menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 13.11.2021 в 22:37
Фанф прочитано: 429 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Безкінечність. Глава 15 (частина 5).


13.11.2021, 22:37
Глава п'ятнадцята (частина V)


***

Шикамару з Іноічі одночасно розвернулися на галас і все добре зрозуміли.
 

- Отже, - скривився від злості та безпомічності пан Яманака, - гра триває. – він важко видихнув. - Шика, як думаєш, Іно зможе виграти чи пережити те, що переможе?

- Пане Іноічі, - дещо розгублено запитав Шикамару, пробігаючи очима по розгорнутому сувої та намагаючись ігнорувати реальність, - а ви знали, що дітей Узумакі не раз намагалися викрадати ворожі селища, після того, як вони отримали прихисток в Листі?

- На моїй пам'яті таке було раз чи двічі, але це і не дивно, дітей відомих кланів така доля спіткає не рідко, навіть, твою однокласницю оминути не змогла.

- І це пояснює, чому дружина Четвертого була останньою представницею Узумакі в селищі.

- Ну, її теж хотіли викрасти, але безрезультатно.
 

- Сподіваюся, зараз система безпеки Листя на кращому рівні.
 

- Е... - Іноічі хотів було щось сказати, але чомусь відчув себе присоромленим, тому опустив піднятий палець та втупився в підлогу.

- Ви знаєте, хто така Узумакі Незука? – чоловік у відповідь лише звів плечима. – Тут немає більше ніяких імен, але її було викрадено, коли дорослих не було вдома, а потім із селища пішли та не повернулися на її пошуки батьки із молодшою донькою. А як пройшло викрадення дружини Четвертого, ну, майбутньої дружини?
 

Іноічі зморщив лоба та поглянув, самими лише очима, догори, роздумуючи, що варто казати, а що ні.
 

- Батьків Кушини, здається, чи то раптово викликали на місію чи ще на попередній одразу направили на наступну і в будинку нікого не було, коли на дівчинку напали.

- Враження, немов розпорядок шинобі Листя десь в газеті публікується, Вам так не здається?

- Ти хочеш сказати, що хтось зливав інформацію?

- Ну, країни постійно знаходилися у воєнному чи післявоєнному стані, грошей ніколи не вистачатиме за таких умов, Листя обіцяло оберігати давніх союзників, але чому за спиною не продати представників з величезним запасом чакри на сторону?

- Шикамару. – суворо проказав Іноічі, пронизавши хлопчика крижаним поглядом. – Ти розумієш, що несуть за собою такі слова?

- Якщо моє припущення правильне, а іншого в нас немає, то та молодша сестра і є наша Аска. Узумакі Аска. Та і в кого б ще вистачило чакри на таке масштабне та довге ґенджутсу?

- Ти ж сам зачитав, що вона пішла із селища.

- Ну, так тут написано.

- І Кіба переказав її слова про постійні мандри.

- Ну, може ніхто ніде і не зазначив, що вона повернуся і переховував її весь цей час у себе.

- Чортів щур. – гаркнув Іноічі та брудно вилаявся.

- Ну, проте в Листі лише в нього є інтернат. В селищі, сповненому дітей-сиріт.

- От так про Корінь ще ніхто не казав.

- Я пожартував.

- Якби ж. – Іноічі знову подивився на підлогу, плюнувши собі між ноги. – Час прогулятися туди, де ховаються тіні?
 

***

Джинчурики – переважно діти, яких прирікають на долю вмістилищ, стираючи їхню власну особистість в очах односельців. В них відтепер бачитимуть лише монстрів, лише об'єкт страху та ненависті.
 

І хоч це дивно, ну, там боятися пробудити демона в середині ще психічно несформованої особистості, але при цьому постійно провокувати її на це. Максимально нелогічно. Це як боятися розбитися і постійно лазити по скелям без страховки. Хоча що я вимагаю від людей, які не здатні розрізнити невинну дитину та хвостатого в середині неї. Навіть, сам хвостатий і той одразу ненавидить її, звинувачуючи в усьому.
 

Узумакі Незуку було продано Листям, як одне із таких вмістилищ. В ній ще не встигли були запечатати бідзю, а селяни вже закидували дівчину гнилими овочами та могли вилити помиї на голову. Чи варто казати, як змінилося ставлення після підселення хвостатого? Відтоді, її просто ненавиділо на одне живе створіння більше і коли ми її знайшли, я побачила, що із завжди життєрадісної дівчини, що любила квіти та персики, перед нами постала забита, зів'яла людина без жодного вогника в очах.
 

Незука спочатку намагалася з кожним подружитися, знайти спільну мову, пояснити, але ніхто її не слухав та і не бажав почути. Вона хотіла впасти з найвищого водоспаду, але боялася, що через неї тепер іншій людині доведеться нести цей тягар, тому жила. Якщо подібне існування можна назвати життям.
 

І мама її задушила уві сні. Замість поговорити, або покарати винних, обірвати життя довелося звичайній, добрій дівчинці. Тато не зміг пробачити маму, як і себе, що не здатен захистити родину, тому в черговому п'яному дурмані вбив маму, а я вибігла в ніч і бігла, бігла, аж поки не стерла ноги в кров.
 

Потім, в одному із сиротинців при церкві, мене знайшов солідний чоловік та забрав до себе. За іронію долі, він виявився із Листя. Я вважала, що нарешті повернулася додому, що відтепер життя налагодиться, бо лише тут я знала спокій та щастя, але почалися нескінченні досліди. Досліди. Досліди, аж поки вони раптово не припинилися і про мене наче забули. Я знову залишилася сама, а тоді знову прийшов той чоловік і перевіз в ще більш похмуріше місце. Я більше не бачила сонця. Мені знову не можна було покидати ту територію. І я зникла. Все, що від мене залишилося – це мій голос. Та його все так само ніхто не слухав. Люди взагалі відмовляються слухати один одного, навіть чесно поговорити один з одним.
 

І якось я прокинулася від гучної какофонії безлічі голосів в себе в голові. З часом я навчилася їх розрізняти і зрозуміла, що почала чути жителів селища. Спочатку це було весело, це стало єдиною мені розрадою, крім постійного розкладання пасьянсу, але потім все почалося заново. Я заново зі сторони почала спостерігати за проявами ненависті, безпричинної, як колись до моєї сестри і знову нічого не могла з цим вдіяти.
 

Я благала Данзо якось цьому зарадити, але... Нікому до тієї дитини не було ніякого діла, крім однієї жінки, яка просила забрати ту дитину до себе, але їй відмовляли із разу в раз, а потім голос тієї жінки стих. Назавжди. Багато голосів стихло.
 

Я хотіла знати чому. І не розуміючи як, але мені вдалося немов пройти повз Анбу Данзо та проникнути до його спеціального архіву. Крім того, що я взнала, що вони знову замість поговорити обрали шлях ненависті та смерті, я також знайшла листування і дізналася, що Данзо, той Данзо, якому я була вдячна за порятунок, торгував дітьми Листя. Точніше, Узумакі він ніколи і не вважав повноцінними його жителями, а так, інструментом. І я вперше відчула те відчуття, яке завжди ненавиділа.
 

- Данзо нікого не вважає частиною Листя. Для нього селище – це буквально селище – вулиці, будинки, дерева, секрети, коли для Третього селищем завжди були люди. Тому вони ніколи і не могли прийти до спільного рішення, як треба захищати Листя, бо для кожного це означало протилежне. Пан Хірузен був готовий знищити все поселення, аби врятувати його жителів, а Данзо – пожертвувати стількома селянами, скільки того буде потрібно для того, аби Листя продовжувало існувати на карті.

- Як байдуже.

- То ти це все розпочала через помсту, ненависть?

- Ні. Я просто хотіла погратися. Разом з іншими, як колись в дитинстві.

- Коли ти сказала, що від тебе не залишилося нічого, крім голосу, я подумав, що ти буквально це і маєш на увазі. Але прокинувшись тут, біля п'яти голів Каґе, я побачив перед собою красиву, зрілу жінку з неймовірно довгим, заплетеним у косу, червоним волоссям і такими знайомими очима на худенькому обличчі.

- Але це справді все що в мене є – голос. Більше я нічого не вмію. Це одночасно і дрібниця, і потужна зброя, якби тільки люди могли нею користуватися. Те почуття ненависті швидко зникло і я захотіла спробувати хоч цього разу, хоч когось врятувати. Змусити людей поговорити. Чесно. Вислухати один одного врешті решт. Ви так багато говорите про себе і так мало в голос. Це така дурня.

- Допомогти? Вбивши всіх? – озвалася дівчинка, що сиділа біля батька на холодній оглядовій площі на даху Резиденції Гокаґе з видом на нічне селище.

- Але ж ви живі.

- Не знаю. Я вже ні в чому не впевнений.

- Просто, люди чомусь готові щиро в чомусь зізнатися, лише перед обличчям смерті. То чому не почати нове життя із чистою душею? Хоча, навіть сказавши правду перед смертю, люди, неочікувано виживаючи, потім забувають це чи забирають свої слова назад. Але я обіцяю обережно розвіяти ґенджутсу, щоб не допустити таких помилок, інакше, для більшості, звичайних селян так точно, все пережите буде марно. Дайте тільки закінчитися феєрверку. З ним закінчиться і моя чакра. Повірте, я не бажала нікому зла.

- Але ж ти помреш!

- Зате не даремно, а жити я втомилася. Та і не бачу причин.

- Аско...
 

Чоловік накрив своєю великою долонею маленьку долоню жінки та відчув, як на неї впали сльози.
 

- Невже жодної?

- Ти навіть не уявляєш, що відбувається там унизу, Хіаші. Я хочу нарешті відпочити і побачити свою сім'ю.

- Ну, хай так тому і бути.
 

Хіната не встигла навіть злякатися, як вмилася десятками бризків крові.
 

Немов нізвідки з'явився Данзо та зніс своїй учениці голову одним єдиним ударом меча.
 

- Не люблю, коли ув'язненні втікають.
 

Хіната злісно поглянула на главу Коріння, підводячись, але батько швидко її всадив назад.
 

- Тату?

- Не варто розповсюджуватися про все, що ми тут почули.

- Правильне рішення. – Данзо витер меча об волосся покійної. – Тим паче, про побрехеньки однієї хворої, чия сила просто затьмарила їй розум. Впевнений, вона тут багато казочок розповіла, аби підірвати стабільну ситуацію в Листі та дати змогу ворогам напасти на нього.

- Тобто, - Хіната не бажала більше дивитися на Данзо, тому поглянула з докором в очі батька, - ми так і продовжимо жити в брехні? Все було марно?

- Ні. – прошепотів Хіаші, ніжно стиснувши руку доньки. – Не марно.
 

На даху опинилися члени Анбу Кореня.
 

- Пане Хіаші, пані Хінато, прошу вас покинути це місце і повернутися до близьких.
 

Чоловік підхопив доньку за талію, не даючи їй змоги затриматися, але Хіната все ж встигла запитати наостанок про дещо Данзо:
 

- Єдиного, чого я не розумію, це як Вам вдалося покинути ілюзію.

- А я і не потрапляв до неї. Я завжди чесний. В першу чергу із собою, моя мила, дитинко. Як і всі мої люди. Немає почуттів – немає чого приховувати.

 

***

Іноічі виставив руки перед Шикамару та Неджі, заважаючи їм зробити наступні кроки.
 

- Стійте. Підемо далі, нас вб'ють.

- Ніхто не дізнається, що ми тут були без дозволу. За ті секції архіву нас теж посадити можуть.

- Б'якуґан.

- Неджі?

- Вони всі пробуджені.

- Патороч якась.

- І нас в рази менше. – Іноічі присів біля стіни. – Знову глухий кут.

- Шикамару!

- Ось ви де!

- Нарешті ми вас знайшли!

- Тейваз. – хлопчина здивувався, коли відчув, як немов тягар упав з плеч. – Сакуро? Сакуро... - Шикамару сховав погляд від товаришів.

- Сакуро? – до дівчинки підійшов пан Яманака і вона інстинктивно зробила крок назад, зціпивши зуби. – Ти ж була з Іно, - він став на коліна, щоб бути нарівні із подругою своєї доньки, - я правильно припускаю?
 

Сакура не могла відповісти, хоча б слово промовити, але і не треба було, чоловік все зрозумів по бірюзовим, вологим, велетенським очам дівчинки, тому просто притис її до себе, обіймаючи, та заплакав. Тисячі голок, неначе увійшли в тіло дівчинки, від неймовірного почуття провини та здивування.
 

- Іноічі-сан, - Ґай поклав руку на плече товаришу, - Тей...

- Ні! Мовчи! – зашипіла характерниця. – Не розкидайся марними надіями. Це також робить боляче.

- Вчителю Ґаю, що ви хотіли сказати? – до нього підійшов Неджі. – Продовжіть, будь ласка.
 

Дівчина розкинула руки та відійшла подалі за ріг будівлі.
 

- Тейваз припускає, що загиблі все ще можуть бути живими. – всі порозкривали роти та подивилися на Ґая, немов на божевільного, з німим запитанням в очах. – Але, Неджі, хто тебе так розфарбував? – чоловік в повітрі окреслив пальцем обличчя свого учня.

- Відповідь на це запитання, я не впевнений чи отримав.
 

Буяння фарб вкрило небо під характерний, шиплячий звук і сотні місцевих жителів прокинулися там, де їх застав перед цим початок зимового фестивалю феєрверків. Лише селяни, що навчилися не зраджувати собі помітили, як спала пелена, довкола почали приходити до тями товариші і знову розквітли десятки вогняних квітів над дахами.
 

***

- Привіт. – Какаші присів поруч із Тейваз та вкрив її ковдрою, які завбачливо приготував ще ввечері. – Я просив тебе не поспішати, - дівчина дуже втомленим та розбитим поглядом поглянула на друга, - але, чесно кажучи, я тебе вже зачекався на цьому даху. – Тримай.
 

Він всміхнувся та налив їй з термоса пряного, пекучого чаю. Характерниця прийняла, але так і застигла з ним у руках, споглядаючи на трійцю дітлахів, що сміялися та щось жваво розповідали один одному, а біля них мовчки сиділи Ґай та Іноічі зі ще одним термосом на двох і просто, посміхаючись, споглядали за генінами, упиваючись цією картиною.
 

Салют різко обірвався.
 

- Закладаюся, - Какаші за дно чашки підняв її до вуст Тейваз, змушуючи відпити, - це до тями прийшла пані Цунаде. Комусь будуть непереливки.

- Ніхто так і не знає, як вона наклала ґенджутсу за допомогою феєрверків?

- Ні. Певно щось з порохом пов'язано. Пан Хіаші лише сказав, що вона не хотіла нікому зашкодити. Лише щоб люди навчилися говорити один з одним. Я радий, що ми прийшли до цього самостійно.
 

Тейваз знову подивилася на чоловіка та легенько усміхнулася самим кутиком вуст.
 

- А ми справді все один одному сказали, що хотіли, Какаші? – тут його погляд став занадто нестерпним, а ймовірна, майбутня відповідь лякала. – Я мушу знайти Хану, вибач.

- Звісно. Це очевидно. За що ти вибачаєшся? – всміхаючись, запитав Какаші.
 

Тейваз віддала йому чашку з ковдрою та зістрибнула з даху.

 

***

Хіната розгублено бігла вуличками Листя в пошуках когось із близьких, поки батько поспішив додому, аж поки не зіштовхнулася із Шино.
 

- Хінато! – хлопчик обійняв її, а тоді відійшов трішки та уважно подивився чи вона не ушкоджена. – З тобою все добре. Дякувати богам. Що це все було? Хтось знає?

- Я теж дуже рада тебе бачити, Шино, і мені є, що розповісти, але спершу треба декого знайти.

- Розумію.

- А ти потрапив під ілюзію?
 

Хлопчик заперечно помахав головою, не в силах збрехати в голос.
 

- Я рада за тебе. – дівчинка ще раз обійняла друга та побігла далі.
 

По-дорозі, Хіната помітила вчительку Куренай, що самотньо блукала вулицею, шкутильгаючи та обпираючись об стіни будинків.
 

- Куренай-сенсей! – Хіната одразу підбігла до жінки, перекинувши її руку собі через плече та допомагаючи йти. – Що сталося?

- Певно знепритомніла в повітрі. Та все добре. Забила щось чи розтягла. Хто знайшов володаря техніки?

- Ходімо в лікарню, по-дорозі розповім.

- Мені здалося, ти кудись поспішаєш? Ти точно бігла в протилежний бік.

- Це зараз не важливо. В лікарню.
 

Дорогою їх підхопив Шино, чим допоміг швидше дійти до госпіталю та залишився там із Куренай, а Хіната знову чкурнула на пошуки Неджі та Кіби.
 

Вийшовши з лікарні, вона подивилася на небо і втомлено зітхнула.
 

- Ох, краще вже наступного разу це б були небесні ліхтарики. Запустили б їх в небо разом зі своїми поганими спогадами чи мріями. Більше я не хочу ніяких феєрверків. Щось мені з ними не щастить. Так, небесні ліхтарики ліпше.

- А кому взагалі важлива думка якоїсь сірої миші?
 

Дівчинка й не помітила, що поруч із нею, за деревами, палили цигарки старі її знайомі. Не дуже приємні знайомі. На якусь мить Хіната розгубилася, згадавши минуле, тому не змогла нічого відповісти цим хлопцям, що просто стояли та шкірилися в її бік, продовжуючи дражнитися.
 

- Мені важлива.

- Як і мені.
 

Абсолютно неочікувано для всіх, по обидва боки від Хінати, з'явилися її брат з другом по команді. Посмішки з облич хуліганів одразу позникали, а на їх місце прийшли гримаси переляку.
 

- Ні. – Хіната схопила своїх хлопчиків за руки. – В першу чергу, моя думка важлива мені, а вас взагалі ніхто не питав і ніколи навіть не подумає спитати. – дівчинці сподобалося це нове відчуття, що вона навіть хотіла показати язика, але подумала, що це вже буде занадто і якось по-дитячому, тому просто посміхнулася та повела Неджі з Кіба, що задоволено всміхалися, дивлячись на неї, в бік головної площі. – Я так за вами скучила!

- Ну, - почав було Неджі, - чисто технічно, ми не так то і давно бачилися, пані Хінато.

- А я все-одно встигла скучити за своїм братиком та другом, яких безмежно люблю.
 

Хлопці зашарілися, тому відвернулися в різні сторони. Хіната нарешті відпустила руки хлопців та застрибнула на дах.
 

- Давайте сюди, скоро світанок, але потім ви мені пояснити, що з вашими обличчями та одягом.
 

Хлопці винувато всміхнулися, а потім Неджі звернувся до друга, але не встиг договорити, як той його обірвав.
 

- Кібо...

- Цей во, Неджі, я хотів сказати, що я не пам'ятаю майже нічого з того, що наговорив тобі в архіві. – хлопчина, говорячи це, ледь руки собі не викручував. - Певно ти мене десь там добре приклав голову. Просто скажи, ми все вирішили? Ми не в сварці? Між нами все, як до цього?
 

Неджі одразу змінився в обличчі, але не дав почуттям взяти над собою верх.
 

- Та ти нічого і не встиг сказати. Можливо, наша бійка була сприйнята, як відмова грати і помер той, хто напав.

- Але ми ж друзі? Все, як було до цього?

- Так. – сухо кинув Неджі та стрибнув до Хінати.

- От, і чудово. – чомусь незадоволено прошепотів Кіба, вглядаючись в землю.
 

Перші проміння сонця розрізали небо. В селищі Листя розпочинався новий день.
 

- З Новим роком, друзі! - Кіба нарешті також приєднався до Х'юґа та, широко всміхаючись, став між ними, міцно обійнявши друзів за плечі. – Я такий щасливий, що з нами усіма все добре!
 

Кіба ще міцніше обійняв друзів, а тоді зробив те, що змусило дзвінко засміятися Хінату та повністю почервоніти Неджі – поцілував їх по-черзі в щічки та ще раз, зі своєю фірмовою посмішкою, привітав з Новим Роком, не відводячи очей від неймовірно гарного вранішнього сонця.

 

***

- Хано! – Тейваз схопила кузину за руку, намагаючись зупинити. – Можна я все виправлю?

- Ні. – дівчина грубо звільнилася. – Ми вже про все поговорили. Все вирішили. Не повертайся до брехні.

- Хано! – характерниці було нестерпно бачити сльози, ще не так давно, коханої дівчини, але сама вона і сльозинки не могла з себе вичавити. – Будь ласка...

- Ні. – Хана вказала пальцем на Тейваз та суворо поглянула на неї, наскільки це було можливо зробити мокрими очима. – Я зараз йду і ти не біжиш за мною. Зрозуміла мене? – її голос затремтів.


Насправді, Хана в цю секунду понад усе на світі бажала, щоб кохана побігла за нею, а ще краще нікуди не дозволила піти, так само це хотіла зробити і характерниця, але натомість, кузина пішла, хоч і воліла залишитися, кинутися та пристрасно поцілувати дівчину, а Тейваз так і продовжила стояти у проволку, захована від світанкового проміння, бо обидві розуміли, що так буде краще.      

 

Категорія: Ма́нга Ма́нга, Яой/шьонен-ай, Шьонен (аніме для хлопців), Флафф, Аніме, Юрі/шьоджьо-ай | Додав: KunoichiHatake | Теги: Йошино, Цунаде, Ґай, Узумакі, Х’юґа, хана, Хатаке, Іноічі, Наруто, Тейваз, Нара, Іно, Ірука, Хіаші, Незука, Рок Лі, шикаку, Аска, Хіната, Неджі, Данзо, какаші, Шикамару, Кіба, інузука
Переглядів: 429 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Безкінечність. Глава 15 (частина 5).
Завантаження...