menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 22.05.2022 в 00:14
Фанф прочитано: 383 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Море


22.05.2022, 00:14

Ти ніколи не питав, але вітер має свій смак. Коли ти відчуваєш спокій на душі, тобі стає вільно і затишно, з цим і приходить нове почуття. Тобі не відомо хто чи що це. Та твоє серце робить важкі удари, неначе перед чимось важливим, неначе перед тією зустріччю, про яку ви так довго мріяли,хоча і бачитесь кожного дня. Тобі відомо як це називається? Звичайно не знаєш…           

    В твоїй голові одні думки про захист рідної землі, голоса, які заважають жити й працювати і щось ще… мені не відомі ці образи, ніколи не були. Мабуть твої друзі-Якши. Мені шкода, що так сталося. Можливо я б зміг їм допомогти. Але ти ніколи цього не попросиш в чужої людини. А хіба я тобі чужий, Сяо?

    Ти завжди мовчиш, коли я біля тебе. Розповідаю про колишній Мондшадт, Дваліна, Веннесу… А ти мовчиш, неначе язик проковтнув. Я ніколи не питав тебе про це, не хотів тобі ще більш набридати. Ти тільки з поваги не відштовхуєш мене. Та за що мене поважати? Залишився без колишніх сил, ходжу по Тейвату за простого барда, а тобі сумно від цього, хоч і лице твоє спокійне як море. 

    Море… а воно також має смак. Солоний, терпкий і з цим відчуваєш присмак болю. Чого ж так? Ти не знаєш, ніколи не знав.

    Цей біль я відчуваю завжди. Як став Архонтом, втратив друга, залишив місто, Дваліна… А тобі про це не відомо. Як і мені про твій біль. Ти ніколи мені не відкривався, і можливо це правильно. Хто я такий, щоб мені довіритись. 

    Ти довірився Люмін, я знаю. І розумію чому. Вона спокійна, смілива і чуйна. 

    Та невже вона настільки краща, що ти навіть дозволяєш собі посміхатися з нею?

    Мені мало б бути все одно. Мало б… та чому так боляче?

    За стільки років я вперше не втримав емоції. Не хотілося іти в таверну та в який раз глушити біль вином. Мабуть, інколи плакати в Долині Вітрів є досить корисно, хах…

 

 

    І знову я сиджу з дурною посмішкою, розповідаю тобі про ще якісь пригоди. Вітер грайливо бавиться з нашим волоссям, а ти все мовчиш. Я намагаюсь не звертати увагу на твою незацікавленість. Говорю, говорю, говорю…

    А вітер приніс смак розпачу. Ну чому саме ти? Це доля вирішила влаштувати жарт? Він не смішний, зовсім. Чому в цього Адепта? Чому не хтось інший?

    Чому, чому, чому… я навіть не замітив як замовк. І ти також. Що я тобі розповідав? Та це й не важливо. Тобі не цікаво, а мені? Не знаю.

    Боляче. Я просто підводжусь і не кажучи слів, покидаю Схил Куйжу. Ти не помічаєш, тобі байдуже. Не прийду, не хочу більше. Навіщо намагаюсь, що я хочу цим добитися? 

 

 

    –Венті?

 

    Почесний лицар Мондштадту. І її літаюча подружка. Так дивно їх бачити тут. Щей на «долоньках». До мене прийшли?

    Вона просить Паймон погуляти, з домовленістю, що може замовити в Сари все, що та захоче. І переводить стурбований погляд.

    Перестань, не дивись так на мене. Я цього точно не заслуговую. А вона так не вважаєш, щей руку на плече кладе. І знову важкість на душі. Та чи зникала вона кудись? 

    Люмін розуміє мене, я знаю. В нас різна ситуація. Але боляче однаково.

    Вона сумно посміхається, а я знову ледве стримую почуття. «Скажи щось!» 

    Чому я думаю про це? Хай мовчить, має повне право. Але ця тиша мене вбиває. Чи це прості слова, чи воно дійсно так?

   Дивишся на мене так проникливо, що мені стає не по собі. Та відвести погляд не можу. Все таки гарні в неї очі.

    Вона немов би говорить мені. Мовчить, та я знаю, про що вона думає. І вона знає, що її розумію. 

    Вона хоче, щоб я знову прийшов. Але навіщо? Знову набридати і робити собі болючіше? 

     Я хочу скинути її руку з себе, а вона все одно бере мою в свої. Такі теплі, мозолисті та сильні. Неочікувано для дівчини. В тебе мабуть такі самі, та твої рукавиці ніколи не сходять з рук.

     Я вагаюсь. Я не хочу все ускладнювати. Але так хочу побачити тебе знову. Ти будеш мовчати і робити вигляд, що тобі не цікаво… та хоча б останій раз.

 

 

    І ось я знову біля тебе. Небо вже темне, а ми ідемо в невідомому мені напрямку. Ти мабуть знову ідеш захищати Ліюе, а я просто розбарвлю твій шлях. Ти ж не проти? Звичайно проти, але ти це не скажеш.

    Про що я тобі розповідав? Я і не пам‘ятаю. Знову історію про Веннесу? Як завжди. Говорю, говорю, говорю… говорю…

 

    –Венті…

 

    …говорю? Ні, мовчу. Я не розумію. Це моя фантазія розігралася, чи ти справді…

    Я обертаюсь до тебе. А ти так ніжно дивишся на мене, як і промовив моє ім‘я.

    Клятий Якса. Ти жартуєш?! Спочатку не звертаєш на мене увагу, а тепер так любо дивишся на мене? 

    Я злюсь, дуже. Чому так сталося? Невже раніше зрозуміти не міг?

    А ти відводиш погляд. Тобі соромно? Ти жалієш про те, що заговорив, чи мовчав? 

    І мені знову хочеться плакати. Тільки від чого? Можливо я взагалі його не правильно зрозумів?

    Що мені робити? Підійти? Стояти? Тікати? 

    Я й сам не зрозумів, як опинився прямо перед тобою. 

    Хочу взяти за руку, обійняти, просто доторкнутися, тільки зверни на мене увагу. Ти так довго ігнорував мене, і зараз знову? Благаю, Сяо.

    І ти наче чуєш це. Не одразу, починаєш роздивляти моє обличчя. Повільно переводиш погляд з однієї щоки на іншу, далі дивишся на ніс і в кінці на вуста. 

    А я ні на що не звертаю увагу і тільки дивлюсь в твої очі. Як «бурштин» перетікає в «золото». Як твій, де що розгублений погляд блукає по моєму обличчю. А мій подих перехоплює, коли ти дивишся мені в очі. І бачу в них бажання і страх.

    Я просто рушаю вперед. Я пожалкую про це, я знаю. Та дай мені відчути цей момент, Сяо.

    Мабуть я все таки помилився. Про твій погляд, емоцію, бажання… А смак цього цілунку я не забуду ніколи. Хоч ми більше і не побачимось, я завжди буду пам‘ятати тебе і ці секунди…

 

 

    Я відходжу і відчуваю вологість на обличчі. І не помітив як сльози самі пройшлись по щоках. Дідько! Чому саме зараз?

    Я починаю витирати сіль і вибачатися перед тобою. Я не мав право це робити. Я все неправильно зрозумів. Мені шкода, що так вийшло.

    І знову це відчуття розпачу… знову терпкий присмак болю. А море це ще й і свобода. Штиль. Спокій.

    І ти як те море. Спокійний зовні, а всередині все палає від агонії. Чому так? Чому не ідеш? Чому дивишся на це ганебне намагання втримати емоції? 

    Ти торкаєшся мого плеча. Я затамовую подих. Повільно, трохи невпевнено проводиш рукою по плащу. Намагаюсь не звертати на табун мурах і просто вгадую, що буде далі.

    А ти різким порухом пригорнув мене до себе. Вже де що впевненіше кладеш руки на спину, голову притуляєш до коміра, майже до шиї, лиш тільки не мати зорового контакту.

    Та я вважаю, що навіть без цього, я б не зміг прочитати твої думки. Емоції накрили повністю, а схлипи перетворюються на плач, і я по типу тобі ховаю лице в твоїх плечах.    

    Руки несамовито обіймають їх, а коліна підкошуються. Я не знаю, що робити. Я не був готовий до такого розкладу подій. І ти також. Я знаю.

 

 

    Скільки ми так простояли? Не знаю. Мабуть сльози закінчились повністю і я просто ліниво схилив голову набік і дивлюсь на твоє волосся. Інколи поправляю не слухняне пасмо, а ти і не проти. Не відштовхуєш мене, не кажеш зупинитися. Ти просто мовчиш. Та ця тише не напружує. Кожен думає про себе  і задає питання «а що далі?» 

    Хочу щоб це не закінчувалось. Так і стояти в обіймах і гратися з твоїм волоссям. Місяць і досі освітлював наші фігури і можливо люди, які нас помічали не розуміли що відбувається, та зараз це останнє про що варто хвилюватися.

    Та цей момент, який і так затягнувся на довго, все ж має закінчитися. Дивитися в твої очі тепер було страшно. А якщо я побачу зневагу? Злість? А ще гірше — байдужість? Після того, що сталося я б мабуть не пережив, хах…

    І знову цей лагідний погляд. Мені не хочеться плакати, хочу говорити, обіймати, цілувати… та тільки, чого хочеш ти?

    

    –Пробач мені… 

 

    Знову опускаєш погляд. Тобі важко це промовляти? Я не виню тебе. Все ж, тобі справді шкода, я знаю.

    Повільним рухом кладу руки на твоє обличчя, щоб ти знову бачив мене, а не землю під ногами. Ти не пручаєшся, думаєш що говорити далі. 

    А я знову дивлюсь як бурштин в твоїх очах перетікає в золото. За цей час стали такими рідними.

 

    –…що зробив тобі боляче.

 

    Ти знову дивишся на мене. Так любо, так ніжно. Ти справді жалкуєш. За мовчання, за байдужість. Але чому ти вирішив це… оу…

    Люмін… вона знала. От ця дівка, ще отримає від мене. Через це вона була біля тебе? Через це. Хах, а я й не здогадувався. І не здогадався б. Завдяки їй я зараз тут. 

    Ех, треба буде віддячити. Колись. Якось. Та зараз це не головне. Головне зараз ти і твої слова.

    А я тільки посміхаюсь. Ні на що більш не спроможний. Та дай тільки трішки волі…

 

    І ти даєш.

 

   Солодкий смак на твоїх вустах схожий на мигдаль. Пам‘ятаю, колись ти сказав, що присмак мигдальний тофу схожий на сон. Ті жахливі тортури, що ти пережив, будучи під владою Архонта Вихорів не зробило тебе жахливою людиною, як ти себе вважаєш. 

    Хіба «чудовисько» може так акуратно притримувати когось під час поцілунку?

Хе-хе, колись я тебе це запитаю. Ти засоромишся, а я тільки весело посміхнусь. 

    Хіба «потвора» може так ласкаво дивитися на когось? Звичайно не зможе, потвора на то і потвора, а ти величний Якша, який захищає свій народ, свої землі і рідних йому людей. 

    А хіба «монстр» зможе говорити такі любі слова? Вибачитися — може бути краще багатьох лестливих слів. 

    А чи дасиш мені говорити ці слова тобі? Не заради розваги, а щиро. Готовий говорити тобі це кожного дня, годину, секунду. Адже я кохаю тебе. І ти мене також. Я знаю.

    А вітер має свій смак. Коли ти відчуваєш спокій на душі, тобі стає вільно і затишно, з цим і приходить нове почуття. Тобі не відомо хто чи що це. Та твоє серце робить важкі удари, неначе перед чимось важливим, неначе перед тією зустріччю, про яку ви так довго мріяли,хоча і бачитесь кожного дня. У кожного він свій, а в тебе…

 

    …море.

Категорія: Культові відеоігри Культові відеоігри, Відеогри жанру Action/RPG, Онлайн-гри | Додав: TheHana | Теги: Слеш флафф
Переглядів: 383 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Море
Завантаження...