menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 19.10.2021 в 21:58
Фанф прочитано: 537 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 2 відгуки
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Ой


19.10.2021, 21:58
— ЛЮМІІІІІІ!
— Хакх...
— Люмі, я тут!
Дівчина спробувала сфокусувати зір на її співрозмовниці та втамувати ритм серця. Як тільки "об'єкт" шуму було знайдено, вона з полегшенням видихнула, роблячи далі глибокі вдихи для нормалізування серцебиття.
— Ти в порядку? Все нормально? Ти довго не прокидалась. Я вже почала хвилюватись.
— Так, Паймон, звісно.
— Знову кошмари?
— Ні-ні-ні, просто вночі погано спала, а от коли сон нарешті мене здолав, виявилось, що вже час вставати.
Було неймовірно важко знову відправлятись у подорож. Голова вмикала раціо і постійно нагадувала про кінцеву ціль, та чим ближче був час прибуття, тим більше хололи руки.
У кожному новому місці знаходились люди, які захоплювались мандрівниками, їхніми пригодами і витримкою. Все нарікали на своє життя: "Ой, вам так пощастило всюди побувати, а мене рутинні обов'язки поглинули". Та ніхто не питає про причини подорожей. Цікавіше будувати для себе повітряні замки та жити під гаслом "а на тому боці і трава зеленіша". На тому боці була така само трава, на яку ти падав після чергового знесилюючого бою.
—Л Ю М І!
— А?
— Заходив той дядечко, який тут головний.
— Капітан?
— Ніііііі, після нього. Сказав, що ми скоро прибуваємо, і порадив тепліше вдягнутись: "Не просто так у Сніжної така назва, мухахаха!"
— Ага, добре. Дай мені хвилинку.
— Скажи, Люмін, ми ж друзі?
— Це ти до чого?
Крикнула дівчина, перевдягаючись за ширмою.
— Хмпф.
Паймон насупилась. Зрозумівши, яких неприємних обертів набирає ця ситуація, білявка висунула голову і додала:
— Звичайно друзі.
— Якщо це правда, то ти ж мені обов'язково розповіси, якщо з тобою буде щось не так?
— Звісно.
На цих словах дівчина кивнула, посміхнулась і повернулась до своєї справи.
 
— ПРИБУЛИИИИИИИ!!!
Корабель добряче струснуло, і він притулився бортом до берега. Люди, хапаючись за свої речі, хотіли пошвидше висипатись з палуби і знову кудись бігти. Вічно всі кудись поспішають. Та тут у плани подорожніх втрутилось сонце. Кожен, хто виходив з темної каюти, був засліплений спалахом світлової гранати.
Яскравий морозний ранок, з пухнастими кучугурами. На кожен твій крок сніжок під  ногами, буде відповідати звабливим "хрум хрум". Промінчики сонця перескакували з насипу на насип, які відбивали світло, мов купа діамантів.
Усі, хто виходили, просто мусили зупинитись на секунду, аби дати очам звикнути і роздивитись всю красу.
 
— Ваааааааааа!!!
— Ого.
— Як гааарно!!!
— Так, тут просто неймовірно.
— А нам такого понарозповідали!
— Паймон, зовнішність буває оманливою. Тут дуже красиво, на перший погляд...
— І все ж таки холодно. Брррр.
— І холодно. Нам треба бути обережними.
— Добре. Паймон запам'ятала!
Можливо, Паймон і пам'ятала про це загалом, але зараз інформація швидко вивітрилась у неї з голови, і мала полетіла вперед, не дивлячись по сторонах.
— Та що я щойно казала?! Зачекай!!!
Для решти людей був звичайний, жвавий, наповнений голосними звуками всіх приїжджих і працівників порту, день. Всі люди снували певною траєкторією, але тебе швидко викидало, якщо ти не знав їх ритму. Було легко загубитись і запанікувати.
Дівчина намагалась зрозуміти хоч щось у цій катавасії і втриматись, аби не збили з ніг. Мандрівниця шукала очима якийсь орієнтир.
Маленька рука лягла їй на плече.
— Я знаю, куди ми спершу підемо.
— Ой!
Дівчина здригнулась усім тілом.
— Паймон, я ж просила не тікати!!!
— Хі-хі-хі, ходімо вже. Тут неподалік є ринок, а отже і якісь ресторанчики, де Паймон нарешті зможе поїсти.
— Мда, Баал би позаздрила твоєму вічному бажанню набити шлунок.
— Не смійся наді мною!
— Добре, добре, йдемо. Нам справді варто перекусити і зібрати думки докупи.
На ринку дихалось легше, якщо можна так сказати. Бо взагалі запахи дуже сильно били у ніс. Та людей було менше, а шлях зрозуміліший. Ходи собі вздовж магазинчиків і роздивлюйся, а більшого ніхто і не вимагає. Хоча Паймон старалась за всіх. Підлітаючи до деяких прилавків двічі, заводячи розмови з продавцями, вона розпитувала звідки які товари, і що найсмачнішого можна поїсти. Куди ж без цього.
— Борщ!
— Борщ — це що таке?
— Як би вам так пояснити... Для мандрівників простіше сказати "червоний суп із великою кількістю різних інгредієнтів". Готується на засмажці з м'ясом. Словом, вартує один раз спробувати.
— Ваааааааа!
Бажаючи хоч якось підтримати ентузіазм, Паймон мандрівниця додала:
— Звучить цікаво. Ми можемо знайти якийсь заклад неподалік, де його готують?
— Та звісно, йдіть цим рядом, і на виході наштовхнетесь на невеличкий ресторанчик. Там недорого, і готують по-домашньому.
— Пішли скоріше!
Паймон почала тягну руку в напрямку, вказаному чоловіком.
— Йдемо, йдемо. Дякуємо і до побачення.
Докинула дівчина, вже на ходу, і вони побігли у вказаному напрямку.
 
— Ну коли, ну коли вже?!
— Ми сидимо тут щонайбільше п'ять хвилин.
— І що? Я вже дуууже хочу спробувати.
— Тобі щойно офіціантка розповіла, як складно приготувати цю страву. Нам і так пощастило, що її не розігрівають, а подають відразу з вогню.
Поки чекали на замовлення, довелось розглядати інтер'єр. Паймон засмучувала така перспектива, а от Мандрівниця скористалась можливістю обдумати майбутні події. Та вдалось тільки зважити минулі. Після Інадзуми всі рішення давались в рази складніше.
 
— Ваше замовлення.
— Ох, дякую.
— Нарешті! Зараз ми будемо їсти, зараз нас погодують!
Офіціантка відповіла усмішкою на такий дитячий захват.
— Смачного!
— Смачного, Люмі!
 
— Думаєш, я поведусь, що в тебе три пари підряд, собако сутула?!
— Натякаєш, що я шахраював?
— Я тобі це у вічі кажу, пес!
— Доведи, перш ніж розкидуватись такими словами. І перестань мені в обличчя своїми пальцями тикати.
За сусіднім столиком явно погода була гарячішою, ніж на вулиці. Офіціантка кинулась було розбороняти хлопців, та вже було запізно.
— Довести що, що ти чорт їбаний?
Глузливо сказав перший хлопець, а другий вже вставав, аби порівнятись з ним.
— Повтори.
— Ти все чув. Можемо вийти, якщо так руки чешуться.
На останню фразу послідувала красномовна відповідь кулаком по пилці. Потім ще раз. І ще раз. На четвертому разі вирішили зупинитись. Кулак хлопця схопили, відштовхнули, а потім, схопивши за одяг, перетягнули через весь стіл, та відкинули геть.
Паймон, хвилюючись за свою їжу, вже встигла відлетіти у бік, а от Мандрівниця оговталась від своїх роздумів останньої хвилини, і весь вміст тарілки опинився на ній. Вже після цього дівчина відскочила, зігріваючись пролитою на неї рідиною. 
— Люмі, вибач, я не подумала, що ти не встигнеш відійти.
— Все нормально.
Дівчина вже була готова втрутитись у цей конфлікт, як раптом біля вхідних дверей почулось:
— Це що за кавардак тут відбувається?!
Фраза була сказана непохитно, чітко. Усі почули, і всі процеси зупинились, але... голос-то був дитячий?
На арену вийшла дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, із рудим волоссям, туго заплетеним в дві косички.
— Невже з самого ранку пили?
Вона зупинилась біля двох чоловіків, що вже качались по підлозі, і... це змусило їх перестати товкти пики один одному.
— Те, що ви себе в поганому світлі виставляєте, нікого не цікавить, а от ганьбити заклад і нашу країну перед гостями – неприпустимо. Вирішуйте все на вулиці.
І ці двоє здорових, кремезних чоловіків встали, обтрусились і просто вийшли...
 
— Таню, як добре, що ти зайшла!
Ледь не плачучи налетіла офіціантка.
— Лідіє, що тут сталось?
— Як завжди, гра в карти.
— Ну то і вигнала би їх втришия!
— Я ж не ти...
— Оце вже точно.
— Ти зайшла за якимись продуктами?
— Ні, просто почула галас знадвору, і вирішила перевірити. Як виявилось, не дарма.
— Дуже!
— Пф, Люмі би з ними теж упоралась.
Всі дружно перевели погляд на Паймон, яка все ще літала вгорі з тарілкою борщу.
— Але ти дуже крута!
Офіціантку наче обухом по голові вдарили.
— Божечки, вибачте.
Робітниця почала метушитись, намагаючись якось прибрати сліди побоїща, а потім переключилась на Мандрівницю, відтираючи їй одяг.
— Тут тільки випрати допоможе. Мене Таня звати, до речі.
Дівчинка простягнула руку.
— Люмін.
— Якщо не проти, можемо піти до мене в гості. Я допоможу з одягом і погодую вас.
— Ого, оце нам щастить! Ще погодують. Я Паймон.
Дівчинка запитально подивилась.
— Вона мій друг і компаньйон у подорожах.
— То що, підете?
— Це було б чудово.
Через хвилину заклад спорожнів.
 
— Ти з ними так круто впоралась!!!
Все не заспокоювалась Паймон.
— Та це дрібниці.
— Ні, ти і справді молодець, не дивлячись на такий молодий вік.
— Я просто скористалась авторитетом брата. Але якби знала, що ти і сама можеш їм прочухана дати, то не втручалась би.
— Іноді краще вирішувати конфлікти словами, по собі знаю.
— От саме, що "іноді". Їм би не завадило і тріснути.
— Хахахахахах. Так а що стосовно твого брата?
— Довго пояснювати. Його багато хто знає, він багато кого знає, та й посада в нього якась дуже крута. Чесно, я сама не дуже в курсі, але на конфлікти з ним нариватись нема бажаючих.
— Когось це мені нагадало.
— Тому?
— Ага, точно його.
— Це ваш знайомий?
— Так. Теж довго пояснювати.
— Пощастило нам.
— Хм?
— Зараз вдома нікого, і ми зможемо спокійно привести твій одяг у порядок.
— А в тебе велика родина, виходить?
Запитання ховало у собі багато болю. Не дуже-то і хотілось почути на нього відповідь.
— Оооо так. Крім старшого брата, який, на жаль, дуже рідко буває вдома, є ще двоє молодших і сестричка. Ну і мама з татом, звичайно.
— Зрозуміло.
— Знаєш, я їх дуже люблю, але іноді їх легше любити на відстані. Тому зараз моя любов розквітає, як молодий бутончик. Мама з сестричкою в гостях, тато пішов у справах, а старший брат забрав двох молодших і повів на зимову рибалку. У нас є купа часу. Якщо ти не проти, розповіси мені щось про свої пригоди?
— Без питань.
— Ти вже в багатьох країнах побувала?
— У трьох, але до кожної із них є своя історія.
У будинку було затишно і тепло. З першого погляду було зрозуміло, що він замалий для такої кількості людей, і що Таня недарма цінує моменти самотності, але... При всьому цьому, навіть не бачивши жителів, Мандрівниця не відчувала у ньому ворожості. Все було по-домашньому. Важко пояснити словами ті відчуття, але у кожного в житті є такі моменти, коли не приходиш в гості, а повертаєшся до себе.
Люмін сиділа біля каміну, накрившись ковдрою, і відігрівалась, а Паймон все ще не могла вирішити, яка страва цього регіону займе перше місце у її шлунку та серці.
— Так, ну з твоїми речами я закінчила. Вони вже сохнуть. Якщо не проти, я дам тобі одну з маминих суконь?
— Та це вона має не бути проти.
— Тоді домовились. Не сидіти ж тобі так увесь час.
— Дякую.
— Я буду готувати вечерю, не хочеш допомогти? Це дуже копіткий процес, зготувати на всіх.
— Залюбки.
— О, придумала. Якщо ми вже готуємо разом, то ти можеш навчити мене чомусь новому, і на столі сьогодні буде екзотична вечеря.
— Ні, ні, ні, Паймон не згодна. Ми вже наїлись того всього, я хочу ще вашої кухні, поки ми тут.
— Нуу, тоді п'ятдесят на п'ятдесят.
— Згода.
 
 З кожною миттю серце здавлювало все сильніше.
"Знаю, Паймон, я обіцяла поділитись, якщо мені буде погано, але боюсь, що ти не зрозумієш."
Всі ці такі знайомі процеси викликали неабиякий захват і щем у грудях Мандрівниці, бо тут вони асоціювались зі словом "родина". Найкращі кухні та найпрофесійніші кухарі Тейвату не стояли і поряд із сьогоднішньою вечерею.
"Пробач мені, Сян Лін."
Скоро все було зготовано і накрито на стіл.
— Певно, в тебе постійно так. Таке життя.
— Яке?
— Переїздити з місця на місце, зустрічати нових людей, елементарно, куштувати нові страви. Для мене ж і рисові кульки в новинку.
"Знову одне і те ж."
— Та знаєш, я не скаржусь. Не думаю, що всі мандрують з доброго дива. Може, комусь просто немає де зупинитись.
"Мені."
— Коли брати підростуть, та і я теж, хіхіхі, то ще буде можливість помандрувати.
Вперше за це коротке життя в новому світі хтось не сприймав її подорожі як належне.
— Я візьму тебе з собою, коли підростеш. Якщо схочеш.
—Угу.
 
— Таню, ми вдома!
Почулось голосно з коридору, і їх розмову було перервано.
— Таню, Таню!!!
—Таню, Таню, Таню!!!
До кімнати забігли два хлопчики. Один, на вигляд, років семи, а другий трохи менший. Схожі, як дві краплі води. Єдина різниця — колір волосся. У меншого воно було темнішим, каштановим.
— Ми з ким домовлялись взуття знімати при вході?!
Ще раз гримнуло з коридору, але вже в порожнечу. Діти, один поперед одного, хотіли вразити своєю розповіддю сестру. Єдине, що збило малечу — це присутність у кімнаті незнайомої людини.
Кімнату заповнила тиша. Усі чекали, поки хтось з дітей першим лусне і засипле гостю питаннями. Не витримала Паймон.
— Ееееееееее!!!!
Вона почала тицяти пальцем у старшого хлопчика.
— Я тебе точно знаю! Ти ж молодший брат Чайльда!
На цих словах до кімнати увійшла людина, про яку йшла мова. А Тавкр нарешті не витримав і підбіг до Мандрівниці, обійнявши її.
— Люмін, як я радий, що ти приїхала. Підемо разом грати?
 
Ой леле, якщо й  існують у світі незручні ситуації, то ця була їх королевою.
Чайльд, як вкопаний, стояв біля входу, тримаючи на гаку три здоровезні спіймані рибини.
— То ви знайомі?
Розпочала Таня, і крига скресла.
— А, так, ми зустрічались з Чайльдом в Лі Юе... По роботі. Адже так, Чайльд? Хахаха. Скажи вже що-небудь.
— Ага, вона мій партнер…  В одній справі. Нічого особливого.
— Оце, виявляється, світ тісний!
Спеснула в долоні Таня.
— Люмін обіцяла приїхати і погуляти зі мною.
— Та я не думав, що вона наважиться зробити це настільки скоро. Після останніх подій.
— Довелось.
— То...
Тарталья нарешті пройшов у кімнату.
— Лишаєшся з нами на вечерю?
— Напевно.
— Що означає "напевно"?
Перервала Таня.
— На вечерю і на ніч! І це не обговорюється. Я знайду місце. Завдяки Люмін у нас сьогодні буде прекрасна їжа.
— Нічого такого.
— Вона допомогла це все приготувати, і навчила мене новим рецептам. Ми маємо якось віддячити.
"Та це ж ти мені допомагаєш."
— Це вона вміє.
На цих словах Чайльд пішов у напрямку кухні.
— Розберусь із рибою.
Докинув він.
— Тільки не довго. Батьки скоро мають прийти, тоді сядемо вечеряти.
Мандрівниця побігла за хлопцем.
— Якщо хочеш, я піду.
— Ні, не потрібно, я...
Він не встиг договорити, бо до їх компанії доєднався Тавкр.
— Пішли, пішли зі мною, поки є час, я покажу тобі всі свої скарби.
І так їм не вдалось схрестити мечі знову.
 
Скоро будинок повністю сповнився галасу. Уся родина зібралась разом. Чесно кажучи, це було неможливо. Всі говорили про щось своє і один з одним. Якісь теми піднімалися, якісь були пропущені повз вуха. Але кожен, кожен хотів вхопити шматочок Мандрівниці, поговорити з нею про далекі береги і особисті таємниці. Всім було цікаво дізнатись нове і розповісти своє. Голова йшла обертом навіть у Паймон, яка цього вечора теж була у центрі уваги у дітей. Вони зібрались півколом і залюбки слухали історії про її пригоди. Та за цією плутаниною, гамузом слів і емоцій відчувалась справжня любов. Навіть найменша донечка просто лежала, з цікавістю роздивляючись усе навколо. Ніщо не змушувало її хвилюватись і плакати.
За цим всім Чайльд також обріс новим амплуа. За тим, як він приділяв увагу кожному з менших і няньчив дитину, аж ніяк не приховувався передвісник Фатуї.
Зрештою, всі все ж таки сіли за стіл. Нічого не змінилось. Спочатку малеча билась за стілець поряд із Люмін, а потім всі почали нахвалювати нові страви. Аж так, що до кінця вечері Мандрівниця сиділа червона, як помідор.
Опісля, до миття посуду її не допустили і змусили відпочивати.
Стіл було прибрано, всі зайняли свої глядацькі місця, посадивши Люмін у почесне крісло, і вже дійсно почали слухати казки про пригоди з її життя. Було вражаюче, утомливо і заспокійливо. Через пару годин сон здолав дітей і Паймон.
— А мої історії вони так не слухають.
— Ти не вмієш цікаво розповідати, любий.
Мати поцілувала Чайльда у щоку і забрала в нього найменшу Наталю. Таня допомогла братам дійти до ліжечок. Будинок готувався до сну, а Мандрівниця сиділа з незрозумілими почуттями, що переповнювали її зсередини.
— Не хочеш піти прогулятись?
— Зараз?
— Мені здалось, тобі потрібно. Не вистачає повітря. Я знайду, що накинути, не хвилюйся.
— Ходімо, зайвим точно не буде.
— І не боїшся йти зі мною?
— Сьогодні — ні. Пайм... Ой, забула, що вже спить.
— Не думав, що вона може хоч щось без тебе робити.
— Ми ж не сіамські близнючки. Не ображай її.
— Добре-добре.
Хлопець подав пальто, рукавички та шапку.
— Це мамині, але не думаю, що вона буде проти.
— Таня теж так казала, коли давала мені сукню.
— Значить, це правда. Пішли.
 
Сніг хрумкотів під ногами. На вулиці і справді ставало трохи легше. Жар перестав так сильно пожирати душу і тіло. Вночі було ще гарніше. Якщо день забиває все своїм сяйвом, то ніч дає час на роздуми.
 
— Я знаю, що ти відчуваєш.
— Не знаєш.
— Тобі страшно і самотньо. Мені було так само, коли я їхав в Лі Юе.
— Тобі?!
— Що це має означати? Я теж не хотів залишати родину.
— І до чого тут мої емоції? Ти знав, що залишаєш їх вдома і все буде в порядку. І в Лі Юе ти їхав не сам.
— "Всі проблеми світу не лягли на мої плечі" — ось що ти хочеш сказати?
— Неправильно так думати, я знаю. У кожного є свій біль.
— Думай, якщо тобі стає легше від цього. Дозволяй собі думати про свої проблеми, і вважати їх найболючішими і найстрашнішими у всьому світі.
— Не впевнена, що це допоможе.
— Я чув. Чув про події в Інадзумі. Це тебе ще більше збило?
— В якому сенсі?
— Баал виявилась не схожою на Архонтів, яких ти зустрічала до цього.
— То й що. Все одно все закінчилось на мою користь.
— Але тепер ти знаєш про інший бік "пригод", коли все йде не за планом і закінчується вдало...  не для всіх.
— Та що ти можеш знати? Тебе там навіть не було.
— Знаю, що тепер ти боїшся не тільки не знайти брата, а і того, що до цього часу можеш сама не витримати.
"Я... Цього боюсь?"
Ці слова розставили всі крапки над і.
"Невже після Інадзуми мене сковував такий страх?"
На секунду все перед очима поплило, а земля пішла з-під ніг.
— Агов, все добре?
Схвильовано заговорив хлопець.
— Так. Напевно так.
— Я не хотів тебе налякати чи образити, просто знаю це відчуття. Відчуття страху, перед чимось невідомим і більшим, ніж ти сам. Ще тоді, в Лі Юе — пам'ятаєш, що ти мені сказала?
— Після того, як Моракс віддав свою силу?
— Ага. "Невже тобі не образливо, що нас поставили в ніщо і грали, як пішаками?!" Спочатку я і справді не звернув на це увагу, а потім почав все більше задумуватись. Доходити до усвідомлення. Ставив перед собою запитання: "Наскільки моя роль насправді значуща у цій грі? Чи я головний герой? Або через мою смерть теж можна переступити та піти далі?" І от вмерла Сеньйора. Тому, перебуваючи тут, зараз, постійно із цими думками, я тобі вдячний за те, що ти посіяла тоді, і розумію тебе.
— Давай ще трошки просто ось так погуляємо.
— Звісно.
"Ким би ми не стали завтра одне для одного, зараз ти підібрав потрібні слова"
Категорія: Культові відеоігри Культові відеоігри, Відеогри жанру Action/RPG, Онлайн-гри | Додав: PrettyFungus
Переглядів: 537 | Завантажень: 0 | Коментарі: 2 | Оцінка: 4.0/1

Всього коментарів: 2
"Чи я головний герой?"- головний герой прямо перед тобою giggling
Доволі гарно вийшло і цікаво описано wink

849
Дякую за відгук)
Виявляється це безмежно приємно читати коментарі)))
0
avatar
Ой
Завантаження...