menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 12.05.2022 в 19:19
Фанф прочитано: 327 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Вдай, що не знаєш мене (Розділ 8)


12.05.2022, 19:19
8

Коли Герміона розплющила очі, в кімнаті здавалося досі темно. Було жарко, тому ковдра валялася десь на підлозі – вочевидь, хтось із них зіштовхнув її вночі. Чоловіча рука власницько лежала на її талії. Вона пригадала минулий день: як ледь не втонула, як стоячи під дощем піддалася спокусі поцілувати Драко, і як прийшовши до номеру попросила його залишитися. Безглузда усмішка з’явилася на її обличчі. Вона лежала спиною до нього, тож він не помітив би цього. Було несила повірити у це: Герміона Ґрейнджер в одному ліжку з Драко Мелфоєм. Добровільно. Та ще й усміхається, немов дурепа. Аби хтось сказав їй, що таке можливо, ще місяць тому, вона б розсміялася йому в обличчя і назвала цілковитим йолопом. Вона ніколи не думала про нього в такому плані. Ніколи не замислювалася над тим, що він був доволі привабливим, розумним, та навіть міг бути турботливим. 
Дівчина спробувала обережно повернутися до нього, намагаючись не розбудити. Та щойно вона ворухнулася, він розплющив очі. В них на мить промайнуло щось схоже на паніку, немов він не одразу ж зміг пригадати, чому тут знаходився. А потім його обличчя прояснилося, і він обережно торкнувся її волосся рукою. 
– Доброго ранку, – промовив він, і усмішка знову засяяла на обличчі Герміони.
– Вже ранок? – тихо запитала вона, зважаючи на темряву у кімнаті. 
– Взагалі-то вже майже обід, – легенько засміявся Драко. 
Вона майже підірвалася з ліжка, озираючись в бік балкона. Вікно закривали щільні штори, не пропускаючи жодного сонячного промінчика. Вона не любила довго спати, тому зазвичай залишала вікна незаштореними. Та навіть коли вирішувала завішати їх, у кімнаті все одно здавалося світліше, ніж зараз. 
– Тоді чому тут так темно? – Герміона озирнулася на хлопця, дірявлячи його поглядом.
– Штори, вочевидь, – просто відповів він, підкладаючи руку під голову. Вона кинула на нього підозрілий погляд. Він додав з ноткою грайливості: – Ну, і, можливо, трішки магії також цьому посприяло.
– Ти використовував магію у маґлівському місті?! – вона аж підскочила з ліжка від шоку та люті. 
– Розслабся, – швидко мовив він спокійним голосом. – Цього ніхто не помітив, – відкинувся на спину, підкладаючи руки під голову. – Схоже, ґрифіндорка у тобі все ж перемагає бунтарку, якою ти намагалася здаватися на відпочинку. 
Вона хотіла накинутися на нього і знову почати сперечатися, а потім згадала, як нещодавно сама використовувала магію, щоб заспокоїти біль у шиї, і густо почервоніла. Напевно, перевести це у жарт – було кращою ідеєю. Вона схопила подушку з ліжка і щодуху вдарила нею по самовдоволеному обличчю хлопця. Він явно не очікував такого, навіть не намагаючись ухилитися. Гучний дівочий сміх прокотився кімнатою – їй подобалося бешкетувати. 
– Ну, тримайся, – почулося з-під подушки. 
Драко підірвався з ліжка і вмить схопив Герміону, яка лише встигла заверещати крізь сміх. Він швидко підняв її, стискаючи в обіймах, і кинув на ліжко. Його пальці блукали її тілом, легенько лоскочачи. Вона гучно сміялася, намагаючись вислизнути від його пустотливих пальців. 
– Досить, – крізь сміх благала вона, та він продовжував її дражнити. – Драко… – слова обривалися хіхіканням. 
За кілька секунд він зупинився, мабуть, вирішивши, що вдосталь намучив дівчину. Вона похапцем вдихала повітря, задихаючись від сміху. Його погляд бігав її обличчям. Він легенько усміхався, спостерігаючи за нею. 
– Мені подобається твій сміх, – ніжно промовив він, не зводячи з неї погляду. 
Вона прикусила нижню губу, відчуваючи, як червоніють щоки. Він здавався їй іншою людиною, показуючи ті сторони себе, про які вона навіть не могла подумати. Він був ніжним, веселим, турботливим… Невже це дійсно був він? 
Його сірі очі палали сотнями вогників, коли він дивився на неї. Герміона дивилася у них і бачила власне відображення. Їй навіть здалося, що вона виглядала у ньому краще, ніж у дзеркалі. 
Драко ніжно погладив долонею її щоку, а потім прихилився і торкнувся своїми вустами її. Вони були солодкі на смак та м’які на дотик. Він не поспішав, насолоджуючись цим моментом. І вона була вдячна йому за це, тому що хотіла затриматися у цій миті якомога довше.
– Маєш якісь плани на день? – коли він відірвався від її губи, запитала дівчина.
Він долю секунди замислено мовчав, а потім заперечно похитав головою. 
– Я планувала сьогодні відвідати палац Мон Репо… Ти… не хотів би піти зі мною? – вона невпевнено підняла на нього свої очі, благаючи погодитися. Їй дуже подобалося обговорювати різні цікаві факти з кимось, тому було б непогано, аби Драко зміг підтримати її в такій розмові. І чомусь їй зовсім не хотілося йти одній. 
Хлопець скривив обличчя в невдоволеній гримасі. 
– Взагалі, я не дуже люблю всілякі палаци і тому подібне, – обережно почав він. – Коли живеш все своє дитинство немов у музеї, потім якось зникає бажання відвідувати такі місця.
– Ну будь ласка, Драко, – Герміона дивилася на нього великими очима, намагаючись вмовити його. – Екскурсія триває всього півгодини. І в тебе все одно не було планів на день, – не дарма ж вона запитала про плани на день. 
Він закотив очі і легенька усмішка з’явилася на його обличчі.
– Гаразд, вмовила.
Вона радісно усміхнулася і поцілувала його в щоку, намагаючись не задумуватися, чому її це викликало у неї такий захват. 
– Мені слід прийняти душ, а потім можемо вирушати, – вона підняла погляд на годинник – був майже південь. – Якраз встигнемо поснідати на першому поверсі і прогулятися до палацу до початку екскурсії.
– Чому мені здається, що ти завчасно спланувала все це? – Драко запитально вигнув брову, пильно дивлячись на неї. 
Вона хитро засміялася і знизала плечима, вдаючи невинну. 
Після того як хлопець пішов до свого номера, щоб прийняти душ та переодягнутися для прогулянки, Герміона намагалася перебороти себе, стоячи перед душовою кабіною. Вона боялася, що страх знову здолає її. Розум старанно вишукував ідеї, як обманути мозок або, принаймні, заспокоїти. Вона скинула халат, озирнувшись на власне відображення у дзеркалі. Біла мереживна білизна яскраво виділялася на її засмаглому тілі. Вона не мала ідеальної фігури: ніколи не навантажувала себе фізичними вправами, чи дієтами, але й зайвої ваги у неї не було. На мить замислившись, вона спробувала уявити, чи сподобалась би Драко, якби він побачив її зараз. Обличчя залило фарбою від таких думок, і вона відкинула їх, повертаючись до бажання прийняти душ. 
Вона зробила обережний крок всередину душової кабіни, залишаючи двері відкритими про всяк випадок. Рука намацала кран, вмикаючи воду. Теплі краплі впали на голову дівчини. Вона спочатку ледь здригнулася, намагаючись тримати очі розплющеними, щоб краще контролювати ситуацію. Її рука залишалася на крані, поки вода стікала по тілу. Це заспокоювало її, адже так вона могла у будь-який момент вимкнути воду. «Ти контролюєш це, – подумки повторювала вона собі. – Ти у безпеці». Було важко митися однією рукою, але вона вирішила, що буде кращим не відпускати кран іншою рукою. Так було довше, зате тремтіння всередині не турбувало.
Вийшовши із душової кабіни, вона за допомогою чарівної палички прибрала воду з підлоги, яка накрапала внаслідок незачинених дверей. Волосся приємно охолоджувало шию та плечі, тож вона вирішила на сушити його. Швидко витерши тіло рушником, вона одягнула комплект світло-рожевої білизни і накинула наверх легеньку сукню з квітчастим узором. Востаннє оглянувши себе у дзеркало, дівчина задоволено усміхнулася. Їй подобався її зовнішній вигляд: по-літньому грайливий та ніжний. Вона знову зловила себе на тому, що мимоволі намагається передбачити реакцію Драко, коли він побачить її. 
І чому це так хвилювало її? 
Невже вона намагалася сподобатися йому? 

Якесь приємне передчуття зароджувалося всередині неї. Це відчувалося так, немов весна розквітала в самому її серці, пускаючи зелені пагони по всьому тілу.
Після вчорашнього шторму сонце не так палюче гріло сьогодні. Воно приємно торкалося їхніх рук, коли вони бродили палацом Мон Репо, слухаючи екскурсовода. Жінка років тридцяти із запалом розповідала про картини на стінах палацу. Герміона захоплено слухала, очима бігаючи від одної пам’ятки мистецтва до іншої. Вона любила історії з минулого. Любила занурюватися у них, уявляючи всіх цих людей у моменти, коли вони навіть не уявляли, що роблять щось історичне та визначне. 
Драко не був таким зосередженим на розповіді жінки, його погляд постійно ковзав по засмаглим ногам Герміони та тонкій талії, підв’язаній поясом її легенької сукні. Його мало цікавила історія маґлів. 
– Вілла була побудована у 1831 році у якості дачі для британського комісара Іонічної республіки Фредеріка Адама. Комісар підніс палац у якості подарунку своїй дружині Діамантіні «Ніні» Палатіно. Він дуже кохав свою другу дружину, яка була родом із Корфу, тож цим подарунком він хотів увіковічнити їхні почуття, – екскурсовод замріяно зупинилася, даючи можливість всім осягнути сказане, уявити силу такого почуття та відданості. – Та провівши менше як рік у палаці Мон Репо, подружжя змушене було його залишити у 1832, коли Адама відправили служити в Мадрас на північно-східне узбережжя Індії. Закоханим довелося розлучитися. Вони ніколи так і не повернулися до свого палацу у Корфу*.
Жінка перейшла до іншої скульптури, розповідаючи чергову історію її створення, та останні слова немов зависли у голові Герміони. Серце кольнуло від усвідомлення того, що це місце було частиною такої історії кохання, яка закінчилася так сумно. Вона раптом подумала, що у них із Драко буде схожий кінець. Вони більше не повернуться сюди ніколи. Їхнє літо назавжди залишиться лише у спогадах зі всіма щасливими усмішками та поцілунками. Вона вмить озирнулася на хлопця, намагаючись здогадатися, чи думає він про це. У голові промайнула думка: «Можливо, їм варто зупинитися? Допоки не було пізно?» Та чи не було вже пізно? Те, як він заворожено дивився на її волосся, яким грався вітер, казало, що шляху назад вже немає. Вона легенько усміхнулася до нього, намагаючись приховати сум, який раптом охопив її.
Повернувшись пізно ввечері до готелю після прогулянки містом, Герміона сиділа у кріслі, гортаючи книгу, залишену Драко минулого вечора. Та слова розпливалися незрозумілими знаками, коли в думках знову спливали слова екскурсовода. Вона не розуміла, чому саме вони стали тією точкою зворотного відліку, який невпинно рахував дні, що залишалися до їхнього прощання та забуття. Погодившись на цю авантюру, вона знала, чим все закінчиться. Та, напевно, не до кінця усвідомлювала, що це може завдавати такого душевного болю. 
Він з’явився на порозі її кімнати за кілька годин, турбуючись її психологічним станом. Вона не стала розповідати йому про свої думки. Натомість попросила залишитися поруч цієї ночі. А потім наступної… І наступної. Допоки це не стало настільки звичним, що їй більше не треба було просити його про це. Вони просто спали поруч в одному ліжку, а на ранок прокидалися в обіймах. Ніколи не було чогось більшого. Їм просто подобалось бути удвох. 
Герміона хотіла насолодитися кожною хвилиною проведеною разом, відганяючи нещасливі думки. Якщо їхній час був обмежений, вони повинні скористатися кожною миттю проведеною тут удвох.
Тож так і було. Вони прокидалися щоранку, гріючись у сонячних променях; багато цілувалися; сміялися з взаємних жартів та билися подушками; безцільно блукали вечірнім містом, запам’ятовуючи кожен його куточок; їли багато морозива, обмащуючи ним одне одному носи; відвідували різні музеї, які так полюбляла Герміона і які так ненавидів Драко; обговорювали купу дрібниць, які насправді не мали жодного сенсу… Навіть вирушили покататися на велосипедах, адже ґрифіндорка заприсяглася, що навчить хлопця їздити на ньому. Він лаявся, намагаючись втримати рівновагу та не звалитися на землю. А вона гучно сміялася, не помічаючи інших людей, які проходили повз них. Вона відчувала таку свободу та щастя, що, здавалося, світилася зсередини.
Їхні дні пролітали, немов кадри на фотоплівці, залишаючи після себе смак літа на губах та спогади у серцях. А час невпинно спливав, витікаючи немов пісок крізь пальці, наближаючи їхню розлуку…

*Історія про Фредеріко Адама та Діамантіну Палатіно не вигадана. Вони дійсно були власниками палацу Мон Репо. Єдине, що є моєю вигадкою в цій історії – те, що їм довелося розлучитися, і вони більше ніколи не поверталися до палацу. На жаль, доказів цьому не змогла знайти, тож вигадала сама отаке завершення їхньої історії
Категорія: Фантастика Романтика, Гет, Фантастика, Songfic, AU, Фантастика, Фентезі, Пригодницькі серіали та фільми, Дружба | Додав: bukashkabl | Теги: спогади, Відхилення від канону, au, Songfic
Переглядів: 327 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Вдай, що не знаєш мене (Розділ 8)
Завантаження...