menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 10.05.2022 в 10:35
Фанф прочитано: 242 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Вдай, що не знаєш мене (Розділ 6)


10.05.2022, 10:35
6

Герміона спантеличено втупилася у нього. Він не міг дійсно хотіти цього. 
«Зараз він засміється і скаже, що це жарт. Адже ж так?»
Якусь мить вони сиділи у цілковитій тиші, спостерігаючи один за одним. Вона боялася поворухнутися. «Для чого він це робить?» – намагалася зрозуміти його мотиви дівчина. 
– Вже світає, мені час йти, – вона відвела погляд у вікно, де поволі сходило сонце, заглядаючи своїми променями до кімнати.
Вона швидко піднялася з ліжка і помчала геть з його номера, залишаючи його на самоті. 
Щойно зайшовши до власної кімнати, вона притиснулася до дверей спиною. Щось ніби заважало їй дихати. Горло стиснулося до таких розмірів, що, здавалося, повітря не зможе потрапити всередину. 
Герміона досі не могла усвідомити того, що щойно трапилося. 
Він хотів її поцілувати? 
Але чому? Навіщо?

Вона ніяк не могла прийняти той факт, що приваблює його. Та й чому б раптом? Він сам заявив, що вона його не цікавить. Чи у всьому слід звинувачувати алкоголь? Чи було достатньо такої дози алкоголю для того, щоб він забув, хто біля нього сидить? 
Запитання роїлися в її голові, метаючись, немов ті бджоли у вулику. 
І на жодне з них вона не могла відповісти.

Провалявшись у ліжку півдня, дівчина вирішила полишити думки про Мелфоя, і спробувати відволіктися. Вона рішуче була налаштована виштовхати кожну підступну думку про нього, тому попрямувала на пляж. Сподіваючись, що хвилі зможуть змити події минулої ночі. 
Погода була назло паскудною: дув холодний вітер, заплутуючи її волосся, а небо здавалося таким похмурим, немов от-от мав розпочатися дощ. Та вона все одно пішла. Пляж був безлюдним. Вона скинула свою сукню і повільно ввійшла у воду, зупинившись стояти по коліна у воді. Холодна вода торкнулася її ніг, тремтінням відкликаючись у всьому тілі. Вітер подув ще сильніше, і вона зіщулилася, вкриваючись мурашками. 
Чому його так цікавили її стосунки з Роном та Гаррі?
Невже це справді його хвилювало?
Але чому?

Тоді вона зробила ще кілька кроків вперед, коли перестала відчувати дно своїми стопами. 
Їй так хотілося відволіктися від буденного життя. Стати кимось іншим. Дозволити собі хоча б кілька тижнів жити, не притримуючись образу шкільної відмінниці. Їй майже вдалося розслабитися, прибувши на острів. Аж тут з’явився Мелфой і зіпсував всі її плани. 
Холодна вода відволікала, та не могла повністю вигнати всі думки про хлопця. Вона хотіла вимкнути голову, не думати ні про що. Глибоко вдихнувши якомога більше повітря, вона заплющила очі і занурилася під воду. 
Навіщо вона взагалі пішла до нього минулої ночі? 
Хіба так важко було просто дати йому спокій і просто ігнорувати? 
Він не хотів її допомоги. 
Кляте ґрифіндорське бажання всім допомогти! 

Вона хотіла кричати. 
У всьому був винен той випадок у ліфті. І цей сумний погляд сірих очей, що пронизували її зсередини. 
Вона пригадала, як мурашки пробігали її тілом, водночас кидаючи в жар, коли він поглянув на неї. 
Щось у ньому… притягувало її. І вона не могла боротися із цим. Тож давши волю собі робити, що забажає, вона вступила у власну ж пастку. 
Відчуваючи, що повітря закінчується, вона винирнула на поверхню. Холодне повітря обдало її обличчя. Вона підняла очі на небо – воно здавалося ще темнішим. Можливо, насувався шторм. Зловивши себе на цій думці, вона почала пливти до берега. 
Зненацька важкі краплі почали падати з неба. Хлинув дощ. Вона важко перебирала руками, борючись з хвилями. Дівчина й не підозрювала, що її віднесло так далеко. А дощ тим часом перетворювався у зливу, заливаючи все перед її очима, – вона ледь могла побачити берег. 
«Допоможіть», – хотілося закричати їй, та кричати було марно. Все одно ніхто не почув би, адже пляж був порожнім. 
Руки почали пекти від напруження. Її боротьба з хвилями здавалася завчасно програною. 
На мить вона немов побачила якийсь силует неподалік, який стрімко рухався до неї. Хвиля знову накрила її, і солона вода потрапила їй до рота. Вона закашлялася. Поглянувши знову перед собою, вона більше не бачила жодного силуету. Мабуть, мозок зіграв із нею злий жарт. 
– Хапай мою руку, Ґрейнджер! – здавалося, це був голос Мелфоя.
Герміона намагалася знайти джерело голосу, але вода застилала їй очі. Раптом нізвідки показалася рука. Вона подумала, що це черговий міраж, та все ж простягнула свою руку. Її пальці вхопилися за міцне зап’ястя. Вона була готова розплакатися від полегшення. Передпліччя пекли від болю, в горлі застряг смак солоної води, а очі сльозилися. 
Її рятівник потягнув їх до берега, стрімко долаючи хвилі. Дівчина втратила відчуття реальності. Свідомість повільно відключалася через виснаження. Мабуть, це була лише ілюзія, але вона на мить побачила перед собою Мелфоя. 
– Драко… – задихаючись вимовила вона.
А потім заплющила очі і дозволила собі провалитися у пітьму. 

Сильні руки наполегливо тиснули на її грудну клітку. Почувся тихий голос, що бурмотів щось. Здавалося, він рахував щось. Герміона досі не могла зрозуміти, чи відбувається це насправді, чи це лише гра її уяви. 
– Ну ж бо, Ґрейнджер! – на цей раз чітко почула вона і міцні руки сильніше натиснули на її грудну клітку. 
А потім холодні губи торкнулися її губ і вдихнули повітря в неї. Вона нарешті відчула, де реальність, і сильно закашлялася. З кашлем із неї виходила вода, яка потрапила всередину, поки вона боролася зі стихією. Повітря знайшло шлях до її легень і вона жадібно вдихала його, немов боялася, що хтось знову перекриє доступ до нього. 
Дівчина озирнулася вбік і побачила Мелфоя, який швидко хапав повітря ротом, а потім полегшено звалився на пісок. 
Важкі краплі дощу падали на її обличчя, та вітер потрохи вщухав. Буря минула так само швидко та раптово, як і почалася. 
– Якого біса ти робиш? – долинув до неї розлючений голос хлопця. 
Герміона важко дихала, намагаючись осягнути те, що відбулося. Вона ледь не померла. Ледь не пішла на дно через те, що була настільки дурна, щоб піти поплавати під час негоди. Ця витівка могла коштувати їй життя. Якби не Драко… 
– Ти врятував мене… – немов у маренні зірвалося з її вуст, ігноруючи його питання.
Вона пригадала, як його губи торкнулися її, і здригнулася. Він врятував її життя. Мабуть, вона не дихала, якщо він розпочав робити непрямий масаж серця та штучне дихання. Було дивом, що він взагалі знав, як це робиться. 
– Ти клята дурепа, – на видиху промовив він, уникаючи її погляду і стаючи на ноги. – Аби я знав, що ти радше втопишся, ніж поцілуєш мене, я б ніколи не запропонував цього.
Вона різко звернула свій погляд на нього, підіймаючись з піску. Біль у руках досі віддавався печінням. Було важко триматися на ногах – вона захиталася. Мелфой схопив її за руку, втримуючи від падіння. Він дозволив їй похилитися на нього, спрямовуючи їх в бік готелю. 
Вона розглядала його обличчя так, немов вперше дивилася на нього по-справжньому. Вода стікала його обличчям, великими краплями падаючи додолу. Його сірі очі були майже чорного відтінку, а брови насуплено зсунулися на лобі. Її очі зупинилися на його вустах, стиснутих у тонку лінію. Вони здавалися такими м’якими, коли торкалися її. 
– Я не збиралася топитися, тому що не хотіла тебе цілувати, – промовила вона затинаючись. – Тобто я взагалі не збиралася топитися, – незабаром швидко додала. 
Він нарешті зважився поглянути на неї. Біль відобразився в його очах. Смуток, який вона бачила у них раніше, став ще відчутнішим.
– І я не казала, що не хочу тебе поцілувати, – непевно промовила вона, заглядаючи йому в очі.
Він вмить зупинився і долю секунди розглядав її обличчя. 
– Тоді чому ти втекла? – в його голосі було чутно стільки болю, що нутрощі Герміони стиснулися. 
Вона не думала, що це так ранить його. Вона не хотіла цього. 
– Я… – запнулася вона. – Я просто злякалася. 
Його сірі очі бігали її обличчям, помічаючи кожну зморшку на ньому. Він мовчав.
– Ти і я… – знову розпочала вона. – Я не хотіла все ускладнювати. Для себе, для тебе, для оточуючих… 
– Хіба не ти хотіла робити все, що забажаєш?.. стати кимось іншим? – тихим голосом запитав хлопець.
– Ти… – вона важко зітхнула й опустила погляд, колупаючи свої нігті. – Це інше. Все мало бути тимчасовим. Розумієш? Щойно я повернуся до буденного життя, ніхто не має знати про те, що відбувалося тут, – намагалася пояснити дівчина, а потім підняла очі на нього. – Та ця історія не зможе мати такого кінця. Ти знаєш мене. У нас є спільне минуле, знайомі… Ми не зможемо просто жити далі, ризикуючи перетнутися одного дня десь у магічному Лондоні. Як ти собі це уявляєш? – настала пауза, а потім вона додала: – Ми просто не можемо.
Він мовчав якусь мить. Заплющивши очі на долю секунди, він важко вдихнув. 
– Та ми можемо бути іншими тут, – м’яко промовив він і приклав долоню до її щоки. – Дозволь собі зробити те, чого хочеш. Ніхто не дізнається, – його слова здавалися такими заманливими, що вона не могла знайти у собі сили, щоб заперечити. – А потім… Щойно відпустка скінчиться, ми роз’їдемося в різні частини магічного світу, залишивши один одного лише в спогадах про це літо. Якщо раптом колись ти побачиш мене десь на вулиці, чи деінде… Просто… – він затнувся, здавалося, ці слова давалися йому важко. – Просто вдай, що не знаєш мене. Що цього ніколи не було. І ніхто не дізнається.
Герміона не зводила своїх очей з його обличчя. Вона не очікувала почути це від нього. Бажання погодитися і забити на всі наслідки боролося з відчуттям неправильності такого вчинку. Хіба могла вона бути такою егоїсткою, щоб просто робити те, чого їй захочеться, не зважаючи на те, що буде далі? Чи зможе вона зберігати цю таємницю до кінця своїх днів потім? Чи зможе так легко викреслити зі свого життя ці літні дні? Це змінить її. Змінить їх обох. 
Раптом усвідомлення того, що вони вже змінилися, накрило її, немов хвилі, які солоною водою потрапляли їй до легень, заважаючи дихати. Було занадто пізно намагатися заперечувати зв’язок між ними. Вона вже мала спогади, які доведеться ретельно ховати від всіх до кінця життя. 
– Ми залишимо все тут. Я не буду запитувати, куди ти попрямуєш після, – знову почав Драко, спостерігаючи за боротьбою на її обличчі. – Ми не будемо обмінюватися адресами чи іншими контактами… Та поки ми тут, ми можемо собі це дозволити.
Вона боролася зі спокусою погодитися. Зрештою, хіба не вона почала цю гру, запропонувавши вдати незнайомців? 
– Пообіцяй, що ніхто не дізнається, – на видиху промовила вона, заглядаючи йому в очі. 
Він кивнув і краплі дощу впали з його підборіддя.
– Обіцяю. 
Герміона дивилася, як рухаються його губи, коли він відповідав їй. Вона згадала, як ніжно вони торкалися до неї. А потім піднялася на пальчики, схиляючись ближче до його обличчя. Він обхопив її голову своїми руками і притягнув до себе. Їхні губи зімкнулися у поцілунку, залишаючи смак солоної води як спогад про їхню домовленість.
Категорія: Фантастика Романтика, Гет, Фантастика, Songfic, AU, Фантастика, Фентезі, Пригодницькі серіали та фільми, Дружба | Додав: bukashkabl | Теги: Songfic, спогади, au, Відхилення від канону
Переглядів: 242 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Вдай, що не знаєш мене (Розділ 6)
Завантаження...