menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 16.04.2022 в 22:16
Фанф прочитано: 536 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Півонії на зап'ястях


16.04.2022, 22:16
З якогось моменту зразковий юний адепт ордену Гусу Лань — Лань Сиджуй — став з'являтися на людях виключно в убранні з довгим та широким рукавом, що приховував його руки від плечей до самісіньких кінчиків пальців. Він перестав зайвий раз навіть руки підіймати, пильно стежачи за тим, щоб рукава випадково не закотилися, відкривши усім його страшну таємницю. Про неї не знали навіть його найближчі люди, і він старанно приховував той факт, що кожного дня на його зап'ястях вранці розпускалися квіточки білих півоній, що під вечір в'яли.

Сиджуй був певен, що ця хвороба смертельна, що зовсім скоро він вже не ходитиме по землі, а лежатиме в ній.  Тож він не хотів даремно турбувати своїх рідних, все одно тут нічим не зарадиш. Як би він не намагався прибрати квіти із своїх зап'ясть, обережно зрізаючи їх біля самого краю, ніжно складаючи між сторінками улюбленої книги, на ранок вони знову буйно розквітала на його руках. Це тривало вже майже два роки.

Вже в перший місяць книга, що він тримав у себе, ігноруючи кілька правил їх ордену щодо читання в ліжку, наповнилася кількома сотнями прекрасних білих бутонів. Квіти були настільки гарні і подобались Сичжуєві, що він не посмів би їх викинути.

Іноді ці квіти пробивалась в нього прямо з грудей, розквітаю над серцем, іноді зі спини чи з живота, але частіше на руках. Квіти суцільно вкривали його тіло, і на ніжній шкіри, де вони проростали, з'являлись огидні червоні плями та синці.

Готуючись до сну, Сиджуй з хвилюванням оглядав рівненький рядок білих півоній на своїх грудях, бездумно водячи по них подушечками пальців. Ніжні пелюстки лоскотали його шкіру, приємно шелестячи під ними. Коли він був у своїй кімнаті, юнак не боявся стягнути з себе верхнє убрання і в котре оглядіти своє тіло, чи не з'явилися на ньому нові квітки. Він помітив, що на самому тілі вони проростали значно рідше ніж на зап'ястях, і кожна нова біла квіточка лякала його все більше і більше, адже він вірив у те, що це смертельна хвороба, що насправді ці півонії отруйні. Присівши на колінах перед столом, він узявся зрізати великі бутони, хоча і знав, що це не має сенсу, бо ще деякий час вони там розквітатимуть. Він міг би облишити цю справу, але надто великі півонії дуже виділялися під тонкою тканиною його нижнього вбрання. За цією справою його й застав Вей Вусянь, що без запрошення завалився до нього в кімнату, певно, що побажати солодких снів, як і завжди.

— Ти ні про що не хотів би зі мною поговорити? — обличчя чоловіка похмурніло, він вмить зробився надто серйозним, коли присів поруч з юнаком. Така швидка зміна настрою постійно веселого Вусяня лише підтвердила страшну здогадку Сиджуя: напевно, йому відома ця хвороба і він зробивсь таким серйозним тому що вона справді смертельна. Хлопець зблід. Його тіло пробив мороз і він, затремтівши, опустив голову в плече батька, а той пригорнув його до себе. Юний Лань з усіх сил намагався стримати свої сльози, горнучись до рідного тепла, не вірячи, шо вони могли б стати останніми.  ВІн все-таки не стримав сліз і голосно хлипнув.

— Та тихіше-тихіше, моя крихітко, все добре. Я не сваритиму тебе, — чоловік тепло посміхнувся, — тож, розкажи мені краще, що в тебе трапилося? — юнак виліз з теплих батькових обіймів і, сівши навпроти, легенько відтягнув ворот свого одягу, демонструючи Вей Вусяню ряд білих квітів. Деякі, з тих, що він зрізав, вже знову встигли прорости.

— Я вмираю, батьку? Що то за хвороба, тобі відомо? Що мені робити? — світлі очі юнака заслізли, але він стримав сльози і шумно втягнув носом повітря, широко розплющивши очі. Вей Вусянь тихо пирснув у кулак, але з усією серйозністю на яку був здатний поклав руку Сичжую на плече.

— Сину мій, чого ти раніше не сказав? І як давно вони у тебе? — Сиджуй зніяковіло опустив погляд у підлогу, було складно зізнатися, що він сам уже все давно вирішив, от нікому й не говорив. В очах Вей Вусяня читалося нічим неприкрите хвилювання, найменше юнакові хотілося бачити саме цю емоцію на обличчях близьких людей. — Чому ж ти мовчиш, мовчав? Та як довго ти збирався приховувати це від нас?

— Я гадав, що засмучу вас, коли з'ясується, що ця хвороба смертельна, — хлипнув він, голосно втянувши повітря.

— Так ти гадав, що ми не хвилювалися б, якби ти раптово помер, дурненький, — чоловік повернув Сиджуя у свої обійми і, погладжуючи того по спині, тихо прошепотів: — Нам було б дуже погано без тебе. Але хвилюватись немає причин, це не смертельно!

Погляд Лань Сиджуя просяяв і він поспішив його приховати, ткнувшись носом в плече Вей Їна, ніби маленьке злякане цуценя.

— Тоді що ж воно таке? — спитав він кудись у плече, не підводячи голови. — Два роки тому на моєму зап'ясті розпустилася перша біла півонія, я так злякався, що спочатку справді хотів розповісти все вам, але то був ранок: татка Джаня не було тоді вдома, а ти ще спав, більше й нікому. У мене було достатньо часу, щоб все обміркувати і вирішити, що воно того не варте.

          — Дурненький, — шепотів Вей Вусянь, погладжуючи сина по спині, — ти мусив одразу сказати нам. Ці квіти є не лише на твоєму тілі, в інших теж таке трапляється. Та й нам варто було поговорити з тобою про це раніше...

Вей Вусянь випустив Сиджуя з обіймів і встав, потягаючись, розминаючи м'язи спини, що затерпли від довгого сидіння.

— Не можу повірити, що все сталося так швидко. Сиджуй, ти знаєш, хто вона? — юнак з нерозумінням уп'явся на чоловіка, що прикусивши великий палець про щось задумався. — Стій, ні, не треба так починати говорити про це! - Вей Вусянь заметушився, схопив зі столу недавно зрізану півонію і почав розглядати її. — Маленька, отже, рана не смертельна...

—  Та що це все значить, тату?

— Означає... А що це означає? — Вей Вусянь знав, що колись цей момент настане, йому (або Лань Джаню, що було більше імовірніше) доведеться провести з їхньою дитиною таку важку розмову про споріднені душі. — Розумієш, Сиджую, кожному з нас уготована самою долею людини, що стане нашим супутником на шляху самовдосконалення. Як ми з Ханьгуан-цзюнем, наприклад. І рано чи пізно ти зустрічаєш цю людину. Але є й ті, у кого цей зв'язок неймовірно сильний, ось таких людей і називають спорідненими душами. Ці квіти, — він задумливо покрутив півонію в руках, — є своєрідним знаком того, що ваш зв'язок став міцнішим. З того моменту, як вони з'явилися, ти почав відчувати її.

— І як це виявляється? Чому вони ростуть саме на тілі?

— Вони з'являються на твоєму тілі лише тоді, коли на тілі твоєї спорідненої душі з'являються рани, — Лань Сиджуй злякано глянув на свої груди, і уявив, як зараз у когось із цього місця виливає кров. Він відчув фантомний біль і тремтячими пальцями торкнувся квітів. Повз пильне око Вей Вусяня не прослизнув цей зляканий жест. — Ні-ні, не хвилюйся. За розміром квітки ти можеш легко визначити, наскільки глибоке раніння. Твоїй людині пощастило, бо вони маленькі, а отже рана неглибока.

Сиджуй помітно розслабився, але руку так і залишив лежати на грудях, невагомо торкаючись бутонів ніжних півоній.

— А як же дізнатися, хто ця людина? На його тілі теж розквітають квіти, коли я поранений?

— Звичайно, — Вей Усянь знову задумався, — швидше за все це теж півонія, якщо вже ви пов'язані. Сиджуй...

Його думку обірвав наполегливий стукіт у двері і тихе:

— Вей Їн, ти тут? — чоловік відразу засяяв, забувши про все, про що вони з Сиджуєм щойно говорили.

— Лань Джань, — він швидко підскочив до дверей, відчиняючи її, кидаючись в обійми свого чоловіка, - Лань-геге! У нас тут дуже серйозна розмова, допоможи.

Чоловік увійшов до кімнати, тихо зачиняючи за собою двері. Сиджуй привітав другого батька чемним кивком, отримавши у відповідь такий самий.

— Лань Джаню, у нашого сина є споріднена душа, уявляєш! І він два роки мовчав про це, мучившись у здогадах. Як ми згаяли це, га? Чого мии такі погані батьки? — Сиджуй зніяковів ще більше, він любив своїх батьків, був вдячний їм і, звичайно, ніколи в житті не хотів, щоб вони вважали себе поганими батьками. Він шалено закивав головою, кидаючись обіймати обох постійно повторюючи, що краще за них батьків немає, що він сам у всьому винен і готовий понести за таку поведінку покарання.

Сиджуй дуже сильно переживав за своїх рідних, тому захлинаючись у сльозах, посадивши навпроти своїх батьків, він від початку до кінця розповів їм, як усе було: і як уперше прокинувся вранці з білосніжним бутоном на зап'ясті, і як злякався тоді і зрізав його, як побачив, що на тому ж місці проріс новий. Розповів про те, як втік із заняття нікому нічого не пояснюючи.

— І все ж є в цьому наша невелика вина, не догляділи, не пояснили... Правда, Лань-геге?

— Мгм.

Хлопець як не намагався переконати їх у зворотному, після того як рідні пішли, ліг спати з думкою, що в нього все одно нічого не вийшло. Він так сильно не хотів, щоб вони хвилювалися за нього, а вийшло зовсім інакше. Тепер Вей Вусянь звинувачуватиме себе в тому, що він, Лань Сиджуй, такий самовпевнений дурень. "Все добре", — луною відбивалося в його думках, і йому хотілося вірити, адже ближче цих людей у ​​нього не було нікого. Але тепер у думках глибоко засла ще одна людина, особистість якої для юнака залишалася таємницею ось уже два роки. Якби він тільки раніше знав, то, можливо, й зустрів би того раніше. Що ж означають ці рани на зап'ястях?

Сьогодні на тренуванні Лань Сиджуй знову заплутався у довгих рукавах свого вбрання і впустив меч вістрям прямо собі на ногу. Крізь кришталево білу поверхню чобота просочилася темна червона пляма. На його гучний окрик підбігли пара адептів його ордену, але найменше юнака зараз хвилювало його власне поранення. Побіжним поглядом він оглянув ноги всіх, хто був поблизу, але нікого з півонуєю він так і не знайшов, та й поранених у груди тут теж особливо не спостерігалося. Ця людина не з його ордену.

Цього ж вечора юнак відвідав кімнату своїх батьків і очікувано застав там тільки Вей Вусяня з майже порожньою посудиною "Посмішки імператора".

— А де татко Джань? — поцікавився Сиджуй, але вже приготувався почути щось на кшталт "на зборах" або "допомагає главі ордена".

— Він поїхав на збори кланів у Ланьлін разом з Дзеу-дзюнем, допомагатиме тому. А мене одного залишив, —заголосив Вей Вусянь, роблячи ковток вина.

— І скільки ж його не буде? — Лань Сиджуй знав, як складно його батьки переживають розлуку один з одним. Невже він так само колись залежатиме від іншої людини?

— Та завтра вже має повернутися, — повертаючи пасмо чубчика, відповів Вей Вусянь, — ти чому до речі прийшов? Боляче мабуть ходити...

— Я хотів запитати, дещо важливе... — Сиджуй зам'явся, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, як продовжити. — Ми знайомі з цією людиною?

— О, — Вей Усянь підвівся зі свого місця і заходився ходити туди сюди, всерйоз замислившись над цим питанням. — А це нікому не відомо, складно уявити, хто міг би бути на місці твоєї спорідненої душі. Ось сам ось подумай, чи є в тебе така людина.

— Я... Я не знаю, батьку. Я весь день уважно спостерігав за всіма, кого бачив. Що, якщо він не з мого ордену?

— Лань Джань казав, що за тиждень збори орденів проведуть тут у Гусу. У них залишилося багато не вирішених питань, — Вей Вусянь знизав плечима, — ну він так казав. Так ось, спробуй придивись. Може це та юна заклиначка, що так мило посміхалася тобі на минулих зборах.

— Я й не пам'ятаю такої, — Лань Сиджуй густо почервонів, опустивши очі на підлогу.

— Ну так, куди вже там такому молодому юнакові як ти замислюватися про кохання, рано ще, — Вей Вусянь задерикувато посміхнувся, — вам би все на нічне полювання. Та ти тільки врахуй, главі ордена Дзінь не вдасться цього разу так само безкарно втекти разом з вами. Ну як безкарно...

Слова Вей Вусяня нагадали Сиджую про події, щл сталися три місяці тому, коли чергові збори проводилися в Гусу. Дзінь Лін втік під кінець разом із юними адептами інших орденів на нічне полювання. Добре ж йому тоді дісталося від глави ордена Дзян, що розлютився. Сиджуй став мимовільним свідком його гніву, що відбивається в жорстоких ударах Дзи Дянем по спині, після якого йому довелося тягнути юнака на плечах до кімнат, у яких оселилися голови орденів. Того дня на його спині проросли півонії. Раптове усвідомлення струмом пробило все тіло Сиджуя, ніби наскрізь, він ще раз глянув на своє зап'ястя.

— Батьку... — Вей Усянь з цікавістю глянув на свою дитину, посмішка ще сяяла на його обличчі.

— Це вона, так? А ти хоч її знаєш? — Сиджуй заперечливо похитав головою. — Не біда, познайометесь!

— Ні, батьку, це не вона, це він... Мабуть, — він усе ще хитав головою, намагаючись викинути усі думки з голови. На сьогодні вистачить роздумів. — Я піду!

З усією швидкістю, на яку він був здатний з хворою ногою, юнак покинув кімнату батька. Нога страшенно боліла, а в думках лютував жахливий безлад. Всі ціпівонії на його тілі, на його зап'ястях, це все рани Дзінь Ліна, це все його біль і його страждання. Чомусь стало нестерпно боляче від усвідомлення, що Дзінь Лін терпів усе це. Весь час вони були лише найкращими друзями, Сиджуй і не припускав жодного разу, що вони можуть бути чимось більшим один для одного. Він згадав ту величезну півонію на стегні, що проростала в нього цілий місяць. Дзінь Лін не з'явився тоді і на збори орденів, отже, він був поранений тоді. А ці півонії на зап'ястях? Вони з'являються щодня і вже надвечір в'януть. Що це означає?

Вей Їн, що залишився на самоті, важко зітхнув, і повернувши собі в руки посудину "Посмішки імператора", зробив величезний ковток. "Як швидко діти ростуть".

Весь тиждень пройшов для Сиджуя, мов у тумані. Рана на нозі все ніяк не хотіла гоїтися, доставляючи йому купу проблем. На заняттях біль заважав йому зосередитись, пересувався він лише за допомогою Цзін'ї, той іноді ніс його на спині, не кидати ж товариша одного. Але найбільше він був засмучений тим, що полювати разрм з адептами інших орденів на цих зборах не вийде.

— Я понесу тебе, а ти просто будеш поруч, — твердо заявив Цзін'ї, ніби прочитавши думки друга, коли Сиджуй вкотре приречено зітхнув.

— Але ж я тільки заважатиму, — запротестував той, — та й до того ж, мені стане прикро, що я не зможу вам ні краплі допомогти. Ідіть без мене.

— Та як ми без тебе? Всі веселощі прогавиш! — Цзін'ї знав, яке задоволення нічне полювання приносить Лань Сиджую, і він до останнього не міг прийняти той факт, що він навіть побачити не зможе ту тварюку, на яку вони підуть полювати. — Якщо підеш, побачиш привида, якого ще не бачив!

— Та чого він ще не бачив! — позаду пролунали гучні, але впевнені кроки і суворий голос Дзінь Ліна. Сиджуй, що сидить на спині в Цзін'ї, так різко повернув голову, що мало не впав.

— Гей, — скипів той, ледве встигаючи підхопити юнака, — чого крутишся? Вперше його бачиш чи що?

Дзінь Лін теж не залишив його слова без коментарів і між ними зав'язалася не жартівлива суперечка, проте Сиджуй не почув нічого з того, що вони говорили. Сьогодні він справді ніби вперше побачив главу ордена Дзінь. Вони не бачилися всього три місяці з минулих зборів, але той здавався підріс: витягся трохи, і волосся, здається, стало довшим.

— Ти де туфельку втратила, юна пані? — ось воно, ці слова змусили Сиджуя повернутись у реальність і повільно-повільно, болісно повільно перевести свій погляд на ноги Дзінь Ліна. На місці правого черевика його нога була перев'язана щільним шаром бинта.

— Яка тобі різниця? Я поранився! Зрозуміло? — гнівно вигукнув Дзінь Лін, знову ігноруючи це жахливе прізвисько.

—Та якось не схоже! Ось Сиджуй справді поранився, а ти що? Мабуть обманювати надумав!

— Цзін'ї, — Сиджуй м'яко торкнувся плеча свого друга, — ти можеш відпустити мене, до того ж тобі слід поспішити, хлопці вже зачекалися.

— Ти не хочеш з нами піти подивитися? — спитав він, акуратно спускаючи Сиджуя на землю, спираючись на ліву ногу.

— Та ні... — почав Сиджуй, але Дзінь Лін перебив його.

— Він піде зі мною! Ще питання? — від гніву в Цзін'ї перекосилося обличчя і він уже готовий був відповісти, але Сиджуй заперечливо похитав головою і тому довелося промовчати.

— Якщо це можливо, то я буду не проти, — з усмішкою звернувся він до Дзінь Ліна, тоді як у душі його вирував ураган. Невже? Невже це справді він?

— А чого не можна? Все одно мені як наймолодшому й слова сказати не дадуть, — Дзінь Лін смішно насупився і помахав рукою в бік Цзін'ї та інших хлопців: — Та йдіть ви, чого вирячилися?

— Ти тут авторитет, — зауважив Сиджуй, посміхаючись своєю найчарівнішою усмішкою, на яку був здатний, приховуючи своє сум'яття. Юнак почервонів, почувши такі слова свого єдиного кращого друга.

— Ти справді так вважаєш?

— А ти в цьому маєш сумнів? — затягнулося незручне мовчання, Сиджуй у голові перебирав усілякі варіанти як-то м'якше повідомити свої припущення Дзінь Ліну. Адже він боявся, що як тільки той дізнається, напевно, відштовхне його і не залишиться тут і натяків ні на споріднені душі, ні на дружбу. Було страшно. Він йшов спираючись на Дзінь Ліна ні в яку не приймаючи його пропозиції понести його.

— Та якого біса той дрібний глист може понести тебе, а я ні? — обурювався той, поки допомагав Сиджую піднятися, коли той упав, невдало переступивши. Коли падав зачепився долонею за дрібний камінчик, залишаючи невелику подряпину і в цей же момент на долоні Дзінь Ліна, яку він старанно сховав за спиною, розцвів маленький бутон білої півонії. — Дурень, припини храбритися, давай я понесу тебе!

— Але ж ти голова ордена, а я простий адепт. Тобі за статусом таке не належить! — Дзінь Лін розреготався, хапаючись за живіт і згинаючись навпіл.

— Ну, зовсім дурень уже, — він витер сльози, що рукавом виступили, і той дуже невдало закотився, оголюючи подряпані червоні зап'ястя. Юнак миттю опустив руку, відсмикуючи рукав і прокашлявся, прочищаючи горло. — Все мені належить, чуєш. Якщо я допоможу тобі, мені це в карму зарахується. Дивись, голова Ордену Лань дозволить мені висловити свою думку за те, що я допоміг його адепту.

Юнаки голосно розсміялися, і врешті-решт Сиджуй все-таки прийняв допомогу від Дзінь Ліна.

— Дзінь Лін, слухай... — Сиджуй опустив свою голову на плече друга і говорив прямо в нього над вухом. Хлопець помітно напружився. — А що ти знаєш про споріднені душі?

— А, ну, — той трохи підстрибнув закидаючи Сичжуя трохи вище, щоб тому було зручніше сидіти, — дуже мало, мені дядько майже нічого не розповідав. Я дізнався про це від старшого адепта нашого клану. До чого такі питання?

— Та ось і я сам нещодавно дізнався, так уже вийшло. Спочатку мені здавалося, що це смертельна хвороба, — юнак усміхнувся.

— Нещодавно це означає? — здавалося, його голос звучав трохи засмучено. — Я ось уже два роки як мучаюсь із цим, і постійно на ногах, ну що за розтяпа!

— Правда? — Сиджуй більше не сумнівався. — А-Лін, я і є твоя споріднена душа, дивись знову з ногою! — юнак так голосно засміявся, що й цього разу мало не впав зі спини, якби не міцні руки Дзінь Ліна, що тримають його.

— То ти сам сказав, що нещодавно! — розлютився той, не до кінця бажаючи вірити у все, що відбувається. Але Дзінь Лін знав про це, знав давно, знав ще з першої півонії, що проросла на кісточці, після їх першого нічного полювання.

— Ну так я ж і кажу, що спочатку я думав, що це хвороба. А-Лін, постав мене на землю, —його ім'я, що звучало з вуст друга так ласкаво і ніжно, збентежило хлопця.

— Навіщо? Ми майже дійшли, — він чесно намагався приховати своє збентеження гнівом, але Сиджуй чудово бачив його червоні вуха.

Але юнак не вгавав і Дзінь Ліну довелося коритися. Той повільно обійшов і став навпроти, відстань між ними була мізерно маленькою, і коли Дзінь спробував відійти Сиджуй зробив крок на зустріч знову скорочуючи його.

— А-Лін, я навіть радий, що моєю спорідненою душею став саме ти. Ми ж завжди були близькі за духом, ми стали найкращими друзями і... — швидкий поцілунок у щоку не дав йому договорити.

— Заціпся! Ти неможливий. — Очі Сиджуя округлилися від подиву, усвідомлення того, що щойно сталося електричними розрядами проходило крізь нього, як тоді, тиждень тому в кімнаті батьків. — Я знав про це з самого початку! Я теж радий цьому, — він збентежено відводить погляд убік, ухиляючись про обійми Сичжуя. — Досить цих ніжностей, лізь назад, ми запізнюємося.

— А-Лін, це означає, що... Що я подобаюсь тобі? — і знову він каже це над вухом, табунами пускаючи мурашок по тілу.

— Ні, придурку, я просто так всіх своїх знайомих цілую! — він зневажливо пирхнув, закочуючи очі. — Ти неможливий, — знову повторює він, — і чому ти такий схожий на Вей Вусяня? Давай перевчивайся, не бери з нього приклад!

— А з кого мені ще брати? — він сміливіше обвиває руками шию Дзінь Ліна, все-таки згортаючи того в свої обійми, притискається до нього міцніше. — А ось ти мені подобаєшся, А-Лін, зовсім не як друг, —і поки той не встиг заперечити він торкається губами мочки вуха юнака. Той трохи здригнувся від несподіванки.

— Ще одна така витівка, і я кину тебе тут! — ричав Дзінь Лін, поки в думках луною крутилося одне: «Не зупиняйся».

На збори вони таки запізнилися. Коли Дзінь Лін і Лань Сиджуй увійшли в зал дорослі незадоволеними поглядами окинули хлопців. Дзян Чен помітно напружився, але його запал остудив голова клану Лань, поклавши руку тому на плече. Вей Вусянь загадково посміхнувся і щось прошепотів Лань Джаню. У залі запанувала мовчанка.

— Що ж, давайте продовжимо, а я поки що розпоряджуся підготувати місце для нашого несподіваного гостя біля голови ордена Дзінь, — Січень мило посміхнувся всім присутнім у залі. Сиджуй почервонів до кінчиків волосся, він уже не вперше був присутній на зборах глав орденів разом з Ханьгуан-цзюнем, але цього разу все було інакше.

Дзінь Лін не збрехав, коли казав, що слова старші голови йому не дадуть, він лише нервово стискав кулаки, слухаючи промову свого дядька — голови ордена Дзян — не сміючи перебити його. Сиджуй взагалі не вникав у суть сказаних слів, він не міг відірватися від зосередженого обличчя Дзінь Ліна і перестати посміхатися, дивлячись на те, як мило він хмурить брови. Але легкий свербіж на зап'ясті остудив його запал, юнак закотив рукав і на свій жах виявив півонію, що стрімко розпускається.

— Дзінь Лін, що ти робиш? — прошипів він, хапаючи того за руку. Все його зап'ястя було вкрите маленькими подряпинами. — Навіщо?

— Та тому, що я переживаю! — голосніше ніж очікувалося сказав Дзінь Лін і, спіймавши недобрий погляд дядька, продовжив уже тихіше: — Я завжди дряпаю зап'ястя, коли переживаю, це трохи допомагає мені впоратись із стресом. Твої, мабуть, вже в курсі, що ти моя споріднена душа, он як у Вей Вусяня очі горять, коли він на нас дивиться, а мені ще якось треба сказати про цього дядькові ...

— Гей, чого ти так хвилюєшся? Тепер у тебе є я, і ми разом упораємося з усіма твоїми переживаннями, — Сиджуй лагідно посміхнувся і непомітно поклав свої руки поверх рук Дзінь Ліна.
Категорія: Соулмейти Соулмейти, Романтика, Слеш, AU, Дружба, Флафф | Додав: gamlet_ka
Переглядів: 536 | Завантажень: 2 | Оцінка: 5.0/2

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Півонії на зап'ястях
Завантаження...