно, все здавалося сном чи сюжетом якогось трилера, що їх Такемічі часто читав.

– Наото, – покликав шефа Ханаґакі. Той розплющив очі. Полегшено зітхнув.

– Як же ти налякав мене, – сказав Тачібана, – я гадав, тебе убили. Я… – помовчавши, шеф додав: – Ти був правий, убивства скоїв Сано Манджіро. Він лишив биту біля тіла Курокави – ту саму, якою вбивав попередніх жертв. На биті знайшли ДНК інших жертв. Ми оголосили Сано у розшук.

– Майкі поїхав до Рюґуджі Кена, – Такемічі смикнувся.

– Чому ти такий упевнений? – спитав Тачібана.

– Бо це Доракен влаштував аварію, в якій я ледь не загинув, – Ханаґакі аж сів, – Майкі карає всіх, хто завдав болю тим, кого він любив. Казутора загинув, бо вбив старшого брата Майкі. Курокава скалічив Емму, сестру Сано. А Кісакі, Кійомаса і Ханма померли, бо бажали моєї смерті. Саме тому помре і Доракен. Бо я… Я дорогий Майкі, як і він дорогий мені. І я маю все це спинити!

Такемічі хотів якомога швидше наздогнати Майкі. Наото спинив підопічного і змусив лягти назад.

– Я поїду сам, – сказав шеф, – а ти відпочивай.

– Ні, Наото, я повинен… – заперечував Ханаґакі. Тачібана мовчки вийшов за двері, лишивши помічника самого. Той спочатку запанікував, бо розгубився. Думав, як дістатися до Рюґуджі, адже не знав адреси. Потім, узявши себе в руки, Такемічі зателефонував у відділок і попросив знайти адресу Кена. Сам, помітивши свої речі на стільці, переодягнувся. Намагаючись менше накульгувати, пішов геть. Дія знеболювального закінчувалася. Кожен рух віддавався болем у пошкоджених місцях.

Нарешті Ханаґакі отримав потрібну адресу. Він квапливо сів у таксі, що трапилося на вулиці, й попросив їхати швидше. Детектив нервувався і постійно поглядав на годинник. Час ніби пришвидшився, і страх Такемічі не встигнути накочувався все сильніше. Хотілося вискочити з автівки і бігти, проте в такому стані далеко детектив не дістанеться. За кільканадцять метрів від дому Рюґуджі таксі втрапило в затор. Ханаґакі швидко оплатив поїздку й вискочив у ніч. Перебіг через дорогу. Місцевість була моторошно знайомою, хоча Такемічі бачив її лиш у сні. Багатоповерхівки дерлися у небо, знизу невпинним потоком їхали машини. Ліхтарі сліпили стомлені очі. Та навіть це яскраве штучне світло не могло розігнати пітьму, що ширилася містом.

Потрібний будинок знайшовся одразу. Щоб потрапити на парковку, його треба обійти зліва. Такемічі квапився, як міг. Побите тіло не витримувало напруження, а чоловік з останніх сил мчав до Майкі. Мав спинити його і забрати, поки не пізно. Потім розбереться, що робити далі. Аби тільки Сано був живий.

Та сама парковка. Розташування автівок те саме. Бетонна стеля нависала над головою, а кроки гучно лунали у нестерпній тиші. У холодному тьмяному світлі Ханаґакі нарешті побачив Майкі. Автівка закривала його жертву, проте детектив знав, що Сано цілиться у Рюґуджі.

– Майкі, не треба! – крикнув Такемічі.

Манджіро подивився на детектива все тим же байдужим і бездушним поглядом.

– Ти ж знаєш, він заслужив це, – сказав Майкі, – через нього ти ледь не помер.

– Це Кісакі змусив Рюґуджі скоїти це, – говорив Ханаґакі, аби тільки відволікти Сано. Сам дуже повільно підходив ближче і водночас вдивлявся у темряву навпроти Майкі. Чи не зачаївся там той, хто вб’є Манджіро? – Майкі, йди звідси. Достатньо вбивств. Доракен твій друг.

– Він заслужив, – Сано вже не звертав уваги на слова Ханаґакі, – ти знав, Кенчіне, що я люблю Такемічі більше за життя. Ти знав, як боляче мені було бачити ті кошмари, де він помирає. Я божеволів від цього! Ти міг теж піти з Томан…

– Не міг, – пролунав здушений голос Кена, – я мав бути поруч з Баджі, Міцуєю, Казуторою. Вони б не впоралися самі.

– Це вже неважливо, – кинув Сано. Такемічі кинувся до нього. Та постріл пролунав раніше.

Пістолет випав з руки Манджіро. Сано заточився і впав. Бетонна підлога стала чорною від крові.

З тіні вийшов Наото, ховаючи пістолет. Співчутливо подивився на Такемічі й зітхнув.

Ханаґакі закричав і опустився на коліна перед Майкі. Здавалося, Тачібана вбив не Сано а його самого, настільки нестерпним і пекучим був душевний біль. Ханаґакі обняв Манджіро. Руки одразу стали бордовими, та детективу було байдуже.

– Ти живий, Такеміччі, – посміхнувся Сано, – отже, все добре.

Він підняв долоню, аби погладити щоку Ханаґакі, як робив це безліч разів. Та не встиг. Рука безвольно впала на холодний, просочений кров’ю бетон. Чорні, трохи примружені очі Майкі, вже не бачили Такемічі.

– Майкі… – прошепотів детектив, перш ніж втратити свідомість.

Епілог. Перший сніг

Такемічі байдуже дивився у вікно й нічого не помічав. Завмер і отак сидів би вічно, бо нічого не хотілося. Чіфую, котрий сидів навпроти, штурхнув детектива.

– Такемічі, кава охолоне, – нагадав Мацуно.

Баджі, який прийшов з Чіфую, був незвично тихим і понурим. Вони удвох витягли Ханаґакі у найближче кафе, бо той уже який тиждень не виходив з дому.

Наото не звинувачував напарника, а порадив піти у відпустку. Бачити зараз шефа Ханаґакі не міг. Як би не думав, що Тачібана робив те, що мав зробити, та пробачити вбивство Майкі не міг.

Такемічі отримав підвищення, але радості від цього не відчував.

Нічого не відчував, окрім порожнечі у грудях, що повільно його спустошувала, стираючи емоції, лишаючи холодну байдужість і покірність долі.

Ханаґакі погано пам’ятав похорон Майкі, організований Еммою. Насилу прийшов на суд, де судили Рюґуджі Кена за ту злощасну аварію. Потім зачинився у себе, ізолювавшись від світу. Життя без Манджіро нагадувало нице існування, коли ти навіть не розумієш, для чого живеш.

– Такемічі, – знову покликав стурбований Чіфую. Ханаґакі взяв каву, відпив і обпік язика. Зате на якийсь час почав відчувати хто він і де знаходиться.

– Дякую, – власний голос лунав ніби збоку.

– Якщо хочеш, ми проведемо тебе до квартири, – обережно мовив Мацуно. Вони з Баджі теж переживали втрату Майкі. Та вони були удвох, могли підтримати один одного. А детектив лишився сам – розбитий і неповноцінний без Майкі. Від усвідомлення цього знову захотілося втекти у квартиру.

– Я сам доберуся, не хвилюйся, – сказав Такемічі.

Трійця мовчки допила каву, хоча Чіфую щиро намагався розговорити детектива, підтримати, втішити. На виході з кафе Чіфую пообіцяв, що вони з Баджі ще прийдуть. Такемічі одразу про це забув. Рушив у протилежну сторону. Аж побачив, що на землю впали перші сніжинки.

Ханаґакі згадав, що сьогодні перше грудня.

Сніг став сильнішим, проте вітру не було. Такемічі глянув у небо. Від споглядання снігопаду стало легше. Чоловік згадав, як кожної зими починав щось нове. Опановував нове хобі, читав нову книгу. Майкі навчив Ханаґакі кататися на лижах. Вони так захопилися, що наступного дня обидва захворіли. Згадка про Манджіро відгукнулася в душі щемливим уколом радості й печалі.

Відчувши, що змерзли руки, чоловік інстинктивно пішов купити каву. Маленька кав’ярня цього разу була іншою. Такемічі заплатив за напій, неуважно дивлячись удалечінь. На пішохідному переході зненацька вгледів постать з білявим волоссям до плечей у картатому чорно-білому пальті.

Серце забилося швидше.

Забувши про каву, Ханаґакі побіг уперед.

Категорія: Аніме Аніме | Додав: Rin_Okita | Теги: Соулмейти, спогади, Токійські месники, Горе, сни, Ау, ООС, Манджіро Сано, Наото Тачібана, скло, вбивство, Слеш, смерть, Такемічі Ханаґакі, кошмари, трилер, кров, детектив
Переглядів: 274 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Біль у твоїх очах 2
Завантаження...