menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 08.03.2022 в 22:09
Фанф прочитано: 514 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Віддати по заслугам (Частина 2/3)


08.03.2022, 22:09
— У мене в планах була техніка Воскресіння, — каже Тобірама за сніданком. Першим сніданком за останні півтора місяці.

Набридло ховати себе за паперовими  вежами у резиденції. Він твердо вирішив, що все ж таки шинобі — не секретар; розбирати папірці може багато хто, а тренувати нове покоління дано не кожному. Мадара несподівано для Сенджу з такими роздумами був цілком згоден. Тобірама намагався не замислюватися над тим, чому взагалі поділився з цією паскудою своїми думками. Напевно, через те, що більше нема з ким. Учні ще молоді, та й знайомі вони замало, а Хаширама зайнятий. Стоп. Чи означає це, що з Учіхою вони досить близькі?.. Камі, звучить так огидно, що Тобірама кривиться, завмираючи з паличками біля рота. Кладе їх на стіл. Апетит пропав. Про це взагалі за їжею краще не думати.

Намагається не згадувати слова Хаширами про те, що правда очі коле, і задумливо дивиться на Учіху. Той за ним ніколи не їв. Напевно, примарам і не потрібна їжа; однак, і за життя Тобірама та Мадара теж не їли у присутності один одного. Шматок у горло не ліз від чужого похмурого погляду, а Сенджу ще й побоювався постійно, що замість соусу Якіторі до курки подавали ще й Яшмову росу — улюблену отруту червоноокого клану. В Учіхи, напевно, були схожі тривоги.

— Була? — Мадара зацікавлено глянув на нього, через що залишки апетиту зникли остаточно. Тобірама гидливо відсунув миску з рисом. Швидше за все це триватиме до самого вечора.

— Я думав… Можливо, якщо я поверну Ізуну до життя, ти відчепишся від мене і здохнеш остаточно. Але потім ... Може, йому краще там? Знаєш, адже ви всі Учіхи повернуті один на одному. Ти там і він там. Мабуть, сидите разом і спостерігаєте, як твоя примара псує моє існування. Чим не рай?

Мадара мовчить. Мовчить і дивиться так похмуро, що Тобірама відчуває, як потіють долоні. Напевно, все ж таки логічніше було мовчати. Він все ще не знає, чи діють на Онрьо техніки і чи можливо його поранити. Втім, пообіцяв собі, що якщо той наважиться робити наступний крок — Тобірама неодмінно перевірить гіпотезу. Навіть якщо це коштуватиме життя. Тому що неправильно це — мовчати у відповідь на нападки. За життя Мадари він робив так, бо обіцянка Хаширамі зобов’язувала, а якщо Мадара мертвий, то обіцянку анульовано, вірно? У разі чого, Тобірама нарешті відіграється.

— Він у раю, — киває той сам собі, а потім піднімається і мовчки йде. Тобірама знизує плечима, не готовий знову замусолювати собі мізки подібними дрібницями. Думати про братів Учіха не хочеться. Хочеться на місію, вже другу, з його новою командою. Група Ескорт. Данзо назва подобається, Сарутобі та Мітокадо теж. Тобірамі все одно, а решта вважають за краще мовчати. Ідею подав Кагамі.

Кагамі взагалі виявився здатним малим, до того ж, підозріло правильним, як для Учіхи. А ще дивився на Тобіраму цими своїми чорними очима як закохана цивільна. Тобірама сподівався, що йому просто здається. А сам подумки повертався до двох юдзе. Півтора місяці минуло, а він так жодного разу не зайшов. Він взагалі, якщо спить — тільки вдома, останнім часом ще й під чужим пильним поглядом.

Це було обурливо — засипати біля Учіхи, навіть якщо мертвого. Інстинкти і чуття кричали про небезпеку; Тобірама часто схоплювався посеред ночі, готовий від будь-якого шерхотіння кинути в червонооку гадюку кунай, а потім вистрибнути у вікно. Іноді Мадара сміявся з нього, називав параноїком, а того й гірше. А іноді Мадари просто не виявлялося поруч.

Він, напевно, повинен бути в Пеклі, горіти на вогнищі або топитися в окропі. Мабуть, чорти звуть його назад, і він зрідка все ж таки навідується погріти кістки та грішну, гнилу суть. Тобірама насправді сподівається, що це боляче і гад страждає. Бо серед усіх, найгірше, здається, саме Тобірамі. Зітхає, а потім виходить на вулицю, прямуючи на полігон, де на нього вже чекають учні.

***

— Це несправедливо, — перші слова Тобірами, сказані Мадарі, який, всупереч звичаю, сьогодні ввійшов через двері. Знову вночі. Сенджу, незважаючи на гарну пам’ять, не може пригадати, щоб у сувоях згадувалося те, що Онрьо можуть вибиратися у світ тільки із заходом сонця; але знову ж таки, Учіхам правила не писані. Мадара мовчить і дивиться похмуро. Похмуріше звичайного. Тобірама цього не бачить — сидить до нього спиною, переглядаючи досьє і коригуючи анкети учнів. — Голубками були ви з Хаширамою. Хаширама щебетав про тебе всі ці рожеві марення, всю душу в це вклав. Селище це ваше. Обидва друзі, або ким ви там були... А ти приходиш до мене. Твоя ненависть до мене сильніша за почуття до Хаширами? Я приємно вражений.

У відповідь мовчання. Тобірама насупився. Перегнув? Якщо так, то погано. Повернувся до частого гостя з напругою, що майже фізично відчувалася.

— Ти навіть не уявляєш, як я тебе ненавиджу, Тор’ю, — втім, нічого нового. Тобірама хмикнув. Йому куди більше було неприємно чути це звернення, ніж чуттєві зізнання у ненависті. Мадара зміряв його похмурим поглядом. Підійшов ближче, а Тобірама й не подумав зрушити. Що той може зробити? Придушити? Знову зламати носа? У Тобірами теж кунай під футоном валяється навіть якщо не допоможе, то хоча б впевненості додасть. Тобірама не був самодуром чи безмізким сміливцем. Просто буває така точка, той самий «пік», після якого вже набридає боятися. Йому набридло. Він не боявся живого Мадару, то чому має боятися його бляклої тіні? — Ти ненавидиш, коли тебе принижують, чи не так? Це те, що ти боїшся найбільше,— Тобірама фиркнув,— точніше не любиш. Саме приниження. Гордовитий маленький Тор’ю з самого дитинства був блідою поганкою-снобом. Так Ізуна тебе прозвав.

— Я зараз розплачусь,— кинув Тобірама похмуро. Приниження? Мабуть, це справді так. Гордість - його вразливе місце, він і тренуватися почав, щоб програші не зачіпали самолюбство. Мадара став упритул, дивився зверху вниз через те, що стояв на своїх двох, а Тобірама сидів на підлозі, схрестивши ноги. Окинув Сенджу задумливим поглядом.

— «Розсувати ноги перед чоловіком — принизливо», так ти сказав?

Тобірама завмер. Це ж жарт, правда? Почувся сміх, напевно бридкого Учіху насмішив чужий вираз обличчя.

— Я не Хаширама. І немає у мене до тебе світлих почуттів. Я люблю жінок,— промовив він виразно, а сам думав, що, Камі, краще б мовчав. У голосі виразно почулися панічні нотки. Ні, він чоловік. Він відстоюватиме свою честь до останнього. Він Шинобі, воїн та справжній чоловік; а Мадара, той, що перед ним зараз — просто двинутий дахом згусток чужої злості та ненависті.

— Ти думаєш, мене це турбує?

Тобірама хмикнув у відповідь через хвилину, ігноруючи чужий абсолютно серйозний погляд. Маячня. Навряд чи Мадара має на увазі те, що сказав. Вирішив налякати? Що ж, нехай краще так, ніж знову розбивати ніс. Хоча, Тобірамі, кажучи на чистоту, навіть думати про інтимні стосунки між чоловіком і чоловіком було… ні, не погано. Просто неприємно. Не те щоб це торкалося якихось суто моральних та естетичних принципів, але варто замислитися про подібне, як перед очима тут же з’являється картина. Огидна, жахлива і викликає так багато суперечливих почуттів. Ось брат, ікона правильності та чесноти для багатьох, розв’язно стогне, вигинаючись дугою на власному столі, за яким ще вранці з Тобірамою пив чай.

Підмахує стегнами, чи сам не насаджується на чужий член. Закинута голова, довге волосся розкидалося по дерев’яній поверхні стола, деякі пасма достають до підлоги, а очі закриті. Мадара Учіха зробив це із правильним Хаширамою. Спокусив його, напевно, зачарував, отруїв, адже не міг Хаширама ... Ну не міг же! Підставитися, і під кого? Під цього аспіда? Тобірама морщить ніс.

Із здивуванням спостерігає, як Учіха повільно опускається на коліна. У цьому його підлість — начебто й опустився, але зараз, стоячи на одних колінах, все одно вищий за Тобіраму. Той так само сидить, схрестивши ноги під столом. Він до Учіхи в напівоборота, втім, і не хоче повертатися повністю, хоч так і незручно сидіти — шия вже затекла. Проте ця поза його нічим не зобов’язує. Повернеться повністю, вважай, є місце продовження діалогу. Тобірама не хоче розмовляти з паскудою навпроти. Якби його воля, не розмовляв би з ним, не бачив би його, а краще б і не знав ніколи. Це було помилкою — народитися з ним в одному світі. Учіхи були створені для того, щоб бути в Пеклі, все одно, правити або варитися в котлах. Може, й не все, але той, чий дух біля Тобірами зараз, точно. Сенджу неприємно думати про те, що один із тих шаринганістих, хто поліг від руки Тобірами, можливо, і не заслужив котлів і мук. Можливо, Ізуна був його помилкою. Тобірама все ще не розплатився за неї остаточно, мабуть, ніколи й не розплатиться. Так само як Мадара не перестане до кінця його днів вимагати плату. Чи зможе він її дати? Він міг би хоч спробувати.

Тобірама не відразу розуміє, що тепле у його губ — чуже дихання. Кліпає кілька разів, посилено жмурячи очі. Нісенітниця, галюцинації та ірреальність. Застигає, не дихає, коли до губ притискаються чужі, такі ж сухі, як і у самого Тобірами. І теплі. У примар не повинно бути теплих губ.

Сенджу відстрибує в буквальному сенсі - боляче вдаряється боком об низький стіл, чому той трохи відсувається вбік, зовсім мимоволі провів рукавом сорочки по роті. А потім уже свідомо ще кілька разів. Потрібно стерти цю гидоту з губ. Це потрібно стерти, продезінфікувати, може відрізати теплу плоть до чортової матері. Ні, тоді він, дивлячись у дзеркало, згадуватиме. Тобірама не хоче цього пам’ятати і про це знати. Він вкотре тре рукавом рота, здається, шкіра вже роздратована від цієї дії, але Тобірама ніяк не може усвідомити, що бруду вже немає. Мадара поруч сміється надривно, голосно і якось навіть шалено. Так сміються злі персонажі казок. Саме зло. І Тобірама був забруднений цим злом щойно.

— От мразотник, — шипить він собі під ніс, кривлячись від одного виду усмішки на чужому обличчі, — ти така мерзота, Учіха. Я окроплю твою труну святою водою та саке, чуєш? Твою труну і труну твого улюбленого братика, і тоді ви обоє відчепитесь від мене... Забери від мене свої брудні руки, бісовий ти виродок! — скрикує мимоволі, коли чужа долоня, широка, може, навіть ширша, ніж у нього самого, ковзає по боці, намагаючись притягнути ближче. Намагається відчепити кінцівку від себе так, ніби це й не чужа рука зовсім, а змія, що захвачує, напевно, щоб потім задушити та зжерти. У Тобірами виходить. Руками відштовхує чуже тіло, правда, трохи незграбно — він сидить наполовину повернутим до виходу, ще й ноги застрягли під столом, а в загвинченому стані думається з рук геть погано. Мадара сміється так само неприємно.

— Як там Хаширама? — питає аспід, навіть не спромігшись піднятися. Лежить собі, підібгавши широко розставлені ноги, спирається на руки в ліктях, а на обличчі усмішка. Чортові зуби та ці чортові ікла. Якщо Тобірама не зміг повідсмикувати їх із трупа, то хоч зараз у нього є повноцінне право спробувати їх вибити. Сенджу, щоправда, забуває про це відразу, варто йому вловити суть питання. Хмуриться.

— Відмінно, - відповідає глухо, думаючи, що, втім, це насправді так. Чудово. У Хаширами все чудово. У нього сім’я, дружина та дитина скоро з’явиться на світ. Його обожнює селище, обожнює вся сім’я, а ще у нього є улюблена робота, за яку він готовий віддати життя як своє, так і будь кого, що вже було доказано. Він не боїться засинати вночі і хоче прокидатися вранці. А у Тобірами під боком — колишня пасія старшого брата, яка незрозуміло як повстала з надр землі і твердо вирішила мститися. Так, у порівнянні з ситуацією молодшого, у Хаширами і справді все просто чудово.

— Дружина, діти?

— Очевидно, ти й так знаєш. Ближче до діла. — Не так просто Учіха затіяв це все. Тобірама бездумно проводить язиком по нижній потрісканій губі, і тільки після цього кривиться, стримуючись, щоб не сплюнути на підлогу. Цей бруд ще не відмився. Мадара, який спостерігає за цим, криво усміхається.

— Як думаєш, чи буде він радий, якщо до нього зрідка навідуватиметься старий… друг?

Тобірама ковтає нервово. Йому зараз серйозно загрожують?.. Не йому, звичайно, Хаширамі, але, Камі, а в чому різниця? Це так… низько. Низько і підло, і навіть дивуватися нічому — адже Учиха. Тобірама не заперечує, що він сам прибічник подібних методів; однак, кажучи на захист самому собі, дуже рідко він до подібного вдається. І причина не в моральних принципах, все пояснюється одним простим - Хаширамою.

Хаширама каже, що це не вихід. За честь і доблесть, або про що він там завжди говорив. Тобірама розумів віддалено, але йти проти не міг. От і виходило, що хто про що, а Коноха про мир і чесність. На них нахабно нападають, а вони бісовими договорами обходяться. На Тобіраму скільки разів піднімав руки Мадара Учіха, а він рипів зубами і лялькою терпів. Його максимум — зупинити чужу руку у самого свого обличчя, коли він розуміє, що ще трохи, і струс буде найменшим, що з ним трапиться.

У такі моменти Мадара ніби виходив з трансу, скалився і, кинувши щось образливе наостанок, йшов геть. Тобірама у відповідь нічого не говорив. Це була його подяка, адже, так чи інакше, а весь цей фарс і гра в «мир» була лише заради одного єдиного - спокою брата. Заради цього Тобірама мовчав про те, що відбувалося, і показово перекидався парочкою образ з Учіхою при інших; а сам Мадара ніколи не зганяв злість при будь-кому. Наодинці останній намагався впоратися з гіркотою та злістю, яка з роками нікуди не поділася і лише міцніла, через фізичну агресію, а Тобірама мовчки викуповував гріхи. Найчастіше вночі, в якомусь закутку, коли навколо — ні душі, а Хаширама сидить у резиденції, перебираючи папірці. Наче чортові коханці, ховаючись. Бридко від того, що інтимно. Тобіраму з самого початку все це дістало, і бісить досі, адже гад то помер, а ці «нічні зустрічі» все ніяк не припинялися. Вічне, насправді вічне та неминуче покарання. Мета для нескінченної помсти.

— І що ж тобі треба? — говорить він трохи згодом, дивуючись, як беземоційно звучить власний голос. Настільки беземоційно, ніби він торгується з селищем Блискавки, а не дбає про брата. А чи потрібно це робити? Що буде з Хаширамою, якщо Мадара все ж таки прийде до нього?.. Тобірама не хоче про це думати, але думки самі по собі пробираються в черепну коробку.

Для Хаширами немає нічого важливішого за Коноху. Це мрія його дитинства, їхня з Учіхою мрія, і, можливо, саме це й пояснює її важливість. Через це й сталася та битва. Через те, що Мадара Учіха був єдиним, хто може зрівнятися у важливості із селом. Сенджу не впевнений, а чи змінилося щось із тих часів? Було б чудово, якби змінилося б. Але скорботне мовчання вічно балакучого брата в річницю вказує на гнітючу реальність. Тобірама знає, чи Міто зрівняється по важливості з цим гадом. Може, порівнялася б дитина, але вона ще навіть не народилася. Сам він... Сам він ніколи не буде на першому місці. Не був і не буде ні для кого, якщо на те вже пішло. Тобірама звично змушує себе думати про щось інше. Швидше за все, Мадара нав’язав би свої думки Хаширамі, змусивши все ж таки змінити курс політики на потрібний йому. Той залишив би Міто і свої плани і повільно божеволів би, і був би радий — ось же, його «друг», його «любов» поруч із ним, чого сумувати? Тобірама вважав себе сильнішим за брата морально, а тому був упевнений, що сам він на відміну від старшого пасткам не піддасться.

— Які ми серйозні й самовіддані,— майже заспівав Учіха, змушуючи Тобіраму вкотре скривитися. У того з лиця ніколи не пропадала частка відрази від присутності Мадари ні за його життя, ні після. Втім, не сказати, що це останнього ображало. Тобірамі, якщо так можна сказати, усмішки не йшли. Чи йде йому похмурість питання дурне, адже не може не личити те, що вже давним-давно перестало бути виразом, а стало рисою, такою собі особливістю міміки. Майже як зморшки біля очей, і вперто стиснуті бліді губи. — І приниження нашого Тор’ю вже не лякає?

Тобірама підняв брови у відповідь, складаючи руки на грудях.

— Ти серйозно? Я не схожий на Хашираму навіть віддалено. Ти бажаєш мені болісної смерті — єдине, що збігається в нашій думці, адже я бажаю тобі того самого. Хоча… Ти мертвий. Смішно, правда?

Мадара не виглядав розлюченим. Він взагалі став куди спокійнішим, хоча б не кидався на людей як той шалений пес. Може, тому що після своєї кончини спілкувався з одним лиш Тобірамою, принаймні останній так думав. Може, це і було Пекло для Учіхи? Вічне життя пліч-о-пліч з Сенджу… Тоді, очевидно, Пекло для Тобірами почалося ще за життя. Повів плечем, намагаючись скинути залишки відчуттів від чужих дотиків, хоч і через тканину гольфу. Огидно. Мов тільки з поля бою, у бруді, поту та крові. Від дотиків Учіхи хотілося відмитися з милом або видерти шар за шаром шкіру. Тобірама неусвідомлено провів по боці долонею, намагаючись стерти ефемерні відчуття.

— Сенджу... — тягне той так бридко, що альбіноса пересмикує, — твоя бліда задниця — останнє, чого б я бажав у всьому світі…

— Не засмутив.

— ... Але ти сам винен,— кинув Мадара різко, піднімаючись на ліктях, а потім, не поспішаючи, піднявся вже на ноги. — Підкинув мені ідею, і адже страшенно хорошу ідею. У тебе завжди мізки варили, єдине, чим не обділила природа.

Тобірама пригадую ту їх розмову.

— …Це принизливо. Розсувати ноги перед чоловіком - принизливо.
— А перед Учіхою?
— Гидко.

Тобірама розуміє, що, можливо, і справді він сам винен. Це було безглуздо з боку стратегії — видавати комусь свої слабкості, навіть Учісі. Особливо чортовому Мадарі Учісі. Не можна казати, що подобається, що ні; чого хочеш, а чого ні. Чи любиш щось і чи цінуєш. Безглуздо, проте розумний Тобірама Сенджу проколовся саме в цьому. Стиснув зуби, коли чужі руки за комір гольфу відтягли, змушуючи вибратися з-за столу, і навіть підвестися.

Бридко. Стояти навколішки перед ворогом, навіть не перед Мадарою, а перед його примарою — це бридко. Тобірама відчуває, як тягне всередині шлунок від нудоти, як до горла підбирається жовч, що накопичується роками, а він сам краще відгризе собі руки, ніж торкнеться у відповідь.

— Ти вже відчув це?

— Що ти маєш на увазі?

— Приниження, Тор’ю, - взяв за волосся, змусив дивитися вгору, прямо в очі. Дивитися Учісі в очі знизу-вгору, як якась псина, припортова повія. Тобірама морщить ніс, у секунді від того, щоб вкусити чужу руку, відчепити зубами шматок тіла, змушуючи аспіда скрикнути і відпустити нарешті. Може, встромиться зубами ще й у шию, щоб гад завив, опустився на коліна, і нарешті був із Тобірамою на рівних. Це було б просто чудово, чудово, Тобірама навіть зі змішаними почуттями зрозумів, що в роті слина — від апетиту, що з’явився з нізвідки. Нісенітниця. Учіхи, мабуть, гидкі на смак. — Не ігноруй мене.
Категорія: Ма́нга Ма́нга, Яой/шьонен-ай, Містика, Кохання/ненависть, Аніме, Ангст | Додав: Кавачай | Теги: Віддати по заслугам, МадаТобі
Переглядів: 514 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Віддати по заслугам (Частина 2/3)
Завантаження...