Джоне, я думаю про тебе, коли мені більше нема про що думати.

Джоне, не зрозумій мене неправильно, але я не можу закохатися. «Кохання» - це абстрактне поняття, ти ж знаєш.

Джоне, думаєш, ти особливий?

Думати для мене так само природно як дихати. Я роблю це постійно. Все, що робить моє тіло потрібно лише для того, аби мій мозок мислив. Я – це моя думка у цю мить, тому безупинно думати – логічно для існування.

Я не «думаю, отже існую», а «існую, отже думаю». Не моє мислення залога мого існування, а існування – залога мислення. Воно робить мене самовпевненим, бо спростовує мою винятково людську гуманну цінність. І цінність усього іншого людського, що мене оточує. Людське і є предмет моїх роздумів.

Матеріальна і нематеріальна частина людського суспільства міститься в моїй голові, навіть якщо я власне зараз не маю про нього помислу. Я відчуваю світ усіма органами відчуттів. Світ проходить крізь мене наче крізь ньютонівську призму і розбігається на кольори.

Я заперечую кохання. Я не вірю навіть у силу феромонів.

Не уживай щодо мене слово «кохання». Це найобразливіше применшення, упослідження. Нащо заяложувати таким чином людські стосунки? Варто сказати слово «кохання» і за ним одразу тягнуться «розчарування», «ревнощі», «зрада». Це так жалюгідно і нікчемно, не варте існування.

Зважаючи на це я зустрічаю людей і вони не більше ніж просто починають існувати. Вони не існували до того, як я їх зустрів, от і все. Я не люблю їх. Вони не викликають в мене жодних емоцій.

Ти ще не зрозумів, до чого я веду?..

Джоне, я думаю про тебе, коли не думаю про все і ти припиняєш бути частиною всього. Ти окремий від світу, окремий - для мене.

Я не можу «кохати» тебе, але я ПІД ВРАЖЕННЯМ.

Джоне, думаєш, ти – особливий? Ні. Ти – винятковий.

Джоне, ти ж доктор, ти маєш знати, що мені робити, якщо мене не збуджує перспектива здійсненного злюбу?