menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 07.12.2021 в 17:58
Фанф прочитано: 400 раз
Час прочитання:
Категорія: Аніме
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Пси-блукачі - львівські націоналісти


07.12.2021, 17:58
Перший робочий день

– Не бійся, Ацуші, я навчу тебе всьому, що вмію, – дружньо поплескавши Накаджиму по кістлявому плечу, Дазай упевнено вів хлопчину вулицею Князя Романа до Ринкової площі. У неділю тут було вельми людно. Містяни й туристи – усі гуляли Львовом, насолоджуючись затишком осіннього міста, його величчю й атмосферою. Ацуші намагався триматися ближче до наставника. Натовп лякав хлопця.
Дазай же впевнено крокував вулицею й прислухався до гомону міста. Накаджима так і не розумів, у чому полягає його робота. Коли юнака прийняли у Детективне товариство львівських активістів (Осаму замінював “активістів” на “самогубців”), то нічого не пояснили. Заступник директора, пан Кунікіда вирішив, що краще буде, якщо працівник зрозуміє суть роботи на практиці.
– Стій тут, – Дазай спинив юнака, коли вони проходили повз італійський дворик. Ацуші спостерігав, як напарник пішов до людей, що голосно розмовляли російською. Кілька хвилин Осаму щось їм говорив, активно жестикулюючи. Людям це не сподобалося і вони почали проганяти чоловіка. Той не засмутився і повернувся до розгубленого Ацуші, наспівуючи “Батько наш Бандера…”
– Що ж, доведеться віддати цих декому іншому, – Осаму набирав повідомлення у месенджері, – зазвичай вони починають розмовляти українською, коли зробиш їм зауваження. Але ці… москалі, що поробиш.
– Тобто моє завдання полягає у тому, щоб?.. – почав здогадуватися Накаджима.
– Українізувати людей, – посміхнувся Дазай, поправивши плащ, – але якщо змусиш росіян тікати з України – особисто виплачу премію.
– Я ж… я ж… – Ацуші, який був неконфліктним хлопчиною, аж затремтів, – може, я краще в офісі працюватиму?
– Все найцікавіше пропустиш, – Дазай вже видивлявся чергових жертв. Аж тут з похмурого неба почав накрапати дощ.
– Дивина, – Дазай простягнув руку, ніби не вірив, що може піти дощ, – у прогнозі обіцяли гарну погоду. Що ж, ходімо, Ацуші.
Осаму повів хлопця у найближче кафе, що трапилося на шляху – Рудий кіт. Там, зручно всівшись за столом, чоловік замовив віскі і почав вивчати відвідувачів. Накаджима зіщулився, аби Дазаю не спало на думку втягнути в свою роботу і його. Юнак вже подумував утекти геть – не тільки з товариства, а й зі Львова – аж тут двері в кафе розчинились і до них підійшов мокрий від кінчиків туфель і до крисів чорного капелюха рудоволосий чоловік. Він так люто глипнув на Ацуші з Дазаєм, що Накаджима аж здригнувся.
– Ти! – гарнкув незнайомець. – Змусив мене йти у зливу бозна-куди? Сам міг упоратися з тими йолопами!
Дазай посміхався.
– Привіт, Чує, – він ніяк не реагував на гнів рудого, – що, теж умудрився забути парасолю? Ацуші, знайомся: Чуя Накахара, один із львівських мафіозі, які топлять москалів у найближчих річках і озерах.
– Та годі розпускати про нас ці підлі плітки! – Чуя гнівався все більше. Він не звертав уваги на те, що решта відвідувачів насторожено дивляться на нього. – Звісно, наші методи більш дієві, ніж ваша лагідна українізація. Зате наші клієнти ніколи не повертаються в Україну.
– Бо розкладаються у воді чи під землею, – шепнув Накаджимі задоволений Дазай. Тоді звернувся до Чуї: – Оскільки ти тут, не хочеш українізувати кількох відвідувачів? Здається, я чув російську мову.
– У мене є пістолет, – мовив Накахара, хижо оглядаючи відвідувачів.
– А без пістолета не вмієш? – Дазай схрестив руки на грудях. – Таки не вмієш.
– Я тобі зараз покажу, що вмію, – Накахара теж почав прислухатися, аби виявити російськомовних. Ацуші ж зрозумів, що його перший робочий день вийшов геть не таким, яким мав би бути.
 
У потязі

– Ацуші, на якій полиці спатимеш – верхній чи нижній? – Дазай радісно посміхався. Причини цієї радості Накаджима не знав, проте не сумнівався: напарник знову щось замислив.
– А хіба є різниця? – спитав хлопець, усівшись в купе навпроти Осаму. Той поглядав у вікно, хоча через бруд на склі здавалося, ніби пейзажі вкриті сірим туманом.
Накаджима ще вранці був у Львові, проте Дазай надумав навідатись у Київ, мовляв, у столиці можна російськомовних полякати. Ацуші довго наполягав, аби Осаму взяв із собою пані Йосано чи пана Рампо, та той схопив хлопчину і поволік до залізничного вокзалу.
– Я читав, що з верхніх полиць падали люди, – Дазай підпер долонями підборіддя, коли нахилився до напарника. – Укрзалізниця доволі цікавим чином піклується про пасажирів. Цікаво, чи можна розбитися насмерть, упавши звідти? – чоловік вивчав полицю. – Теоретично, можна, якщо моя голова вдариться об кут стола і…
– Навіть не думай вчиняти самогубство, коли знаходишся на завданні, – пан Кунікіда, як завжди, зібраний і суворий, усівся коло Дазая. Ацуші полегшено зітхнув. Хоч хтось приглядатиме за Дазаєм, бо юнаку це погано вдавалося.
– А яке у нас завдання? – вирішив поцікавитися Накаджима. Кунікіда поправив окуляри й відповів:
– Трохи допоможемо київським націоналістам, бо російськомовні геть знахабніли. Треба показати, чия тут земля. Як незгодні – най вертаються у своє болото.
Дазай стиха наспівував: “І москаля нема, немає москаля…”. Він знав безліч подібних пісень, а інколи вигадував власні і міг горланити їх у центрі Львова, лякаючи тих, кому в Україні було не місце.
– Отож, діятимемо наступним чином, – Доппо розкрив свій незмінний блокнот з написом “Універсал” на титульній сторінці, – спершу дізнаємося про загальний стан справи. Познайомимося з київським товариством і вирішимо, як проведемо українізацію. Можливо, доведеться застосувати не лише словесні переконання.
– Ми ж не станемо битися? – стривожено спитав Ацуші.
– Та ні, трохи полякаємо, та й усе, – втрутився Дазай, – щось тут спекотно. Давайте вікно відчинимо.
– Тільки спробуй знову вистрибнути з потяга, – пригрозив Кунікіда, – одразу опинишся на кушетці Йосано.
– Ти стрибав з потяга? – не повірив Накаджима, хоча варто було б не дивуватися. Ледь не щодня Осаму вигадував новий спосіб самогубства, проте все закінчувалося невдало.
– Я зачепився за дерево, коли падав, і не вбився, – Осаму розповідав про цей випадок, як про щось буденне, – а потім мене Кунікіда шукав. Зате ми прогулялися волинськими лісами. Правда, весело було, Кунікідо?
– Ми згаяли тоді купу часу, – буркнув Доппо, – тож цього разу діятимемо так, як написано в Універсалі.
Дазай промовчав. Йому стало нудно, тож він розгорнув свою улюблену книгу – “1000 способів як налякати, прогнати чи прибити москаля” – і продовжив читання.
– А хіба нас не мало бути четверо? – згадав Ацуші. – Дазай ніби казав…
– Що? – Кунікіда дивився на Осаму. – Кого ти взяв із собою?
– От же дідько! – почувши голос Накахари, котрий спинився коло їхнього купе, Ацуші мимоволі перехрестився. Він знав: якщо Дазай і Чуя опиняються десь разом – чекай біди. – Дазаю, ти падло! Не вказав номер купе! Лишив без квитка! Я тебе приб’ю!
– Чує, як я радий…
Накаджима вирішив, що спатиме на верхній полиці. Подалі від цих двох.
 
Поки ти тут

– Щось у мене погане передчуття… – пробурмотів Ацуші, коли вони з Дазаєм і Чуєю крокували Хрещатиком. Кунікіда лишився в офісі київських націоналістів. Мав зустріч з паном Стерненком. Дазая він прогнав, аби той не вирішив убитися під час розмови. Чуя пішов сам, а Накаджиму Осаму потяг за собою.
– Та все прекрасно, Ацуші, – Дазай, ховаючи руки в кишені улюбленого пальта, був задоволеним і, здавалося, геть не хвилювався, що блукає у компанії львівського мафіозі.
– Я боюсь, як би пана Накахару щось не розізлило, – шепнув Ацуші. Добре, що Чуя йшов трохи попереду і не цікавився розмовою націоналістів.
– Та що його може розлютити? – розсміявся Осаму.
– В першу чергу ти, – Накахара почув слова Дазая.
– Заспокойся, Чує, глянь, як гарно довкола, – Осаму вказав на найближчі будинки, – ми в Києві, славетній столиці України. “Як тебе не любити, Києве мій”, – останні слова чоловік наспівав на свій лад.
– Просто, чорт забирай, – Чуя підійшов до Осаму. Ацуші зробив кілька кроків назад, аби його не скалічили. Хтозна, що може цей чоловік у капелюсі. Накаджимі вистачило зустрічі з Акутаґавою. – Що тут любити? Старі будинки, які ніхто не бажає відреставрувати? Оцю юрбу, яка переважно говорить мовою ворога? Чи оці бетонні залупи?! Ненавиджу великі міста! Тут сам біс заблудився б!
– Ти бачиш лише погане, – Дазай похитав головою, навіть не помічаючи, що Накахара пішов уперед, – а все ж у Києві чудово. Він величний і благородний. Тут правили князі, тут жили й живуть видатні люди, які не дозволять знищити мову й націю. Давно я не гуляв цим містом. Ацуші, ти тільки поглянь, які дерева! Високі й міцні, а гілки можуть втримати вагу людини…
– Дазаю, ти ж не збираєшся повіситися посеред Хрещатика? – Накаджима зітхнув. Осаму, як завжди, шукав спосіб ідеального самогубства. Інколи Ацуші доводилося витягати чоловіка з неприємних ситуацій, у які той втрапляв.
– Може, я нарешті дочекаюся, коли Дазай уб’ється? – хмикнув Накахара. – Не відмовляй його, хлопче.
– Я передумав, – радісно сповістив Дазай, наздоганяючи Чую, – повішу на дерева москалів, хоч якась з них користь буде. І співатиму “запетлися, запетлися”…
– Замовкни, – рудоволосого мафіозі Осаму теж діставав.
– Окрім того, – Дазай таки наздогнав Накахару. Спокійно поклав руку на плече, наче вони були товаришами. – Поки ти тут, зі мною, Чує, помирати я не збираюся. Не тоді, коли випала можливість провести кілька днів із тобою. Як у старі добрі часи.
Ацуші чекав, що Накахара влаштує апокаліпсис. Хлопець зіщулився і про всяк випадок відійшов подалі. А в голові звучали останні слова Дазая. Що вони означали? Невже Дазай і Чуя знають один одного довше, ніж усі думали?
На превеликий подив Накаджими, Накахара не почав убивати нахабного Осаму. Він роздивлявся Дазая, ніби бачив уперше, і довго мовчав. Здавалося, він не очікував такого.
– Так, як колись, уже не буде, Дазаю, – врешті вимовив Чуя з гіркотою у голосі, – ти добре це знаєш.
Він пішов далі, опустивши голову і сховавши руки в кишені штанів. Ацуші підійшов до Дазая.
– Що мав на увазі пан Накахара? – спитав юнак.
– Не звертай уваги, Ацуші, – Осаму всміхався, та щось підказувало молодому націоналісту, що зараз Дазай геть не хотів посміхатися.
 
Прощальна пісня

В ту осінь теж співали цвіркуни. Ненависною прощальною піснею порушували сонну вечірню тишу, огорнуту медовим і теплим промінням сонця, що ще не встигло охолонути після літа. Кляті комахи волали так голосно і тривожно, ніби хотіли попередити про щось погане, що от-от мало настати. Їхні пісні заполонили вулиці Львова, і потрібно було зачинитися вдома чи сидіти у квартирі, аби не чути цвірчання.
Чуя ненавидів цвіркунів і осінь.
В ту осінь загинув Ода і зник Дазай.
Дазай, те падло, мав лишитися! Мав бути поруч, допомагати львівській мафії, вони удвох могли б…
Ні слова не сказав. Не попрощався. Просто зник.
Цвірчали цвіркуни. Накахара брів уздовж вулиці, осяяної вересневим сонцем, опустивши голову. Криси чорного капелюха ховали очі. Чоловік поки не мав бажання вертатись до львівської мафії. Настрій мав препаскудний.
– Сраний суїцидник! – лайнувся Чуя, перелякавши людей, котрі йшли неподалік. Бачачи, як поспішно перехожі переходять вулицю, мафіозі мстиво усміхнувся. Нехай ще в когось зіпсується настрій. Огидно було бачити усміхнені обличчя, коли сам він міг лише зловісно вишкіритися.
Не варто було лізти до тих пришелепкуватих націоналістів. Але ж ні, Накахара поліз, як завжди, першим. Най би до Києва поїхав Акутаґава. Нічого не змінилося б, та рудий не втратив би спокій.
“Як у старі добрі часи”, – сказав тоді Дазай, наче нічого й не сталося. Ніби він не йшов з мафії, лишивши напарника сам на сам з його неконтрольованою силою, скористатись якою Чуя без Осаму не наважувався. Як можна жити минулим, коли те минуле зруйновано твоїми ж руками? Бісів Осаму…
Навіть якщо Накахара недолюблював Дазая, та все ж довіряв і поважав. Довіряв настільки, що, коли той був поруч, без вагань користувався здібностями.
Тож коли людина, яка не раз допомагала Накахарі втихомирити Арахабакі, пішла, зникла, розчинилася серед осіннього золота, той довгий час почувався розгубленим, самотнім. Постійно не вистачало Дазая, його колючих коментарів та геніальних стратегій. Звісно, Накахара не показував емоцій, він же мафіозі. Та від напарників відтоді відмовлявся.
Бо ніхто не замінив би Дазая.
“Щоб я ще коли-небудь…” – подумав Чуя. Тоді зітхнув, бо усвідомив, що обманює себе. Знав, що надалі навмисне триматиметься якомога ближче до львівських націоналістів. А варто було б робити навпаки.
Вже ніколи не стане так, як було. В ідеалі Чуя мав би прибити Дазая. Йому б ще подякували за це.
Та він би не зміг.
Ноги самі принесли мафіозі на площу Ринок. Навіть москалі, що з’їжджалися сюди, не змогли зіпсувати атмосфери центру Львова. Чуя час від часу гиркав на російськомовних, зриваючи злість. Люди самі оминали чоловіка, ніби відчуваючи темну ауру, що огорнула перехожого в костюмі й капелюсі.
– Агов, Чує, – Накахара спинився так різко, ніби врізався у невидиму перешкоду. Тільки капосного суїцидника для повного щастя не вистачало. Рудий обернувся. Радісний Осаму у супроводі малого тигра, котрий нещодавно побився з Акутаґавою, бадьоро крокував назустріч.
Приховавши хвилювання і мимовільну радість, Накахара стиснув зуби і приготувався вилаяти Дазая.
У львівських осінніх сутінках голосно співали цвіркуни.
Категорія: Аніме Аніме | Додав: Rin_Okita | Теги: Ацуші Накаджима, Дазай Осаму, сучасність, Слеш, гумор, Україна, бродячі пси, Накахара Чуя, Ау, Львів
Переглядів: 400 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Пси-блукачі - львівські націоналісти
Завантаження...