menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 15.10.2021 в 00:30
Фанф прочитано: 394 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Безкінечність. Глава 14.


15.10.2021, 00:30

Глава чотирнадцята 

Хана, ніжачись з кузиною у ліжку, переплітала їхні пальці та обережно погладжувала руку коханої, поки Тейваз читала черговий історичний роман і коментувала дії героїв та стиль автора від сторінки до сторінки.

- Ну, скажи, ну, нащо мені три абзаци опису всіх деталей одягу принцеси? Нащо? Просто, як це впливає на сюжет, на війну? Добре, авторко, ти молодець, ти дослідила, видно, купу архівних матеріалів щодо моди того часу, але нащо це мені? Я не хочу читати про її сукню та скільки там було вишивки, я хочу інтриг та майстерних вбивств!
Хана вкусила дівчину за плече, а потім сіла на неї верхи, відібравши книжку.
- Ей!
- Пішли вже снідати?
- Там залишилося дві сторінки до кінця глави.

Тейваз потягнулася за книжкою, яку кузина встигла покласти на тумбочку біля ліжка, але Хана схопила характерницю за руки та притисла їх до ліжка, збираючись поцілувати свою кохану.

- Е, ні, - відвернулася Тейваз, - я ж просила, спершу душ, зубки, потім обмін оцим всім вашим біологічним.
- Ти така в мене романтична. – сумно видихнула куноїчі, все ще тримаючи кузину за руки та сидячі на ній.

І саме цієї миті до кімнати відкрилися двері, через які влетів розкуйовджений Кіба:

- Ви не бачили… - хлопець зупинився на пів фразі та зміряв сестер повним осудження поглядом. – Ні, краще я б зараз нічого не бачив. – він розвернувся виходити.
- Ой, - не витримала Хана, - можна подумати ми не знаємо, чому ти майже все своє життя сохнеш по Хінаті!

Хлопець повільно повернувся в бік сестри.

- А це тут до чого? По-перше, я не сохну по Хінаті…
- Ага, - перебила Хана, нарешті злізши з Тейваз та ставши біля ліжка, - розказуй.
- А по-друге, до чого тут Хіната? Навіть, якщо ми припустимо, що це правда, до чого тут Хіната?
- Не корчи із себе праведника, Кібо. Мене порядком вже дістали твої косі погляди на мене, весь час, коли ти бачив мене з дівчиною.

Тейваз добре так очманіла, адже це вперше, коли вона застала сварку своїх кузенів, дівчина, в принципі, вважала їх стосунки ледь не ідеальними, як для брата та сестри.

- Та нічого я не маю проти того, з ким ти спиш.
- Я знаю. Ти злишся на мене, бо я це не приховую, бо я з легкістю прийняла себе, а ти боїшся матері!

Кіба в одну мить став цілковито червоним, але Тейваз не була впевнена то через злість чи сором.

- Хано, ти не думаєш, що ти дещо перегинаєш?
- Замовкни і не лізь. Інколи, мені здається, що ти також далеко не краща за нього в самообмані.
- Хано?

Тейваз не раз, будучи наодинці із кузиною, згадувала той епізод з Генмою, порівнюючи їх. Вона не могла викинути з голови, яким наполегливим, навіть, дещо грубим був шинобі, коли Хана навпаки, завжди випромінювала ніжність, обережність. Ні, вона сама по собі була уособленням ніжності, мов квітуча алея із сакур навесні, повна протилежність нахабному та зухвалому Генмі, хоч обидва чудово знали, що треба робити з жінкою, але зараз… Тейваз була здивована бачити такою Хану. Можливо, подумалося дівчині, вона насправді ніколи і не знала її, можливо, Хана також, як і сама Тейваз, все ж не змогла відкритися та впустити когось до своєї душі.

«Певно, я забагато надумала. Забагато зайвого вирішила по відношенню Хани до себе» - останнє, що подумки встигла сказати Тейваз, поки розлючене обличчя кузена не виникло перед її власним.

- Ти їй все розповіла! Ти обіцяла!
- Я нічого не казала. – Тейваз справді зараз злякалася, вона дуже боялася втратити довіру брата, якого тільки віднайшла. – Нічого. Чесно…
- О, то ви не лише собі брешете, а й разом від мене секрети маєте?!
- Хано, що на тебе найшло?

Але кузина проігнорувала питання та звернулася до Кіби:

- Мені ніхто не потрібен, щоб зрозуміти, що коли ти тонеш в очах Хінати, то, насправді, думаєш геть про інші очі. І малюєш їх в своєму блокнотику, а не Хінатині. О? Звідки я знаю? Бо вже не раз переховувала його від мами, захищаючи секретики свого молодшого братика, чекаючи, коли він буде готовий довіритися мені та поділитися зі мною, але виходить, сестра, яку він знає все своє життя програє перед дівчиною, з якою він познайомився лише дев'ять місяців тому! А, стоп! А чому дев'ять то? Може ви в перший же день любовними секретиками обмінялися?

Вуста Кіби ще тремтіли від злості, але очі поступово почали наповнюватися сльозами, які йому все ніяк не вдавалося відвести від сестри.

- Ти… Ти… - хлопець хотів випалити якусь образу прямо в обличчя Хані, але натомість відчував, як все стискається в грудях. – ТА ПІШЛИ ВИ ВСІ ДО ЧОРТА!

Кіба вибіг геть, грюкнувши дверима, а Хана лише пирхнула та впала на ліжко.

- Біжи за ним.
- З чого б це?
- Ти геть не боїшся?
- Він дурник, а не ідіот. Нічого з ним не буде. Хочеш, сама і біжи, він видно тобі більше довіряє.
- Хіба ти не розумієш? По-перше, я теж сама випадково дізналася, а по-друге, саме тому, що я йому чужа, а не жила з ним все його життя, він і розказав мені, бо розчарувати мене, на відмінну від тебе, а тим паче Тсуме, неможливо, бо я його тільки пізнаю, для мене він чистий аркуш, сповнений несподіванок. А він сам себе прийняти не може, то чому ти вважаєш, що він не боїться, що ви його нового ніколи не приймете?
- Абсурд. Немов він не знає про мою орієнтацію.
- Таку саму, як і у чоловіків?
- Що? Що ти верзеш?
- Ти любиш дівчат, ти користуєшся популярністю серед дівчат, ти майбутня голова клану, ти для нього ледь не основний еталон мужності, а тут він зі своїми, типу, не правильними та слабкими почуттями.
- Більшої дурні я не ще не чула. І я не еталон мужності, якщо погано помітила, то я жінка і не треба силу прирівнювати до мужності.
- То піди це і поясни хлопчику-підлітку, який з дитинства хоче всім показати, який він справжній чоловік.

Та він скрізь меле про Гокаґе лише, через бажання довести всім, що він сильний і що ніхто не в праві в ньому сумніватися, що він не номер два, а виключно номер один. Так, ти класна сестра і завжди його підтримувала, і з того що я бачила, це завжди робила ще і Хіната, дівчинка, якій самій же підтримки та визнання від сім'ї не вистачає.


- У Кіби є визнання його сім'ї!
- Та ну? Чого ж тоді він так боїться, чого він навіть собі не здатен зізнатися?
- Бо йому визнання від самого себе не вистачає… І тільки.

Хана закрила обличчя долонями та застогнала в розпачі, як їй здалося, на цілу вічність.

- Привіт. – старша Кібина сестра залізла на дах їхньої оселі та сіла поруч із братом. – Будеш? – вона простягнула йому печиво із шоколадними крихтами.
- Ні. Я вашу дівчачу недоїжу не їм, ти це прекрасно знаєш.
- То поясни мені, будь ласка, ще раз, чому ти вважаєш солодощі – дівчачою їжею?
- Питаєш так, немов ми з тобою росли не разом.
- Ти довго ще будеш згадувати той мамин торт на честь твого вступу до Академії Ніндзя?
- Торт… Лише наша мама могла назвати три велетенських стейки, зліплені соусом теріякі, тортом.
- Але було смачно.
- Але я хотів торт… Шоколадний, з купою вишень та…
- … та кремом із вершкового сиру. – закінчила за брата Хана, обійнявши його. – Так, мама вже майже десять років його не готувала. Здається, вона саме тоді сказала, що справжні шинобі їдять м'ясо, а чоловіки тим паче.
- А солодощі для беззахисних дівчаток і маленьких діток.
- Але ж ти розумієш, що це повна маячня?
- Типу, але ні. Думаю, мама права. Не помічав я крутих ласунів. Навіть вчитель Какаші, він не любить солодке.
- Знаєш, в мене був однокласник, щоправда не довго, який в 7 років закінчив Академію, а в 11 вже вступив до Анбу. – Кіба здивовано поглянув на сестру. – Він був справжнім генієм, з його успіхами та оцінками ніхто не міг зрівнятися, але встояти перед солодощами йому було взагалі не до снаги.

Хана всміхнулася до брата та розкуйовдила йому волосся.

- Хто він? Де він тепер?

Дівчина лише трішки підняла в усмішці кутики губ, а Кіба вже зробив свої висновки та не розпитував далі.

- Що, більше не вважаєш, що ласунчиком можуть бути лише беззахисні дівчата?
- Все одно, цей твій однокласник звучить, як якась легенда.
- Ну, десь нею він і є… - Хана, спустошеними на мить очима, подивилася у небо. – Але, навіть, якби солодощі і були дівчачою їжею, то, що ти маєш проти дівчат і хіба відкусивши смачнючі, домашні смаколики, які власними руками пекла твоя сестра, ти раптово перестанеш бути чоловіком? Щось відвалиться? – вона покрутила тарілкою перед носом у Кіби та сама взяла і почала жувати печиво.
- Дівчата – це дівчата, а хлопці – це хлопці.

Хана, жуючи, осудливо поглянула на брата і він вирішив не договорювати.

- Але хто в нас ночами тирить шоколад та мочі, а?
- Стадо своє спитай. І так, якби я був генієм… Ні, от коли стану Гокаґе, тоді щодня їстиму вишневий торт і ніхто не посміє засумніватися в моїй мужності!
- Що ж ти до неї так причепився… Мужність, мужність. Кібо, ти вже народився чоловіком і щоб ти з собою не робив, якби ти себе не поводив, ти назавжди ним залишишся. Кожний чоловік – мужній, а кожна жінка – жіночна. Цього неможливо змінити ні їжею, ні одягом, ні орієнтацією.

Кібу аж перекосило від останнього слова і він скинув з себе сестрину руку.

- Нормальна в мене орієнтація!
- Так. Ненормальних не існує.

Хлопець підірвався на ноги.

- І так, я любив Хінату, але зараз це значення не має, її думки повністю забиті Наруто. Його вже рік немає в селищі, а вона все одно лише про нього і говорить! Наруто! Наруто! Наруто! З її серця я ніяк і нізащо його запах не переб’ю! Це доведеться вже визнати.
- Кібо, - сестра підвелася та стала поруч, - зрозумій, щоб ти не робив, щоб не обрав, кого б не кохав, ти все одно залишишся справжнім чоловіком. – Їй здалося, що вона помітила сльози в очах брата. – І я тебе завжди любитиму, і мама, і твої друзі, якщо вони справжні ті друзі, а якщо повні йолопи, то кому вони треба? Хочеш, - Хана поклала долоню на щоку хлопця, - я сама спершу поговорю з мамою?
- НЕМАЄ ПРО ЩО ГОВОРИТИ!!! Хінату я люблю, тому і бішуся! Її очі! Її!

Кіба грубо відкинув руку сестри, зістрибнув додолу та побіг у невідомому напрямку.

 
***
- Коли ми бачились востаннє, теж йшов сніг. Пам'ятаєш? – Неджі сів на коліна та поклав білу лілію на холодний, злегка вкритий кригою камінь. – Вибач, що ніколи не приходив. Насправді, я давно тебе пробачив, але… - хлопцеві зціпило на якусь мить зуби, - але до батька я теж не навідувався.

Неджі прибрав рукою сніг із маминого імені.

- Я впевнений, ти любила мене. Ти ніколи не давала в цьому сумніватися, крім того дня. Хоча, я також був впевнений, що і батька ти любила, та ти кинула нас. Так я думав все дитинство. Але, якщо подумати зараз, ти просто нарешті вчинила з власної волі, ти ніколи не хотіла виходити за батька, просто була ідеальною для чистокровного шлюбу Х’юґа, а в клані не зважають на твою думку, на твої мрії. Я дізнався про це лише декілька років тому і пообіцяв собі, що ніколи не одружуся з дівчиною, яка кохатиме іншого, як би того не хотів клан, як би я того не хотів, мамо.

Хлопець поглянув на сірі хмари, які були під зав’язку набиті снігом і збиралися вкривати землю Вогню своїми цілунками ще найближчі декілька днів, як зараз вкривали бліде обличчя Неджі, залишаючи холодні краплини на його щоках, віях, вустах.

- А я ж зненавидів сніг і ненавидів багато років, хоч насправді ніколи так й не переставав його любити і, о, Боже, бачила б ти зараз свою племінницю! Вона так само прекрасна, як і цей перший, незайманий снігопад. Хоч і не знає про це. Так само, як і він, може стати сильною та небезпечною. Хоч і не знає про це. Я зроблю все, аби вона повірила в себе, аби вона поглянула на справжню себе, як той хлопчик, що зумів ще в дитинстві цілковито заволодіти її добрим серцем, зробив це зі мною. Відкрив мені очі. Показав, що я досі, що я завжди любив сніг.
Неджі посміхнувся, хоч ця усмішка і була сповнена болю, але від неї віяло легким, осіннім теплом, та опустив очі назад до могильної плити.

- А знаєш, на біду всього селища, воно має ще одного такого ж дурника, як і того, що обійшов мене. Я бачив його і раніше, хоч познайомилися ми вже на іспиті на чуніна, але я завжди дивився на нього, як на непотріб, так само, як і на Наруто. Боюся, що я дивився так на весь світ, після того, як батько віддав своє життя. Для мене були лише варті уваги суперники та сміття. Мамо, невже і на Хінату я так дозволяв собі дивитися? Інколи, мені здається, що я не приходив сюди, щоб і на вас так не поглянути.

Хлопець сильно зажмурив очі, аби не дозволити сльозам проявитися на них.

- Так, от, - Неджі засміявся, щоб не плакати, - той дурник, в нього стільки неприборканої енергії, стільки сонця в очах, в його посмішці та безглуздя в голові, що поруч з ним хочеться бути спокійним. Ні, ти можеш дозволити бути собі спокійним і саме не стримувати себе, не контролювати, а просто бути, по-справжньому. Те, що я ненавидів в людях, в ньому, те, що засуджував, тепер мене змушує просто забутися в думках, просто ні про що не думати, коли він поруч. Навіть, коли він веде себе, як повний кретин, мені все ще хочеться залишатися біля нього і не повертатися до світу реального. Хіната поруч з Наруто починає вірити в себе, бути сильною, навіть, коли ще не була до цього здатною, а мені поруч з Кібою хочеться бути… - Неджі задумався, згадуючи їхню вилазку до сусіднього селища, - хочеться просто закрити очі і довіритися, бути поруч. Можливо, це не правильно відчувати щось одночасно до двох, але ці почуття, вони такі однакові і такі різні водночас. Я в них різний, але і там, і там справжній, щирий. Мої почуття щирі.

Хлопець засміявся.

- Але боюся, ні, там, ні там, мені нічого чекати. Одне сонце, яке світить не для мене, інше випалить все довкола себе, разом із собою, якщо тільки дозволити собі підійти занадто близько. Та і яка різниця? Я не відчуваю розпачу за те, що ніколи не побудую з кимось спільне життя. Цього далеко не кожен потребує, щоб бути щасливим. Інколи вистачає просто жити і головне, власне життя, із власними рішеннями, достатньо просто бути поруч з близькими чи споглядати за ними здалеку. Я і так ніколи не думав, що колись скажу подібне, заговорю про почуття. Не думав, що взагалі про подібне задумаюсь раніше, ніж матиму право випити алкоголь. Закоханість – це ж так не серйозно і на неї точно не варто витрачати свою юність. – Неджі ще сильніше почав сміятися. – Навіть я вже про юність заговорив. Ох, вчителю, таки пробралися і до мого мозку. Ну, якщо подумати, на дівчат, всяку дурню романтику з ними, я то і справді час свій не витрачав, як і думки чи мрії. … Ну, типу.

В одну мить усмішка та безтурботність зникли з обличчя хлопця, поступившись серйозності та холоду.

- Дякую, мамо. – Неджі ще раз провів долонею по надгробку. – Я б сказав, що сумую за тобою, але насправді, я навіть не пам’ятаю твого обличчя. Вибач ще раз, що не приходив, але обіцяю, тепер я робитиму це щороку з першим снігом до кінця свого життя, ще багато-багато років, можете десятиліть. А колись познайомлю тебе зі своїми племінниками, впевнений, що в Хінати будуть чудові діти, і ми приноситимемо тобі вже не лілії, а наші з тобою улюблені, сонячні квіти. Сьогодні просто все так спонтанно, я не знав, що опинюся тут, а в квітковому соняшників не було, але я обов'язково всі наступні рази замовлятиму їх, проте і не знаю, як здогадаюсь, коли піде сніг. Хоча, Хіната завжди вгадувала погоду, думаю, і з нашим соняшником вона допоможе. От, побачите з батьком, тепер я завжди буду поруч.

 
***
Зайшовши до кабінету П'ятої, Тейваз вже почала сумніватися чи Цунаде хоча б інколи дозволяє собі піти відпочити раніше, ніж сяде сонце.

- Доброго вечора, пані Гокаґе. – вклонилася Тейваз і якраз цієї миті до кабінету увійшла Хана, з якою вони не бачилися із самого ранку, та також привіталася із Цунаде.
- Я не хочу, - почала П'ята, - щоб ви це сприйняли за наказ, але в мене немає вибору. Точніше, Хано, вибір є в тебе. Тейваз, я дуже сподіваюся на твоє розуміння. Вирушати треба завтра, завдання легке, але дівчаток я туди не пошлю. Із дорослих та при виконанні в селищі лише ви.
- Це ті завдання про які Ви мені розповідали в лікарні, я правильно розумію? – Цунаде кивнула. – Ніяких проблем, я вже казала.

Хана несвідомо поглянула на кохану, а потім втупилася у підлогу.

- Взагалі, - продовжила Цунаде, - спокушати когось буде не обов'язково, головне зібрати інформацію.

Просто, є вірогідність, що інакше цього не зробити, крім того, ви ніяк не маєте видати ні себе, ні тим паче селище. Я хочу послати двох куноїчі для їх же безпеки, бо чоловікові туди не пройти. Ще один шинобі буде супроводжувати, допоки це буде можливим, та про всяк випадок, якщо операція зірветься, тоді він втрутиться і допоможе вибратися. Хано? Я пам’ятаю твоє прохання, але або так, або Тейваз йтиме одна. Звісно, є варіант замаскувати когось із шинобі-чоловіків, але якщо запідозрять і їх розкриють, врятуватися буде складно.


- Звісно я не пущу її одну. І в першу чергу я роблю все на заради селища, а потім заради себе. Я йду.
- Хто нас супроводжуватиме? – чомусь Тейваз було соромно дивитися в очі дівчині.
- Какаші та і думаю він добре поладить з Ханиними трійнятами, поки вони чекатимуть на вас у засідці.
- А яку інформацію ми маємо зібрати і звідки?
- Це я все передала вашому командирові, він і роз’яснить, бо в мене вже язик заплітається і, нажаль, не від саке.

Цунаде втомлено посміхнулася, а дівчата побажали доброї ночі та покинули резиденцію.

- Ти колись приймала участь у розвідницькій операції? - поцікавився Какаші у подруги, коли вони вже більше, ніж півдня, були в дорозі.
- Пластуни.
- Що? - не зрозумів шинобі в масці, Хана теж звернула увагу на розмову.
- В козаків та характерників був особливий підрозділ із пластунів, їх навіть навчали окремо у, так званому, пластунівському курені. Туди відбирали лише учнів, які відмінно себе показали на перших роках навчання, щоб зробити із них вуха та очі козаків. Якщо так подумати, я колись не правильно виразилася, прирівнявши козаків до самураїв, а характерників до шинобі. Насправді, це все козаки, але серед нас трапляються характерники, цілителі, пластуни тощо. Хоча, останніх теж можна розділити на звичайних, але ідеально натренованих, та тих, котрі мають особливі надприродні здібності чи їх здібності можна застосувати найкраще для розвідки.
- Чим більше ти відкриваєш таємниці свого світу, тим більше я розумію, які вони з нашим різні та одночасно до жаху подібні.
- Ем, таємниці свого народу та своєї землі. Я б не сказала, що інші країни теж мають так багато спільного.
- Ну, люди скрізь однакові, певно ж. - припустила Хана. - Однаково знаходять спільну мову, якщо хочуть, однаково розпочинають війни і однаково придумують, як з людини зробити досконалий інструмент для них. А сильно одні пластуни відрізняються від інших?
- Ну, - продовжила Тейваз, - козаки-пластуни, які не змогли підкорити собі життєдайну енергію, вміли просто надовго завмирати в одному положенні, практично зливаючись із оточенням, витримувати при таких умовах і холод, і спеку, все заради того, аби добути необхідну інформацію. Крім цього, звісно, досконало володіли зброєю, бойовими танцями, зналися на законах природи. Але для більшої зручності та ефективності операцій, звичайні пластуни могли використовувати незвичайні, магічні артефакти, наприклад, верцадло. Зовні, звичайне люстерко, але яке в руках господаря слугувало і компасом, і зоряним атласом, і мапою, і вікном за десятки кілометрів, і дверима туди ж, ну, і звісно, зачіску теж поправити можна було.
- Тобто, користуватися ним могла лише одна людина, котрій воно належало?
- Так. Щоб, якщо що, у ворогів було менше доказів на руках для звинувачень у шпіонажі. Крім того, якщо козак-пластун і міг підглянути на велику відстань, що відбувалося у ворожому таборі, то лише козаку-характернику до снаги було перенести когось туди чи самому несподівано випірнути в епіцентрі ворога, заставши його зненацька. Але, зараз це доволі рідкісна річ, адже майстрів, що здатні виготувати нове верцадло не існує, як мені відомо, а всі старі майже втрачено.
- То за своєю далекозорістю, назвемо це так, воно чимось подібне до б'якуґану? - запитав Какаші.
- Не зовсім. Випірнути, то не було метафорою. Ти дивишся чи заходиш до дзеркала, але вікном чи дверима слугуватиме вода: від моря до чаю, значення не має. Але, в морі легко загубилися, а якщо не розрахуєш малі розміри дверей, то просто пропадеш десь між світами. І під цими світами, я маю на увазі паралельні, не наші. Інші простори.
- Але ти сказала, що верцадло схоже на люстерко, тобто маленьке?
- Зайти легше, ніж вийти. Так само, як проникнути на ворожу територію легше, ніж непомітно її покинути. Крім того, можна подорожувати і між маленькими дзеркальцями, але кухоль з водою чи калабатина десь на конюшні – це не магічні предмети, доведеться рахуватися з ними.
- Ти знала тих, хто не повернувся? - поцікавилася Хана.
- На жаль. Також пластуни-характерники здатні не просто подовгу лежати десь в крижаній воді, вони здатні жити на дні тієї ріки та мандрувати ним, а особливі майстри ще і перетворюватися на тварин, птахів, кущі, читати думки, наносити удари всім тілом, розвивати неймовірну швидкість та ухилятися, точніше сказати, пропускати повз себе зброю та будь-що в принципі, тобто робити якусь частину свого тіла безтілесною.
- Останнє цікаво, але щодо тих же кущів, у нас це і в Академії можуть.
- Не вихваляйся! - Тейваз штурхнула друга в плече, що він аж трішки зійшов з дороги. - Я дуже за вас, чакристих, рада. У нас на це йдуть роки і ми не крадемо у дітей дитинство, що найголовніше, за дуже рідкісними випадками когось приймають в учні раніше 15-16 років. Та і в принципі, щоб збагнути всі ці таємниці необхідний не лише час, але і свідомість сформованої, хоча б частково, людини. Хоча часу, зусиль треба все ж неймовірна кількість, але хто зуміє вивчити повністю чи хоча б на половину мистецтво Триглава - триєдність всесвіту, - стане практично непереможний воїном, далі лише бог. Як любив повторювати мій перший вчитель, ті, хто опанували все: рука - блискавка, а нога – грім; рука - меч, а нога – молот. Але Мамай також завжди додавав: до булави треба й голови, натякаючи про мою нелюбов до ретельного вивчення теорії та її багаторазового повторення.
- А ти закінчила навчання?
- Ні. Я освоїла сили природи, бойові мистецтва, пару фокусів і продовжила свій шлях далі, і от я тут.
- А чому? - стояв на своєму Какаші. - Чому ти зупинилася на половині? Чому не досягла вершини?
- А це її улюблене заняття, як я бачу. - закотила очі Хана. - Зупинятися на півдорозі та тікати, не даючи собі навіть шансу спробувати досягти вершини. Один в один, як і в сексі. Інших проведе всім шляхом, сама з'їбеться на першому ж повороті.
- ХАНО!!!

Тейваз просто випала від почутого, а Какаші не знав розреготатися йому чи зашарітися на смерть.

- Якого чорта, Хано?!!!! Нащо ти це бовкнула?
- Що? - здивувалася кузина. - А від коли ти в нас така сором'язлива стала з друзями при розмовах про секс? Абсолютно на тебе не схоже.
- Тобі дуже-дуже пощастило, що я маю до тебе сильні, теплі почуття.
Тейваз прогарчала та прискорила крок, аби відірватися від команди.
- Хей, ти чого? - награним голосом крикнув Какаші їй у слід. - Чи просто знову тікаєш по дорозі, невдахо?

Чоловік навіть не встиг помітити, коли Тейваз склала печатки та направила на нього, зупинивши перед самим обличчям, з десяток кам'яних кунаїв, більше схожих на наконечники стріл.

- Бачу, - визнав поразку в старій суперечці, - ще одну стихію ти таки засвоїла.
- Кожну.
- Що, скрізь по такому дитячому садочку? Маленькі камінчики - це все, що ти можеш?
- Так. Але мені більше і не треба, як я казала, вважай, я маю нескінченний запас холодної, точніше кам'яної, але від того не менш гострої, зброї та запальничку, яку можна забувати заправляти перед місією. З вітром, щоправда, досі жорсткі косяки і хоч радіус ураження став точнішим, та все ж завеликим, щоб застосовувати його поруч із товаришами.
- Добре-добре, я більше не називатиму тебе невдахою, тільки опусти їх вже.

Какаші пальцем доторкнутися до одного з камінців, прибираючи його подалі від свого ока, та порізавши палець, перевірив, ненавмисно, що вони дійсно були доволі гострими, як тоненьке лезо для бритви. Хана, натомість, весь цей час мовчки стояла та уважно споглядала за своєю дівчиною і командиром.

- Але, я все одно вважаю це величезною дурістю! - сказав Какаші, коли вже команда продовжила свій рух і він порівнявся із Тейваз. - З таким то потенціалом ти маєш довести до ідеалу, хоча б одну стихію, розумієш? Не лінуватися, не відступати, а завершити вміння перетворювати чакру на стихію та керувати нею. Ти мусиш не зупинятися на простецьких техніках, а взятися за серйозні, скільки б труднощів це в тебе не викликало.
- Не мушу.
- Максимально осуджую. Чи ти може тікаєш постійно від усього, бо боїшся з чимось, наприклад, не впоратися, а легше звинувачувати себе в тому, що здалася, ніж в тому, що нездара? Хоча, ні, боїшся, але чогось іншого, бо інакше чому б тікали під час, кхм, сексу, - дівчину аж перекосило від злості, - або і те, і інше, і ще щось. - продовжував роздумувати Какаші, водячи по підборіддю. - В будь-якому разі, таки осуджую, не невдахо.
- А мені байдуже, Хатаке, що ти там про це все і про мене думаєш. Тобі ніяк не вплинути на це моє рішення, зрозумів?

Дівчина пропалила його поглядом і знову чкурнула вперед.

- Що це з нею?
- Сама офігіваю дещо... - відповіла Хана. – Не могла ж вона так розізлитися, через те, що я тобі скала?

Ви ж друзі і вона доволі розкута в розмовах.


- Хм, мені здається чи вона так і не відповіла на моє питання?
- Виходить, Тейваз і несвідомо теж уникає прямих відповідей.
- Доженеш її, скажеш, що за півгодини, певно, зробимо привал?

Хана кивнула всміхаючись, але вирішила спочатку задобрити кохану трійнятами, бо Тейваз останні місяці вже перестала уникати собак, а навпаки почала знову проводити з ними багато часу:

- Давайте, братики Хаймару, вперед! Лише ви можете впоратися з цією надскладною місією.
Інузука добре знала місцевість, через яку пролягав їх шлях, тому запропонувала пройти трішки далі, адже десь тут мало бути невеличке гаряче джерело, що саме те для вдалого перепочинку. І ось, коли сонце вже скоро мало готуватися йти на спад, команда розбила табір, а Какаші, як зазвичай, облюбував собі високу гілку на найближчому дереві та прийнявся до читання, паралельно погризуючи зимову грушу, сік з якої все ніяк не хотів припиняти стікати по руці шинобі, змушуючи постійно його злизувати, поки той не встиг заляпати весь одяг та книжку.

Перегорнувши сторінку, Какаші почув хлюпіт води і лише зараз помітив, коли розвернувся, що вид з дерева виходить на те саме гаряче джерельце. Там він побачив Тейваз, яка стояла оголеною спиною до нього, а довкола неї розходилися кола по воді від стрибка перед цим.

«Відвернись вже нарешті, придурок. – сам на себе нагримав подумки чоловік, але не зміг прибрати погляду від подруги, що саме вирішила чи то освіжитися з дороги, чи то зігрітися. – Хатаке Какаші, відверни свої збочені очі геть. Ти хоч завжди розумів Джираю, але ж ми його ніколи не підтримували, навіть навпаки, та, блядь…» - Какаші саме хотів знову зосередитися на читанні, але тут помітив, як біля подруги випірнула Хана. – «Не треба…» - чоловік відчув, як в нього пересохло в роті та запалали щоки.

Хана впритул наблизилася до кузини та пристрасно поцілувала її, обплівши руки довкола шиї Тейваз.

«Так, все! На це ти точно ніякого права дивитися не маєш!» - визвірився про себе Какаші, збираючись негайно відвернутися, але абсолютно досі не рухаючись. Раптом, його книжка полетіла до низу, чим змусивши його нарешті відвести погляд. З землі на чоловіка дивилися шість очей, що буквально світилися злістю.

- Ні. Ні. – Какаші замахав до трійнят руками, помітивши, що невідомо коли, повністю розчавив грушу в пюре. – Тільки не думайте гавкати! Тихо, тихо, хороші песики. Я і так вже злазив, ви ж бачили, правда?Прошу, не гавкайте, не треба мене палити, будь ласка. – Старший із Хаймару оскалився. – Це просто непорозуміння. Я випадково, тут опинився.

Чоловік, із сильним рум’янцем, зіскочив з гілки та приклав палець до губ, несвідомо, одразу злизавши з нього залишки розчавленої, але, все-одно, достобіса солодкої, немов медової, груші.

- Хороші песики, хороші. Це чесно просте непорозуміння. Тихенько, вони ж приб’ють мене, якщо взнають. Проти двох розлючених жінок із Листя, навіть ніяке доуджутсу не допоможе. Я і сам себе приб’ю, хороші песики.

Какаші обережно підняв книжку з-під лап трійнят і сів біля багаття від гріха подалі, досі присоромлений собою ж за власний вчинок, але не в змозі викинути так просто побачене з голови.
- Я жалюгідний. – прошепотів, опускаючи голову між колінами, шинобі в масці.
- Гав!

Хоч Тейваз і відповідала на поцілунок, і проявляла активність, даруючи свою ласку дівочому тілу, і її вмінню вводити в оману можна було лише позаздрити, але більше Хана не могла підігравати, поки чекає невідомо чого. Кузина відсторонилася, відвернувшись та опустивши голову:

- Де ти, Тейваз?
- Що? – здивувалася запитанню характерниця. – Я щось не те зробила?

Тейваз знову спробувала поцілувати кузину, але Хана відбила її руки, що тягнулися до неї, так і не повертаючи обличчя.

- Я запитала, де ти зараз? Де зараз твої думки?
- Про які думки мова? Переді мною стоїть оголеною неперевершена дівчина, як тут взагалі про щось інше можна думати?
- Але тобі вдається. – Хана пильно поглянула в очі коханій. - Я тебе люблю, але я не збираюся й надалі це терпіти. Я не дозволю так із собою поводитися. Нікому. Себе я люблю більше. Тому, будь ласка, дай відповідь собі нарешті, де постійно, останнім часом, літають твої думки, а потім з нею вже приходь до мене. Це востаннє, коли я на тебе чекатиму.
- Хано… - біль, відраза до себе скували горло дівчини. – Чому ти це говориш? Як я тебе образила? Я цього не хочу. Тільки не тебе.

Дівчата почули, як загавкали Ханині трійнята.

- Я все сказала.

Хана виплакала собі всі очі за останні місяці, тому зараз на обличчі дівчини не було нічого, крім сталевого спокою та глухого болю десь глибоко в душі, що можна було прочитати лише заглянувши до неї. 


 
Категорія: Ма́нга Ма́нга, Яой/шьонен-ай, Повсякденність, Шьонен (аніме для хлопців), Флафф, Аніме, Дружба, Юрі/шьоджьо-ай, Романтика | Додав: KunoichiHatake | Теги: Майто Ґай, хана, Тейваз, Хіната, інузука, шикаку, Нара, Наруто, Хатаке, Кіба/Неджі, Шикамару, Какаші/ОЖП, Неджі, Хана/ОЖП, Кіба, Неджі/Хіната, какаші, Генма, Х’юґа
Переглядів: 394 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Безкінечність. Глава 14.
Завантаження...