menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 08.03.2022 в 21:59
Фанф прочитано: 523 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Віддати по заслугам (Частина 1/3)


08.03.2022, 21:59

Спершу Тобірама думав, що це Харі-онаго. Насправді він не вірив у легенди… до того вечора. Мати в дитинстві розповідала, що їм із братом, коли вони виростуть, звісно, треба бути дуже обережними — Харі-онаго тиняється ночами, навмисно вишукує молодих хлопців серед вузьких темних вуличок. У неї волосся довге і чорне, воно зовсім не прикрашає її — це зброя. Якщо вірити легендам, пасма перетворяться на голки і проткнуть тобі серце, якщо серед ночі усміхнешся Харі-онаго у відповідь. Тобірама швидко зрозумів, що побачене ним не жінка-примара. Краще була б вона, адже він знає, якими б красивими не були жінка чи чоловік, він ніколи не посміхнеться у відповідь. Може навіть не подивиться. Але та істота й не хотіла цього.

Чоловік чи ні? Широкий розворот плечей. У примар взагалі є стать? Тобірама тоді з десяток разів промовив про себе, що все це нісенітниця. Очевидно, мати розповідала всі ці казки, щоб сини ночами не тинялися даремно. А чорняві… а чи мало чоловіків з довгим чорним волоссям? В голову лізуть думки про покійних братів Учиха і Тобірама посміхається одним краєчком губ. Смішно. Смішно згадувати про них.

Того разу він просто пройшов повз, кинувши на довговолосу тінь біля воріт застережливий погляд. З-за темряви не видно, але Сенджу був упевнений — тварюка, хоч би чим вона не була, вишкірилася у відповідь. Наступного дня, точніше ніч, йому назустріч знову йшо щось із довгими голками чорного волосся. Обличчя напрочуд добре приховане за ними ж, та Тобірама знає — захотів би він розгледіти краще чужу фізіономію, підійшов би ближче і напевно побачив. Чи хоче він цього? Це як ті монстри у шафі. Тобірама знає, що варто включити світло і відкрити скрипучі дверцята — і він посміється. Із себе ж. За свою дурість. Шафа буде набита речами, і ні натяку на якесь потойбічне створіння чи химеру. У дитинстві він не міг зробити цього — так просто опустити всі свої переживання. Тому що там, на задвірках свідомості, є щось схоже з давнім інстинктом самозбереження. Поки є навіть мізерна, нікчемна можливість, що в шафі не хаорі впало з вішака, а якийсь монстр шкребеться кігтями об дверцята — Тобірама накриватиметься з головою ковдрою і намагатиметься заснути, ігноруючи фантазію і власне серце, що голосно б'є зсередини грати ребер. Це по-дитячому, але тоді було дозволено, навіть норма. Зараз він дорослий чоловік, шинобі та воїн. Але тоді, коли ніхто не бачить, поки навколо одна суцільна тінь та тиша ночі, а з живих (чи ні?) тільки примара з довгим волоссям, Тобірама дозволить собі злякатися.

Він проходить повз. А потім ще раз. І ще. Щочортової ночі повз. А потім тінь зникає з темних вуличок і Тобірама майже заспокоюється. До того моменту, коли не бачить контуру чужого профілю у власному вікні.

Біле кімоно. Це ходило у білому кімоно. І чорне волосся. Тобірама, розбираючи черговий стос звітів, засидівшись у резиденції як завжди до ранку (звісно ж, випадково), думає, що це міг би бути Ао-Андон. Тільки чому примара являється саме Тобірамі? Може, це й не примара? Гендзюцу? І хто ж міг? Учіхи. Звичайно, це Учіхи. Цей дурний народ, певно, все ще точить ножа на Сенджу, тільки ось на Хашираму вони можуть лише зуби й вишкірювати, на Тобіраму ж… Так, мабуть, так все й було.

Тобірамі вже набридло помилятися.

У цього не було синьої шкіри, рогів та чорних зубів. Останнє стало зрозумілим, коли істота посміхнулася у світлі паперового ліхтаря. Тобірама дивився на це через вікно. Замружився, кліпнув кілька разів, і все продовжував вдивлятися в силует неподалік.

Біль, який відчуваєш під час дії гендзюцу, здатний привести жертву иллюзії до тями.

Тобірама стискає зуби; з усієї сили протикає собі руку кунаєм, що до цього лежить під футоном. Він не дивиться на рану, що кровоточить; не дивиться на зброю в іншій руці, він взагалі не відводив погляду з цього. З досвіду знає, що зміг би намацати кунай навіть із заплющеними очима. Все ще дивиться на далекий силует. Чортів Мадара Учиха вишкірюється у відповідь.

Сенджу виє вовком, щоправда, подумки. Колупає вістрям у рані, здається, мало не вивернувши кінцівку навиворіт. Мадара продовжує дивиться своїми червоними, проклятими очима і посміхається, посміхається, посміхається… Якби у Тобірами була можливість, він би один за одним повисмикував плоскогубцями Учісі всі зуби, особливо ці трохи загострені ікла. Може, поступив би, як шинобі з Води, і зробив би з цих іклів собі намисто-оберіг. У предках Учіха, напевно, були кровососи — ці їх, якщо приглядітися, видовжені ікла виглядають загрозливо. У Ізуни теж такі були. Тобірама, тривожно задихаючись від безсилля, продірявлює ще й тканину штанів, ранячи стегно. Кунай проходить через тканину так само легко, як через шкіру. Як ніж ріже масло, так і вістря кунаю крутиться, виколупує плоть, а чортів Учіха все ще не зникає. Тобірама безсило кидає кунай кудись убік. Біля місця, де той застряг у стіні, залишаються сліди крові Сенджу.

Проклятий Мадара. Прокляті Учіхи. Навіть після своєї смерті не можуть залишити Коноху, клан Сенджу та самого Тобіраму у спокої. Це, мабуть, вендетта. Помста за… Ізуну? Більше просто нема за що. Але чому саме старший? Чому примара не самого Ізуни?

Тобірама хмурить ледь помітні світлі брови. Мадара, здається, зовсім не змінився. Скільки років минуло? Два роки? Чотири? Він не рахував. Шепче одними губами жалюгідне «йди», і Мадара, на диво, йде. Насамкінець розтягує ширше губи; ікла відсвічують у світлі ліхтаря, і Тобірама розуміє, що він сміється з нього. Просто сміється. Як ті діти, що лякають один одного страшними історіями на ніч, шепочуться та завивають, сподіваючись налякати. Ще Сенджу розуміє, що одне просте «йди» не відповідає його почуттям до того, що він насправді хотів сказати.

Забирайся геть, паскудо.

Тобірама прикриває очі, ховає обличчя в долонях, не відразу розуміючи, що це гаряче і в’язке, що стікало до ліктя, а тепер ще й липко маже обличчя, — кров. Ці кровососи й після смерті п’ють його кров. Тріпають його нерви.

Здохни остаточно. Зникни.

Потрібно було спалити чортів труп. Виколупати очі, може, пересадити Кагамі, якраз і перевірив би, чи обов’язково для пересадки близька кровна спорідненість. Але ж ні — Хаширама наполіг. До того ж данина традиціям, котрі, як завжди, йдуть поперек логіки. Але якби у Тобірами була можливість… він, безумовно, дістав би з очних ямок ці вічно нестримні зенки, що дивилися на нього з похмурим глузуванням, не те що на Хашираму. Висмикнув би все ж таки ці чортові ікла, і вставив у намисто. Не як оберіг, а як знак, що демона цього більше немає. А Тобірама є. Такий собі доказ. Зараз він справді потребує саме доказу.

Сподіваюся, ти мучився.

Тобірама бачив нутрощі цього Учихи. Не тільки цього, ще багатьох і багатьох, і не лише Учіх. Всі люди всередині однакові, проклятий клан хоч і дихає вогнем, а всередині у них після смерті так само холодно, як і у всіх інших. Звичайні. Мадара мав ще тепле серце, нирки і легені, коли Тобірама переглядав все. Обмацав кожен сантиметр плоті. Він тоді сміявся, щоправда, тихо. Вдалині від пригніченого брата. Чортов Мадара, великий і жахливий, був таким же шматком м’яса, як і всі довкола. Нині він давно гниє під землею. Тобірама знає, він сам вкладав його в труну, бо був певен — очі намагатимуться вкрасти. Ці Учіхи, як шакали, напевно, прийдуть у пошуку сили, але він не дозволить. Якщо ці очі не дісталися Тобірамі, то не дістануться нікому більше.

Передавай братові привіт?

Вже майже ранок. Сенджу напружено відзначає перші промені сонця, а перед очима все ще картина темряви, в ній — чуже задоволене обличчя. Це було певною мірою логічно, що ця паскуда все ще псує йому життя. Як колись говорив сам Мадара: «Завжди має існувати зло, обов’язкове зло». Напевно, занадто завзято Тобірама знищував це «зло» на місіях, раз вже боги вирішили повернути головне з цього зла, з цієї темряви на світ. Проте, як би не сміявся цей демон, як би не сміявся Ізуна в рідкісних сновидіннях, насправді ж їхні трупи давно зжерли черв’яки. Вони згнили, і вся гнилизна з них, всі прокляття їхнього клану ввібрала земля. А Тобірама живий. Тобірама дихає, б'ється, виконує місії, досліджує і навіть думає про те, щоб взяти під опіку учнів, а ще в планах пост Хокаге. Сміятися має він. І він сміється, відкинувши голову і прикривши очі.

***

Міто вагітна. Хаширама радий, Хаширама посміхається як ніколи широко, а Тобірама поплескує того по плечу, формулюючи ніяково привітання. У Хаширами давно своя сім’я. Він згадує Мадару рідко. Він взагалі говорить про ті події тільки на роковини смерті, і то так тихо, ніби боїться, що мерці почують і повстануть з могил; простягнути кістляві, висохлі руки до саке, випиваючи напій окоченілими за багато років губами. Тобірама киває Міто, після чого йде до резиденції. Його чекають звіти. Багато звітів. Якомога більше. Секретаря звільнено. Помічників звільнено. А у Тобірами робота, як і інакше.

Онрьо, — так він прозвав цього псевдоМадару. Померла людина, яка повернулася у світ живих в ім’я помсти, яка не знайде спокою, доки не покінчить із супротивником остаточно. Тільки для цього потрібно багато ненависті. Так багато, що тонка грань між світом живих і потойбічним остаточно стерлася, і Мадара, мабуть, досить не злюбив молодшого Сенджу, щоб день у день приходити до нього ночами, змушуючи сором’язливо втирати мокрий лоб рукавом хаорі і працювати. Працювати до тиску в скронях, ниючої потилиці і тремтячих рук. Мадара не приходить на роботу. Мадара є тільки вночі, тільки в темних, вузьких провулках і вдома у самого Тобірами. І під «вдома» мається на увазі не просто будівля. Хаширама досі розпитує молодшого, чому той змінив місце проживання цілих три рази. Причому, в жодному не провівши й неділі. Той веде плечем і говорить щось про шпигунів та прослуховування. Сам вслухається в порожнечу коридорів резиденції та власного кабінету. Тихо. Немає кроків, чужого хрипкого сміху та дивних, заплутаних промов. Сенджу майже спокійно.

Мадара мовчав недовго. Після того першої появи біля будинку Тобірами зник дня на три. Сенджу грішною справою вже подумав, що той справді послухався його прохання… О ні, не прохання! Щоб Сенджу та про щось щей й прохав!... Однак, це було тим самим затишшям, після якого мало початися те саме лайно.

Тоді було тихо. Тихо настільки, що чулися співи цикад, а сам Тобірама перебирав сувій за сувоем, дихав розмірено, і був майже готовий заснути. Ще трохи, і його здолав би той бажаний стан напівдрімоти, очі самі заплющувалися. Тобірама сам не зрозумів, як просто перестав чинити опір і змушувати себе дивитися в ієрогліфи, віддаючись тому теплому і спокійному. Він не бачив цього спокійного давно, здається, ще з часів, коли це довговолосе, схоже на червоноокого, забутого демона-Учиху замаячило на одній із вуличок. То був четвертий день, проведений без темного силуету на периферії зору. Тобірама повірив у свій успіх лише на другий день, а на третій уже не сумнівався. Це було типово для Учихи — підло вичікувати моменту, чекати, коли противник буде максимально розслаблений.

— Маленький Тор’ю хоче спати? — пролунало тоді над самим вухом. Бісів син. Тобірама і не зрозумів одразу, що це і не сон зовсім, а найсправжнісінька дійсність, і чорнява паскуда стоїть у нього прямо за спиною, дихає в потилицю, а у Тобірами зі зброї — чорнило і кисть. Повернувся до супротивника обличчям, відповз трохи незграбно — до того він майже заснув, тому був незібраний, розгублений. Так і застиг, напівлежачи на спині, очманіло дивлячись у поки що чорні, не розведені червоним відблиском мангеке, очі. — Тор’ю не заслужив казки на ніч…

Він тоді вкусив себе за руку, все ще не втрачаючи надії, що перед ним — лише ілюзія. Ілюзія на подібний хід розсміялася, і з глузуванням простягла щось ще, чергову гидоту, Тобірама вже не вслухався. Намацав під подушкою кунай, і вперше нестямно заволав, зашипів, потім загарчав, а потім просто зірвався на шепіт.

Забирайся! Іди! Геть з очей моїх!

Він сміявся у відповідь і тягнув бліді руки.

Гори в Пеклі, прокляте Учихівське поріддя!

Це був певною мірою прояв слабкості. Тобірама б ніколи не дозволив собі дати слабину перед будь-яким представником Учіха, винятком же був тільки той самий Кагамі. Але перед ним зараз, слава Камі, не живий Мадара — лише його тінь. Онрьо — це лише привид, відбиток чужої злості та спраги помсти, але аж ніяк не сама особистість. Про це розповідала вже не мати, а сувої. Хаширама сміявся, коли Тобірама цілих два дні засів за переказами, міфами і легендами.

Треба ж, як, виявляється, багато до нього відчував цей аспід. Навіть гніючи під землею, згадує Тобіраму, паскуда. До Хашірами ось не приходить. Він спитав обережно, а старший лише здивовано знизав плечима. Тобірамі було дивно усвідомлювати, що тепер Учиха був пов’язаний з ним значно більше, ніж зі старшим братом. Напевно, це навіть на краще, що Хашираму нічого не торкнулося, у того, начебто, тільки-но все налагоджувалося. Посада, сім’я, діти та дружина. А Тобірама сам. Точніше, тільки вдома ніколи не сам. Мадара поряд. Він дихає в потилицю, у нього, якогось диявола, теплі руки та дихання, і сам він — вилитий оригінал. Тобіраму неодноразово відвідували думки, що людина перед нею може бути і справжнім Учихою.

— Тор’ю, ти, як завжди, боїшся, — кинув цей аспід тоді гордовито, примушуючи блідого як полотно, Тобіраму стримано піджати губи і насупити світлі брови.

— Не називай мене так, бісовий син, — прошипів він глухо, без остраху дивлячись у чорні очі. Без остраху перед шарінганом, точніше. Онрьо лише Онрьо, і чакри, як і здібностей, у нього бути не повинно. Тобірама так принаймні думає. — Йому не можна було, тобі, отже, також.

— «Йому» це кому ж?

— Мадарі.

— А я тоді хто?

— Примара, — коротко відповів, на що почув чужий смішок. — Ти його тінь. Він мертвий. Чортів Учіха Мадара мертвий, ти чуєш? Він здох, у цих руках, — простяг тремтячі руки, — я тримав його… твоє… серце Мадари Учіхи! Я зважив кожен його орган… Від кожного відрізав шмат і досліджував… Чуєш, Мадаро?! Мої руки були по лікоть у твоїй крові! Твій труп був моїм, я кожен сантиметр твого тіла вивчив, і знаєш, що?.. — ПсевдоМадара зацікавлено підняв брови, проте від Сенджу не сховалося, як той напружився. Але навіть чуже роздратування не змусило його замовкнути. Тоді він буквально божеволів, не знав, що реальність, що сон, і чи жива істота навпроти. Чи воно тут, чи Тобірамі просто здається. А тому він усміхнувся криво, адже труп нічого йому не зробить. Скоріш за все. — Я бачив навіть більше Хаширами. Я бачив і торкався тебе більше, ніж Хаширама. Знаєш, який він балакучий після рисового? — Мадара виглядав по-справжньому здивованим, щоправда, давалася взнаки його здивування тільки в очах, що трохи розширилися; а Тобірама все думав, що й сам він не в найкращій кондиції. Все ж таки дарма зайшов у ту лаву, можна було обійтися сьогодні і без саке. — Ти завжди був одягнений, коли трахав його, чи це не смішно?

Сміявся він тоді не довго. Притиснули до стіни, змусили задихатися, стискаючи теплими руками шию, а Тобірама все хрипів, усміхаючись. Його не можуть вбити. І задушити не можуть. Примари не здатні на таке, навіть якщо це привид Великого та Жахливого. Всі його подальші думки потонули у темряві, в яку потім упав і сам Сенджу. Прокинувся наступного ранку з ниючими скронями, нудотою і – о Камі! - синцями на шиї. Напевно, Учиха на те й Учиха, щоб відрізнятись від усіх інших і навіть після смерті становити загрозу. Мадара завжди був загрозою, живий або мертвий, шкода тільки, зрозумів Тобірама це занадто пізно. З того дня Онрьо не з’являвся. Прийшов пізніше, з троє діб стояв над Тобірамою мовчазною тінню; а Тобірамі тільки й залишалося, що вдавати, що поряд і немає нікого. Пусто, так що нічого переживати.

Бісів Мадара зруйнував його плани тим, що знову прозвав «Тор’ю» і потріпав волосся. Тобірама тоді завмер ненадовго, після чого знову втупився у звіти. Це його божевілля. Може, й справді переробився.

Мадарі це ігнорування не сподобалося.

Стиснув у кулаку волосся на потилиці, і, після того як Сенджу знову не спрямував на нього погляд, а продовжив вирячитися в ієрогліфи, з усієї сили приклав того головою об стіл. Хмикнув тихо, коли Сенджу все-таки глянув йому в очі, так розфокусовано, наче нікого поряд і не стояло. Тобірама скривився, коли його знову уткнули обличчям у дерев’яну поверхню, точніше, вдарили з усієї сили. Зі змішаними почуттями вирішував, а чи варто відповідати? І чи вийде? Вдарити примару… Це навіть звучить нереально, так що, швидше за все, не варто і намагатися. Так, не варто.

— Наш Тор’ю мазохіст?.. — сміється. Мадара з нього, як завжди, сміється. Тягне волосся, щоб Тобірама все ж таки дивився в чорні очі, а сам шкіриться, і Тобірама знову згадує про намисто. Було б гарно. — Не вдавай, що мене тут немає.

Тобірама кивнув головою. Несподівано для себе і несподівано для паскуди, спокійно. Поволі схилив голову, вперто дивлячись у вічі, намагаючись відрізнити, де зіниця, а де райдужка. Темінь, суцільна темрява. Очі — дзеркало душі? Воно й зрозуміло, що Мадара має й те, й інше чорне й гниле, як і його труп. Тобірама посміхнувся з цих думок, а потім провів рукавом по губах — ті затопило кров’ю з розбитого носа. Десь над бровою щипало, здається, Тобірама вдарився чолом об скріпки.

Він уже вкотре перечитував той самий стовпець. З цим чортовим привидом, демоном або чим там воно було, все так чи інакше валилося з рук. Однак у резиденції Тобірама хоча б зможе поспати… напевно. І чому йому це раніше не спало на думку? Якщо Мадара не з’являвся у резиденції, саме тут і треба проводити якнайбільше часу. Може, у примари і була вся вічність у запасі, але і йому днями безперервно чекати Сенджу в стінах чужого будинку швидше за все скоро набридне. Тоді Тобірама і повернеться, а зараз… Головне просто не виходити з будівлі, так. А зайняти він себе завжди знайде чим.

Порожньо. У будівлі порожньо, мабуть, уперше за довгі місяці. Хаширама пішов додому раніше, здається, він до того ж хоче взяти ще два дні вихідних — Міто попросила. Тобірама не пам’ятає, коли востаннє проводив хоч день без роботи. Здається… Місяців зо три тому? Його життя зараз — рутина. Рутина ще більша, ніж у дитинстві, коли щодня — тренування, яке переривається лише боями. Тобірама втомився? Втомився б, мучився б, якби не одне але. Та примара однією своєю присутністю розбавляла цю сірість. Мадара пофарбував її в гидкий, чорний колір, такий же як своє волосся та очі. Тобірама б багато чого віддав, щоб зараз прийти додому, може навіть під руку з юдзе, і просто відпочити. Розслабитися, відчути тепло чужої шкіри не на своєму горлі, торкнутися не чоловічої мозолистої, а м’якої і маленької долоні. По тілу пройшла в’язка знемога. Тобірама зітхнув від несподіванки. Скільки він уже не відчував збудження? Очевидно, стільки ж, скільки відчуває за спиною чуже дихання. Місяць. Це взагалі нормально?

Тобірама роздратовано глянув у вікно. Вже пізно. Звичайно, Веселий квартал все ще працює, але… Тобірама знає, що буде, якщо він вийде надвір. Цей мерзотник чекає його. Сьогодні, особливо у такому стані, Мадару бачити не хотілося. Чи мало які смаки були у Хаширами, той був людиною велелюбною навіть не в сенсі інтиму. Йому просто подобалися усі люди. Тобірама ж у подібному був перебірливим, що й сам розумів. Серед юдзе у нього було лише дві улюблениці.

Видихнув, потираючи великим і вказівним пальцями перенісся. Якщо до цього збудження було ефемерним, ледь відчутним, то спогади про повногрудих дівчат лише посилило стан. До того ж давалася взнаки довготривала помірність. Добре хоч, що напасть спіткала його не вдома, а в резиденції. Але, з іншого боку, ігнорувати було важко. Спроби повернутись до розрахунків не допомогли. Зате поверхом нижче є душ, дехто користується після тренувань. Та й у будівлі нікого немає… Тобірама відчуває це по чакрі, все ж таки сенсор.

Піднявся, похитнувшись. Різче, ніж слід, чому відразу потемніло в очах. Світ навколо розірвався мільярдами дрібних чорних цяток, тому Сенджу майже втратив відчуття простору; але вже незабаром все припинилося. І що це було? Він настільки ослаб? І чого? Їжа. Точно, Тобірама не їв з учорашнього дня. У резиденції часу не було, а з Мадарою під боком і бажання. Той все частіше й частіше питав про Ізуну, змушуючи здавлено вибачатися, називав гидко «Тор’ю», так само, як Хаширама, коли був під градусом. Хіба що тягнув першу гласну надто неприродно, і так безглуздо, ніби й справді живий.

У Тобірами свербіли кулаки, щоб віддати гаду по заслугах. За безсонні ночі. За ніс, зламаний кілька разів, і навіть за зіпсовані нерви. Тобірама тепер шарахається від будь-якого звуку, навіть від звичайного шарудіння і свисту вітру. У будь-якій тіні йому видніються контури знайомого профілю, але найстрашніше — Тобірама розуміє, що це лише початок.

Це було логічно, знаючи характер Учіхи, а також аналізуючи попередні його дії. Всі його злочини, спочатку несерйозні, всі набирали і набирали обертів, так що Тобірама був певен — ще трохи, і він, можливо, не прокинеться більше. Мадара з тиждень лякав здалеку. Спочатку Тобірама навіть обличчя не бачив, і лише через шість днів розгледів гада у вікні свого будинку. Потім три дні бездіяльності, і Мадара прокрався вже в будинок. Далі — кожен чортовий вечір його присутність за спиною. Хоча ні, кілька днів той все ж таки пропустив. Напевно, йому було нудно щодня, рівно годину перебувати мовчки в чужому домі, не діючи і відповідаючи мовчанням на його, Тобірами, обережні питання, а іноді й крики, а іноді й образи. Потім все ж таки наважився розмовляти. Правда, так само як і в житті — міг розлютити одним лише словом і виразом обличчя.

І ще ця його звичка звертатися до Тобірами «Тор’ю».

У житті він такого нахабства собі не дозволяв. Точніше, дозволяв, але не так часто. Ким вони за життя Учіхи один одного не називали, що в обличчя, що за спиною, хоч найчастіше перше. «Тор’ю» він назвав його лише одного разу, коли Тобірама застав їх із братом за… Загалом, не за призначенням Хаширама використовував письмовий стіл. Тобірама до цього і не знав про те, що між цими двома є щось таке інтимне. Підозрював, але не був певен. Застиг тоді в отворі дверей, вони б і не дізналися про нього, якби папки зі звітами не випали з рук. Мадара побачив перший. Зупинився, а потім розтягнув незвично червоні губи в знайомій посмішці. Хаширама завжди був більш неуважний, ніж пильний у всіх сенсах Учиха. Самозабутньо підмахував стегнами, поки Мадара не нахилився до самого вуха, і навмисне голосно не сказав: «Не бентежи маленького Тор’я». Тобірама тоді надовго випав із реальності, прийшов до тями, тільки коли завмер уже Хаширама. Мовчки підняв папери, що впали, і пішов, навіть забувши зачинити двері. Старший потім намагався щось пояснити, але Тобірама переривав його на самому початку. Не хоче він знати цього бруду. Не хоче вірити в нього, і не повірив би, не побачивши все на власні очі. Вирвати б їх до диявола, геть докази та здоровий глузд. Тепер теж вірити не дуже хотілося. Взагалі ні про кого, крім тих двох із Веселого Кварталу, думати не хотілося.

Тобірама грюкнув дверима. Вдихнуло повітря боязко — боявся відчути неприємні, відштовхуючі запахи. Вловив тільки синтетичний сморід полуниці, і то віддалено.

Сенджу видихнув рвано, і поспішно стягнув з себе одяг. Все, що йому потрібне, — холодний душ. Лише душ, а потім робота. Післязавтра він офіційно візьме учнів, навіть одного Учиху, тож часу на переживання не буде. Взагалі, ні на що часу не буде. Ця думка була приємною.

Підійшов до найдальшого крана, яким, очевидно, користувалися найрідше. Він багато чим гидував, можливо, це було і дивно для шинобі, але Тобірама дозволяв собі цю слабкість хоча б у мирний час. Все одно на полі бою від дизентерії нікуди не дінешся — скрізь суцільний бруд і кров, їхня суміш і сморід. Зараз же зі смороду лише та полуниця, запах якої, проте, швидко зникає через пару, що піднявся від гарячої води.

Тобірама видихнув, розуміючи, що до біса плани. Якщо він не хоче, щоб привид червоноокого виродка застав його за дрочкою в будинку, то краще розслабитися зараз, поки є можливість. Перед очима маячив оголений силует брюнеток-юдзе. Такі плавні вигини, біла-біла шкіра, на якій так красиво виглядає червоного кольору шовк. Мало кому йде кров, але людям із блідою шкірою — безперечно. На засмаглій виглядає як бруд, а Тобірама бруд не любить. У кого ще біла шкіра? Мадарі… до лиця кров?

Тобірама відсмикнув руку від члена, тихо шепочучи прокляття. Навіть коли цієї гниди поруч немає, вона все одно псує. Ще гірше тільки від усвідомлення того, що збудження нікуди не пропало, а в голові мимоволі спливають картини того злощасного дня. Напевно, у всьому винне погано самопочуття, але картина того, як Учихівський виродок трахає Хашираму, не викликає належної огидності. З’являється поколювання на кінчиках пальців. Тобірама стримує блювотний позив — його нудить від себе. Мутить від гнилі всередині, а винний у всьому цей демон. Він щось зробив із Тобірамою, безперечно.

Сенджу різким рухом робить воду майже крижаною; шипить про себе, варто льоду торкнутися плечей. Втикається лобом у кахель стін, і кілька разів б'є лобом з усієї дурниці. Нехай ця картина зникне, нехай збудження пропаде, а в голові знову буде порожнім. Нехай… Нехай… Тобірама виє тихо, і знову б'є чолом об стіну. Рана над бровою, та, від скріпок, все ще не загоїлася, тому зараз пече, тому що тонкий шар скоринки стерся.

— Я ж казав — мазохіст, — звучить неподалік, відбивається від стін, і Тобірама не одразу розуміє, що це реально, а не в голові. Забуває, як дихати. Ні, не тут… Чорт, адже це було єдине місце спокою, острів врятованих. Немає прикриття? Де знайти бункер? Ця тварюка його скрізь дістане.

Тобірама вдає, що його плечі не здригнулися, а сам він не зблід і руки зовсім не трясуться. Не повертається до обличчя, що говорить. Стоїть до виродку спиною, а сам зітхає глибоко. Намацує біля себе рушник, паралельно іншою рукою вимикаючи воду. Потрібно щось відповісти, інакше Мадара знову щось викине. Зараз Тобірама вразливий. Не тільки тому, що стоїть мокрий із голою дупою, стояком і в нього немає зброї. Беззахисний не фізично, а морально. Не зможе відповісти шпилькою на шпильку.

— Ні, — видавив він з себе, коли почув сплеск — Мадара зробив крок у його бік. Примари ж мають ходити беззвучно, ні? Втім, як Тобірама вже казав, Учіхи завжди відрізняються. Чортові унікуми. Вкотре думає, що було б куди краще, помстися за Ізуну сам Ізуна. Тобірама, якщо так можна сказати, навіть звик до нього. Вони багато контактували під час боїв, навіть встигали перекидатися парою фраз, щоправда, не зовсім приємних. Найчастіше гучні прокльони. Але це теж спілкування, вірно? З Мадарою все було гірше. Вони не раз билися, точніше, бив Мадарає. Задовго після смерті Ізуни, а Тобірама просто терпів, стискуючи зуби. Тому що обіцяв Хаширамі припинити все це. Бо розумів, що заслужив, і вже краще на ньому згонять злість, ніж на Хаширамі або на селищі. Тому що, чорт забирай, він правда жалкував.

— Що «ні»? — пролунало вже ближче. Чорт, воно підкрадається. Тобірама онімілими руками намагається затягнути рушник на стегнах. Ганчірка падає через трясіння рук. Воно стоїть зовсім поряд. Позаду. Тобірама видихає через щільно стислі зуби і тягне руку до хаорі. Все одно, що потім буде холодно, а Тобірама все ще мокрий. Накидає на плечі, відсмикує, щоб прикривало пах, і сам не знає, навіщо. — Наш Тор’ю, виявляється, ще й сором’язливий.

— Я не мазохіст, — пояснює Тобірама, ігноруючи щоки, що спалахнули жаром. З полегшенням розуміє, що збудження потроху вщухає. Не вистачало ще стояком світити перед цим гадом. Знову смикає сорочку, і тягнеться до штанів. Чорт. Залишив на лаві біля входу. Видихає. Повертається до Учихи обличчям. Це не Мадара. Це не демон з Геєнни Вогняної. Просто відбиток чужих почуттів, що прийняв його подобу. Цілком відчутний, з Шаринганом, що горить, і блядською усмішкою, але лише чортів відбиток. — І світити голим задом не люблю.

— А членом любиш?

Тобірама робить кілька глибоких вдихів та видихів. Спокійним бути не виходить. Втім, а чого він переживає? Хоча навряд чи можна бути спокійним, коли перед тобою стоїть примара, яка, очевидно, збирається тебе колись прикінчити, а ти без штанів. І щойно дрочив. Бляха, як давно Мадара стоїть тут? І чому Тобірам це взагалі хвилює? Нісенітниця. Просто нісенітниця. Він втомився, а якщо Мадарі все одно де мучити його душу, то краще не катувати себе і просто йти додому. Спробувати заснути. Або ж…

— Я не Хаширама. І ні мій член, ні моя дупа тебе хвилювати не повинні. Ти взагалі мертвий, — Тобірама пройшов повз, зачепивши плечем, що чоловіка. Так, визнає, суцільні пустощі, але йому треба було хоч якось показати відсутність страху зі свого боку. Хоча б собі показати. Боятися нема чого, навіть якщо Тобірама після помре від рук цієї примари. А в подібному результаті він був майже впевнений. Мадара просто хоче змусити його помучитися перед смертю, дати надію життя. Тобірама повинен поспішити, аби закінчити усі свої дослідження. Ну і, ясна річ, спробувати вижити. Наче йому цього хотілося.

Натягнув штани та білизну, скривився — тканина липла до мокрих ніг. Зі змішаними почуттями зрозумів, що та обліпила спину та сідниці. Втім, оцінити все одно нема кому. Мадара? Дурниці. Ходячий мрець.

— Ти вперше прийшов сюди, — відзначив він, блукаючи пустельними коридорами. По звуку кроків розумів, що Учиха йде слідом.

— Як же тебе одного залишити?

— Не одного, — промимрив Тобірама тихо, не зачиняючи за собою двері, адже навряд чи цей привид може проходити крізь стіни. Спочатку звернув не в той бік — Веселий Квартал здалеку виблискував паперовими ліхтарями, Тобірамі навіть здавалося, що він чує сміх місцевої п’яні, хоч та й була далеко. Здригнувся, коли на плече лягла важка долоня. Запитально скинув брови на негативний кивок головою від Учихи. — Серйозно? Не думав, що під помстою ти мав на увазі вічне утримання.

— А як же твоя сором’язливість? Ми з Хаширамою вважали тебе за ченця. Особисто я ставив на те, що ти незайманий, аж надто похмура у тебе пика.

Тобірама скривив губи. Хто б говорив. Розвернувся на одних п’ятах, і стрімко попрямував у бік будинку. Ні так ні. Він, загалом, ніколи від сексу не залежав. Може, й справді було щось від ченців. Та й хто зазіхає на його бліде черево? Він блідий, але Хаширама казав, що це аристократично. Тобірама у відповідь мовчав.

— Міль, — промовив ледве чутно, і видихнув. Схожий. Блідий, як ця ж дрібна тварюка, і вночі почувається найкраще — від сонця залишаються опіки. Почув кроки за спиною. Відчув щось схоже на полегшення, розуміючи, що Мадара або не почув, або просто вирішив промовчати. Таким, як Тобірама, не можна заводити сім’ю — хвороба передасться дітям. Тоді сенс у дружині? Він ще в дитинстві вирішив, що буде один, навіть розповів про це Хашірамі. Той, певно, зрозумів його не зовсім правильно. — Що ти знаєш про Кагамі?

— Ти питаєш мене?

— А примари ще тупіші за оригінали?

Мадара посміхнувся одними куточками губ. Тобірама не дивився на нього, просто знав це. Посміхається завжди, варто було Тобірамі назвати його примарою або Онрьо. Сам нічого не каже. Ні хто він, ні для чого він тут. А ні, сказав одного разу, що його життєве призначення — зіпсувати життя Тобірамі. Тобірама тоді відповів, що Мадара зробив це ще за життя. Але ці Учіхи звикли гадити по повній, що ще казати.

— А тебе на Учіх потягло? — Тобірама обурено глянув на чоловіка, що зрівнявся з ним. Його? Чорта з два, Буцума ж у труні перевернеться, Камі свідок. — Весь у Хашираму.

— Малоймовірно, — глухо кинув Тобірама, чим заслужив смішок. — Це принизливо. Розсувати ноги перед чоловіком — принизливо.

— А перед Учихою?

— Гидко.

Тобірама скривився, коли поруч почувся хрипкий, надривний сміх. Неприємно. Слухати його неприємно. І сміх його звучить шалено, яким є і сам Учіха. Воно в крові у Проклятого Клану, це родове безумство. Сидить, причаївшись, поки якась трагедія не потрясе, а потім виливається назовні, ця гнилизна. Залишалося тільки сподіватися, що Кагамі спокійний не тільки на вигляд, але й внутрішньо. Данзо доглядає за ним, у цьому Сенджу впевнений. Тільки ось хто наглядатиме за самим Шімурою?

У подібних думках він пробув весь недовгий шлях до будинку. Це вперше так — почуватися більш-менш спокійно поруч із Мадароподібною істотою. До цього пробивав холодний піт, блідніли ще сильніше щоки, варто було зрозуміти — поруч мрець. А зараз… Звик? Швидко ж він, однак. Стало нудити від цих думок, але докоряти собі за щось не було сил. Хотілося спати. Так сильно, як ніколи раніше. Ігноруючи чужий уважний погляд, Тобірама впав на футон. Ліниво стягнув одяг. Очі злипалися. Поряд із ним демон? Примара? Все одно, аби вбив уві сні і не будив. А Тобірамі снитимуться брати. Снитиметься Хаширама з його сім'єю і мати, яка розповідає легенди про Ао-Андона і Харі-онаго. А Мадара занадто гад, щоб вбивати, попередньо не змучивши, а тому сьогодні навряд чи прикінчить. Тобірама з головою сховався під ще холодною ковдрою, ігноруючи чужий смішок. У шафі напевно так само шкребеться об дверцята потойбічне створіння, а Тобірама все ховається під ковдрою. Щоб в Пекло горів цей…
 

Категорія: Ма́нга Ма́нга, Яой/шьонен-ай, Містика, Кохання/ненависть, Міфічні істоти, Аніме, Ангст | Додав: Кавачай | Теги: МадаТобі, Віддати по заслугам
Переглядів: 523 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Віддати по заслугам (Частина 1/3)
Завантаження...