menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 16.05.2022 в 14:24
Фанф прочитано: 456 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Вдай, що не знаєш мене (Розділ 12)


16.05.2022, 14:24
12

Darling, I know that I'm shameless
Hoping you're hopelessly waiting
Wishing that I would come back to let you know
I was a fool to let you go
I know it's selfish
Yeah, I must be out of my senses
'Cause deep down I'm hoping you're somewhere on your own
Thinking of us still holding on
Waiting…
   Shameless – Sandro Cavazza


Тепер…

Всі погляди у залі були прикуті до молодика у чорному костюмі, який швидко крокував по білій доріжці своїми дорогими шкіряними черевиками. З кожним кроком перешіптування ставали гучнішими, а потім хлопець зупинився за кілька метрів від наречених, і вся зала затихла. 
– Не роби цього, Герміоно, – нарешті вимовив він. Серце дівчини пропустило удар, руки різко змокріли, тримаючи весільний букет. 
Герміона відчула на собі сотні поглядів гостей, які чекали від неї бодай слова. Та вона не могла навіть вдихнути, а мовити щось й поготів. 
– Якого біса ти тут забув, Мелфой? – не витримав Рон і виплюнув йому в обличчя, скривившись в огидливій гримасі. 
Наречена різко повернула голову в бік голосу, та очі досі були затуманеними. Лише розмитий силует з рудого волосся та чорного костюму. Їй здалося, що земля йде з-під ніг, і вона от-от знепритомніє. 
Та Драко пропустив повз вуха слова Візлі. Він вправно тримав себе у руках. І це мало б здивувати Герміону, але вона знає, який він насправді. Вона пригадує, що він зовсім не такий, яким його завжди змальовували її найкращі друзі. 
Його сірі очі блищать. Вони здаються їй настільки рідними, що вона ладна розплакатися від того, що знову бачить їх. Вона гадала, що більше ніколи не побачить його.
– Навіщо ти прийшов? Тобі не слід було цього робити, – нарешті вдається їй зібратися. Та голос зрадницьки сочиться сумом і болем. Вона на мить замислюється, чи не чутно всім, як шалено калатає її серце. 
– Просто вислухай мене. І якщо після цього ти скажеш мені піти, я піду і ти більше ніколи мене не побачиш, – його голос був відчайдушним. 
Більше ніколи мене не побачиш… Ці слова відлунням звучать в її голові. Тепер, коли вона бачить його перед собою, після стількох місяців розпачу та віри у те, що вони розлучилися назавжди, ця фраза змушує її здригнутися. Вона розуміє, що не зможе попрощатися із ним знову. 
– Я був таким йолопом, що відпустив тебе… – слова просякнуті болем. Герміона піджала нижню губу, стримуючи сльози. Їй не можна плакати. Та ноги майже готові зірватися з місця і побігти, щоб знову опинитися в його руках, загорнутися в цей запах м’яти із яблуками і забути про все. – Я наговорив тобі стільки всього, завдав болю і просто пішов, як боягуз. Мабуть, думав, що так буде легше пережити прощання… – він затнувся і важко ковтнув. – Навіть не знаю, про що я тоді думав, – його очі бігають її обличчям, всотуючи кожну деталь, що встигла змінитися за роки їхньої розлуки.
Герміона уривчасто вдихає. Її дихання збите від хвилювання, яке змушує всі нутрощі здригатися. Кожне слово віддається болем всередині неї. Його вибачення не потрібні їй. Вона давно вибачила йому все. Їй потрібен був він. Та щось підказує, що вже занадто пізно.
– Я був такий злий на тебе, що ще майже тиждень не виходив зі свого номера. А коли зрештою усвідомив, що накоїв, ти була вже так далеко, і… я навіть не знав, де тебе шукати. Тож я вирішив, що не стану цього робити, – він зітхнув, переводячи подих. – Та я не міг викинути тебе з голови. Щовечора… щоночі я немов повертався до того літа і знову бачив тебе перед собою. Я не міг більше боротися із цим. І здався. Я вирішив знайти тебе, чого б мені це не коштувало, – його сірі очі не відривалися ні на мить від її обличчя. – Щодня протягом останнього року я шукав тебе: намагався знайти бодай краплю інформації про тебе у старих знайомих із Гоґвортсу, та ніхто не хотів допомагати мені. Я шукав тебе по всьому магічному Лондоні, просто тиняючись по крамницях та бібліотеках. Та всі, як один, казали, що не бачили тебе, відколи навчання у Гоґвортсі скінчилося. Я майже зневірився, поки одного дня мені до рук не потрапив випуск Щоденного віщуна, – Герміона дивилася на нього, ледь стримуючи сльози. У горлі застряг ком, який їй ніяк не вдавалося проковтнути. – На першій шпальті була стаття про відкриття школи для чаклунів в Австралії, а під нею твоє фото. Здавалося, що удача нарешті усміхнулася мені. Я нарешті знайшов тебе, – він говорив швидко, неначе боявся, що вона може зупинити його і він не встигне сказати головне. – Я знайшов тебе у клятій Австралії, та виявилося, що ти вже давно не була моєю, – його голос зірвався. 
Сірі очі блищали. Здавалося, він готовий заплакати від болю, який сковував його серце. Дівчина заплющила очі, не в силах витримати цього погляду. Вона намагалася дихати, зберігати розсудливість і не здригатися після кожного наступного слова Драко. 
Вона розплющила очі, коли почула, як він знову заговорив: 
– Все здавалося даремним. Навіть не знаю, чому дозволяв собі вважати, що ти просто відкладеш своє життя і будеш чекати, що я колись, можливо, зрозумію свою помилку, – він був таким щирим, не соромився своїх слів, промовляючи їх гучно, не зважаючи на більше як сотню гостей, що виявилися випадковими свідками його зізнання. Герміона знала, як важко йому відкриватися перед чужими людьми. І усвідомлення цього ще раз боляче кольнуло у серце. Вона не могла повірити, що була настільки важлива для нього. – Ти рухалася далі, і я мусив змиритися із цим, – він знову на мить замовк. – А потім я випадково помітив тебе ввечері у вікні придорожнього кафе. Спочатку мені здалося, що ти знову примарилася мені. Та це дійсно була ти. Ти пила каву, перед тобою лежала розгорнута книга, але вона не цікавила тебе. Твій погляд був спрямований кудись вглиб кафе. Я прослідкував за ним і побачив те, що так прикувало твою увагу, – він перевів подих. Слова лилися з нього так швидко, що, мабуть, у горлі пересохло. – Там сиділи якісь незнайомці. Просто хлопець із дівчиною. Вони гучно сміялися, тримаючи одне одного за руку. А потім вона нахилилася і поцілувала його в щоку.
Герміона пам’ятала цей вечір. Це трапилося кілька днів тому. Вона спостерігала за цими двома закоханими, немов зачарована. Тоді вона не розуміла, чому вони заволоділи її увагою. Проте зараз усвідомлення цього навалилося на неї немов лавина. Вони нагадували їй про те літо із Драко, коли вони були такими ж щасливими і безтурботними. 
– Твій погляд був таким сумним, коли ти дивилася на них. І я впізнав його, – він зітхнув. – Тому що дивився на всіх щасливих людей так само. Я бачив його у дзеркалі, коли згадував про нас, – її серце стиснулося в грудях, ладне зупинитися, якщо почує ще бодай слово. І як йому вдалося так точно підмітити це? Вона й сама не могла зрозуміти тоді, чому ця пара так зацікавила її, та йому вдалося помітити це лише в одному погляді. – І тоді я подумав, що людина, котра так нещасно дивиться на двох закоханих, просто не може одружитися за кілька днів, – він говорив впевнено, наче знав це точно. – Ти сумнівалася, чи не так?
Герміона опустила очі, намагаючись не думати, з яким болем зараз дивився на неї Рон. Це було несправедливим щодо нього. Драко був правий. Навіть сьогодні за кілька хвилин до початку церемонії вона не могла викинути це з голови. Рон не заслуговував цього. Він заслуговував ту, що буде кохати його, не маючи жодної краплі сумніву. 
– І я зрозумів, що не пробачу собі, якщо знову відпущу тебе. Тож ось я тут, – він розвів руками, і дівчина помітила, що вони ледь помітно тремтять. – Вибач мене… За всі слова, що наговорив тобі замість прощання, за увесь біль, що завдав тобі… За те, що покинув тебе, – слова торкнулися самого серця, і холодна сльоза покотилася щокою Герміони. Вона більше не могла стримуватися. – Я помилився. Ти найкраще, що було в моєму житті. І я був цілковитим йолопом, коли не помічав цього. І якщо це означає, що я програв, порушив нашу домовленість, то нехай… Нехай я програв у цьому, та я не можу знову піти, не сказавши тобі, що кохаю тебе, – його очі були вологими і блистіли, коли зупинилися навпроти її. 
Сльози котилися її обличчям, падаючи на весільну сукню. Вона дивилася крізь них на Драко, розуміючи, що не може відмовити йому, але й покинути Рона також не може. Серце розривалося всередині. Здавалося, воно ламає їй ребра, прориваючись назовні. 
– Занадто пізно, Драко, – ледь чутно зірвалося з її губ тремтячим голосом. – Чому ти не сказав мені цього раніше? – запитання було радше риторичним. 
Вона не могла ось так просто забути останні два роки і покинути все заради нього. Йому слід було сказати їй про це тоді, два роки тому, замість того, щоб звинувачувати її, а потім залишити одну помирати від болю. 
– Я боявся. Тому все, на що зважився, – лише жалюгідна записка у книжці. 
Герміона не розуміла, про що він говорить. Вона вже збиралася перепитати його, що він має на увазі, та раптом до неї долинув голос Рона: 
– То це був ти, – він здавався розлюченим. 
– Про що ти? – звернулася дівчина до Рона, повертаючи голову в його бік. – Про яку записку він говорить? 
Та Візлі мовчав. І раптом вона зрозуміла все; пригадала, як півтора роки тому Рон зненацька вирішив, що їм слід переїхати. І не кудись-там, а аж в Австралію. Він пояснював це тим, що так буде ближче до її батьків, які вирішили залишитися там після зняття з них закляття. Він обманув її. Він просто хотів сховати її. Що б не було у тій записці, це змусило його перетнути півсвіту, щоб вона ніколи не дізналася про Драко і не зустрілася із ним. Усвідомлення цього немов розвіяло туман з її очей. Він нічого їй не сказав. Вона вважала його своїм найкращим другом, а він приховав це від неї. Як він міг? 
– Герміоно, я не можу втратити тебе вдруге, – витягуючи Герміону з роздумів та люті, що розгоралася всередині неї, промовив Драко. – Я не вірю, що ти просто забула все, що між нами було. Тож якщо бодай найменша частинка твого серця ще має почуття до мене, благаю… не роби цього, – його очі не відривалися від неї. Вони здавалися такими великими й повними болю. 
Він був щирим, не боявся своїх слів, не приховуючи свої почуття. А вона була боягузкою. У неї забракло сміливості тоді послати всіх до біса і обрати його. Та зараз доля дарувала їй другий шанс. Вона не може знову все зіпсувати.
Її очі пробіглися залою, в якій, затамувавши подих, спостерігали за всім гості. Десятки людей, яких вона знала, дивилися на неї. Хтось з осудом, хтось з жалістю, та жоден не здавався байдужим. Вона зустрілася поглядом з очима своєї матері, помітивши, що тоненькі сльози стікають по її щоках. Але в її очах не було осуду чи люті. Вона ледь помітно кивнула головою, немов заохочуючи її. Звісно, тепер вона нарешті зрозуміла, які сумніви розривали доньку зсередини. 
Герміона, напевно, вперше в житті вирішувала, зважаючи лише на власні почуття, плюнувши на думку решти. Вона повільно повернула голову в бік Рона і вимовила тихо: 
– Вибач…
Її руки розтиснулися, впускаючи на підлогу весільний букет. Він покотився вниз сходами по білій доріжці. Дівчина зробила крок вперед, а потім зірвалася на біг. Відстань здавалася нескінченною, поки вона бігла до нього. Він впіймав її, міцно стиснувши в своїх руках, немов боявся, що вона може зникнути в будь-яку мить. Її руки обхопили його шию, а сльози вже рікою стікали по щоках. Вона ледь могла повірити, що знову обіймає його. Що це відбувається насправді після близько двох років розлуки і зневіри. 
Все інше здавалося неважливим і далеким. Вперше думка оточуючих не хвилювала. І в момент, коли її губи торкнулися його, вона згадала слова своєї матері і усвідомила те, що її серце знало вже давно, він був саме тим. Увесь цей час це був він…

Від автора:

Дякую всім за прочитання. Насправді, це перший мій досвід написання фанфіку, тому для мене ця робота як первісток. Я з трепетом ставлюся до нею, адже з неї все почалося. Мені принесло величезне задоволення її написання, сподіваюсь, що ви не з меншим задоволенням читали її. 
Я маю надію, що це стане початком моєї творчості у галузі фанфікшену. Тому чекайте на нові ідеї (скажу по-секрету, що одну вже маю) та нові фанфіки від мене. Не губіть мене і залишайте свої коментарі. Всіх обіймаю і люблю ❤️ 
Тримаймося разом і розвиваймо своє українське! Слава Україні!
Категорія: Фантастика Романтика, Гет, Фантастика, Songfic, AU, Фантастика, Фентезі, Пригодницькі серіали та фільми, Дружба | Додав: bukashkabl | Теги: au, спогади, Відхилення від канону, Songfic
Переглядів: 456 | Завантажень: 1 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Вдай, що не знаєш мене (Розділ 12)
Завантаження...