menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 14.11.2021 в 02:29
Фанф прочитано: 419 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 1 відгук
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Безкінечність. Глава 16. [ХЕДКАНОН: Ітачі, Обіто та Какаші, - коли Учих не стало]


14.11.2021, 02:29
Глава шістнадцята


Ітачі ступив на поріг. Заскрипіла остання сходинка. Він встиг вже схопитися за ручку дверей, але тепер чомусь завмер.

- Любчику, це ти? Так пізно? – почувся жіночий голос, неймовірно стомлений віком.

Звісно, Ітачі нічого не збирався відповідати та і не зміг би. Він не відчував губ, обличчя, не був впевнений чи відчуває, хоча б якусь частинку свого тіла, але добре бачив, що руки геть не тремтіли, але ж чому хлопчина тоді не може відкрити ці кляті двері? Він не мав відповіді. Ітачі просто заплющив очі і зробив цей крок, а потім другий, третій, десятий.

- Какаші, не чекала на тебе сьогодні, вибач. Якби прислав вісточку заздалегідь, я б знову приготувала твій улюблений грушевий пиріг. – старечий голос лунав із сусідньої кімнати, де в кріслі, перед вікном, сиділа маленька, худенька літня жіночка, вкутана декількома пледами та не відривала погляду від вулиці. – В мене ще все є, онучку, не переживай. І ліки, і продукти.

Ітачі підняв катану, вийшовши із темряви під місячне проміння, що частково освітлювало небагату оселю.

- Ні, - не озираючись прошепотіла бабуся, - це не Какаші.

Вона несподівано охнула, а її руки, складені на колінах, затремтіли.

- Невже це ти?! – Ітачі зрозумів, що бабуся заплакала. – Я знала, я відчула те, що ти поруч. Я знала, що ще встигну побачити тебе. Я знала, що ти живий. Знала. І щодня дивилася на дорогу, якою ти завжди прибігав додому з Академії, місій чи тренувань, мій хороший.

Бабуся нарешті сіла рівно, відвернувшись від вікна, але лише щоб, закрити обличчя долонями.

- Я така щаслива. Я знала, що ти живий, а мені ніхто не вірив, навіть, Какаші, і сусіди називали дурною старою, а сьогодні, я раптово відчула, що ти десь поруч. Ти прийшов до мене. Ти нізащо б не забув рідної бабусі.

Ітачі застиг в парі метрів від своєї наступної жертви. Він все ще не розумів, що ж сталося, чому йому так важко тепер давалися ці кроки? Чому все обличчя за відчуттями, немов відходило від анестезії?

- Пробач мене дурну стару за цю слабкість. – бабуся витерла сльози і, врешті решт, поглянула на свого нічного гостя. – Я дочекалася, нарешті я зможу спокійно померти щасливою і зустрітися з твоїми батьками, Обіто. Це ж ти, Обіто? Я знаю, ти повернувся.

Ітачі не міг відвести погляду від її майже повністю білих, хворих очей та несміливої посмішки, яка то зникала, то з’являлася на вкритому глибокими зморшками обличчі.

- Обіто? – вона простягнула руку до того, кого прийняла за онука. – Ні. – навіть тінь усмішки зникла з бабусиного обличчя. – Це не ти. Ти тут, але не зайшов до мене. Твоя чакра далеко. А може я дійсно просто дурна стара і тримаюся за життя цими безглуздими ілюзіями. Какаші правий. Ти мертвий, як і твої батьки.

 

Бабуся зібралася забрати руку, але за неї обережно вхопився Ітачі та присів поруч з кріслом, не відпускаючи.

- Це я, бабусю. Обіто. – він уважно подивився в її вже практично сліпі очі, застосовуючи доуджутсу, а потім зібрався було покінчити з цим всім, але вже не було потрібно.

Старенька померла в улюбленому кріслі з посмішкою на вустах від зупинки серця, нарешті дочекавшись своє єдине сонечко в житті, переконана, що він про неї не забув.

 
***
- Ти затримався. – промовила людина в масці до ката власного клану.
- Для того, щоб потрапити в ґенджутсу, необхідний зоровий контакт. Як думаєш, а якщо людина має поганий зір і бачитиме лише силует з далеку або буде абсолютно сліпою, чи подіє на неї шарінґан?
- Думаю, якби це мало сенс, то кожне б селище вирізало очі своїй еліті, аби мати перевагу в сутичках із Учиха та і головне, щоб володар техніки міг спіймати погляд, хіба ні? І з чого це тебе потягнуло на подібні роздуми?
- Одна стара з катарактою. Вона, певно, дуже довго чекала на свого загиблого онука. Всохла в те крісло, в якому все не переставала дивилася на дорогу, видивляючись його.
- Сліпа стара? Видивлялася?
- Сплутала мене з Какаші-семпаєм, - Ітачі зумів помітити, як лише на одну мить звузилася зіниця людини в масці, - а потім прийняла за свого онука. Вона так за ним побивалася, так вірила, що він живий і не покинув її, що я чомусь не зміг її позбавити цього наостанок.

 

- Ти дуже хороша людина, Ітачі.
- Я щойно вирізав весь свій клан, на чолі якого був мій батько, ненька, прирік свого маленького братика на жахливу долю, гіршу, ніж від тепер буде в мене. То від коли в нас таких монстрів хорошими людьми називають?
- Це не твоя вина. Ти лише маріонетка в руках устоїв гнилого світу шинобі.
- Більшої дурні я ще не чув. Це був лише мій вибір. І мені з ним жити.
- На цьому все?
- Так. Йди, а я ще маю з деким зустрітися.

Лже-Мадара зник, а Ітачі нарешті дозволив емоціям взяти над собою верх, припавши до землі посеред цієї пітьми, поки свідком загубленій дитині був лише місяць. 

 
Категорія: Ма́нга Ма́нга, Шьонен (аніме для хлопців), Аніме, Драма, Дружба | Додав: KunoichiHatake | Теги: Ітачі, Хатаке, учиха, какаші, Обіто, Мадара
Переглядів: 419 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне
Всього коментарів: 1
Тобто, по моєму хеду, Какаші не лише наглядав за бабусею Обіто всі ці роки, коли самого Обіто поглинула пітьма і він викреслив сім'ю зі свого серця, а Ітачі наклав ґенджутсу про онука бабусі перед її смертю, а й дізнався тоді, хто насправді ця людина, що видавала себе за Мадару. Як на мене, Ітачі і в каноні здогадувався, що то лже-Мадара, хоч і розумів, що теж людина в масці з клану Учиха, але чи знав він в каноні, що то Обіто - питання відкрите.
В хеді Ітачі склав 2+2, зрозумівши, що перед ним і є Обіто, але вирішив приховати свої знання, провсяквипадок.

avatar
Безкінечність. Глава 16. [ХЕДКАНОН: Ітачі, Обіто та Какаші, - коли Учих не стало]
Завантаження...