menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 14.06.2022 в 11:02
Фанф прочитано: 310 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Разом через покоління


14.06.2022, 11:02
Вночі світ людей завмирає. Один за одним гаснуть вікна будинків, пустіють вулиці та дороги. Самотні ліхтарі висвітлюють невеликі острівці простору.
Навколо панує пітьма, а в небі спалахують зірки. Ближче до півночі небо в одному місці світлішає, бліда заграва поступово спалахує.
Зі сходом місяця стає так світло, що легко можна розрізнити силуети будинків, дерев, навіть окремі листочки на них. А на землю падає їхня чітка тінь. Весь нічний світ постає перед нами, ніби покритий сріблястою фарбою, розлитою кимось.
І, незважаючи на те, що більшість людей солодко сплять уночі, нічне життя у природі продовжується.
Вночі зазвичай так тихо, що рідкісні віддалені звуки - голоси людей, собачий гавкіт, скрип дверей - чутні, ніби вони зовсім поруч.
Збираючись на нічний цвинтар, мимоволі згадуються фільми жахів та забобонів, пов'язані з мерцями. А якщо додати до цього повний місяць і осінню негоду — від такої прогулянки кров холоне в жилах.
Але на справді, це не так: нічний цвинтар — дуже тихе місце.
Молода дівчина, одягнена в чорну сукню і білий кардиган зі світлими туфлями на ногах, стояла біля могили з порожніми, неживими очима і дивилася на плиту так, ніби чекаючи, що звідти хтось зараз точно вилізе.
Повіяв прохолодний вітер, піднявши що сукню, що довге волосся дівчини, яка була схожа на справжнісіньку примару. Світлі пасма танцювали на вітрі, а бліда шкіра ніби сяяла від світла місяця.
Молода дівчина, що сіла, навпочіпки, простягла руки до могили, і щось туди поклала. Це був браслет з білого каміння, ручного виробу.Він був зламаний, каміння роздерте, що свідчило про те, що він явно був старий і зношений.
Дівчина довго дивилася на річ, яку сама ж і поклала, потім підняла погляд на плиту, де було вигравіроване ім'я «Шинічіро Сано».
Простягнувши руку до літер, вона провела по кожній окремо своїм вказівним пальцем, ніби проводячи ритуал, або ж погладжуючи обличчя молодого чоловіка. А на очі її вже надійшли гарячі сльози, які вона не намагалася стримувати.

— Пробач мені… Пробач… — повторювалася вона знову і знову, коли приходила на цвинтар ночами, щоб вилити душу молодій людині. Але зрештою все закінчувалося сльозами та вибаченнями, а власні болі душевні вона так і не розповідала. — Я не змогла врятувати тебе… А тепер і сама впала в безодню пітьми, втіливши твій найбільший нічний жах в життя… — плакала вона гіркими сльозами, не стримуючи болю, який так і виривався з її грудей. Вона то рвала своє волосся, то витирала обличчя, то зовсім забруднила одяг падаючи на землю в непритомному стані не маючи сил потім піднятися. — Я відібрала наше майбутнє. Не дала йому шансу. Але знав би ти, як я про це жалкую… — Її крик душі був тихий, як шепіт. Хоча й слова, вимовлені нею, були дуже важкими та гучними. Вона мріяла про те, як поцілує його, про те, як обійме і відчує його тепло. Але відчувала лише холод та власну безпорадність. — Я не маю права просити тебе повернутися… Приходити до мене у снах. Але знай, я не зможу тебе забути. Я вічно буду тією, хто тебе пам'ятатиме.І навіть якщо колись і станеться диво, ти повернешся... Чи ж ми зможемо зустрітися знову... У наступному нашому житті... То прошу... Ні... Благаю... Ніколи не прощай мене... Ненавидь і призирай. Відчуй неприязнь тільки за одного мого вигляду. Ніколи не підходь. Завдай мені біль. Роби так само як і робила я. Ігноруй почуття. Це і буде моєю карою від тебе і всесвіту, за біль, завданий тобі.
Дівчина зібравшись з силами піднялася з землі, потім поцілувала крижаний, і вологий від дощу, що тільки-но почався, надгробний камінь могили парубка і кудись пішла, покинувши цвинтар, обіцяючи ще повернутися і поговорити по душах.
А рівно через 4 дні, неподалік тієї могили хлопця, на якій плакала юна красуня, поховали тіло дівчини, з сірими як хмари очима, і золотистим, довгим волоссям, нещадно вбитої членами якогось невідомого угруповання байкерів хуліганів. Вона була в прекрасній весільній сукні, шкода тільки, що в ній вона пішла не до вівтаря за руку з коханою людиною, а на цвинтар, і на самоті, забитій у темній зсередини й світлій з зовні, вузькій труні.
Причиною нападу підтвердили пограбування та закрили справу. На надгробку було вигравіроване ім'я Асанай Хіміко. Вона була світлою людиною, яка ніколи нікого не ображала. А єдиним своїм промахом у житті вона вважала відмову хлопцю, якого теж кохала.
Вона померла від руки гопника. Адже саме така людина могла бути її парою, якби вона тільки не відмовила їй того дня. Але життя їх склалося інакше, і обидва вони впали від рук безжальної долі.

~~~~ 17 років по тому. Токіо~~~~~~

— Їй! Сайко! Ти чому така сумна весь день ходиш? Знову Рентаро тебе продинамив, а тобі прикро за це? Ну, не подобаєшся ти йому. Навіщо так намагатися? Так багато хлопців за тобою бігає... А ти як учепилася в одного, так і не дозволяєш собі бути щасливою. Адже з такими темпами своє здоров'я знищиш. Припиняй.

— Не можу я інакше, зрозумій. Не бачу інших хлопців. Як сліпа. Дивлюсь на них, і ніби обличчя змиваються перед очима. Чітко розгледіти можу лише його одного. Та й тягне мене до нього. Скільки б не думала забути, приходить у снах. Його очі... Волосся... Все це... Наче належати мені, розумієш?

— Походу ти вже збожеволіла. Це вже небезпечно подруго. Може… До… Психологу сходиш? Раптом він зможе підказати, як з цим боротися. Ти на очах в'янеш. Я вже не можу дивитись на твої страждання. Мені за тебе страшно.

— Вже були в мене такі думки. Але навіть не знаю. Схоже все на звичайну любовну драму. Типовий популярний хлопець за яким бігає дівчина, яка безнадійно мріє про взаємне кохання. Може, переживу. Все має бути добре. У всіх буває перше кохання.

- Ну як знаєш. Але я все ж таки переживаю.

Подруги обнялися на прощання, і розійшлися в різні боки. Дівчина, на ім'я Сайка була дуже дивною, практично з народження. Вона в душі була ніби занадто дорослою, поки тілом ледь дотягує до своїх 16 років. Вона була як звичайні дівчата свого віку.Мала довге волосся, яке постійно запліталося за правилами школи, щоб не змусили обстригти, не фарбувалася, не носила вишуканих нарядів, не хвалилася особливою королівською зовнішністю і худорлявістю, носила окуляри. Вона була середньою. Але любила себе і не панікувала особливо з цього приводу. Вважала, що зовнішність, колір одягу чи стиль не описують людину як таку. Адже прикинутися можна ким завгодно, від ангела до справжньої мерзоти, а всередині бути добрим або навпаки, воістину злим і підлим.
Сайка була розумною, але все ж таки виділялася тільки в музиці. І то не голосом, а талантом грати на гітарі. Але це вона не намагалася піднести як досягнення, а називала це «належним», оскільки у сім'ї де народилася, всі вміли щось робити.
Повертаючись додому однією й тією ж подовженою дорогою, вона завжди зупинялася поряд із річкою та милувалася краєвидом. Як протікає річка під мостом, вітер як піднімає листя або стикається з травою. Або її улюблене, коли на вулиці падає дощ. Повітря стає приємно вологим, що завжди дарує їй якесь внутрішнє умиротворення.
Сьогоднішній день не став винятком для неї, і вона знову була там де і завжди. Але змінилося щось інше. Місце спостереження дівчини було зайняте. Там, у траві, лежав молодий хлопець із заплющеними очима. А саме той, заради якого билося серце Сайки.
Дівчина знову набралася сміливості підійти до нього, хоч уже й отримувала відмови й особисто, і через третю людину, в тому числі й мовчки сіла поруч, навіть голови не повернувши у його бік.Той же тихо розплющив одне око, і глянув на сміливця, що підійшов до нього, та ще й нахабно розсівся поруч.
Хлопець майже носом крутячи перекинувся на бік, уже тепер лежачи спиною до молодої дівчини й знову заплющив очі так і не промовивши жодного слова. Сайка ж як і завжди, посиділа хвилин 20 на своєму місці, потім встала, і як тихо прийшла, так само й пішла.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Так як був ранок понеділка, Сайка стала раніше звичайного, адже виспалася за вихідні, і нормально підготувалася до походу до школи, не забувши нічого. Поснідала, одяглася, заплела коси, потім повільним кроком попрямувала до своєї точки назначення.
По дорозі, вона бачила безліч однокласників, або просто дітей, що ходять з нею в одну школу. З деякими віталася, а були ті, хто дивився на неї згори вниз. Вона ж, поправивши окуляри, ігнорувала погляди, глузування деяких, і просто йшла, куди їй було потрібно.
Дівчина дістала телефон, тому що отримала повідомлення, і коли відповідала, врізалася в якусь людину та мобільний впав на землю. А там і дивний песик підбіг, і спритно схопив телефон у зуби й побіг. Сайка рвонула за ним. Дівчина бігла, навіть не стежачи за тим, куди. Так вона й потрапила на територію цвинтаря. Але пса ніде не було видно, хоч той і гавкав. Тому дівчина йшла за звуком, сподіваючись знайти звіра і свій вкрадений телефон. Те, що на уроки вона вже запізнилася, дівчина усвідомила і була готова до наслідків.
Блукаючи між могилами вже чверть години, вона побачила знайомий силует. То був він. Рентаро. Перше і єдине її кохання. Дівчина хотіла сховатись ще перед тим, як він її побачить і подумає про переслідування, але наступивши на гілку, та зламалася видавши хрускіт. Хлопець одразу на це звернув увагу і подивився у бік шуму. Тоді, зустрівшись поглядами, вона й підійшла до нього. А перевівши погляд на могилу біля якої він стояв, вона побачила фотографію юної красуні.

— Вона… — сказав він стомленим, хрипким голосом. Таким хлопець був уперше.
— Хм? — здивовано видала звук дівчина, не розуміючи, що відбувається на цей час. Вона мала запитання. Але боялася їх озвучити.

— Вона постійно приходила до мене в снах і благала її ненавидіти. Ще коли я був зовсім малий... Вона вже з'являлася і просила виконати це її прохання, щоб їй вдавалося жити спокійно. А потім завжди показувала мені дівчинку. Вона описувала мені тебе. Твій образ. Твоє обличчя. У моїй голові відігравався твій голос, сміх, плач. Все. Я бачив твій погляд, твою поведінку. Я знав про тебе все, не знаючи особисто тебе. Потім ти з'явилася не лише уві сні, а й у моїй реальності. Хто ти така? Чому дівчина зі сну так не хоче бачити нас у розквіті перемир'я? Чому ворожість це те, що має бути між нами?

— Я… Я не знаю. Без поняття, хто вона, не розумію чому так має бути. Я…
Хотіла вона ще щось сказати, але знову почула гавкіт собаки. Її ніби щось в спину штовхнуло, і вона рвонула слідом за гавканням. Могил так за 20 ліворуч від вихідної точки, вона знайшла пса, що сидить прямо на могилі, а точніше, він навіть не сидів, а щось рив. Вона рвонула туди й хотіла відігнати звіра, але не вийшло. Той гарчав, поки копав. А вириваючи невелику ямку, носом він звідти щось дістав. Сайка підійшла ближче і побачила браслет. Хоч знаючи, що торкатися не можна, її ніби магнітом до нього тягло. І вона взяла його до рук. А потім перевела погляд на ім'я на надгробку. "Шинічіро Сано".
Промовивши це ім'я вголос, у грудях її ніби закололо, і вона впала на коліна, почавши проливати гіркі сльози, а перед очима ніби життя пробігло. Але тільки не її.Адже таких подій вона не переживала за всі свої 16 років. Вона не знала хлопця, хто їй ласкаво усміхався, не впізнавала голосу, який відгукувався в голові. Не пам'ятала моментів як каталася на байку з кимось, або ж обіймала когось крім батька. То що тоді це було?
Біль потихеньку слабшала і дівчина згадала нарешті-таки як дихати. А потім, ніби струмом ударило, вона зрозуміла, де знаходиться, що сталося, і що було те, що вона бачила.

— Як я могла забути тебе… Я ж клялася не забувати… Пробач… Я жахлива людина… — сховавши обличчя у своїх долонях, вона продовжила плакати. Рентаро ж, теж незабаром підійшов, і поклав руку на плечі дівчини, намагаючись таким чином заспокоїти. Тоді вона знову ніби відчула важкий тягар на своїх плечах. Тому скинувши руку хлопця, відповзла вбік. — Я зрозуміла… Зрозуміла все. Ось чому не судилося... Я сама тебе про це просила та забула. Яка ж я дурна.

— Ти теж побачила... Тільки походу, з іншого ракурсу.

— Йди… Наші шляхи мають бути різними. Таке було бажання долі. Так хотіла я одного разу.

— Ми знайшли один одного знову. Нам було дано шанс усе згадати. Отже, доля не хоче нас розділяти. Ми маємо бути раз…

— Ні. Не повинні. Я не маю права знищувати твоє життя повторно. Тоді тебе відкидали. Зараз же ти той, хто має таке право. Не віддавай щастя мені.
— Сайка…

— Рентаро… Так має бути. І так треба. Я… Піду з цієї школи. Переїду якомога далі. Наші шляхи повинні йти різними маршрутами. Домовмося тут і зараз, що не будемо шукати один одного цілеспрямовано ніколи. Якщо такою є наша доля, то зустрінемося знову. Навіть якщо за сто, або навіть тисячу років. І вже тоді… Побачимо, як вирішать наші душі.
Дівчина усміхнулася, потім узявши викопаний браслет із собою мовчки пішла.
А наступного дня, як і обіцяла, забрала документи зі школи та переїхала в інше місце, не залишивши навіть натяку куди, і як туди діставатися. У школі знали лише, що до далеких родичів поїхала.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Минула не одна зима та не одне літо. Роки йшли, кожен жив своїм життям. Хтось безтурботною, а дехто намагався жити більше на благо інших, ніж на власне.
Сайка все життя прожила в маленькому селі далеко від міста, після того, як вивчилася на медичному, і стала лікарем. Прожила до глибокої старості та лікувала людей. Її любили всі, і вона любила людей. Знала кожного на ім'я.
Але була одна річ, яку вона ніколи не говорила. А саме про те, чому вона ніколи не виходила заміж, не мріяла про сім'ю і жила лише заради інших.
Коли вона померла, плакав кожен мешканець селища. А потім, у жалобі проживали понад три роки.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Витекло багато часу. Покоління змінювалися, про пам'ять одного разу померлого Шиничіро, і дівчини, на ім'я Хіміко навіть ніхто вже не згадував. Просто не залишилося тих, хто б про них пам'ятав як про людей, а не як просто предків, які одного разу жили на землі.
Навіть порахувати покоління було складно, коли народилася на світ дівчинка та хлопчик у пологовому будинку. Водночас у сусідніх палатах. Їх навіть прозвали не зв'язаними кров'ю близнюками. А імена вони отримали Шиничіро та Хіміко. Так. Ті ж імена, які одного разу розпочали ланцюжок самотності та порожнечі, почуття неповноцінності у світі.
Доля була це чи ні, але сім'ї потоваришували, діти теж стали не розлий водою.
Історія повторювалася.
Але цього разу, діти полюбили один одного взаємно і не дружніми почуттями, а більш глибокими, щирими.
Захищали, цінували один одного. А подорослішавши, поклялися у вічному коханні перед вівтарем, як одного разу і мріяли вони, і пов'язали свої життя в одне ціле.
Так і возз'єдналися нарешті дві душі, які спочатку прописувалися один одному самою долею. І навіть покоління не змогли їх розлучити.
Категорія: Ма́нга Ма́нга, Аніме, Драма, Романтика | Додав: Nilett
Переглядів: 310 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Разом через покоління
Завантаження...