menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 15.05.2022 в 22:29
Фанф прочитано: 197 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Вдай, що не знаєш мене (Розділ 11)


15.05.2022, 22:29
11

Maybe if I'd said the right things
It never would've gone this way
But maybe that's the problem
'Cause I still kinda think it was up to me
When I never could've made you stay…
All I do is get over you
And I'm still so bad at it…

  A Little Bit Yours – JP Saxe

Лежачи у своєму номері, Герміона раптом прокинулася після півгодинного сну. Вона поволі розплющила очі й помітила, що Драко не було поруч. У кімнаті було темно, та вона все ж оглянулася навколо, сподіваючись побачити його неподалік. Двері на балкон були відчиненими, і крізь неприкриту штору проникало місячне світло. Вона піднялася з ліжка, накидаючи на голе тіло шовковий халат, залишений на кріслі. 
Драко стояв на балконі, спираючись на перила. Дівчина підійшла до нього ззаду і ніжно обійняла за спину. Вона прихилилася до нього, намагаючись вгадати, про що він думає. Вони стояли мовчки ще кілька хвилин. Незабаром сонце встане і розвіє останні зорі, що досі сяяли у небі. 
– Чому не спиш? – запитала вона хвилину потому, коли тиша почала здаватися тривожною. 
Він мовчав, ніяк не реагуючи на неї. Герміона вже подумала, що її голос був занадто тихим, і він просто не почув її запитання, коли він, не озираючись, мовив: 
– Не можу заснути, – вона легенько торкнулася губами його оголеної спини і міцніше стиснула його в своїх обіймах. – Повірити не можу, що ти незабаром поїдеш… – нотки суму прослизнули у його голосі. Вона глибоко вдихнула, шукаючи, що відповісти. Хотілося загладити цю тему, щоб не завдати болю ні собі, ні йому.
– Знаєш, коли мені було п’ять, – замріяно почала Герміона, підіймаючи погляд вверх, – я у вірила чудеса та магію… А потім я дізналася про Гоґвортс і про безліч визначних чаклунів. Вони існували насправді. Це було реальністю… – вона затнулася і вдихнула глибше, зважуючи слова, що збиралася промовити далі. – А зараз я дивлюсь у це зоряне небо і хочу вірити, що десь там далеко у космосі існує світ, в якому ми можемо бути разом… – у її голосі було чутно смуток, та він здавався таким лагідним, немов вона втішала себе цими роздумами.
Драко поволі обернувся до неї і погладив її щоку. Його очі здавалися вологими та червоними. Вона задумалася, чи помічала, якими змученими вони здавалися, раніше. Та все у ній кричало, що щось змінилося. Він дивився на неї так вперше. 
– Та я не хочу бути з тобою в іншому світі, – ледь чутно промовив хлопець, не приховуючи болю в голосі. – Я хочу бути з тобою тут. У нашому світі, – його очі бігали по її обличчю. Здавалося, він не спав вже кілька діб. І як вона могла не помічати цього? 
– Драко… 
– Хіба ти не хочеш цього, Герміоно? – він перервав її, немов знав, що почує далі. Було боляче навіть думати про це, а чути й поготів. 
– Я не можу… – ледь чутно зірвалося з її губ. Вони здавалися сухими і якимись неживими. – Ми знали, що рано чи пізно все скінчиться, – промовила дівчина. Вона не була певна, кого намагається втішити: себе чи його. – І все одно погодилися на це, – він мовчав. – Драко… – вона простягнула руку до нього, торкаючись до його плеча, та він відсахнувся. 
– Чому тебе так хвилює те, що подумають кляті Поттер із Візлі? – його голос сочився відчаєм. Він завдавав їй фізичного болю, всі нутрощі стиснулися. Вона важко ковтнула.  
– Справа не в цьому, Драко, – лагідно мовила вона. 
– А в чому? – він різко поглянув на неї. Вона зустрілася з його сірими очима, які блищали, відображаючи місячне сяйво. 
Тепер настала її черга ховати погляд. Він був правий. Кожне його слово було найчистішою правдою. І це змушувало її серце вкриватися кригою. 
– Якби у мене був шанс змінити все… – ігноруючи його запитання, задумливо почала Герміона. – Я би все віддала за таку можливість.
Іноді вона дійсно замислювалася, якими вони були б, аби в їхньому житті не існувало Волдеморта, не існувало чистокровних та «бруднокровок»… Та жодним чарам це не було під силу. 
– Ти шкодуєш, що погодилася на це? Чи не так? – вираз його обличчя був таким, немов він кровив зсередини.
– Що? – вона здригнулася. – Ні, ні… – її голос тремтів. – Це були найкращі дні в моєму житті. Я давно не почувала себе такою щасливою… Мабуть, навіть ніколи. Я хотіла б, щоб це ніколи не закінчувалося. 
– Тоді чому ти не можеш просто відмовитися і залишитися тут? – його сріблясті очі сяяли благанням до неї. Вона відчула, що не може витримати цього, і опустила погляд на свої ноги. 
Запанувала тиша. Лише шурхіт вітру та хлюпання хвиль долинали до них звіддаля. Герміона мовчала. У неї не було слів, щоб відповісти йому, щоб пояснити йому. Всі слова здавалися неправильними, недостатнім поясненням, чому вона мусить так вчинити. Вона любила своє життя. Таким, яким воно було: з планами на роботу у Міністерстві; з репутацією однієї з найкращих учениць Гоґвортсу; з людьми, які дякували їй за внесок у перемогу над Волдемортом; з її друзями, які завжди підтримували її. І хоч у ньому були свої недоліки, вона не хотіла нічого змінювати. Її стосунки із Драко перекреслили б усе це в одну мить. Вона була не готова відмовитися від всього цього. 
Слова стали поперек горла, заважаючи говорити, тож вона мовчала, ковтаючи їх та ховаючи глибоко всередині. 
– Повірити не можу… – він відхилився від неї. Він дивився на неї таким зневажливим поглядом, немов промовляючи, що вона зрадила його. – Просто повірити не можу, що я був таким йолопом, погоджуючись на все це. Дозволяючи собі сподіватися, що це щось змінить, – його голос здавався отруйним, і він виливав цю отруту на неї у кожному своєму слові. – Я думав… що я щось означаю для тебе.
– Означаєш, – перебила його Герміона, поки він глибоко вдихав, намагаючись впоратися з люттю. Вона простягнула свої руки до нього, та він відсахнувся, роблячи крок назад. 
– Вочевидь, я означаю для тебе замало для того, щоб ти могла забити на своїх тупих друзів, – він випльовував ці слова їй в обличчя, вже не намагаючись приховати злість. Слова ранили її, та вона знала, що рано чи пізно почує їх. – Але найбільш сумне навіть не це. Ти не можеш забити на їхню думку не лише заради мене. Ти не можеш цього зробити навіть заради себе. 
Він знав, куди бити. Вона довірила йому свої секрети, відкрилася, коли розповіла про бажання втекти від всіх, щоб сховатися тут. І він використав це проти неї. Він тиснув на цю рану, змушуючи її відчувати цей біль знову й знову.
– Я був клятим йолопом, сліпо вірячи у те, що зможу змінити твою думку щодо себе. Та ти досі бачиш лише Смертежера у мені, – він був жорстоким, він не підбирав слів, не слідкував за своїм тоном, більше не намагався не ранити її. 
На мить їй здалося, що всі останні дні були ілюзією. Тоді він здавався таким турботливим, щирим… 
Вона бачила його немов вперше. Те, з якою люттю він дивився на неї… 
– Це неправда, – різко заперечила вона, захищаючись. – Я знаю, що ти не такий. 
Він глухо засміявся, схрещуючи руки на грудях. 
– Справді? То в чому ж причина? – його очі палали від гніву та образи. – В тому, що мій батько Смертежер і сидить в Азкабані за це? В тому, що я прийняв цю мітку, не маючи жодного іншого вибору? В тому що недостатньо хороший для такої «правильної дівчинки», як ти? – сльози підступили до її очей. Він робив це навмисно. Вона знала, що йому було боляче, і тому він намагався ранити її, та це було занадто. – Що ж, гадаю ти нічим не краща за тих людей, що шепочуться за моєю спиною та переходять на другу сторону вулиці, побачивши мене. 
Із цими словами він обминув її, рухаючись в бік дверей. Вона не могла поворухнутися. Сльози стікали її щоками, падаючи на підлогу. Він був жорстоким. Вона не повинна була дивуватися цьому, та чомусь серце боляче кололо в грудях. Як вона могла піддатися цій омані? Забути, що лють була частиною його? 
– Драко, стій, – вона спробувала наздогнати його, поки він не вийшов за двері її номера. – Ти не можеш просто піти після всього, що між нами було, – останній вогник надії ще жеврів всередині неї. Вона вірила, що зможе мирно розлучитися із ним, не тримаючи зла. 
Схоже, вона також була дурепою.
Він на мить зупинився. Герміона затамувала подих, сподіваючись знову побачити його сірі очі та вогонь, що бачила у них, коли він дивився на неї. Він озирнувся, та у його погляді була лише непроглядна темрява. Вони були мертвими.
– Невже це прощання? – тремтячим голосом запитала вона, не в змозі повірити, що таким було завершення їхньої історії. 
– Я не хочу тебе бачити. Я волів би забути те, що трапилося між нами. Тож, якщо побачиш мене коли-небудь, як ми й домовлялися… вдай, що не знаєш мене, – це були останні слова, що він промовив до неї, перш ніж вийти за двері. 
Вона залишилася стояти посеред кімнати, бажаючи провалитися під землю і померти під тонами ґрунту. Вона хотіла кричати, та біль стискав її горло. Серце шалено калатало в грудях, силуючись вирватися з тіла, щоб припинити цю муку. Вона знала, що це буде боляче. Всі ці дні вона жила в боязному очікуванні їхнього прощання. Та вона ніколи не знала, що буде ладна померти, лиш би не відчувати цього ріжучого болю, лиш би не відчувати нічого. 
Дівчина впала на підлогу, ридаючи у весь голос. Їхнє прощання не повинно бути таким. У них мало бути інше закінчення. Вона кляла всі правила, що існували в цьому світі. Ненавиділа всіх людей, що доклали руку до розв’язання цієї несправедливої ворожнечі між маґлонародженими та чистокровними. Проклинала себе за те, що не мала достатньо сміливості, щоб дати їм із Драко шанс. 
На що вона сподівалася? 
Вона лише зіпсувала все…
Клята слабачка.

Герміона заснула під ранок, так і не знайшовши у собі сили, щоб піднятися з підлоги. Вона заснула, обіймаючи себе руками. Їй не хотілося лежати у ліжку, в якому вона звикла засинати із ним. Воно здавалося порожнім та холодним. Все у цій кімнаті нагадувало про нього. Тож прокинувшись, вона вирішила, що сенсу залишатися тут більше немає. Вона зателефонувала до авіакомпанії та змінила білети на вечірній рейс. Ночувати тут на самоті здавалося неможливим. 
Увесь день, що залишався до її відльоту, вона намагалася уникати думок про Драко. Та її погляд постійно чіплявся за щось, що нагадувало їй про нього: незаправлене ліжко; книжку, що досі лежала на столі; крісло, в якому він спав у першу ніч та навіть воду, що тепер нагадувала про те, як він врятував її. Боротися із цим здавалося марним. Вона хотіла зробити те, що робить зазвичай, коли думки переповнюють її – просто зайняти себе чимось, тож почала збирати валізу. Дівчина скидала всі сукні, навіть не намагаючись акуратно скласти їх, потім закинула поверх решту одягу, розуміючи, що це не допомагало. Вона все одно думала про нього. Її погляд зупинився на пляшечці від Заспокійливого зілля, що він приніс їй. Вона заклякла на місці. Його образ завис перед очима. Він був таким добрим до неї. Турбувався про неї так, як ніхто до цього… Він справді слухав її, дивлячись на неї такими очима, що на мить вона подумала, що у нього дійсно є почуття до неї. На якусь долю секунди їй здалося, що вона може пожертвувати всім заради нього. Та потім міраж розвіявся. 
У них не було жодного шансу. Рано чи пізно це закінчилось би. І чим пізніше це трапилось би, тим більше болю завдало б. 
Герміона защебнула валізу і поглянула на годинник. До вильоту залишалося менше години. Ноги самі понесли її в коридор, зупиняючи перед його дверима. Вона знову відчувала себе так, як тоді, коли вперше стояла перед ними з пляшкою віскі в руках. Руки тремтіли, коли вона легенько постукала. Відповіді не пролунало. Вона зачекала ще хвилину, сподіваючись, що їй вдасться виправити все. Але тиша була оглушливою. Ніхто не відчинив і не відізвався до неї. 
Прихилившись до самих дверей, дівчина тремтячим голосом заговорила в надії, що він був всередині і міг її почути:
– Драко… Я просто хотіла… – всі слова, що вона хотіла сказати йому, здавалося, загубилися. Вона мовчала ще якусь мить, а потім продовжила: – Вибач мене і дякую за все, що було. Я ніколи не хотіла завдати тобі болю, – її голос зірвався, і вона придушила плач. Досить було сліз. Вона не хотіла знову плакати. Не хотіла, щоб він чув це. Вона здавалася такою жалюгідною. 
Та за дверима досі було тихо.
Стримуючи сльози, вона повернулася до свого номеру. Поспіхом схопивши валізу, востаннє оглянула кімнату. Книга Орвелла самотньо лежала на столі. Герміона взяла її до рук, подумки зважуючи, чи не краще буде залишити її тут. Вона не хотіла, щоб щось нагадувало їй про їхню розлуку. Та щось всередині неї благало залишити на згадку бодай це. Тож вона кинула книгу у валізу і попрямувала в аеропорт.  

Менше як годину потому вона сиділа в економ-класі літака, що прямував до Лондона. Очі пекло від виплаканих сліз. Вони були червоними та повними втоми. З динаміків почувся голос співробітника авіакомпанії, який побажав щасливої дороги. Герміона не могла відвести погляду від вікна, коли літак почав підійматися. Їй так хотілося зупинитися, вибігти з літака і впасти в обійми Драко. Вона так хотіла побачити його біля злітної смуги, та його там не було. Літак здійнявся у небо, і вона з болем заплющила очі, ковтаючи ком у горлі. Це був кінець. Ось і закінчилося їхнє літо. 
І десь далеко у її валізі лежала книга із загнутими від читання сторінками, в якій валявся клаптик паперу, на якому косим почерком було виведено «Я кохаю тебе, моя незнайомко». Та вона ніколи не зважиться відкрити книгу і не прочитає цих слів, залишених ним перед їхньою сваркою…

P.s. це передостанній розділ, тому постараюсь завтра дописати історію до кінця і завершити цей фанфік) дякую всім, хто читає) 
Категорія: Фантастика Романтика, Гет, Фантастика, Songfic, AU, Фантастика, Фентезі, Пригодницькі серіали та фільми, Дружба | Додав: bukashkabl | Теги: au, спогади, Songfic, Відхилення від канону
Переглядів: 197 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Вдай, що не знаєш мене (Розділ 11)
Завантаження...