menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 03.03.2022 в 13:51
Фанф прочитано: 843 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

долина вітряних айстр


03.03.2022, 13:51
вітряна айстра росте там, де вітер несе життя більше, ніж крапля річкової води. де кіноварні пелюстки дають побачити вітер. тоді чим вони відрізняються від сесилій? — радістю.

сесилії самотні, відірвані від світу, а айстри виливають солодкий запах радості в бурхливе повітря.

він стверджував, що його кров чужа для цієї землі, але це не завадило її вбратися густим чорнилом у затихлі вітряні квіти не такого ж кольору.

***


— якби ти народився в інадзумі, ти був би зовсім іншим?

питання впало на його плечі майже забутим смутком, але іншої гри слів від лізи не уявиш.

— ні. я й так зовсім інший, — пилюка обсипалася на голосі, як і на книгах під пальцями хлопця.
— ти маєш рацію, але ти не чужий тут, тома.
— мама так само стверджувала, але користі від її впевненості не було.

стілець скрипнув під рухами жінки, а величезна обкладинка зачинила старі сторінки книги, змушуючи тому обміркувати свою репліку з обережністю.

— хто в тебе вселив песимізм?
— швидше меланхоліка.
— тобі не личить.
— я знаю…

зелений колір очей осяяло яскраве проміння сонця з товстого скла вікна. вона читала його, як всі свої рукописи в закритій секції, і зараз прицілила в потрібну точку, змушуючи пригадати того самого меланхоліка.

***


йому став цікавим цей тендітний і юний плід життя. хлопець із теплим і сяючим навколо себе повітрям. здавалося, ця теплота розігнала довгі тіні гілок.

кров нещадно витікала з порізу. о, так у нього таки є ознаки живості? якось і плювати було на рану, подаровану магом безодні. варті не вперше отримувати колючі слова від народу.

якби не з’явився він… не маючи навіть ока бога, набрався хоробрості прогнати ворога. хранитель гілки осів на траві, не бажав побачити нічого, окрім вічного спокою. якби ж то…

— гей, не засинайте! — тома крикнув, впавши на коліна біля тіла.

бачилася вона і білі лілії, справжнє пливе небесне море. о, то він ще й сни може бачити?

коли безпристрасний жах повернувся, плече стиснув шматок тканини, а чужорідне тепло пурхало на обличчі.

не згаслі блакитні очі кинулися в окреслене позаду сонцем обличчя. а, це не сонце – це кудлаті пасма волосся.

— ви в порядку? — найгірше питання, яке зміг придумати тома. в занепокоєнні він хотів намацати, що за вкрай дивна особа перед ним, наче темне нічне небо.
— так, — кинув той собі, дивлячись крізь зелені очі.

зелень – життя. десь він уже таке зустрічав.

незнайомець підірвався і пішов, залишивши по собі лише розбризгану червону кров на рослинах вітряних айстр, наче ранкову росу.

тома не зробив нічого. долоні, що застигли в повітрі, охолоджував вологий вітер.

***


дика руда лисичка тицялася мокрим носиком у пальці людини, що виявила до неї доброту. усмішка стрибала на його обличчі, не хотіла залишатися.

нагодуй пару разів маленьку тварину і вона вважатиме тебе другом, без осудів і огидного погляду. тома цінує такі прості стосунки найбільше. тільки от із людьми таке геть-чисто не підходить.

світловолосий хлопець прогулювався стежкою в долині вітрів, не затримуючи уваги ні на чомусь конкретному, крім кінчиків чубчика, що б’ють в обличчя, від подихів вітру.

символ героїні мондштадту змусив поставити собі запитання: чи довго дерево простоїть тут? чи не знищить ерозія та його?

поки ніхто не бачив, він завжди сідав на трав’янистій землі з величезним корінням під рукою. але сьогодні до нього прийшов глядач.

чоловік притулився спиною до міцного ствобуру дерева, явно бажаючи влитися під кору. опустив голову до плечей.

тома порахував, що його присутність пофарбує самотність незнайомця, що сховався в тіні. він звично сів між квітів з крутими пелюстками, дика лисичка послідувала прикладу, не намагаючись втекти.

начебто далі від чоловіка, але й зовсім поряд. його важке дихання переливалося з пошепками сили анемо.

чужий не мав наміру підійти чи заговорити. у нього не викликало це потреби. озирнувся на спину блондина від сили разів зо два.

людей не цікавили тіні за ними, їх не видно, вони не відчуваються і не говорять. не скажуть про минулий час або приховану небезпеку.

на третій день їхніх примарних зустрічей чужинець сів поруч у дистанцію витягнутої руки. тома оглянув дивакуваті шати зі смішним коміром плаща. а за ним все також пішла лисичка, та ще й друга привела такого бурого.

— на кого ви чекаєте третій день поспіль? — розрізав тишу тома.
— нікого, — не замислюючись, відповів. не було чого думати. вона все одно не прийде сюди до нього. — що саме приводить мешканця мондштадта до самотньої долини?

тома, обіймаючи себе під колінами, дивився на глибоку зірку на грудях. вона щось означала. проліски променів сонця просочувалися з щільного листя, кидаючи плями на тіла, що сидять.

він глянув на смертного. здавалося, в цих очах поміщаються густі ліси зі свіжістю після літнього дощу.

— що й вас — вітер.

***


не те щоб тома був гулящою душею, як відомий бард у місті, але коротка прогулянка допомагала розслабитися. бути спільним другом для всіх не із простих завдань. доведи свою корисність і на тебе скинуть усі обов’язки, як це сталося з джин та ноелль. допомагати лицарям приносило користь та томі. мама мріяла, щоб він став одним із них.

почесний лицар повернувся в місто свободи, і яке було здивування для томи, що його відвідали першого з усіх друзів. ітер вражав наївною довірою.

мандрівник шукав його… високого чоловіка у дивакуватому вбранні з незвичайними смаками у зброї та напоях.

тома вперше не допоміг і промовчав, посміхаючись за спиною друга.

знаходячи ногами доріжку до величезного дуба, блондин намацав зайве в кишені. він перехопив щоденне доручення від край роздратованого ітера і приніс потрібні рослини флорі.

пом’ятий бутон сесилії. білі холодні пелюстки з грубими різаними лініями, мов капіляри.

він не сподівався зустріти чужинця в долині увечері. хіба вони не перетиналися лише за годину високого сонця?

— якщо вітер обирає тобі напрям, то чому не чиниш опір? — заговорив першим, коли тома вже кілька хвилин просидів поруч.
— а навіщо? поки що він вибирає правильно.

сутінки розлилися темним пурпуром на хмарах. перші зірочкі починають тремтіти далеко-далеко.

тома ліг на нагріту з дня сонцем траву. золоті пасма розкинулися стрічками між зелених колючок. пом’ятий бутон крутився в пальцях, розташованих на грудній клітці.

його прикладу наслідували.

— зватимете мене на ім’я? — обличчя обернулося до чужого профілю. на попелястим волоссі розвивався холод, а небесні очі збирали іскорки.
— можливо…
— тома.

йому повернувся погляд, такий простий і спокійний. бліде обличчя з втомленим виглядом та голосом.

— дайнслейф.

***


тепер душа природної свободи блондина закрита товстими стінами будівлі ордо фавоніус.

скільки не прибирай, а жовті сторінки книжок все одно притягують сірий пил, немов кутаючи себе від холоду.

звично кокетливий погляд лізи похмурнів і висловлював занепокоєння. між тонами рукописів на столі лежала на складених руках голова зі світлим волоссям, безшумно дихаючи.

вона пошкодувала, що дозволила йому доступ до закритої секції. подвиги короля каенрі’ах. знищені таємниці людської цивілізації.

— хто посмів затьмарити розум невинної дитини?

пальці в рукавичках погладили золотисті пасма. вогник свічки більше не давав світла.

***


— твоя ворожість до богів вражає.
— я не предмет для наслідування.
— ти маєш рацію, але твоя ідеологія не з порожнього місця з’явилася.

вона зародилася з руїн народу, крові людей та небесного порядку. із зелених пустоцвітів.

літні ночі світлі і теплі, а волосся томи стає трохи темнішим у тіні. але вітер все одно обсушує кульбабами.

так, вітер, який зараз особливо сильно шугнув на них, немов тікаючи від когось.

не холодне і сильне повітря продзижчало по тканинах одягу і ниткам трави. ойкнув, тома притримав волосся і вуха. що не скажеш про дайнслейфа. плащ закинувся на голову, закриваючи кругозір. два місяці дуже мало для небесних потоків, щоб полюбити іноземця, мабуть.

не залишалося нічого крім як томі розсміятися, підносячи пальці до тильного зоряного боку плаща, що напевно забрала всі крихітні планети з недонеба.

— бачиш, барбатос схвалив твою присутність.

розсунувши краєчки, ніби квітучого навесні бутона, з’явився не злий, а трохи скривджений погляд. цікаво, його зоряні блакитні очі сяють також палко, як звичайні смарагдові?

чи не породженням палаючого плоду тома є? звідки приємне та ніжне тепло, не встигнувши торкнутися? він червона фея із драконячого хребта?

— мені не потрібне його схвалення, — заплющив очі і повернув обличчя.
— ох, завжди ти такий похмурий, — пихнув губами тома, скинувши шматок одягу з його голови. — ти вмієш посміхатися?
— якщо навчиш.

кругла зелень широко розкрилася здивовано, вітряні айстри закрутилися в радості. нова посмішка заблищала на обличчі, пропалюючи дерев’яне серце хранителя гілки.

***


на небі сонце палало яскраво, день світлий і безвітряний. метушня охопила місто. маги безодні шастали по безтурботних землях анемо архонта.

він стверджував, що його кров чужа для цієї землі.

вона стікала по траві, створюючи калюжу — чудове дзеркало без серця.

тома натягував кутки губ, щоб не морщится гидко від пекучого болю в животі від крижаних колючок.

холодні руки дайнслейфа тримали наскільки це можливо, щоб не засинав, дав надивитися плодом життя.

— чому ти мовчиш, дайне? — видавив з горла тома, з рота якого випливав новий червоний струмок на порцеляну щоки. тремтіння покидало тіло.

мовчить. не вперше споглядає страждання людини у своїх руках. чому йому дозволили торкнутися його тільки зараз, тільки наприкінці дня? тепло ще є.

— ні, не прощаюся… дочекайся мене, дайн. я знайду тебе… щоб ти не забував як усміхатися…

блакитні зірки згасли, залишаючи туманну тінь.

ці кілька хвилин розтяглися для сутінкового меча на наступні п’ятсот років.

кіноварні пелюстки вітряних айстр не тремтіли в танці життя, краплі крові змушували їх прийняти швидку смерть.

дайнслейф мовчав. слова не допоможуть. його не знайдуть. сесилія не хоче залишати самотність, вона вміла брехати.

інший лицар врятував невинну квітку, встигнувши вчасно.

він втік у темні ворота небажаної безодні, забувши, що айстра вціліла і шукає його. тому що вітер вибрав йому напрямок.
Категорія: Відеогри жанру Action/RPG Відеогри жанру Action/RPG | Додав: opalxne | Теги: Пре-слеш, Genshin Impact
Переглядів: 843 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
долина вітряних айстр
Завантаження...