menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 16.04.2021 в 16:34
Фанф прочитано: 799 раз
Час прочитання:
Категорія: Ма́нга, Пародія
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Альтернатива


16.04.2021, 16:34
— Ось! — Сакура, сердита, гухнула перед сенсеєм стіс листів од шанувальників.
— Що це? — спитав Какаші.
— Листи од фанатів. Цікавляться, наскільки серйозно між нами все.
— Що? — не втямив той.
— А те, що ми обидва повинні або спростувати дурні чутки, — рожева куноїчі самопевно підвела палець угору, — або, щоби було необразливо, ствердити їх і почати стрічатись.
Какаші трохи здивувався, але, зібравши думки, вточнив:
— А з чого це, власне, розпочалось?
— Та з тої самої серії, коли Ви сказали, що вродлива я, — Сакура зашарілася злегка.
— Я казав таке? — замислився сенсей. Він геть не спомнив нічого подібного.
— Щось було…— буркнула Сакура й насупилась. Вона стала шмигати носом: — Я… Я не можу більше ждати! Мині набридло ганятися за чудилом Саске! Я так геть одна зостанусь…
— До річи, як на взаємному фронті у вас там?  Все досіль глухо? — цікавиться сенсей, спочуваючи.
— Глухо? Мягко сказати! — Харуно вкрай обурена. — Кішімото обічав, що в нас із їм усе буде в ажурі. Начеб-то донька-розумниця-красуня буде!
Замислившись, Какаші перевів погляд з обличчя дівчини трохи нижче, приблизно в бік живота:
— Вітаю, — сказав він.
Та, перехопивши погляд, одмахнулась лиш:
— Та ні – в перспективі.
— Ясно.
— Яке там… — сердиться Сакура. — І яким-от робом у нас дитятко появиться, якщо гада нема в селищі взагалі?
— Спочуваю, — одвітив сенсей, зідхаючи. Він подумав про те, що саме йому Кішімото обічав, що зробить із його хокаґе, поки Наруто облаштовує особисте життя. А Какаші так хотів по війні піти на заслужений спочинок! Но тепер йому вготована доля хокаґування та завсеселищного батрака, а в вихідні котити парком Ґая в інвалідному візку. Про це Какаші, хай там як, рішив поки що не казати Ґаєві. Какаші стало сумно. Но, хай там що, він уже звик…
— От Ви робитимете що-небудь? — вивела того з роздумів Сакура. — Так і миритиметеся з авторською сваволею?
— Що пропонуєш? — розгублено моргнув.
— А нумо, підтвердьмо чутки та будьмо зустрічатись! — провокаційно заявила дівка. — А що, — знизала плечима, — чом би ні? Я, між іншим, свобідна. А ось Ви, скільки пам’ятаю, завжди проводите час тільки з книжкою. Хіба це нормально?
— Чим іще одинокому чоловікові зайнятись у вільний час? — перепитав той, причому питання прогучало досить риторично.
— Та годі Вам! — хитро підморгнула куноїчі. — Розпочнімо маленьку боротьбу з авторською сваволею просто зараз!
«Звучить трохи двозначно…» — подумав Какаші, занепокоєний, дивлячись, як до його двигає учениця.
— Вирішено! — сказала Сакура, по-лисячому повівшись. — Ми почнемо з найголовнішого і найсвятішого! Мимохіть Какаші стало цікаво навіть, що то є.
— Га?
— Знімемо з Вас маску!
— Ні! Не треба!
— Треба, сенсею, треба!
— Я пручатимусь, — попередив він.
— Не раджу, — зелені очі куноїчі запалали по-чортячому. — В інакшому разі, — вона розстібнула кофтинку й кинулася тому на шию, — я буду кричати, що ґвалтують!
«Зрештою, вона не тільки моя учениця, а й, перш за все, учениця Ґодайме, — думає Какаші, — од неї всякого очікувати слід».
— Ви ж не боїтеся дурних упереджень щодо того, що спокушати ученицю не пристойно? — Сакуру, здавалося б, чогось забавляє це.
— Я ж майбутній хокаґе, — намігся сенсей напоумити рожаву, — а для очільника селища вельми важливою є репутація. Буде негоже, якщо всі думатимуть, що я звабив власну ученицю.
— Ти звабив власну ученицю?! — на порозі стоїть Ґай і спозирає кумедне видовище: Сакура з розстібнутою кофтиною викараскалася верхи на Какаші та намагається здерти маску з того. — Какаші! — мовить Ґай суворо, обдаючи героїв жаром палаючої сили юности. — По всьому ти просто зобов’язаний одружитись!
— Що?! — перепитали Сакура й Какаші воднораз, здивовані, вирячившись спершу на Листовського Зеленого Звіра, затим одне на одного.
«Думка, звісно, цікава, — міркує Сакура, — але ж так далеко я не продумала…»
«А що? — кметує Какаші, — в каноні вготована самітницька старість, а тут… Поруч буде молода, красива жінка – не так погано. До того ж, ми далеко не один день знайомі. Чом би ні? Авжеж, вона опришкувата й не врівноважена… Авжеж, вона набагато молодша за мене, та й, у цілому, із власною ученицею – то якось неетично… Але якщо оформити стосунки, то ніхто не зважиться сказати нічого…» А ще він достеменно пам’ятає, що Сакура абсолютно не вміє куховарити, але рішив, що ця справа наживна.
Сакурин хід думок наразі йде приблизно в тому ж напрямі. А ще вона подумала, що якщо сенсей стане хокаґе, то, ґарантовано, бути хокажою жоною незрівнянно ліпше, ніж гнатися за якимось-то облудливим Учігою, який, між тим, певно навіть не прагне одружуватися з нею. Перспектива мати дочку-розумницю-красуню од самого Учіги Саске є, звісно, цікава, проте ставати прицьому матір’ю-одиначкою Сакурі не кортить. Єдине, що насторожує щодо заміжжя – вона не вміє куховарити цілковито. Но, поміркувавши, що невибагливому сенсею, що звик до життя в польових умовах, уже ніщо не страшне, зважила, що це не має стати клопотом.
Какаші ж, насамкінець до всіх минулих роздумів, зробив іще кілька цікавих висновків, переводячи погляд із Сакури на Ґая та навпаки. Справді, чом би їм трохи не поправити кінцівку? Чим чорт не жартує! Либонь, Ґаєві поталанить згодом теж.
— Слухай, — шепнув Какаші на вухо Сакурі, — твоя подруга Іно вільна?
— Хі-хі! — пирснула Сакура. — Забула Вам сказати.
— Га?
— Я питала вельмишановного автора про те з ким буде Іно, якщо Саске він пообіцяв мені, — Сакура єхидно посміхнулась. — І той обмовився… — вона скрючилася зо сміху, а очі аж пустили сльози. — Ой не можу!
— І що?
— Він сказав, що Іно буде жоною нашого довбанутого Сая!
— Овва… — дивується Какаші. — Співчуваю. А чого б?..
— Та все з того ж, — мазнула Сакура, злізаючи, зрештою, з сенсея, — в одній серії він назвав її «красунею».
«Як мало часом треба для появи чуток…» — по-філософському виснував про себе Какаші.
Все це сталося достоту напередодні останньої війни.
***

Кішімото Масаші п’є другу філіжанку кави. Очі наодріз не розплющуються. Рука не тримає олівець. А йому терміново потрібно почати роботу над останнім розділом манґи, якщо він бажав укластись у строк. У його скінчилися свої ідеї ще кількадесят томів тому, тож нічого не поробиш, доведеться поступитися фанатам і зробити так, як хоче більшість. Десь там, глибоко в підсвідомості, він осягає, що так ганебно закінчувати настільки велику працю не дуже добре, одначе крайній строк, фанати і нахабний головний редактор точать, цебто зробили темне діло. Це спершу було цілком його творчість, а тепер сувора необхідність і комерція.
Глибоко зітхнувши, автор склав необхідні для натхнення іни та промовив: Фантаджі-но джюцу! А затим цілком поринув у світ своїх героїв.
Першим ділом треба розібратися з Саске. Молодший Учіга справді довго бродив чортзна-де. Пора би направити його до хати рідної. Отже, Четверта Велика нінджівська війна завершилась. Напевно… Ні, точно, завершилась. Матір Мудреця-Шестистезяря Каґуя спроваджана в безодню. Чи в гисторію? Чи в міфологію? Чи будує дальші підступні плани?..
Авторова рука знову потягнулася до філіжанки охололої кави. Як же здорово: пити каву, сидячи вдома, і одночасно мандрувати таким красним світом! У такі моменти Кішімото навіть трохи заздрісно до самого себе.
Отож, треба зосередитись. Він же обіцяв Сакурі, що Учіга Саске зостанеться з нею. І навіть зробить їй дитину – оце авторова уява одцуралась уявляти зовсім, але треба пересилити себе. Якщо ж обіцяв…
Він матеріялізувався поруч із Саске. Той іде якраз у напрямі рідного селища. Автору здавалося, що всі листвини вернуться дружно разом після війни, проте Саске йде один. «Та й гаразд, — подумав автор, не до кінця прокинувшись, — малювати менше».
— Вітаннячко! — привітався він зі своїм героєм.
— А, це ти, — буркнув непривітний Учіга. — Ну здоров будь.
— Чи пам’ятаєш про що ми з тобою говорили? Ось про той момент, коли ти вернешся, врешті-решт, у селище.
— Угу, почну клан одроджувати. Причому – один, — він іронічно покосився на автора. — Ну зроблю я Харуно двох-трьох – і шо далі? По-твоєму це одродження клану?
— Все ліпше, ніж нічого! — викрутився якось-то автор.
— Угу… І взагалі, на якій підставі я повинен робити це з Харуно? У селищі повно красних дівчат.
— Розумієш, — підлабузнюється творець, — я їй обіцяв…
— А мені, значить, розхльобувати? — насупився Саске.
— Я… Я скомпенсую!
— Ага, як того разу, коли ти одправив мене в учні до шизофреника Орочімару.
— Так було необхідно для сюжету, — виправдовується автор. — Ви втрьох повинні були стати учнями славетних нінджів.
— Так-так, щось таке пригадую, — Саске скорчив байдужу міну та почав одверто ігнорувати присутність небажаного супутника.
— Я ж хотів як ліпше, щоби було цікавіше…
Так за цієї недуже змістовною бесідою автор і його герой не помітили, аж дійшли до Листви.
***

При самій брамі на них чекала невеличка, ні, аж доволі велика несподіванка. Зустрічати останнього представника колись могутнього клану Учіг ( і свого запеклого друга й суперника за сумісництвом) вийшов Наруто. Саске, збентежений, заздрісно витріщається на приятеля в парадному хокажому вбранні. «Все-таки став…» — промайнуло на думці в його. Під руку з ним іде вродлива пишногруда дівиця, в якій, трохи покумекавши, Учіга взнав старшу дочку голови клану Хюуґ.
«Оце двійко витворяє!» — подумав Саске.
«Хоч це за пляном», — подумав Кішімото.
Поки розум Учіги звикав до охокажілого Нарута, його вийшли стрічати члени сьомої ланки: старий добрий сенсей Какаші, якого він цілковито не впізнав, бо той без маски, а з ним та сама Харуно Сакура, яку Учізі на найближче майбуття належить обрюхатити. Вона має вигляд дивний: набагато гладша, ніж варіянт, бачений Саске в останню зустріч, а вона ж постійно була на дієті. За ближчого огляду виявилося, що вона всього-навсього при надії, причому майже…
— Коли встигли це ми? — яро довідується Учіга в автора, вказуючи на колишню товаришку. — Ми ж нічого не мали!
— Може, непорочне зачаття? — припустив автор, сподіваючись. — А що якщо це є побічний ефект од користування тобою в бою ріннеґану? — продовжив складати на ходу той.
— Я покажу тобі, побічний ефект! — рикнув Саске, стиснувши кулаки.
— Та гаразд, нічого страшного ж не сталося, — завірив Кішімото. — Ну подумаєш, випередили, поки ти в мене невідь-де вештався. До речі, хто посмів? — спантеличений, він поглянув на свого найзагадковішого персонажа. Він лінувався був, далебі, придумувати зовнішність Какаші, тому рішив зоставити його в масці до кінця сюжету.
— Йо! — привітався Какаші, обіймаючи другою рукою жону.
«Типаж та й годі», — думає автор.
— Саске, вітаннячко! — на обрії появилась Іно. Вона сповнена жевріючої сили юности, та ще удвічі: Яманака йде під руку з Ґаєм і Роком Лі одночасно.
— А де Сай? — спитав геть розгублений Кішімото.
— Та він вигідно продав картини в Піски – і звалив одсіль, — пояснила Іно безтурботно.
— Нехай щастить, — сказали дружно Іно й Сакура.
— Он як… А ви… З Вами все гаразд, сенсею Ґаю? — чухає потилицю манґака.
— Ще б пак! — окликнув той бадьоро. — Листовський Зелений Звір і в огні не горить, і у воді не тоне!
Стоячи в сторонці, Какаші хитро всміхається лиш. Він подумав, що якщо ж вони переможуть Каґую без Ґая, то й нічого тому калічитись. Він готовий був розвернутися на сто вісімдесят градусів і піти якнайдалі, але несподіванки по поверненні в рідну Листву не збираються кінчатись.
— Саске! Дорогий! — назустріч із розпростертими обіймами біжить радісний Орочімару. — Я маю для тебе несподіванку! Та ще яку!
— Шо?! — не втямив молодший і найостанніший Учіга.
— О-о-отакий! — розвів руки в боки славетний нінджя. — Тобі сподобається. Обіцяю!
Перед очима спантеличеного Саске (та ще розгубленішого автора) з’явилися: Учіга Ітачі, Учіга Обіто та Учіга Мадара. Всі власними персонами.
— Ось родичів твоїх клонував! — гордий за труд, Орочімару мовить. — Ніби новенькі!
— Шо?! — вирячив очі Саске. Він повернувся до Кішімота, вбивчо зирячи, що в того аж підкосилися ноги.
— Я… Я ні до чого… — заїкається автор.
— Ти ж хотів одродити клан. От я подумав, що разом вам легше й швидше буде діло провернути, — каже Орочімару. — До речі, Саске, якби ти раптом надибав волосся, нігті або ще чого, що зосталось од батьків, я б і їх зміг клонувати. Мені не жалко, — славетний нінджя усміхнувся.
— Еге ж, родичу, Змій діло тороче! — похлопав Обіто по плечу Саске. — Не журись. У Листві повно красних дівчат! Ходімо, я покажу тобі, що значить бути справжнім чоловіком!
— Ага, багато ти тямиш у цьому, — шипить Саске.
— Так-так, повно красних дівчат! Приміром, нас! — казна-одкіля з-за вугла явилися колишня хокаґе Цунаде та колишня мізукаґе Мей, ефектно ідучи «од стегна».
Цунаде підплила прямо до Мадари та, пестливо притискаючись до його непристойно пишним персограєм, томно мовить:
— Припускаю, давно пора укласти остаточний мир між Учігами і Сенджу, адже так?
Мадара мимохіть злупував очима. Цього моменту він, очевидно, думає про те що, либонь, забагато часу приділяв воєнним діям, і переглядає пріоритети.

 
***
 
Покіль усе це діялось, покіль Орочімару радісно віщав, що готовий клонувати Хюуґу Неджі (лише за пару бякуґанів) та завіряв Нарута, що воскресить Джірайю, щойно матиме підхожий матеріял, автор був призваний до одвіту. Какаші спритно вихопив у того з рук чернетки (які, як припускав Кішімото, мусять перебувати на столі зараз) та хутко переглянув їх. Потім папірці зо швидкістю світла полетіли по руках. Зо всіх сторін невдоволений галас.
Раптом автора накрило щільним дерев’яним куполом. Кішімото озирнувся в потемках і ледве не впав, зловивши інфаркт: на його гляде моторошне обличчя, підсвітлене ліхтариком знизу. І потойбічний голос, сердитий, питає:
— То про мене в останньому розділі нічого не буде?
«Ямато… Я забув про його, — думає автор, — негарно, звісно, вийшло. Но він не такий аж важливий герой, як, приміром, той же Орочімару. Треба ж… — засмучений, Кішімото продовжив думку: — Про Орочімару я ж теж забув… Но він у мене молодець, не губиться…»
— Наруте, — бентежиться, вдивляючись у чернетки, — ми справді назвали дочку «соняхом»?
— А сина взагалі Боруто. Що за ім’я таке? — дивується білявець.
— Ану дайте мені, — втрутилася Сакура, одбираючи в молодят папірці. Вона пробіглась поглядом, знайшла потрібний кадр і спантеличилася ще більше: — Та бодай я назвала дочку-розумницю-красуню Сарада? Най те! Ти паче, що в іноземній транскрипції та й із кривими перекладачами це точно звучатиме ніби «салат»!
— Заспокойся, люба. Нашій донечці ми вигадаємо прекрасне ім’я, — завірив ту Какаші.
— Ага, — надихнулася Сакура, — назвемо її Клариса або, ліпше, Емеліна, — вона поринула в роздуми. — Хоча Гортензія теж звучить вельми гарно.
— Треба ще з прізвищем узгодити. — сором’язливо нагадала Хіната.
— А то Хатаке Гортензія – геть одпад, — Наруто гигикнув, защо зазнав «небесної долоні» під ребра чисто символічно, бо суть речі, до яких жона-тихоня ставиться більше ніж серйозно.
Поки панянки обговорюють вибір імен майбутніх дітей, Кішімото й досі одчайдушно одбивається від капітана Ямата, бо той не бажає миритися з безславним для його кінцем. Звісно, він був радий, що його за сюжетом не вбили та, хорошенько покумекавши, трохи згодом усе ж таки одпустив автор, поки той не додумався зробити це.
Учіги, начхавши на інших, вирушили в найближчий гендель: обговорювати злободенність одбудови Учізького кварталу. Прицьому Мадарі очевидно поталанило, адже, не встигнувши як слід переглянути пріоритети, він усе-таки примудрився одвязатись од Цунаде. Свіжоклоновані Учіги навіть не уявили собі, в які борги могли влізти ще до побудови нового кварталу, якби запросили її з собою питво пити.
Насамкінець Мадара пригрозив автору, щоби клан, наволоч така, не чіпав. Бо і так багато натерпілись. У противному разі він, Учіга Мадара, з-під землі дістане його та вб’є найжорстокішим із відомих способів. Поки Кішімото приходив до тями після полуменної промови, закріпленої палаючим манґекьо-шярінґаном. Орочімару завірив усіх, що непокоїтися не варто: якщо Мадара (або хто інший) його вб’є, то він завжди зможе склонувати автора наново. Всі погодилися з тим, що це обнадіює.
Решту дня вкрай шанований всіма листвинами автор вислухав усе, що ті про його думають. Наруто ж урочисто пообічав влаштувати саміт п’ятьох каґе та пустити його в тур по всіх какурезатах і вислухати все належне і там. Кішімото просив пробачення та урочисто поклявся, що більше не буде. Врешті-решт, шінобі пожаліли творця та одпустили того з миром.

 
***
 
По всьому в Листві жили щасливо. І навіть Кіба, закохавшись по вуші в дресирувалницю котів (втім, це було за планом). Герої виявилися розумніші та зуміли все ж таки обрати золоту середину межи семейним животтям і шінобуванням. Пречудесно, шанувалники навіть не протестували, адже авторової вини в такій розвязці, зважайте, нема, а все рішили саме герої.
«І як я сам не додумався?...» — здивувався автор подумки.
Раптом Кішімото вчув, що совість його тепер спокійна, тож можна зоставити все, як є, та, хоч би як було сумно, попрощатися зо світом шінобі і своїми вельми милими серцю героями. Він і без того занадто довго не міг зважитися зробити це…
Трошки тішить одне: він казна-скільки може підрисовувати екстру, плодити філери та допомагати сценаристам складати опрічні гисторії на повнометрівки. Авжеж, він не вспіє знудьгуватись!
Категорія: Ма́нга Ма́нга, Пародія | Додав: Богданко_Дайджанич | Теги: постканон, щасливий кінець, Наруто
Переглядів: 799 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Альтернатива
Завантаження...