menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 22.03.2022 в 00:17
Фанф прочитано: 718 раз
Час прочитання:
Категорія: Онлайн-гри
До фанфіку залишено: 1 відгук
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Він знав свою згубу


22.03.2022, 00:17

 Кейі нічого не снилося. Зовсім нічого. Він говорив так. Бо ж духу не вистачило б та сміливості сказати, що коли йому “нічого не сниться”, в мареві серед полум’я він бачить свою смерть, відчай і найгірші страждання. Вони дивляться на нього очима кольору свіжої крові і спалюють вогняними локонами.  Вони шепочуть його ім’я ледве чутно. І кожної ночі він згорає в кожному можливому сенсі. Бо його згуба, його смерть є однією людиною. Людиною котру він бачить щодня виключно за своєї ініціативи. 

 Щоб загасити в собі те полум’я, що його роз’їдало, спалювало зсередини весь час, цієї ночі він прокинувся і шмигнув на вулицю. Нестерпно стало рівно в той момент, коли вогонь оточив його. Чітко і точно ж бо цілився в його серце, вириваючи своїми ж руками. Руками в тих чортових рукавичках, мов не бажаючи забруднитися об його тіло і чорну-чорну душу, що давно через далеко не одну рану кровоточила на його ж серце, фарбуючи в той же колір бруду, брехні і всякої кривди. 

 Кейя опустився на поріг свого ж дому як безхатько. В одній тільки сорочці та не зважаючи на плачевний стан своєї зачіски. На люди він би так не з’явився, але зараз було явно не до того, щоб вишукувати одяг для кількох хвилин щоб провітрити голову. Чесно, Кейя бажав, щоб йому справді нічого не снилося, замість гріховної близькості з тим, хто спалив би його за подібне живцем фізично, а не більш духовно. Місто свободи, тим часом, догорало останніми вогнями. Таверна ще працювала, тому п’яниці додому поки не збиралися. А так і не було кому сновигати вулицями. Хоч навіть якщо й хтось би ходив та ще й по тій забутій всіма вулиці, де поселився капітан кавалерії, щоб якомога далі від міського шуму, навряд хтось би питав щось лишнє в місті свободи. Якщо Кейя сидів під своїм домом - на це була своя причина і повне його право.  

 Він стомлено видихнув. Спати далі ? Та нізащо! Єдина і не зовсім здорова ідея, ще раз піти на спалення живцем, давно виникла в його стомленій голові. Він переживав це раз за разом після зустрічі зі своєю згубою і ладен був пережити ще раз, щоб повернутися до реальності. Тому спохопився повернутися в будинок. Його неохайно скинутий одяг, що складався з вельми великої кількості деталей, був майже миттєво зібраний, щоб в подальшому знову опинитися на тілі. Багацько і ще трохи тканини різних розмірів та кольорів, сережка, накидка з хутра… Все по черзі і безпомилково. Як ритуал, вже давно вивчений напам’ять та відточений до ідеалу. 

 Наступним етапом було просто вийти на таку ж знайому і заучену напам’ять вулицю, та пройти по ній тим же шляхом, що і багацько разів до цього. Кейя не роздивлявся навколишні краєвиди, йому це було ні до чого. Без того знав досконало, що та за кущ, а де найближча лавочка, щоб відпочити. Він все ще перебував мов уві сні. Та мара його ще досі не покинула . Перед очима змучений розум малював ті локони та очі. Кейя міг сказати, що навіть відчував запах диму та тих квітів, що він збирав у лісі для свого тоді іще брата. Назву абсолютно забув ще десь тоді, коли вперше подарував їх, а у відповідь отримав тільки одну лілію каллу, бо більше не знайшлося. Але він був би радий і одній пелюстці, лиш тільки щоб з його рук. Та то було так давно, що Кейя мало міг згадати крім тих квітів і усмішки. Теплої-теплої. Вона завжди віднімала у нього пам’ять та нормальне мислення. Напевне, Кейя до того часу жалів, що так тоді в тім і не признався. Не встиг. 

 Невдовзі перед очима замайоріла пишна таверна. Без всяких там очікувань Кейя зайшов всередину, в гомін ,постукування келихів, звук веселих розмов, нерозбірливий гам, шум, гуркіт і тисячі запахів. Не завжди приємних. Майже ніхто і не помітив його приходу. Тільки один погляд серед сотні можливих прибив його до дверей на одну секунду. Полум’я поразило в саме серце, скувало рух. Кейя справді завмер на секунду, перш ніж пройти далі, прямо на зустріч цьому живому шуму, що і йому нагадав про те, що і сам є живим. Якби ж він знав, що це означає… Його життя залишилось десь на березі того червоного океану, безкраїх полум’яних хвиль, на горизонті поруч з розпашілим вечірнім сонцем. Десь там, на відстані ямочок на щоках, межуючи з м’якою стрічкою рожевих губ. Кейя нарешті усівся на стільці перед барною стійкою. 

- Доброго вечора, майстер Ділюк. Чи можу я просити кухоль вашого найкращого вина? - підняв погляд, пронизуючи в саму душу. Хоча, йому було ще далеко до  того, що він бачив у відповідь. Його вкотре спалили. Якщо й ні, то явно обпекли. 

- Цікаво, чи буде у вас достатньо коштів, щоб заплатити за моє вино. Наразі я можу запропонувати тільки виноградний сік. 

- Сумніваєтеся в можливості капітана кавалерії розплатитися? 

- Мене не цікавить ваша посада. Куди більш справді цікаві фінансові можливості, оскільки в іншому випадку ви дещо помилилися і прийшли не в те місце. Банк знаходиться не те, що просто не тут. Буквально у іншому місті. Туди я б і порадив звернутися задля позик, щоб залізти в борги, - його напускна серйозність і холод одночасно викликали і усмішку і біль. Кейя залився сміхом. 

- Я більш ніж впевнений у тому, що абсолютно не помилився і обрав для своїх цілей і бажань правильне місце. А ви можете так і важливого клієнта втратити, якщо будете таким похмурим, майстер Ділюк. Гостей потрібно приймати з усмішкою і не відправляти їх куди подалі від вашого закладу. візьміть собі за приклад “ Котячий хвіст”. Неймовірний персонал. Одна чудова дама звідти усміхалася мені весь час і не відмовляла ні в одному замовленні. Врешті це ж ваша робота. 

- І моя таверна. Здається, потрібно зробити тут чорний список людей, що дозволяють собі надто багато, - той же холод і їдкі слова. Але все ж його замовлення йому принесли. Можна сказати, свого добився. З величезним задоволенням Кейя хотів було випити своє вино, але одразу ж зрозумів, що над ним знущаються. Виноградний сік, що подали замість алкоголю розчарував. Хоча, з якоїсь із сторін це було очікувано, але таки розчарувало. На стілець поруч присіла знайома фігура. Хороший співбесідник, хоча, скоріш та, з ким можна помовчати і з ким можна випити за компанію. Розарія. Монахиня. Але Кейя знав про неї трохи більше. А вона про нього. Взаємне мовчання було тим, що зв’язувало їх і тим, що згладжувало гострі кути в їх відносинах, на котрі іони раз за разом натикалися в спілкуванні. 

- Капітан Кейя знову не заслужив чогось більшого ніж виноградний сік? Це зрозуміло по виразу твого обличчя. 

- Це несправедливо, - виніс він свій вирок, все з тією ж усмішкою на губах. Розарія знизала плечима, мовляв вона ніяк не допоможе. В той же час, мов спеціально, підняла свій кухоль і допила те, що в ньому було. І Кейя підозрював, що це аж ніяк не виноградний сік. 

 Цей вечір в дещо рідній обстановці, враховуючи, скільки разів Кейя проводив в цій таверні свій час, минув особливо швидко. Навіть незважаючи на те, що алкоголь йому спробувати так і не довелося. Але, навіть після закриття таверни, коли всі вже розійшлися, Кейя стояв під таверною. Очікував, коли Ділюк вийде. І він вийшов. Помітив його, але довго погляд не затримав. Мов яке йому діло. А Кейя йшов за ним, наче тінь. Він розумів, що вже не може. Він втомився бути спаленим кожною своєю надією, кожною мрією. Хотів просто поговорити, частково скинути з себе ношу, якщо на це заслуговує. Хотів бути спаленим живцем. Інакше ніяк не пояснити те, що він ліз на рожон. Ділюк зупинився перед дверима винокурні, та різко розвернувся. Його силует в темноті, навіть ледве видний, був прекрасним, статним. Як він сам. Аристократичний, високий, широкоплечий...
- Забирайся. - Кейя розумів, що навряд чи пройде непоміченим. Тому, врешті, перестав ховатися за кожним кущем. 

- Виженеш мене ? Щоб я так пізно один повертався додому? Не боїшся, що мене вкрадуть? Зовсім мене не жаль? - Кейя підходив все ближче. 

- Ти стежив за мною від самої таверни. З якою ціллю? - Ділюк був роздратований. Це видавав його голос і нахмурені брови. 

- Я просто хочу поговорити.

- Ага, тобто не збираєшся здавати детальний план мого переміщення своїм людям? 

- Що? - Кейб збили з пантелику. Від здивування його єдине( як те всі вважали) око було широко відкрите і ще десь з пів хвилини він не міг промовити й слова. Тобто, його справді настільки вважали зрадником, підлою людиною, що могла вчинити так ганебно. Однак, Кейя мін розмути ці підозри. Але в той же час і зовсім не розумів. 

- Ти вважаєш мене таким… - Ділюку здалося тепер, що він й справді сказав щось лишнє. Але він продовжив, перш ніж задумався. 

- А чого ще можна очікувати від зрадника? Підстилки чужої країни. Ти, однак, зручно влаштувався. Можеш здати їм все, включно з іменами кожного офіцера Ордо Фавоніус. 

- Ти справді такої думки? Тоді, чому ж я ще досі це не зробив? 

- А звідки мені знати? Може й зробив. Мені треба весь час готуватися до твоєї зради. Ще однієї. Тому забирайся звідси, - звучало ще більш розлючено і твердо, - Зараз же. Зникни. 

- Ділюк… - Кейя ледве підійшов до нього, зі зневірою і німим проханням пояснити всі свої слова. Він вже втомився бути зрадником, бути тим, кого знову і знову кидають напризволяще, створюючи ілюзію вибору того чи іншого життя. Він втомився бути винним. Втомився помирати уві сні від цих рук. 

- Забирайся! - вкотре повторили йому. В руках Ділюка матеріалізувався меч. 

Спочатку Кейя розгубився. Злякався. Завмер. На нього не вперше направили меч. Рішуче і в пориві злості. І знову він це спровокував. Але вирішив зустрітися зі своїм страхом віч на віч. Він стояв на відстані витягнутої руки. Полум'яний і неймовірний. Дивився на нього, хотів убити. Тримав руках свій меч. І в ідеально чистому лезі Кейя бачив відображення свого розпачу на обличчі. 

- Ти ладен навіть взятися за зброю, щоб вигнати мене? Настільки я вже недостойний навіть розмови з тобою?  

- Кейя, - звучало твердо, з натяком, що з ним ніхто не жартує.

- Я розчарований. Всі ці роки я вважав, що можу підступити до тебе ближче, вкотре попросити прощення. І я робив це. Робив кожного разу. Але ти скажи мені: чим я це заслужив ? 

- Кейя, я не хочу це вислуховувати, - відчай бив через край. 

- Але ти вислухаєш. Від самого початку до кінця. Я, чорт забирай, все життя присвятив тобі. Тобі! Я жив тим, що може колись поверну тебе.  Я ніколи не бажав бути тим, ким я є. Я хотів зрозуміти твоє горе, я старався, я ніколи не звинувачував тебе ні в чому. Жодного разу. Ти ж бо втратив дорогу людину. Ти пережив дещо неймовірне. Але, Ділюк, ти занадто присвятив себе цьому. Ти прив’язаний обіцянкою батьку захищати це чортове місто, яке мов тримає тебе в заручниках. Більш того, ти прив’язаний до мети свого батька. Ти ладен зробити, що завгодно втіливши всі його цілі та бажання. Але чого ти сам хочеш? Ти жив мов тільки у своїх проблемах, в той же час відгородившись від усіх… 

- Через тебе. 

- Що?

- Ти відняв у мене будь-яку довіру до людей. Ти був найважливішою людиною для мене, а потім… зробив те, що зробив. 

- А, що я зробив? Признався в тому, що мене кинули напризволяще? Ти не знаєш, ні разу не цікавився, чи справді я хоч раз комусь доповів інформацію про це місто. Ти поняття не маєш…

- Дай одну відповідь. Коли прийде час, на чиїй стороні ти збираєшся бути? - Кейя завмер. Його мов не чули. Не чули його каяття, не відчували тих його старань викликати почуття провини. Він дивився на Ділюка мов той справді щойно пронизує його своїм мечем. 

- На твоїй, - це було навіть занадто тихо, - Ти хіба міг сумніватися? Міг наставити на мене свій меч? 

- Кейя, я не хотів тебе вбивати, - дещо роздратовано, але все ще з надією заспокоїти вогонь, що розбушувався далеко не в ньому. 

- Ти вже, - Ділюк відсахнувся. Може, вперше він почув Кейю. Потрібно було продовжувати, якщо він не хотів, щоб ця розмова залишила їм тільки більше ран. 

- Ти вже вбив мене тоді. Після свого батька. Ти не питав, на чиїй я стороні. Та я б, напевне, і не зміг би підібрати тоді слів. Адже це б означало, що ти мені не довіряєш. Я не встиг сказати тобі, що ти є моя сторона, ти є моє життя. Але ж бо був майже впевнений в взаємності.  Я не встиг тоді нічого тобі сказати, перш ніж ти вбив мене. Після того як ти замахнувся на мене своїм мечем, я перестав існувати. Ти спалив мене, винищив вщент. Я став попелом. Я більше ніколи з того часу не відчував, що я живий. Але проблеми ж бо були тільки в тебе. Я хотів тебе розуміти і підтримувати, але взаємності так і не добився, - Кейя більше не міг дивитися в полум'яні очі. Він тільки і встиг засікти розгубленість. 

- Тепер можеш спалити мене ще раз і спати спокійно.  Ніхто більш не зможе нікому видати жодної з таємниць цього міста. Головне зло буде поборене, а ти знову вийдеш героєм. Убий і заяви в Ордо Фавоніус, що я проклятий зрадник і я… - Кейя відчув те тепло, що не відчував уже багато років. Те, про, що він забув і не міг навіть мріяти. Ділюк сплив його. Його смиренно готового до смерті. Спалив вкотре. Але не так. Не так, як він очікував. Цей вогонь поглинув його своїми обіймами. Кейя жадав відчути біль. напевне, вмирати від меча було боляче. Хоча, може він би й не відчув мить, коли йому відсікають голову і все би перервалося миттєво. Ні, на те не був згоден. Якщо вже вмирати то так, щоб відкупити цією смертю всі страждання, що він подарував сам того не воліючи. 

 Однак, було боляче і від того, що його не вбили. Цей порив полум’я в його сторону був не болючим і безжалісним. Скоріш теплим, як вогнище в каміні в далекому дитинстві, коли Ділюк сидів поруч, коли не було чого просити вибачення і не було чому жалкувати. Хоча, лише на перший погляд. Але він тоді був ще таким юним, що й не міг зрозуміти цілком і повністю, що ж за ноша лежить на його плечах. 

- Ти все ще стараєшся бути таким як твій батько ? Прийняти мене, як це зробив він? - Кейя стояв насторожено, з опущеними руками. Мов йому було неприємне те, що відбувається. 

- Кейя…,- Ділюк прошепотів кудись в кого плече. 

- Будь зі мною ти, ким ти є, а не “ Ділюком, що хоче стати тим, ким його бачив батько”, - Кейя майже благав. 

- Якби ж я знав, хто я є…Я вже зовсім заплутався. Якщо це не я, то хто тоді? Якщо це не мої бажання, то чиї? 

- Чорт забирай…- Кейя відштовхнув його від себе дещо грубо, - Може мені показати хто ти є насправді? Мені розбиратися в твоїх почуттях? - Ділюк виглядав розгублено. Опустивши погляд, він не міг підібрати слів, насправді задумуючись над тим, що він думає, чого він бажає. Не так, як буде правильно, не так, як хотів би його батько. Кейя лютував, палав насправді він, а не Ділюк, хоч то була і не його стихія. Тому в його руках вогонь був куди більш хаотичним, неконтрольованим і небезпечним. Він погано ним володів, на відміну від свого рідного леду. Врешті не витримав роздумів Ділюка, у якого, здається, слів так і не знайшлося. Один крок і Кейя опинився так близько, але погляд на нього так і не підняли. Він думав не довго. Напевне, це вело до тотальних наслідків, але пробачити собі ще раз те, що він знову втратить таку можливість Кейя не міг. Запустивши руку точно в полум’я червоних локонів, він приблизився ще дужче і, врешті, м’яко поцілував. Кейя очікував всього. Очікував, що його відштовхнуть, але сподівався, що Ділюк відповість. І він відповів. З затримкою в одну-дві секунди, але відповів, зливаючись в поцілунку. Можливо, вперше за довгий час по-своєму бажанню і не думаючи про чиюсь похвалу. Коротка мить, що зблизила їх як ніколи. Оголила душі, їх бажання. Ті сокровенні, що кожен по своїй причині тримав так глибоко в собі. Їх перший поцілунок був з присмаком відчаю, жалю, болі. З відчуттям гарячих сліз на щоках і з запахом тих вечорів, що в дитинстві вони проводили разом. Вони цілувалися і цілувалися. Вразливі, поранені один одним і вже давно декілька раз вбиті своїми ж руками, що допомогли накинути один одному петлю на шию. Кожному свою. Кейя хотів розчинитися в цьому поцілунку, розтанути на губах, залишившись примарною згадкою. Йому хотілося вивести на цих губах свої ініціали, мов знак присвоєння. 

Категорія: Онлайн-гри Онлайн-гри | Додав: кава
Переглядів: 718 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Оцінка: 5.0/4
Ставлення автора до критики: Обережне
Всього коментарів: 1
Вийшло чудово. Описи почуттів вийшли чудовими що і сам починаєш переживати подібне разом з героями. Молодець! Продовжуй в тому ж дусі happy

avatar
Він знав свою згубу
Завантаження...