menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 07.05.2022 в 10:48
Фанф прочитано: 263 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Вдай, що не знаєш мене (Розділ 3)


07.05.2022, 10:48
3

– Лайно! – вголос вилаялася Ґрейнджер.
Навколо було настільки темно, що вона не бачила навіть власних рук перед собою, та з впевненістю могла сказати, що відчула, як Мелфой позаду неї закотив очі, пирхнувши. 
– Навіть не знав, що такій святоші, як ти, відомі такі слова, – ситуація явно веселила його. 
Вона розвернулася на звук його голосу, здавалося, палаючий гнів в її очах міг би освітлити це приміщення. 
– Я ще й в писок тобі вмазати не погребую, – роздратовано відповіла Герміона, – якщо ти забув, – нагадала вона про події на третьому році навчання.
Вона не стала зациклюватися на його реакції і почала обдумувати, як їм вибратися звідси якомога швидше. Вона знала, що десь повинна бути кнопка для зв’язку із персоналом готелю, призначена якраз для таких випадків. Намацавши рукою кнопки керування ліфтом, вона обрала ту, яка найбільше відрізнялася, і натиснула на неї. Нічого не сталося. 
– Агов? – промовила дівчина. – Мене хтось чує? – вже гучніше запитала вона. 
Мелфой засміявся собі під носа.
Вона була за крок від того, щоб розвернутися і зацідити йому в обличчя. Хіба так складно було хоча б мовчати, якщо не допомагає? 
– Допоможіть! – закричала Герміона і почала стукати кулаками по металевих дверях ліфту. Вона сподівалася, що це приверне увагу, якщо не обслуги готелю, то бодай інших мешканців. 
– Дарма стараєшся, – з голосом знавця промовив хлопець. – Зараз вечір суботи, отже, готель порожній: всі мешканці або на пляжі, або ще Мерлін-зна де; а з персоналу до вечора у вихідні дні залишаються лише адміністратор на ресепшин та охорона. І здогадайся що… Правильно, вони всі на першому поверсі, а ми застрягли приблизно між четвертим та третім, – його тон був таким спокійним, що Герміона мимоволі задумалася, чи це точно був він.
– Хто-небудь! Ми тут! У ліфті! – не припиняла спроб ґрифіндорка, щодуху колотячи по дверях. 
– Чорт забирай, Ґрейнджер, – зітхнув Мелфой. – Від тебе шуму як від мандрагори, щойно витягнутої з горщику. 
Думка вмазати йому по пиці більше не здавалася такою жахливою. Дівчина обернулася, опустивши руки. Кулаки пекли від болю, який завдали їй удари по металу. 
– Я також не в захваті від того, що застряг тут із тобою, – промовив він, і невдоволено фиркнув собі під ніс. – Це не те, чим я планував зайнятися цього вечора.
Герміоні раптом захотілося істерично засміятися. 
– Що ти взагалі забув у маґлівському місті? – це питання дійсно цікавило дівчину ще від тієї ночі, коли вона вперше побачила його на балконі.
– Не знаю, – пролунало у відповідь. – Можливо, мені просто стало нудно і захотілося вбити кілька маґлів.
Вона відчувала, що готова вибухнути від злості. Як йому вистачало наглості провокувати її, коли вона і так була на межі? 
– А де ж золоті хлопчики? Чи Поттер із Візлі загубилися в літаку, коли вперше побачили таку розкіш? – продовжував глузувати Мелфой. 
«Я не зобов’язана йому відповідати, – повторювала собі подумки Герміона, намагаючись заспокоїтися. – Якщо я буду ігнорувати його, йому стане нудно, і він сам заткнеться». 
– Я просто хотіла трохи побути наодинці, – все ж не стрималася вона і буркнула, схрестивши руки на грудях. 
– Що ж, можна з упевненістю сказати, що твої плани пішли коту під хвіст.
Вона важко зітхнула, подумки перебираючи, що ще могла зробити у цій ситуації. Мозок не підкидав жодної вдалої ідеї. 
З боку Мелфоя почувся якийсь рух, мабуть, він вирішив сісти на підлогу. 
– Схоже, ми тут надовго, – підсумував він. 
Дівчина ще кілька хвилин стояла біля дверей, сподіваючись на те, що вони магічним чином відчиняться, а потім, визнаючи мізерність такого варіанту розвитку подій, втомлено опустилася на підлогу. 
Між ними запанувала тиша. У непроглядній пітьмі було чутно лише їхнє дихання. Герміону розривало від суперечливості того, що вона відчувала: її дратувала ця оглушлива тиша, і, разом з тим, вона не хотіла розмовляти з Мелфоєм.
Вони просиділи у повній тиші близько години, коли вона не витримала і перша заговорила: 
– Якщо без жартів, – непевно розпочала вона, але її голос звучав якось занадто пискляво, – чому ти тут?
Пауза була настільки довгою, що вона вирішила, що не почує відповіді. 
– Гадаю, наші мотиви схожі, – коротко відповів хлопець. 
–  Я все одно не розумію, чому не обрати якесь місто у магічному світі. Хіба ти не ненавидиш маґлів? 
Почулось важке зітхання. 
– Думаєш, легко знайти комфортне місце для відпочинку, коли кожен чаклун знає, хто ти і що ти зробив? – гірким голосом промовив він. – Коли твій батько ув’язнений в Азкабані, кожен вважає своїм обов’язком з презирством дивитися тобі в слід і перешіптуватися, щойно ти пройдеш повз. 
На мить між ними знову запанувала тиша. Вона ніколи не думала про це у такому ключі. Звісно, раніше його сім’я була шанованою у магічному суспільстві. Кожен чаклун знав, хто такі Мелфої. Тож не важко було припустити, що всі досі впізнають Мелфоїв на вулиці. Тільки реакція тепер зовсім інша. 
– Мені шкода, що ти опинився в такій ситуації, – тихо сказала вона. 
Хлопець глухо розсміявся. 
– Хіба це не те, чого ти завжди бажала мені? 
Герміона аж здригнулася від цих слів. Вона ніяк не очікувала, що він дійсно так думає. 
– Я? Ні, – поспішила заперечити вона. – Я ніколи не… – слова перемішалися в її голові, відмовляючись складатися в єдине речення. – Я не думаю, що ти заслуговуєш на таке.
Тиша знову оповила приміщення ліфта. Герміона заплющила очі, прихиливши голову до стіни. 
– Чому ти зробив це? – знову почала розмову вона, а потім додала, уточнюючи: – Навіщо ти прийняв мітку? 
Та відповіді не пролунало. Вона вже майже шкодувала, що запитала. Та це питання мучило її протягом останнього року, тож вона спробувала ще раз:
– Я маю на увазі, що… Ти ж ніколи насправді не був лиходієм, – вона відчула, як мурашки пробігли її шкірою. Навіть у непроглядній темряві вона відчувала його погляд на собі. 
– Ти справді так думаєш? – він фальшиво засміявся, але Герміона не повірила йому. – Ти забула, хто подарував тобі прізвисько Бруднокровки? 
– Не думаю, що ти зробив це, розуміючи всю жахливість цього слова, – почала вона. – Ми були просто дітьми. 
– У тебе для всього знайдеться виправдання, чи не так? 
Герміона на мить замовкла, обдумуючи його слова.
– Війна давно скінчилась. Я не хочу нести на собі її тягар до кінця своїх днів, – знизавши плечима, відповіла вона. 
Якийсь час між ними знову повисла тиша. Та дівчині вона вже не здавалася обтяжуючою. Спираючись на стіну, вона відчула, як на неї навалюється сон. 
– Тоді це здавалося єдиним рішенням, – вирвав з дрімоти голос Мелфоя. – Прийняти мітку. Вплив Темного Лорда на мою сім’ю був таким сильним, що заперечувати йому просто не було сенсу. 
Вона мовчала, намагаючись знайти альтернативу в його ситуації. Та нічого не приходило їй в голову. Вона із сумом усвідомила, що ніколи не замислювалася про це всерйоз. 
– Але ти допоміг Гаррі перемогти його, – тихо промовила дівчина, пригадуючи фінальну битву, коли Мелфой кинув свою чарівну паличку її другу. 
Він фиркнув. 
– Гадаєш, це згадує хтось, коли переходить на інший бік вулиці, помітивши мене? – його голос здавався сумним. 
Герміона пригадала свою реакцію, коли побачила його вперше у готелі, і почервоніла. Вона була нічим не кращою за тих людей. 
– Я ніколи не думала про це… так, – ледь чутно вимовила вона, внутрішньо здригаючись. 
– Я просто хотів відпочити у місці, де ніхто не буде кидати на мене осудливі погляди й презирливо шепотіти у мене за спиною, – зрештою, сказав Мелфой. – Я хотів стати ніким, незнайомцем у натовпі інших людей. 
Груди Герміони боляче стиснулися, коли вона почула ці слова. Вони відкликалися відлунням всередині неї. Адже вона також цього хотіла. Після завершення фінальної битви її впізнавали у кожному магічному куточку Лондона. Вона відчувала себе знаменитістю, яка й кроку не могла ступити непоміченою. 
Отже, вони обоє приїхали сюди сховатися від оточуючих людей. Він – від постійної зневаги та люті, вона – від захоплених розпитувань щодо перемоги. 
За іронією долі ця темрява немов відкрила їй очі на правду, якої вона намагалася уникати: війна завершилася не для всіх. Когось досі переслідували її наслідки, і він не міг сховатися від неї ніде, окрім маґлівського світу.
– У мене ідея, – Ґрейнджер обернулася в бік хлопця так, немов він міг її побачити у темряві. – Давай не будемо псувати плани один одного на цей відпочинок. Як з’ясувалося, ми обоє не дуже хотіли зустріти тут когось знайомого. Тож нехай все так і залишиться. 
Настала пауза. Герміона схопилася, здогадавшись, що погано донесла свою думку, і продовжила: 
– Ми навряд чи пересічемось по завершенню цієї відпустки. Окрім мене, тебе тут ніхто не знає. А окрім тебе, ніхто не знає мене. Нам слід просто вдати, що ми незнайомі один із одним, – в її голові це здавалося чудовою ідеєю, але щойно вона промовила це вголос, як слова здалися не тими, невдалими. 
– Поки не дуже розумію, як це має допомогти, – повільно промовив Мелфой, намагаючись зрозуміти задум дівчини.
– Я просто пропоную нам відпочинок, на який ми обоє так сподівалися. Ти хотів розчинитися в натовпі людей, – захоплено пояснювала свій задум вона. – А я воліла б робити все, що мені захочеться, стати ким-завгодно на ці недовгі три тижні, без докорів сумління та косих поглядів своїх знайомих. 
Вона замовкла, підбираючи слова, щоб пояснити плюси такого варіанту.
– Ми будемо просто сусідами по готелю. Так немов нічого не було до цього. А по завершенню відпустки просто забудемо, що коли-небудь пересікалися тут. 
– Я не розумію, навіщо тобі це? – скептичним тоном запитав хлопець. – Хіба тобі не начхати на те, що я подумаю про тебе? 
Герміона ніяково почервоніла, зрадівши, що темрява приховала це. 
– Я не хочу псувати свою відпустку постійним униканням тебе, – пояснила вона. 
– Пофіг. Я однаково намагався вдавати, що не знаю тебе, – мовив Мелфой, умовно погоджуючись на умови Герміони. 
– Герміона Вілкінс, – простягнула в темряві руку дівчина. Усвідомивши, що він не помітить її в темряві, вона швидко прибрала її і додала: – Твоя сусідка з 115-ого номеру. 
– Це дійсно обов’язково? – зневажливо запитав Мелфой. – Вілкінс? Де ти відкопала це прізвище? 
– Це дівоче прізвище моєї матері, – обурено відповіла дівчина, схрещуючи руки на грудях. – Я просто хотіла почати наше знайомство з початку. 
– Яка дурість, – фиркнув він тихо. 
– Ти на це вже погодився, – нагадала вона йому. – Прояви трохи ввічливості хоча б на цей раз. 
– Драко, – здався він. – Просто Драко. Без прізвища, – сухо додав хлопець.
Герміона зрозуміла його бажання не згадувати своє прізвище. Мабуть, воно приносило йому лише біди останнім часом. 
– Приємно познайомитися, – продовжувала гру у незнайомців дівчина.
– Ага, мені також, – зовсім неприємним тоном відповів він.
Після цього між ними знову запанувала тиша. Обоє почували себе ніяково. Ця ідея більше не здавалася такою чудовою. Герміона не знала, як себе тепер поводити. Уникати його і ненавидіти було все ж таки легше, ніж вдавати, що вони незнайомі.
Ігноруючи зніяковіння, яке витало в повітрі, дівчина знову заплющила очі і притулилася до стіни. Вона вже втратила будь-яку надію вибратися звідси до ранку. Ніч обіцяла бути довгою. Найкращим варіантом здавалося просто заснути, щоб перечекати, поки зранку хтось прийде відремонтувати ліфт. 
Герміона й сама не помітила, як задрімала. Забувши про незручність, вона тихо спала. 
Її розбудило світло, яке різко ввімкнулося в ліфті. Щось клацнуло, і вони зрушили з місця. Вона озирнулася по сторонах, пригадуючи, де знаходилася. Шия боляче заколола, нагадуючи про незручну позу, яку дівчина обрала для сну. Вона помітила, як в іншому куті сидить Мелфой, і дивиться на неї. 
– Мерліне, – вона чомусь злякалася його пильного погляду. – Ти бодай хвилину спав? Чи всю ніч пронизував мене своїми очима? – намагаючись пригладити своє розпатлане волосся, вона піднялася з підлоги. 
– Якщо ти забула, то ми застрягли тут у повній темряві. Тож навряд чи можна сказати, що я дивився на тебе всю ніч, – зауважив він, не поспішаючи підійматися. 
Вона обтрусила свою сукню, що зім’ялася від спання на підлозі. За мить двері ліфта нарешті відчинилися, і перед ними з’явилися шоковані обличчя персоналу готелю.
– Господи, – аж прикрила від здивування рот адміністратор. – Ми не знали, що хтось був всередині. Перепрошуємо за цю ситуацію, – швидко почала виправдовуватися і вибачатися вона. – Ми компенсуємо вам всі незручності.
Герміона зробила крок з ліфта, не знаючи, що відповісти. Щиро кажучи, їй було байдуже на всі обіцяні компенсації та вибачення. Вона була рада, що нарешті вибралася звідти. Найбільше її хвилювало бажання піднятися у свій номер і дістати чарівну паличку з валізи, щоб заспокоїти біль у шиї. 
Мелфой вийшов слідом за нею і, кинувши на неї сповнений суму погляд, попрямував геть. Вона здригнулася від холоду, який пробіг її тілом.
Було так легко уявляти, що вони можуть вдати незнайомців, поки вони сиділи у цілковитій темряві. Але настав ранок і нічні одкровення розвіялися.
Категорія: Фантастика Романтика, Гет, Фантастика, Songfic, AU, Фантастика, Фентезі, Пригодницькі серіали та фільми, Дружба | Додав: bukashkabl | Теги: au, спогади, Songfic, Відхилення від канону
Переглядів: 263 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Вдай, що не знаєш мене (Розділ 3)
Завантаження...