menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 22.03.2022 в 22:12
Фанф прочитано: 287 раз
Час прочитання:
Категорія: Романтика, Слеш, AU
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

на прощання і на згадку


22.03.2022, 22:12
бажання закохатися носить чорне пальто і купляє раф у кав'ярні на зупинці. бажання закохатися пахне нічним дощем, бузком і бруківкою. воно на дотик неначе холодний сонячний ранок, коли точно знаєш, що вдень буде спека, тому виходиш на вулицю в легкому одягу. тремтиш від холоду, але посміхаєшся, бо починається новий день.

можна було б продовжити асоціативний ряд із літом — палкими, осліплюючими стосунками, — але куроро надає перевагу повільному смакуванню кожного сезону. весна для нього розквітає ботанічними садами і чистим вечірнім небом.

бажання закохатися завжди несвоєчасне, але завжди очікуване. куроро піддається йому — піддається темному погляду, спійманому десь між вагонами трамваю. як тебе звати, дитя сонячного затемнення?

— ви слідкуєте за мною.

— прошу? — куроро із незворушною посмішкою підіймає очі, щоб знову зустрітися поглядом з двома безоднями. хлопець із трамваю виявляється цілковитою безоднею, насправді. у чорному пальті, із сірим легким шарфом, з акуратною неохайністю закинутим за плече, і з картонним стаканчиком з кавою. бінго.

— ви слідкуєте за мною, — так само незворушно повторює юнак. куроро неспішно закриває свій примірник "вальсу меланхолійного", який позичив у бібліотеці, ховає його у сумку і нарешті повністю звертає свою увагу на співрозмовника.

— я б ніколи так не вчинив, — це не зовсім правда, але йому цього знати не варто. — гадаю, ми просто йшли однією дорогою.

— від трамвайної зупинки до самого парку? — тонка бров скептично здіймається вгору. куроро стримує легкий сміх — не те, щоб це справді була випадковість, але він не хоче справити погане враження на нового знайомого.

— хіба це так дивно? — куроро встає з кам’яного підступу, поправляючи комір свого пальта. виявляється, він нижче співрозмовника на півголови — якщо не більше, — і через це виглядає на його фоні як справжнісінький школяр-сталкер. — сьогодні хороша погода, вирішив почитати у парку.

у підтвердження киває на свій шопер, куди щойно склав книгу, і знизує плечима. юнак — як же тебе звати? — хмуриться.

— я навмисно йшов довшою дорогою, і ви йшли за мною.

куроро піджимає губи, сором’язливо відводячи погляд убік.

— справді? в такому разі, мені дуже шкода. я, мабуть, замислився — а коли я поринаю у думки, чіпляюсь поглядом за щось привабливе і роздумую, доки не відпустить. вічна проблема. але — чесне слово — я не мав наміру вас турбувати.

бачить бог, куроро не хотів вдаватись до лестощів — принаймні, не так рано, — але це, здається, хоча б трохи розрідило атмосферу. хлопець знову хмуриться, але вже по-доброму. його обличчя ледве змінюється, але куроро знає підсвідомо.

— хай буде так, — він нарешті видихає і, здавалося б, може закінчити цю розмову, але продовжує стояти, ніяково дивлячись собі під ноги, немовби хоче додати ще щось. куроро дає йому час. — якщо вже так вийшло… я іллумі.

бажання закохатись вмить набуває чіткої форми, кольору, запаху й назви — іллумі. куроро немовби поринає у бездонний квітучий потік, і вітер змін пробуджує його від зимової сплячки. настає весна — тепер по-справжньому, повноцінно.

— куроро, — від потискає простягнуту для знайомства руку і ловить себе на думці, що волів би вічно тримати долоні іллумі у своїх — його пальці холодні, тонкі й довгі, наче у піаніста, зап’ястя худі, а через бліду шкіру видніються світло-сині вени. — потрібна компанія для прогулянки?

його особисті руки він ніколи не любив і не возвеличував — зап’ястя як зап’ястя, — але дотик іллумі чомусь надає їм тимчасової особливості. це майже надихає. куроро ледве згадує відпустити його руку.

— чому б і ні, — іллумі уникає зорового контакту, але при цьому тримається так впевнено, що куроро кидає всі спроби прочитати його емоції. — мені все одно нічого робити в цьому місті.

вони починають повільно йти алеєю, оминаючи пам’ятник і компанії підлітків зі скейтами. куроро ховає руки у кармани пальта і думає, що йому теж не завадило б випити кави.

— звучить депресивно, — він посміхається із ноткою ніяковості і косить погляд на іллумі. той залишається незворушним, але здається меланхолійно зачарованим красою міста, і від того вразливим. — ти не місцевий?

— ні, — іллумі хитає головою, не зводячи погляд з химерних фасадів будівель. — приїхав до дідуся на декілька днів, сьогодні останній.

— о, то ти турботливий онук, — куроро звучить іронічно, але каже щиро. особисто йому нікого було навідувати — що в цьому місті, що в інших. він майже заздрив. — як тобі тут?

іллумі мовчить, роздумує деякий час. куроро використовує це, аби швидко взяти лате у крамниці, повз яку вони саме проходили. коли він повертається, іллумі нарешті відповідає:

— тут спокійно. і гарно. і кава смачна. не знаю, що ще додати.

куроро всміхається, гріючи руки тепер вже стаканчиком з кавою. його посмішка, здається, змушує іллумі посміхнутися у відповідь — куточки його рота майже непомітно повзуть вверх.

— дивно, що тобі тут спокійно. зазвичай люди кажуть, що у місті кипить життя. навіть я іноді гублюсь у вирії подій, хоча й живу тут з дитинства.

іллумі вкотре знизує плечима.

— головне, що тут немає моєї сім’ї.

куроро хмикає. його сім’ї теж тут немає, але є один нюанс. він вирішує, що це не найкраща тема для обговорення, тому швидко поривається її змінити:

— як би там не було. хочеш прогулятись до парку?

***

якби куроро міг, він влаштував би найкращий останній вечір для іллумі — такий, щоб він ні його не забув, ні самого куроро. але його фантазії та експромтних ідей вистачає лише на тістечка з кондитерської та невмілу екскурсію старими вулицями й парком. однак, іллумі здається більш ніж задоволеним.

— ти тут вчишся? — він вказує на величний корпус університету, який освітлюють останні промені сонця.

вони сидять на лавці серед квітучої зелені. куроро продовжує щось розповідати: про місто, про себе, про нещодавно відвідану виставку — аби тільки не згасити той вогник, який запалився всередині нього цього вечора. іллумі не виказує емоцій, але слухає уважно, ніби лекцію. іноді смішно морщить ніс. куроро стримує бажання його поцілувати.

не те, щоб він надавав великого значення поцілункам — це для нього не більш ніж акт вираження будь-якого виду симпатії, як обійми чи тримання за руки. це просто приємно, от і все. але з іллумі це здається більш… інтимним кроком. і справа навіть не в тому, що вони ледь знайомі — не один раз за своє життя куроро починав розмову з поцілунку.

— типу того. намагаюсь вчитись, — він сором’язливо посміхається, запускаючи пальці в і без того розкуйовджене вітром волосся. схиливши голову, куроро дивиться на іллумі спідлоба трохи втомлено, трохи зачаровано. тиша затягується, поки іллумі намагається розгледіти щось у сутінковому небі. — іллумі?

— так? — він негайно відповідає, хоча здавалось, що зовсім забув про розмову і поринув у свої думки. куроро вважає це дивовижним.

— можна я тебе поцілую?

іллумі хмуриться розгублено, повертаючи голову на куроро, але дивиться кудись повз нього.

— навіщо?

— просто так. на прощання і на згадку. як вдячність за чудовий вечір.

замість відповіді іллумі повільно простягає руку до обличчя куроро, розвертаючи його цілком до себе; так само повільно нахиляється і залишає акуратний поцілунок у кутку губ, зціловуючи з них все: посмішку, сум, втому, бажання.

куроро хоче заморозити цю мить, помістити її у кріокамеру і діставати щоразу, коли стане тяжко. бо з іллумі напрочуд легко, з іллумі разом можна вчитись розправляти крила свободи, з іллумі хочеться писати картини й пісні.

— залишиш свій номер?

і поки пальці з ідеально підстриженими нігтями друкують цифри на смартфоні, куроро вирішує для себе: він обов’язково закохається в іллумі золдіка.
Категорія: Романтика Романтика, Слеш, AU | Додав: alkomarii
Переглядів: 287 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/2
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
на прощання і на згадку
Завантаження...