menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 03.10.2021 в 17:04
Фанф прочитано: 691 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

confessio.


03.10.2021, 17:04

УВАГА: В цій роботі справжня релігія (християнство) змішується з релігією (якщо її можна так назвати) геншину. Також тут критикується християнство. Читайте роботу на свій страх і ризик. Нікого не хотіла образити цим твором.

Також Кейа тут занадто емоційний і дуже важко переносить смерть Ділюка, тому майте на увазі!
Приємного читання!
 

**************************************************************************************
 

Звичайний робочий Мондштадський день, який нічим не відрізняється від всіх інших. Продавці з самого ранку стоять за своїм робочим місцем, діти сидять в школах і отримують корисну інформацію, ковалі - кують речі, лицарі Ордо Фавоніус стоять на охороні міста. Звісно, патруль змінився з нічного на денний, але це не відміняє того факту, що вони працюють.
А Альбедо, так як і всі, від ранку займається своїми справами. Молиться, ось, над водою, але думає зовсім не про молитву.
Слова якось самі вилітають з вуст, натренованих багатовіковою роботою.
Все своє життя, відколи блондин пам’ятає, він служив церкві. Молився Богу і Святим, проповідував людям зовсім безглузде, але, на жаль, єдине признане владою вчення про створення світу.


І він точно збреше, якщо скаже що ніколи не хотів написати власну Біблію, або ж просто вирвати всі сторінки, залишивши деякі, і переписати заново.
І чимось вони все таки схожі з Розарією. Просто та, хоч і веде образ життя, який зовсім не притаманний монашкам, але хоча б кожен вечір молиться, причому щиро і просить відпустити їй всі гріхи, пробачити її, людину грішну.

Парубок же ж взагалі не вірив у всіх цих осіб. Так, можливо вони і існували колись, пропагували добро, справедливість, правду і щирість, але все те що описується в Святій книзі для нього не більше аніж казка.
Але, не дивлячись на всі свої погляди, той продовжував вперто молитись і святити або ж хрест, або ж ікону, воду, хліб, а іноді і вино (відбувалось це тільки в особливі дні).
Він і перелічити не може, скільки людей вже вислухав. Дав свою пораду і наставив на праведний шлях. Звісно що більшість залежало від самих людей але, все ж таки, юнак продовжував надіятись на те, що зміг хоч комусь допомогти. Правда, йому було дуже важко «брехати» людям. Адже всі вони свято вірили у всі ті події, що описуються у Біблії.

Але з Альбедо сперечатись на рахунок цього аж ніяк не варто, тому що хлопець знає як то було. Адже його душа набагато старіша за тіло. Синьоокий з впевненістю може сказати, що був учасником всіх тих подій, які відбувались при «створенні світу». Він з Ісусом Христом на «ти» говорив і знав його як облупленого, якщо так можна сказати.
Все це – відверта брехня. Біблія не те що перебільшує, вона просто приховує всю правду. А люди, які її складали, видно, не хотіли піддаватись суровим реаліям і надівши рожеві окуляри придумали якийсь твір. А тепер їхньому «вченню» половина світу вірить.
Але дещо в Біблії, все ж таки, не приховується. І це «дещо» - нечисть, злі сили, це можна називати будь-як.

Провівши в думках деякий час священник і не помітив як молитва закінчилась. Вода вже, в принципі, була посвяченою, а тому готовою до використання.
- Рагнвіндр, - промовив про себе юнак, хоча він і клявся ніколи в житті не промовляти його ім’я.
Демон, який, якщо вірити людям, почав проявляти все більшу і більшу активність. Альбедо його знав. Добре знав, адже, як вже говорилось вище, приймав участь у тому всьому.
Після того як парубка вигнали в світ підземний, проклятий, чорний, він відвернувся від всіх і почав спокушати людей перейти на його бік. На бік зла, брехні і спокуси.
Грішники погоджувались, а праведні і чесні люди боролись до останнього, щоб їх душа опинилась в раю, а не в пеклі.

Сам Альбедо, якщо так подумати, також був грішником. Він чинив багато такого, що було заборонено християнам, а священнику тим паче.
Проте йому і так було добре.

Вийшовши зі своїх думок хлопець почав розливати воду по пляшечкам, на яких була етикетка з гарно виведеними, чорними чорнилами, літерами, що голосили «Свята вода».
Блондин одразу зрозумів, що це буде досить довго, а тому взявся за роботу, знову поринувши у свої думки…

***

Ніч повільно підступала, крокуючи своїми чорними ногами і забираючи собі тепло і світло.
І ось, саме в цю секунду остання пляшечка була заповнена. Альбедо вимучено видихнув, після чого сів на найближчий стілець і закинув голову назад. Здавалось би, нічого особливо-важкого він сьогодні не робив, але досить клопітна праця повністю вимучила його, задурманивши розум.

За весь день в церкві з’явилось тільки двоє людей, які прийшли висказатись і попросити поради і прощення гріхів. Коли Альбедо спитав, чому ж вони не пішли до сестер-монашок, йому відповіли, що вони занадто зайняті і там дуже велика черга, а тому ті просто не знали що робити і вирішили прийти сюди. Тим паче, що допомога їм потрібна саме зараз.
Почувши останні слова хлопець напружився і враз став серйозним, проте там не було нічого страшного. Один розповів як порушив піст, з’їв м’яса і пожадав жінку свою, а тепер відчував укол совісті, а другий - як випив занадто багато алкоголю, так само порушивши піст. Блондин, як істинний священник, сказав що гріх їхній прощається і щоб вони більше такого не робили, а також порадив їм помолитись. Але так, щиро, аби Бог точно почув їхні слова.
Думаю, не варто говорити наскільки ті були раді і пообіцяли виправитись.

Але це лише пусті обіцянки.
Просидівши так ще хвилин 10 хлопець встав і почав потихеньку збиратись додому.
Здоровий сон йому конче необхідний.
Взявши всі свої речі той уже стояв біля дверей і хотів відкрити їх, але раптом вони самі розкриваються і на порозі стоїть захеканий Альберіх з двома пляшками кульбабового схованих під, чи то сорочкою, чи то футболкою.
Альбедо на це посміхнувся і впустив юнака в церкву, закриваючи її зсередини.
Ніхто не має заважати їм…

***

- Ну, що там у тебе? - почав блондин, підпаливши тютюн, який перед цим насипав у тютюнову камеру, що знаходилась всередині самої люльки.
Альбедо зробив глибоку затяжку, проте не закашлявся, як багато хто вже встиг подумати.
Все таки, роки куріння дають про себе знати.
- Сьогодні в мене був секс, - холодно промовив Кейа, після чого відсторонено подивився на стіну, де красувались різні фрески які Альбедо, буз сумніву, малював сам.
На одній був зображений Ісус Христос, який важко ніс великий, дерев’яний хрест. На іншій – також він, проте вже розп’ятий, прибитий залізними, холодними цвяхами до грубого дерева.
Альберіх дивився туди і подумки співчував йому.
- Вітаю. – так само холодно відповів друг. Голос, як здавалось, враз наповнився металом і став суворішим, грубішим. Ніби Альбедо осуджував Кейю за подібний вчинок.
- Знову Розарія? – доповнив він скептично подивившись тому в очі, до речі, також блакитні.
- А хто ж ще, - промовчавши деякий час чесно відповів синьобровий. Без сумніву, дівчина дійсно була прекрасна, проте вона заслуговувала когось кращого аніж Кейю.

До того ж це був виключно дружній секс, нічого особливого.

- Дивись, а то ще закохаєш її в себе, - хмикнув блондин і повільно перевів свій погляд туди, куди зараз втикав капітан. Фрески. Без сумніву, Альбедо пишався своєю роботою.
Вони виглядали настільки живо що, здавалось, хлопець перемістився туди і просто поставив час на паузу, повільно перемальовуючи все, навіть найдрібніші деталі.
- Я любив його… - ніяк не відповівши на попередню фразу, почав Альберіх.
- Кейа…
- Ні, ти послухай, - перебив юнака Капітан, - він був таким… Такою людиною, якій підкорялось практично все. Він би легко міг знати хоч всі мови, які тільки існують, він завжди всім допомагав, він захищав місто від ворогів і… Він не достойний цього світу, - на останньому реченні синьоволосий притих, розглядаючи візерунок на горлі пляшки у вигляді палаючого фенікса – птаха, який також асоціювався з ним…..

Ділюком Рагнвіндром….

Але ти прекрасно розумієш, що з ним сталось, - твердо сказав священник, після чого зробив чергову затяжку. Тютюн приємно п’янив і навіть трішки дурманив розум.
Мовчанка. На це Альберіх точно не знав що сказати. Альбедо був повністю правий.
- Але ж він не винен. – тихо, майже самими губами все ж таки наважився відповісти той, після чого зробив ковток вина, до якого він весь цей час майже що не дотикався і відкинув голову назад. Здавалось, ніби своїм сумним, важким поглядом хлопець просверлить дірку в стелі.
Альбедо на це тільки покачав головою.
- Кейа, він винен. Ніхто не змушував його використовувати око порчі зразу після того, як він використав око бога, це по-перше, а по-друге ніхто його не змушував боротись з тим. – сказав священник і зробивши останню затяжку поклав люльку біля себе, пускаючи з рота сірий і густий дим.
Як же капітан хотів опинитись на місці того диму. Спочатку існувати, а потім розсіятись у повітрі, ніби нікого і не було.
Після тої фрази хлопці не говорили. Юнак тільки мовчки протягнув другу іншу пляшку з вином, після чого обоє поглинули в свої роздуми.

***
Після тієї «сповіді» пройшло два тижні. За весь цей час Кейа ні разу не з’являвся у храмі.
«Мабуть, зайнятий роботою» - все думав Альбедо. Таке траплялось доволі часто. Юнак міг зникнути на місяць, а то і на півтора, але до двох ніколи не доходило.

Ось і зараз хлопець не переживав. Ну, подумаєш, з ким не буває. Сам Альбедо також, іноді, буває аж занадто зайнятий роботою, тому в цьому немає нічого дивного.
Опинившись біля статуї архонта хлопець обернувся і подивився на будівлю, але на дзвіниці так нікого і не побачив. Залишилось тільки надіятись на те, що друг пішов спати. (Що було малоймовірно враховуючи його теперішнє становище).
Вирішивши пересвідчитись у своїх здогадках він швидким ходом попрямував до входу в Мондштадт. Зараз там на охороні стояв нічний патруль, проте для Альбедо це не створювало проблеми. Все ж таки, він має авторитет серед інших і доволі непоганий.
Дійшовши до бажаних воріт лицарі обернулись почувши чиїсь кроки і священник без зайвих запитань звернувся до них.
- Доброго вечора, шановні лицарі, - почав той. Парубок не хотів затягувати з цим усім, але його вихованість брала верх.
- Доброго вечора, пане Альбедо, - привітались ті у відповідь. Звісно що назвати темну ніч вечором було не дуже доречно, але ж не скажуть вони «Доброї ночі», - ви когось шукаєте? Чи може вам щось потрібно? – продовжили вони, вирішуючи не задумовуватись про правила граматики.
- Так. Я шукаю Капітана Кейю. Ви випадково його не бачили? – поцікавився блондин, схрестивши руки на грудях, тим самим показуючи що відповідь він очікує як можна скоріше. Його погляд був суворий, ніби льодяний, але водночас в ньому можна було побачити занепокоєність і переживання.
Лицарі довго чекати не стали.
- А, в Сера Кейї сьогодні нічний патруль, якщо можна так сказати, - коротко відповіли вони.
«О, зараз почнуться розпитування» - подумав священник і важко видихнув, подумки готуючись до майбутніх питань.
- Але навіщо вам він? Тим більше, зараз ніч, монстри більш активніші тепер, тому виходити за кордони міста занадто небезпечно, - сказав один з них і якось дивно подивився на хлопця.
- Та, мені все рівно потрібно йти за травою-світлячкою, - подумки Альбедо ой як радів, що зміг придумати достойне виправдання. Хоча, якщо так подумати, йому справді потрібно було йти за цією рослинкою. Мікстури самі себе не зроблять, - а вам, шановні лицарі, не потрібно непокоїтись. Все ж таки, я впевнений що Сер Кейа давно вже зачистив сусідні території. – голос ніби наповнився свинцем, а синьоокий своїм пронизуючим поглядом подивився прямо у вічі спочатку одній, а потім і другій персоні. В них, напевно, від цього мурашки по шкірі пройшли, а тому ті тільки переглянулись і вирішили нічого не говорити у відповідь. Тільки жестом показали, що юнак може йти.
- Велике дякую вам, лицарі Ордо Фавоніус, ви завжди робите багато для нас, простих смертних, - кинув священник і навіть не дивлячись до них покрокував до Вольфендома.
Звісно що йому було б доцільніше піти в Шепочий ліс, або в місце поблизу Долини вітрів.
Альбедо знав, чому саме він йде туди. Знав, що зовсім не за травою-світлячкою.



***
Холодний вітерець приємно освіжав і відганяв неприємні думки. Альбедо думав, що допоки він буде йти то ніч важким тягарем стане давити на груди, але ж ні. Зорі яскраво палали, а небо було схоже на чорний папір, де висипали білі перлини різного розміру. В повітрі можна почути тишу, а також важкі кроки хлопця, який йшов по витоптаній, покаліченій часом землі. Місяць яскраво освічував шлях, хоча зараз і сховався за найближчою хмаринкою. Якщо б парубок зараз осмілився підняти погляд на величне, всезнаюче небо, яке пережило не один мільярд років, то з легкістю міг би показати на найближчі сузір’я, а також на Марс і Венеру. Міг би розказати в який період часу червона планета знаходиться до нас найближче, а також детально пояснити природу і походження зірок. Звісно що подібне було заборонено в інших містах, проте Мондштадт за таке не судив, а тому всі найвідоміші і найвеличніші астрономи, фізики, біологи і хіміки (до четвертих відносився і сам Альбедо) знаходились саме тут.
Не даремно кажуть, що Мондштадт - місто волі.

Сходячи з дороги він впевнено йшов до великого дерева, яке знаходилось в Спрінгвейлі. Поступово підходячи все ближче і ближче хлопець бачив темну фігуру, яка чи то лежала, чи то сиділа біля коріння. Впізнати хоч когось там було просто нереально, але чомусь Альбедо відчував що це саме Альберіх.
І не прогадав.

Через декілька хвилин ходьби він вже переходив маленьку річку, вода в якій залишалась на рівні гомілкового суглобу. Сумнівів не залишалось, це був саме капітан.
- Ти чому тут? – запитав блондин. По тону можна було почути, що втекти від відповіді не вдасться, а перекласти все в жарт тим більше.
- Ніч сьогодні гарна.- відповів юнак, зробивши ковток червоного напою.
«Такий же приємно-обпікаючий, як і він….» - подумав капітан, після чого перевів погляд з Альбедо на небо і почав розглядати кожну зірку окремо.
- Я знаю, що гарна, - зауважив священник, після чого вирішив все ж таки підійти до синьоокого,- невже знову про нього думаєш?
- А як же ж тут забути? - вилетіло з вуст співбесідника. Він знову ковтнув вина. Того самого. Кульбабового.
Блондин на почуте тільки важко видихнув. Гаряче повітря сильно контрастувало з холодним, а тому біля рота зразу ж з’явився пар.
Він не сів біля синьобрового, а тільки сперся на міцний стовбур і також спрямував свій погляд в темряву.
Здавалось би, там, далеко, так багато зірок які знаходяться занадто близько одна до одної, що місця для пустої, чорної порожнечі бути не має. Проте Альбедо пересмикує, коли він згадує про те, що це всього-навсього ілюзія, а насправді ж ці зорі, планети, розділяють мільярди, більйони кілометрів.
Вони так само одинокі, як і Кейа зараз. Іноді, звісно, трапляються дуети із зірок, хоча здалеку здається, ніби це одна і та ж.
- Скажи, Альбедо, Бог же ж бачить мене тепер, так? – запитав парубок. А в голосі стільки надії, що нею можна б завойовувати міста.
- Він завжди тебе бачить, - відповів той. Бреше. Альбедо бреше. Сам знає, що так робити не можна, але якесь співчуття в нього прокинулось. Та ж сама надія, що Кейа вийде, вибереться з цього всього, що перестане думати про того злощасного Ділюка і вдихне повітря глибоко в легені, почне життя з чистої сторінки.
- Як думаєш, він пробачить мене? – хлопець відкрив ще одну пляшку вина і хотів вже відпити трохи, проте чужа рука вихопила ту з його рук після чого співрозмовник підніс її до своїх губ і зробив великий ковток, так і не віддавши спиртне назад.
- Через що саме, він має тебе пробачити? – тепер юнак подумки картав себе. Хто ж його тягнув за язик?
Альбедо клянеться, що зараз почує таку відповідь, після якої декілька ночей не зможе спати.
- Через мою розпусність. Я загрішив, Альбедо, - відповів той, перед цим видавши короткий, нервовий смішок.
- Як саме ти загрішив, Кейа?
- Я зв’язався з демоном, пане священнику…..


***
Сьогодні, 25 травня Альбедо, після того як прокинувся, зі всіх ніг біжить до квартири Кейї.
Як повідомила Ембер, вона побачила капітана у вкрай важкому стані. Він марив, казав щось постійно про Ділюка, а коли дівчина трохи привела його у відчуття той попросив покликати священника і сказав, щоб до нього ніхто поки що не заходив.

Серце билось немов шалене. Страх, що він не встигне повільно охоплював хлопця. Добре, що блондин додумався взяти з собою святу воду, Біблію, хрест і миро.
День сьогодні був аж занадто сонячний. Жителі, бачачи священника вітались з ним, але не отримувавши нічого у відповідь здивовано переглядались і подумки обдумовували все.
Зараз не час для непотрібних розмов. Не час для коротких привітань. Не час для всього.
Через хвилин 8 парубок вже опинився біля дому. Здивовані і водночас злякані жителі будинку вийшли на вулицю, але побачивши Альбедо розслабились і навіть зраділи.
- Пане священнику, біда, - звернувся чоловік. За виглядом йому було, приблизно, років 50. В очах можна побачити паніку, острах.
- Розповідайте все, тільки швидко. – якомога ввічливіше попросив юнак. Руки стиснуті в кулак, бо чекати допоки хтось один все розповість, часу не було.
- Приблизно в 6 ранку, ми почули дивні крики і стони, такі болючі, ніби когось душили, чи різали. Кожні пів години ставало все голосніше і голосніше, а коли було вже нестерпно, ми вирішили вийти і змусили скаута покликати вас. Також, ми дізнались, що звуки лунали з квартири Сера Кейї, - занепокоєно сказала дівчинка. Видно було, всі переживали за капітана, адже він один з небагатьох людей, який дійсно бажав тільки добра місту, не дивлячись на його п’янство і розпусність.

Хоча це з якого боку дивитись….

Швидко кивнувши головою блондин підірвався з місця і побіг до свого друга. Його житло знаходилось на 3 поверсі в самому кінці будинку, а тому хлопцю було не важко піднятись туди.
Тільки зайшовши у будівлю він почув ці крики. Що-що, а подібне він міг відрізнити від тисячі інших.
Ранвіндр прийшов за ним.

Опинившись нарешті біля дверей парубок чуть не вибиває їх, після чого вривається в кімнату і зразу ж підбігає до ліжка, хапаючи юнака за плечі.
- Кейа, ти мене чуєш? – кричить він, але нічого не отримує у відповідь. Бачить перед собою тільки напрямлений кудись в стелю погляд, розширені до неймовірності зіниці а також руки, що вхопились за шию. Йому було занадто боляче.
Миттєво прийшовши в себе Альбедо взяв миро і намалювавши хрест на чолі відкинув пляшечку кудись на підлогу, після чого полив святою водою власний, дерев’яний хрест розміром зо дві лодоні і почав молитись.
Молитись….

- Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, визволи твого підданого Кейю від облесливости богомерзенного, злохитрого антихриста, який скоро прийде.- почав блондин, продовжуючи тримати хрест біля голови синьоокого. Руки зрадницько тремтіли, проте, це було не так важливо.
Десь далеко він чув його шепіт. Ділюк, в образі демона прийшов по нього.
- Визволи Кейю від хитрощів його і захисти всіх духовних отців наших, і всіх нас, духовних дітей, і всіх християн від підступних сіток його, розставлених в просторах Твого спасіння, - Альберіх вже остаточно втратив голос і тільки відкрив рот в німому криці. Страх слизькими лапами пробирався все ближче і ближче, відбираючи залишки розуму, замінюючи їх на паніку.
- І не дай йому, Господи, боятися страху диявольського більше, ніж страху Божого, і допоможи йому не відступати від Тебе і від Святої Церкви Твоєї. Дай, Господи, постраждати і померти за ім’я Твоє Святе і віру його, дай йому ніколи не відректися Тебе, допоможи не прийняти тавра антихриста, і не поклонитися йому. – кінець близько. Це відчували обоє.
Парубок не знав що робити, а Альбедо, тим часом, надіявся на те що той покається і перейде на сторону добра.
- Дай йому, Господи, сльози за гріхи його щодня і щоночі й помилуй його, підданого Твого, Господи, в день Страшного Суду. – Кейа відчував, як свідомість покидає його і почав потихеньку закривати очі.
- Амінь. - промовив священник, піднісши хрест до його чола. Сльоза скотилась з його лиця і бризнула на руку друга. Здавалось, що цей звук роздався ехом у кімнаті.

Простоявши в такі позі декілька хвилин, він забрав святу річ, на якій з іншого боку красувалась кров.

Душею Капітана опанував демон.

Альбедо не встиг.

 

P.S. ахахппхпх, я тільки тепер помітила наскільки тупо все вийшло в кінці.

Вибачте

А ще я точно не знаю де живе Кейа, тому хай це буде багатоквартирний будинок, дякую.

Категорія: Культові відеоігри Культові відеоігри, Відеогри жанру Action/RPG, Онлайн-гри | Додав: weitydes | Теги: релігія, Демони, містика, смерть основних персонажів
Переглядів: 691 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
confessio.
Завантаження...