menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 25.03.2022 в 23:34
Фанф прочитано: 321 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Майже Римські канікули. Глава 2


25.03.2022, 23:34
Глава друга
Ще дитиною Лілі завжди думала, що Сонце спить вночі, а ближче до ранку починає чистити свої промінчики, щоб вони сяяли якомога яскравіше, і виходить «на роботу», замінюючи свого доброго знайомого – Місяця. Насправді, було навіть трохи сумно, що у зіркових друзів не було часу для спілкування, чаювання, та обговорення сонячно-системних пліток. Уся магічна історія розвіялася, коли в школі почали викладати основні закони будови всесвіту. Тоді довелося зарубати собі на носі, що ніякі вони не друзі, не сплять у своїх небесних ліжечках по черзі, і навіть не чергують на робочому місці.

В часи університетського насиченого життя Лілі Адамс засинала в той час, коли Місяць по персональному космічному розкладу вмивався та натягував сіру піжамку, прикрашену срібним простроченням. Під час служби доводилось спостерігати, як нічний друг залишає свій пост, і зустрічати Сонечко з хлібом і сіллю. Так, коли сидиш у засаді годинами, якщо пощастить, то не в сніжній кучугурі, такі думки добре відволікають від того, що відбувається довкола.
Зараз же, у заслуженій відпустці, була нагода насолоджуватись сном стільки, скільки душа забажає, але, як кажуть, звичка – друга натура, тому Лілі вже сиділа з чашечкою запашної кави, розглядаючи вид з балкону, коли Сонечко тільки-тільки показало свою яскраву маківку з-за обрію. В голові не могла усвідомитись думка: ще пару днів тому група агентів, з ними двома включно, у плямах бруду та мокрої трави, брали участь у черговій складній спецоперації з позначкою «терміново». А сьогодні можна було ніжитись у м’якому ліжку, на чистій білій постільній білизні, яка ще трохи пахла фіалковим пральним порошком, прокинувшись під щебетання маленьких пташок з кольоровими пір’їнками, і жмуритись від промінчиків, які так і норовили протиснутись через штори. Було присутнє дивне та незвичне відчуття: відкривши очі після сну, бачити поруч не зім’яте холодне простирадло, а рідну людину. Так незрозумілим було те, що Джеймс проснувся не першим; зазвичай Лілі ставала жертвою жартів у свій бік про те, що поки вона спить глобальне потепління повністю завершить свій процес. Але сьогодні не хотілося рикошетити глузуваннями – це був один з тих спокійних ідеальних днів. Кинувши погляд на зап’ясток дівчина виявила, що годинникова стрілка на наручній прикрасі вже перевалила за 7, а це означає, що час збиратися на море. Зачинивши балконні двері, вона розкрила штори в сторони, дозволяючи кімнаті нарешті залитись ранковими золотими зайчиками.

- Бакі, - прошепотіла Адамс, - ти спиш?

- Ще п’ять хвилин, - долинув приглушений звук з-під ковдри.

- Я знаю, ти прокинувся ще тоді, коли я вийшла на веранду, - посміхнулася шатенка.

- Доброго ранку, - він здався і, зрештою, підняв голову з подушок, повертаючись у напрямку знайомого голосу, - котра година?
 
- Вже сім, - відповідь наздогнав легкий поцілунок у колючу щоку, - ніколи б не подумала, що містер Барнс вміє спати довше п’яти годин ранку, - хмикнула Лілі.


- Іноді таке трапляється, - він вже потягувався поряд з ліжком, намагаючись розім’яти м’язи, - але тільки іноді. Раз у тисячу років, як комета, - він ліниво поплентався у ванну кімнату. – Завтра підніму тебе в чотири.

- Тільки спробуй і тобі кінець, - погрожувала дівчина, у відповідь отримавши тільки стримане «авжеж».
Після легких суперечок, які займали у щоденному розкладі дуже важливе місце, майже як вигул собаки або ранкова зарядка, вони все-таки вибрались на вулицю. Таких ранішніх пташок, як Лілі та Бакі, зустріти було майже неможливо, але вірогідно. Туристи намагались не впустити можливості насолодитись приємною ранковою теплотою, морем, яке ще не встигло прогрітися, і не палючим сонцем. З самого початку на пляжі було не багато людей, але у графіку, де вісь Х це відвідувачі, а вісь Y це час, показники росли у прогресії. С кожною годиною наплив збільшувався. Це не бентежило американських агентів: на лежаках вони вже примостилися, а місця у воді вистачить усім.

- Пішли купатися, - Бакі не вгамовувався, просячи дівчину кожні декілька хвилин, як хлопчисько, котрого батьки вперше вивезли на море, і він готовий сидіти у воді до посиніння губ.

- Ми щойно вийшли, - Лілі уже не реагувала, тільки засмагала під сонечком, прикривши лице шляпкою з соломи, аби врятувати біляве лице від опіку.
За мить потік сонячних променів ніби припинився. Причиною цьому виступив Джеймс Барнс власною персоною, на знак протесту, загороджуючи їх широкою спиною.

- Бакі, ти мені заважаєш, - довелося скинути шляпу з голови і жмуритись від незвичної яскравості довкола. Реакції у відповідь не було, тому прийшлося грати за правилами цієї дорослої дитини та піти на зустріч. – Знаєш, мені здається, що від такого інтенсивного купання з твоєю рукою може щось статися, - дражнилась Лілі по дорозі до води

- Не дочекаєшся, -відповів Бакі, - ця рука і не таке здатна витримати, - він продовжив, - тебе, наприклад.

- Дурень. Подивимось, на що ще твоя рука здатна, раз ти такий розумний вродився, - натякнула на щось зрозуміле тільки для них двох дівчина.

- Ге-е-й, я ж пожартував, - він чарівно посміхнувся, - не треба так одразу рубати з плеча.

- Кожен думає в міру своєї розбещеності, дорогий, - сказала Лілі, - здається, ти хотів купатися.

Насправді, їй дуже хотілося відплисти подалі від берега, щоб ні найменшого шматочка суші не було видно, і пірнати. Глибоко пірнати. Поки в легенях не закінчиться повітря, поки очі не запечуть від солі. Побачити морський світ, різнобарвних жителів глибин, коралі. Як промені відбиваються на гладі, як маленькі рибки, затаївшись у зелених водоростях, чекатимуть, поки мине небезпека у вигляді великої рибини. Як далеко на темному дні, куди не потрапляє ні шматочка освітлення, лежать старовинні кораблі, опинившись тут тисячі років тому, чи то через шторм, чи то через бої у цих водах. Тут тихо, безтурботно. Тут спокійно і прохолодно. І хоча, знаходячись тут, перехвачує дух від тієї думки, наскільки ти маленький та безпомічний у цьому неосяжному водоймищі, скільки тут таїться потенційних загроз. Та це не зменшує ваблення до океану.
Незважаючи на те, що попередньо дівчина закрутила волосся у пучок, виходячи з берега їх потрібно було вижимати від кількості накопиченої води, через те, що містер Барнс, як виявилось, полюбляє викликати дух суперництва, пропонуючи плити наввипередки. Звісно, вона не могла відмовити. Вдавшись до хитрощів, і діставшись до позначеного фінішу першою, вона вже переможно танцювала, наскільки це було можливо, перебуваючи по шию у воді.

- Тільки не кажи, що ти піддався, - закочуючи очі, вимовила Лілі.

- Я піддався.

- Не виправдовуйся, тобі все одно ніхто не повірить.

- Я ще відіграюся, але вже не сьогодні, - урочисто заявив він.

Повертаючись до берегу, вони помітили хаотичні бризки. На перший погляд, неможливо було розібрати, звідки вони беруться, через безліч морської піни навколо. Але за мить стало зрозуміло, що вони створюються дитячими ручками, які марно намагалися залишитися на плаву. Ніхто поруч ніби не помічав боротьбу маленького хлопчика зі стихією. Нічого іншого не залишалося, як плисти в центр подій, набираючи швидкість, щоб врятувати дитину. В останній момент Бакі встиг зловити його та винести на берег, обережно опускаючи тільце на мокрий пісок. Хлопчик погано реагував на світло і мав бліду шкіру. Навколо відразу зібралися люди, крики італійською, англійською, іспанською, французькою спрямовувались батькам хлопчика, закликаючи їх прийти на допомогу, де б вони не були. Мозок Лілі почав швидко обробляти інформацію, вона знову відчула себе на завданні, де від неї залежить життя партнера. Усі дії відбувалися автоматично, у вивченій напам’ять послідовності. Негласно Бакі надав усю операцію порятунку потерпілого дівчині, займаючись викликом швидкої допомоги. Адамс згадала вчення з порятунку потопаючого, і вся інструкція виникла у її голові, як сторінка книги. Спочатку укласти животом на коліно, щоб вся зайва вода могла витекти, далі перевірити пульс, потім вдатися до серцево-легеневої реанімації. Коли хлопчик, нарешті, почав відкашлюватися, а потім задихав на повні груди, вона зітхнула з полегшенням, як і всі спостерігачі. До цього моменту наспів Джеймс разом із фахівцями, і з цього моменту пацієнт був повністю під їхньою відповідальністю.
Залишаючись сидіти на колінах на піску, Лілі намагалася перевести дух. Ніколи до цього вона ще не відчувала такого страху за чиєсь життя, навіть на завданнях. Так, вона допомагала перев’язувати пошкоджені від осколків кінцівки, зупиняла кров, яка лилася з ран після ножових поранень, перевивала відкриті і закриті переломи; але ніколи до цього моменту вона не мала справи з ушкодженою дитиною.

- Ти як? – спитав Бакі, підходячи ближче і торкаючись її плеча.

- Все добре, - кивнула вона, - нормально.

- Ти молодець, - чоловік обійняв її, притискаючи до себе, - я знав, що в тебе все вийде, - він чмокнув її у щоку, ніби запечатуючи свої слова, – пішли. -  Підхопивши дівчину під руку, він повів її до місця, де вони розташувалися.

- Мені здається, у нас не вийде спокійно провести відпустку, - зітхнула вона.

Кожна спроба абстрагуватися від специфіки своєї роботи і звичного оточення все одно закінчувалася одним. Здавалося, це переслідує, несамовито женеться за нею, намагаючись ухопити хоч за пасмо волосся, що вибилось із зачіски, або за край футболки, хоч за шнурок на кедах, задовольняючись таким маленьким, але ласим шматочком. Вона повторювала один алгоритм десятки, сотні разів, звикла рятувати людей, бачити як щасливі, так і трагічні кінці; а так хотілося зупинитися, видихнути і озирнутися назад. Туди, де маленька наївна дівчинка стояла, піднявши голову вгору, розглядаючи хмарочоси такого великого та страшного Нью-Йорка, навіть не підозрюючи які перипетії на неї чекають у майбутньому. Тоді найбезпечніше місце було поруч із батьками, а краще тримаючи їх обох за руки, сподіваючись ніколи і нізащо не відпускати. Але пізніше життя повертається своїм не найприємнішим ракурсом, а безпека та впевненість доводиться шукати у своїх долоньках. І, здається, більше до неї нікому немає справи, окрім володаря міцної долоні з вібраніуму, який з'являється у її житті абсолютно несподівано.


- Ти всього лише врятувала чиєсь життя, - з сарказмом відповів Джеймс, - скільки ще буде таких випадків, - він сповільнився, - а скільки вже було, - продовжив він, з натяком дивлячись у її карі очі.

- Перестань, - вона похитала головою, - то був не порятунок, а повне приречення на існування. Якби я був на його місці, я б попросила вимкнути апарат життєзабезпечення, - похмуро закінчила Лілі, відновлюючи в голові весь ланцюжок пережитих колись подій.

- Ти говориш так після того, що трапилося, але подумай, раптом ти б не встигла. Все життя провела б у муках совісті, - відчужено видав чоловік.

Зовсім не хотілось псувати все розмовами про вічне, про правильність вибору, про ціну життя. Але рано чи пізно це прийдеться зробити. Не зараз, але точно прийдеться. Стільки всього лишається недомовленим, і він тільки сподівається, що Лілі і так вже знає те, що у нього на умі. Він сам бачив багато чого жахливого і пережив речі, які лякають не тільки звичайну людину, а й його самого. Знав, що Лілі – це частина цього, зворотної сторони медалі, і хотів, усіма силами намагався її вберегти, хоча сама вона про це ніколи не просила. Але точно потребувала підтримки.

Десь глибоко в душі Бакі навіть радів, що вони зв’язані червоною ниткою роботи, яку він перестав вважати небезпечною вже давно, бо не мав чим ризикувати. А потім раптом з’явилось чим, і тепер серце завмирає вже не від власних необдуманих дій, які можуть призвести до летального кінця, а від дій дівчини, яка сиділа навпроти. І в тому випадку, коли вона примудряється зловити пулю, хлопець звинувачує, звісно, не її. Ні в якому разі. Але як тут насмілишся дорікнути у виборі роботи, коли вона вся така самостійна і самодостатня. Доводиться втихомирювати свій запал і засовувати свої побоювання кудись подалі.

- Можливо, ти маєш рацію, - кивнула дівчина.

Кожен з них настільки погрузився у роздуми всередині себе про набутий досвід і про втрати, що навіть не помітив три постаті, які рухались в їхній бік. Це була жінка років тридцяти, з хвилястим пшеничним волоссям, трохи старший за неї чоловік, і маленький хлопчик, обличчя якого Лілі відразу впізнала.

- Вибачте, - ніяково почала жінка, - мене звуть Марія ді Мауро, це мій чоловік Вітторе, - він потиснув руку Бакі, і, звернувши увагу на протез, почав розглядати його з науковим інтересом, а потім кивнув і Лілі, - ми хотіли б вам подякувати за порятунок нашого хлопчика, - вона нервово смикала поділ своєї спідниці, - не знаю, як так вийшло…

- Будь ласка, не переживайте так сильно, - почала Адамс, накриваючи тремтячі руки жінки своєю долонею, - все обійшлося, і це головне, - я Лілі, а це Джеймс, - вона вказала на Барнса, що стояв поруч, - шкода, що ми познайомилися при таких умовах, але... - дівчина слабо посміхнулася.

- Тімотео не говорить англійською, але він теж хотів би сказати спасибі, - Марія поклала руку на голову сина.

- Нічого страшного, ми трохи говоримо італійською, - заспокоїла Лілі, - come ti senti, Timoteo?

- Grazie, va tutto bene, - він променисто посміхнувся, радіючи, що, нарешті, є частиною розмови, - signor James, posso dare un'occhiata più da vicino alla tua mano?

- Ovviamente, Timoteo, - відповів Бакі, і витягнув руку вперед.
Хлопчик одразу ж звільнився від рук матері та підійшов ближче до предмета свого обожнювання.

-Benissimo! - Вигукнув він, - dove l'hai preso? lo voglio anche io! - Батько хлопчика не зводив очей з Барнса.

- Me l'hanno regalato i miei buoni amici - посміхнувся Бакі, роздивляючись дитину.

Малий був по-справжньому захоплений побаченим, тому його очі ніби горіли інтересом. Чоловік завжди знаходив у дітях щось таке безпосереднє і світле, що не могло не тішити при одному швидкоплинному погляді. Вони не вміють приховувати емоції, брехати, маніпулювати. Вони чисті, як білий аркуш паперу, у якому батьки залишають перманентний слід: можуть зім’яти листок у три погибелі, але потім розрівняти, можуть розмалювати, зберігати в папці, далеко від чужих очей, або поставити в рамочку, для загального огляду та захоплення. Баки був таким листком двічі у своєму житті: у дитинстві, і у Гідрі. І обидва ці рази залишили непорушний відбиток. Тепер лист розірваний на шматки і ледве тримається на залишках клейкої стрічки.

- Andati, Timoteo, Lily e James hanno bisogno di riposare, - сказав Вітторо, - дякую вам ще раз, - і він розвернувся, беручи сина за руку, і йдучи у протилежному напрямку.

- Так, - Марія забарилася, ніби хотіла сказати щось ще, - сподіваюся, ще побачимось, - вона слабо усміхнулася і попрямувала слідом за своїм сімейством.

- До побачення, - сказала Лілі, а Бакі просто чемно кивнув. Залишившись наодинці з людиною, якій він довіряв більше за усіх, Барнс дозволив собі втомлено потерти перенісся.
 
Категорія: Екранізації коміксів Екранізації коміксів | Додав: enamoullin | Теги: роматника, Гет, марвел, бакі барнс
Переглядів: 321 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Майже Римські канікули. Глава 2
Завантаження...