menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 20.03.2022 в 23:14
Фанф прочитано: 341 раз
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Люстерко


20.03.2022, 23:14
Травневі ярмарки були для Любистка одним із найулюбленіших способів збідніння. Бард витрачав на них усі відкладені на випадок відьмачого поранення чи власної застуди гроші. Крім вдалого торгу в білизняному ряду і придбання пари дійсно симпатичних бре, Юліан вигідно інвестував залишок у цукрові яблука, новий кістяний гребінець з витравленими по ручці незабудками, стос шпалерних обрізків – зійдуть за новий блокнот, якщо прошити у вільний час. Головним здобутком торгу на цей раз стало люстерко. Ні, не так. То було не якесь там брязкальце, а справжнє Люстерко.

Не можна сказати, що у Любистка не вистачало поверхонь, за допомогою яких можна милуватися, голитися і вишукувати кліщів у важкодоступних місцях. Якийсь уламок скельця іноді був у відьмака, а ще були струмки, калюжі, пляшки. Ну, і леза мечів, якщо Ґеральт був у доброму гуморі й дозволяв використати їх у якості елемента польової цирульні.

Але такого справжнього, солідного та дорослого Люстерка у Юліана не було ніколи. А тут – воно. Добре відшліфоване, срібне, з витонченою ручкою, з карбуванням по контуру. Звичайно, воно вартувало кожної копійки, яких у кишенях у барда тепер не лишилося зовсім. Але Юліан не зважав на те, бо в планах у нього було нескінченне милування обличчям, яке не дуже порозглядаєш напряму. Тому, підсунувши за обідом останнє цукрове яблуко відьмаку, він урочисто оголосив, що не голодний. І вечеряти теж не буде.

– Пива хочеш?

Любисток зітхнув, поліруючи срібну поверхню рукавом:

– Та ні.

– Пива будеш. – відьмак перехопив повний спраги погляд і, не чекаючи відповіді, долив у спорожнілий кухоль зі свого. Любисток вдячно поплескав його на пальцях – шкіра на кісточках защипала від чужого (а якби не чужого, а) тепла:

– Коли рушаємо в дорогу? Мені б не завадило підзаробити. Чув, що у Верхньому Посаді непогано зі слухачами.

– Чув, що там хріново з дияволами. Так що завтра й рушимо. Точно не голодний? А що з тобою говорити, дурисвіт.

Ґеральт піднявся швидше, ніж потрібно, щоб приховати посмішку. Любисток, заледве пригубивши пиво, уже пірнув поглядом у холодні дзеркальні глибини, відвернувшись від відьмака. Певна річ, не буде він вечеряти. Так би й залишити цю велику дитину голодною до першого заробітку, – бурчав про себе відьмак, потихеньку купуючи хліба та солонини в дорогу з розрахунку на двох.

***


– Пане відьмаче, порішіть уже це поріддя диявольське, вже всі мізки воно виїло нам. – Войт скривився, наче від кислого. Ґеральт рефлекторно озирнувся на Любистка, який виводив рулади біля криниці.

– Оцеє го? А-а-а, ви про нечисть. Коли погань, то можна, а це само замовкне.

– А скільки за труди праведні? – Войт чухав потилицю, намагаючись прикинути за зношеністю чобіт Ґеральта, скільки монет можна заломити в кишеню при розрахунку. Відьмак чудово знав тонкощі ринку праці, тому на переговори завжди одягався, як останній жебрак. Ось і зараз його плечі полоскало весняним вітром через замашні дірки в сорочці.

– Менше, як за двадцять золотих, не можу.

– Ну, що ж поробиш, по руках.

– Гей, Любистку, будь ласкавий, підійди… Та що ж таке, га? Сунь свою дупу сюди! – Ґеральтові довелося нечемно гаркнути на менестреля, який уже встиг домовитися про вечірній виступ і тепер знову принишкнув, стоячи до нього спиною, вдивляючись у тьмяне віддзеркалення світу.

– А? Вже? Я піду з тобою.

– З печі на лежанку ти підеш. Дуй у трактир та пообідай нормально. – відьмак намагався всунути барду монету з авансу, поки той виривався, високо піднявши руку із заповітною цяцькою. З боку ця спонтанна метушня нагадала відьмаку власне дитинство, коли покійна бабуся з непристойною для літньої жінки силою пхала в його кишені пиріжки і сливи: виходило липке солодке місиво і довге прання.

– Не піду! – червоний від метушні Любисток нарешті вирвався і тепер дрібно кивав головою, підтримуючи сам себе у суперечці з відьмаком. – Я тільки з тобою, розумієш, хочу. – Ґеральт сприйняв ці слова у відриві від контексту, і якась частина його мозку схибила, малюючи решті, серйозній, сороміцькі картинки. – Та не хвилюйся, мені ж просто диявола справжнього подивитися. Все одно не відчеплюсь, дозволяй вже, або що.

Замість відповіді відьмак тільки з досадою махнув рукою, виводячи Плітку на вказану замовником зарослу стежину.

– Ти так і ходитимеш у цьому сороміцькому лахмітті? – Запитав Любисток швидше у люстерка, посилено там щось виглядаючи. Ґеральт стенув плечами:

– Угу.

– От і чудово. У тебе в ньому дуже спокусливий вигляд. – бард не втримався і розсміявся, поки відьмак оглядав рвані штани і сорочку, яка швидше створювала інтригу, ніж приховувала принади міцної статури.

Ґеральт був такий напружений, вслухаючись у шумливий простір, що навіть не почервонів від цього явного, надто бажаного і від цього нереального залицяння.

– Тут і стій.

Він спішився, поки бард, знову показавши йому обтягнуту бузковим сукном спину, мовчки дивився у дзеркальні глибини. Дістати срібний меч, погладити Пліточку, щоб не нервувала – справа кількох секунд. Відьмак м'яко пірнув у зарості кизилу, намагаючись не шуміти. Сільванів запах тут був особливо гострим. Лист ліщини біля відьмачої скроні раптово тріснув, розірваний чимось дрібним і дуже важким.

– Любистку, падай! – вигукнув Ґеральт, не переймаючись тим, що видав себе.

Ззаду почулася метушня барда, який завжди робив усе навпаки. Повз пролетіла ще одна кулька, відьмак навіть зміг її розгледіти. Видихнувши, він упав на землю, одразу пошкодувавши про те, що не переодягнувся у щось менш діряве. Любисток, налетівши на його ноги, спіткнувся і дуже вдало гепнувся на широку спину, вибивши з відьмака здавлений стогін.

– Вибач, я не хотів, я чогось завжди такий недолугий. – пристрасним шепотом заголосив Юліан, перевалюючись у зарості кропиви. – Це ж чим він так шмаляє, курвисько?

– А от у око тобі потрапить, то дізнаємось. – сердито відповів Геральт, уявляючи собі цю паскудну ситуацію, і тут же закрив пухнасту потилицю барда долонею. – Не рухайся.

Десь недалеко зашелестіла трава. Гілка здригнулася і Любисток угледів крутий, на вигляд дуже старий, стертий і гострий ріг. Сільван навіть не ховався, відчуваючи свою вогневу перевагу.

– І як його тепер здолати, га?

– Хрін його знає, та тільки вбивати не будемо. Це ж, собака його дери, особистість.

Любисток задумався, щосили намагаючись не відволікатися на гарячу долоню, яка затишно влаштувалася в нього на потилиці, злегка погладжуючи вихор біля шиї. Дотики були ласкаві та швидкі, ніби відьмак не хотів, щоб його помітили та перервали. Він потихеньку дістав з-під власного живота люстерко і здув з нього пилюку. Звідси в нього відкривалося чарівне видовище схвильованих Ґеральтових очей – їхні погляди на мить зустрілися, але Любисток змигнув і чари розсипалися в плямі сонячного зайчика.

– Точно! Ґеральте, люстерко!.. – і запхав шмат теплого срібла в руку, яка тільки-но майже напевно торкнулася мочки вуха.

– Яке лю... А-а-а, та ти чортів геній!

– Сподіваюся, що все-таки не його, ох і страшний, хай йому грець. – У голові Любистка вже крутилися думки з приводу нової балади, яка припаде до смаку любителям полоскотати нерви.

– А якщо розіб'ю?

– Нічого страшного, я все одно тільки на тебе через нього дивився. Нащо мені люстерко без тебе… – неуважно пробурмотів бард, повертаючись до пошуку рими на слово «диявол».

Відьмак розгубився, моргнув, потер очі і, на перевірку, зазирнув у блискучий вир на Любистка. Чогось йому подумалося, що бард у своєму похмурому генії міг би бути навіть небезпечним, якби не залишився в душі дитиною.

***


Звісно, люстерко тріснуло ік бісовій матері, бо сільван виявився особистістю не простою, а нахабною, упертою та обдарованою здоровим інстинктом виживання. Здаватися він не бажав, шипів від сонячних зайчиків, що боляче жалили горизонтальні зіниці і шмаляв металевими кульками на слух. Тільки коли Любисток, переставши безрезультатно шукати відповідну риму до слова «премногославний», запустив кілька каменів урізнобіч, Ґеральту вдалося знешкодити козлище погане.

Після дипломатичних переговорів, протягом яких бард вдало додумав куплети, присвячені Ґеральту з Рівії, а сам «премногославний» герой був висміяний козлоногим за жебрацький вигляд, уклали мирову. Сільван клятвено пообіцяв піти в інше місце, за що отримав кілька цінних порад від відьмака. Любисток же отримав велику подяку та жменю нікуди не придатних срібних уламків.

Назад їхали мовчки.

Любистку було нітрохи не шкода люстерка, хоча він для годиться намагався розсердитися чи відчути розчарування. Але радість за відьмака, який не отримав жодної подряпини, була більша. Хоча, крім того, щиро хотілося пожерти, але сам потринькав всі гроші – сам і зароби.

На під'їзді до села відьмак прокашлявся і, пильно вглядаючись у обрій, дерев'яним від хвилювання голосом видушив із себе зізнання:

– Ти красивий.

Любисток спіткнувся, випростався, знову спіткнувся, але вже об ногу Плітки, отримав докірливе пирхання у вухо і підняв червоне обличчя до Ґеральта:

– Я що?

– Гарний ти, говорю. Трохи глухий, але це не біда. І неуважний. Зате в тебе очі, як небо перед дощем, знаєш, коли курява пахне громом. І голос маєш моцний.

Ґеральт перестав вивчати порожній обрій і глянув у вічі менестрелю, пишаючись собою, що витримав це випробування. Якщо вже сам великий Юліан де Леттенхоф витратив усі гроші, щоб милуватися його, відьмачою, пикою, варто було пересилити страх і таки зізнатися.

Бард повторив слово «гарний» на різні лади, поки очі його не спалахнули безумним вогнем щастя:

– Ґеральте, дякую! Ти придумав мені риму до того клятого слова «премногославний»! Приблизно, але все ж...

– Ти чув усе, що я казав?

– Так, Ґеральте, все. Тепер у мене, схоже, будуть непогані гроші за виступ. Тому що у мене є найкраще люстерко у світі. Балакуче. Гарне. Сильне люстерко, не розколотиться. Щоправда, штани рвані, але це не біда.

– Любистку, ти дурень.

– Який я дурень? Ну, скажи! – Ґеральт зітхнув, підняв щасливого барда за шкірку і посадив поперед себе. Поклавши підборіддя йому на плече, він навмисне голосно поцілував палаюче вухо і, смакуючи кожне слово, повторив:

– Гарний ти дурень, Юліане. Найкращий.
Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Arma | Теги: романтика
Переглядів: 341 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Люстерко
Завантаження...