menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 01.01.2022 в 20:06
Фанф прочитано: 415 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 1 відгук
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Безкінечність. Глава 22 (частина 5).


01.01.2022, 20:06
Глава двадцять друга (частина V)

***

Вони сиділи на дереві звісивши ноги донизу, на невеличкій відстані один від одного, а Тейваз, навіть по закінченню сповіді, не переставала колупала гілочкою кригу, якою була повністю вкрита кора.

 

- Сподіваюся, ти ж більше не звинувачуєш себе? Сподіваюся, ти ж знаєш, що не винна тут, що ти була жертвою в цій ситуації?

 

Какаші переповнювали невіданні йому раніше почуття. Йому одночасно хотілося і розридатися, і знищити весь цей світ, поки від того не залишиться самий лише прах. Але він тримав себе в руках. Заради неї. І тому, що просто не знав, що йому треба робити, як діяти, що казати, як повернутися назад в минуле і все виправити, аби їй не довелося всього цього переживати, ненавидіти себе та жити з цим. Він був таким розгубленим. Він був загубленим. Просто загубленим. Він знову не зданет врятувати близьких йому людей.

 

- Не впевнена, чи була... Все було добровільно.

- Це не добровільно, Тейваз. Не добровільно.

- Ага. – ще один шматок криги полетів на землю.

- Твоє «ага» не звучить, як згода.

- Ага.

- Чесно, я б на твоєму місці, б зненавидів всіх чоловіків.

- Я не можу навіть зненавидіти народ, що сторіччями нас пригноблював та вбивав, хоч і виліз з під нашої спідниці, лише тому, що не можу узагальнити. Точніше, я можу ненавидіти його, але не окремо людей, яких навіть не знаю, а якщо ще й знаю, то тим паче. Хоч, якщо вони не причетні до того, що робить їх держава, то пасивністю теж винні, але звідки я можу знати це про кожного? Що він робить чи не робить? Що казати про звичайних смертних, якщо навіть величні науковці часто були підкоренні пропагандою тоталітарного режиму і не здатні були побачити правду? Та і, Какаші, я сама не воюю. Я не на полі бою, я в теплому будинку. То що вже про чоловіків казати?

 

Какаші пам'ятав її причини, чому вона полишила війну, тому не хотів більше піднімати цю тему, аби не завдавати Тейваз зараз більшого болю її ж власними спогадами.

 

- Можна тебе обійняти? – випадково озвучив свої недоречні, як він вважав, думки Какаші.

- Тобі так. – не глянувши на друга та не припиняючи відколупувати кригу, відповіла характерниця. – Тобі можна ніколи і не питати.

 

Через останні слова, Тейваз сильно вкрилася рум'янцем, немов і не було перед цим ніякої поганої розмови. Але Какаші не поспішав обіймати, він не сміливо протягував по крижаній гілці свою долоню, поки не доторкнувся до пальців Тейваз, а потім і не взяв її за руку повністю.

 

- Холодні.

- Немов в тебе інакші. – не повертаючись, ховаючи ніяковіння, прошепотіла Тейваз.

 

Какаші легко зняв маску, адже тепер був цілковито впевнений в собі, знав, що нізащо їй не зашкодить, не допустить такого, а потім підсунувся ближче до подруги та обійняв, забравши і іншу її руку в свої, змусивши трішки розвернутися до нього спиною, а далі нахилився через її плече і подув на їхні руки теплим подихом, паралельно розтираючи.

 

- Так краще?

 

Тейваз трішки покосилася на нього, щоб бачити його обличчя.

«Мудрецю! Та які до чорта стосунки! Чим я тільки думав! Про себе лише і думав. Стосунки – це точно останнє, що їй потрібно».

 

- Мені з тобою не буває холодно.

- Я думав, ти любиш, коли холодно.

- Я не люблю, коли спекотно, коли задуха, а з тобою...

- Що зі мною?

 

«Дихається вільно» - не знайшла в собі сили промовити в голос Тейваз.

 

- А з тобою, - вона знову дивилася поперед себе, - нам час повертатися до табору. Команда, певно, хвилюється. Я вчинила не ввічливо.

- А ти колись можеш хоча б раз подумати про себе, а не про інших?

- А ти, камікадзе-одинак?

- Не вдалося. – усміхнувся Какаші. – І чому це я, камікадзе-одинак?

 

Тейваз спочатку нахилилася до їхніх рук, аби теж подути на його долоні, майже торкаючись губами, і лише потім повторила в голос, перекладені в голові, слова із пісні:

 

Заласкає його на світанку

Завербує і на нову справу

В куртку сховає минуле

Шрами від слів і катан

Нехай, нехай буде легше їм

Тим хто піде по слідам

Зграями й одинаками

По совісті і по маякам

Темними тими ночами

Все буде потім, а поки є

Табак і сумнівна слава

Тиша, ранок, стук

Стисни кулак, камікадзе одинак

Це останнє твоє сонце

Стертий піджак, камікадзе одинак

Це останнє твоє сонце

І буде легше їм

Тим хто піде за ним по слідам

 

Какаші мимоволі подумав про своє минуле в Анбу, про обидві Сьомі команди і якщо одне підносило його, даруючи надію, то інше розбивало, мов стихія морську піну об скелі.

 

- Ти без сумнівів пожертвуєш собою заради спасіння інших. І постійно всіх женеш від себе.

- Вибач. – чомусь прошепотів Какаші.

- Я завжди тебе підтримаю з першим, пам'ятай про це, завжди, така вже доля в шинобі. Нам нічим не пощастило більше за камікадзе. Але, звісно, якщо дійсно не буде інакшого виходу, бо як казав інший сенсей своєму учню, «перемога зі смертельним результатом» та «перемога, навіть якщо тобі доведеться померти» - це абсолютно різні речі. І знай, Какаші, якщо ти колись вирішиш безглуздо пожертвувати собою, то я знайду спосіб тебе воскресити, аби власноруч побити тебе так, щоб ти більше ніколи навіть подумати про подібне не міг, але я ніколи не змушу тебе обирати між шляхом ніндзя та між твоїм земним життям. - викрутилася за допомогою метафори Тейваз. – Хоч, звісно, мені не хотілося, аби тобі довелося колись це робити. А стосовно другого, - важкий видих, - я ненавиджу тебе Хатаке Какаші.

 

Какаші розсміявся, хоч його серце і досі боляче стискалося.

 

- Що таке? – Тейваз розвернулася, щоб поглянути на друга. – Чому ти такий задоволений на свою мармизу?

- Ти сказала «нам».

- Що?

- Ти сказала «нам шинобі». Ти вперше визнала себе однією із нас. Визнала, що вдома.

- Дурник. – відвернулася зашаріла Тейваз.

 

«Бо ти і є мій дім, Хатаке Какаші».

На ранок, після того, як вони з Какаші, лежачи біля багаття, проговорили всю ніч, Тейваз збираючи речі, побачила в наплічнику незнайому їй річ: трав'яного кольору шалик із темно-синіми візерунками на ньому.

 

- Звідки це в мене? – щиро нерозуміючи, прошепотіла характерниця. – І на що?

 

Тейваз покладе його назад, а вдома сховає до шухлядки біля ліжка, чомусь не бажаючи викидати, і ще довго не згадуватиме про цей зелений шалик, аж поки пам'ять не наздожене її, мов вбивця в темному провулку.

 

***

Сонце давно вже зникло за небосхилом, перш ніж Какаші, сидячи на перилах, дочекався, поки його друг повернеться додому з тренування.

 

- Какаші? – не приховуючи свого здивування, запитав Ґай. – Щось сталося?

 

Шинобі в масці зістрибнув на ноги та став біля друга.

 

- Ґаю, ми можемо поговорити?

- Точно щось сталося. Звісно можемо, проходь чи пройдемося?

- Поговорити про твою маму?

- Що??? – на мить, лише на одну мить обличчя шинобі перекосила гримаса злості. - Вибач, але ні, Какаші.

 

Ґай ніколи таким тоном, не говорив з Какаші.

 

- Ти правий. Вибач. – він похлопав друга по плечу і зістрибнув, через перила, на дорогу.

- Зажди! – окликав його в спину, вже не на жарт наляканий Ґай. - А чому ти вирішив згадати про це?

 

Голова Какаші похилилася, плечі опустилися, другові не потрібно було бачити його обличчя, аби зрозуміти, що зараз на ньому написано.

 

- Я боюся повторення. – Какаші підняв голову догори, його око блистіло і він навіть не надав цьому ніякого значення, не збирався негайно стерти сльози з очей рукавом, йому було байдуже. - Я чув, що твоїй мамі такі місії найлегше давалися, ніякого впливу, вона завжди була усміхнена, а потім...

- А потім батько знайшов її мертвою.

- Так. Вибач. Я ідіот, що підняв цю тему.

- Негайно заходь до квартири. – Какаші і не пам'ятав, коли востаннє чув такий холодний та серйозний Ґаєвий голос і чи чув взагалі.

 

Какаші сидів на кріслі, похиливши голову та накривши потилицю зімкнутими в замку руками. Ґай же присів навпроти, по той бік журнального столика, переповненого спортивними глянцями.

 

- Хто? Кого ти підозрюєш?

- Чужинку нашу...

- Вона ж давно вже нам не чужинка, правда?

- Правда. – не піднімаючи очей, погодився розбитий Какаші.

- Що саме ти хотів запитати?

- Чи батько не розповідав, може поведінка мами все ж таки якось змінилася перед тим, як вона покінчила із собою?

- Ні. Ввечері вона сміялася, жартувала, підколювала батька та вела себе, як завжди, а зранку він знайшов її зі зв'язаними ногами та проколотим серцем.

- ЛАЙНО!

 

Какаші підірвався на ноги та з усією люттю перекинув стола, що той аж полетів на стіну, розлітаючись на друзки, а Ґай ледь встиг ухилитися.

Шинобі в масці важко та швидко дихав, не в змозі заспокоїтися, а Ґай уявлення не мав, що зараз мусить зробити. Раптом Какаші впав на коліна та від безсилля, закривши очі передпліччям, просто заплакав. Тихо, майже беззвучно, немов налякана, маленька дитина, що загубилася в натовпі чи залишилася одна в великій, темній кімнаті, але заплакав.

 

- Та чому ж вони всі так причепилися до цього сеппуку, немов іншого виходу і не існує? Немов поруч із ними нікого немає, хто б хотів їм допомогти? Немов їм не було заради кого жити? Чи дійсно не було? – Какаші поглянув на свого друга очима, які були сповнені одразу і благанням з надією, і повним приреченням. – Чому ж я не пішов таким легким шляхом? Ґаю, ну, що мені робити? Я більше такого не хочу...

 

Тепер Ґай дійсно розгубився. 

Категорія: Ма́нга Ма́нга, Повсякденність, Флафф, Аніме, Дружба, Романтика | Додав: KunoichiHatake | Теги: Хана/ОЖП, Ґенма, Кіба/Неджі, любисток, Масамуне Араї, Відьмак, Асума, Ґоджьо Сатору, Генма, мей, Куренай, Учень Архітектора, Іно, характерники, Сьокі, Ханаре, Цунаде, Іноічі, яманака, Какаші/ОЖП, Мей Хатторі, Фушиґуро Меґумі, Тейваз, какаші, Хатаке
Переглядів: 415 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Позитивне
Всього коментарів: 1
Деякі кадри взяті з інших аніме або комп'ютерних ігор.

avatar
Безкінечність. Глава 22 (частина 5).
Завантаження...