menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 27.03.2022 в 23:50
Фанф прочитано: 292 рази
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Натхнення


27.03.2022, 23:50
– Ґера-а-альте, я не можу… Я вже ніхіба не можу. Слова, розумієш, як дохлі горобці на бруківку падають. Де краса? Де ікебана?

Таким Любисток, звичайно, бував інколи, але відьмак вважав за краще в дні настільки лютої творчої кризи тікати на роботу. Чорти та жагниці здавалися йому лагіднішими і спокійнішими, ніж бард, що впадав у відчай.

– Ну, не картай себе. Все ти знаєш. Припини гасати по кущах і вити, а то лісовик подумає, що ти самка в активному пошуку. – примирливо пожартував відьмак, ненароком налякавши вразливого барда. – Чай заварився. М'ятний. Саме те, що тобі треба.

– Не хочу чаю. Я вже нічого не хочу. Я вчора, знаєш, спалив той уривок про відьмака та крутую гору. Таким він мені пісним здався...

– Та як ти посмів? – гаркнув головний герой спаленої балади, намагаючись взяти себе в руки. На дурних-бо хоч сварися, хоч ні. – Усядься, га. Будь ласка.

Тільки благальний тон Ґеральта зміг висмикнути Любистка з липкого болота сумнівів та екзистенційної кризи і покірно взяти в руки дерев’яну чашку з окропом. Відьмак помітив, як за останні дні втомився і знітився його менестрель: постійно кусав губи, колупав задирки. Очі вже не сяяли так яскраво і світло, а замість веселих побрехеньок і пісень у нього виходили тільки голосіння, зле шипіння і тужливі зітхання – такими напрочуд талановитими скорботними звуками міг би пишатися навіть дуже впливовий дух неупокоєного. І Ґеральт здався:

– Поговорімо?

Любисток, бувало, підняв очі з надією, але вона ніби розчинилася в клубах чайного пару:

– Вибач, але я налаштований помовчати.

Ґеральт з напускною байдужістю стенув плечами, швидко докинув у багаття пару осинових гілок і дістав з сумки дві пошарпані ковдри (його особиста була навіть не справжньою ковдрою, а старим плащем, пряжки з якого були дбайливо перешиті на новий):

– Ну і добре. Тоді говоритиму я.

Відьмак виписав сумному барду дбайливого стусана під спину і жестом змусив пересісти на плащ, закутуючи в тепле його напружені плечі:

– Зручно?

– Цілком, цілком… – кволо прошепотів Любисток, знову провалюючись в особисту пітьму зневіри.

– Прекрасно. – Ґеральт вмостився поруч, присунувшись до барда коліном. Перевіряючи, наскільки той замерз, закинув руку за спину, спираючись нею на м'яку землю так, щоб непомітно торкатися барда, зітхнув. – Було те давненько. Тобі, мабуть, на той час тільки десята весна пішла. Ескель, він же наймолодший із нас, тоді не набрався ще розуму, скрізь йому, розумієш, нечисть увижалася. Про те, що є оберіг та чуття, малий засранець забував у пориві пристрасті. І в Митвині він таки знайшов собі пристрасті на причинне місце.

Любисток щосили вдавав, що його не хвилює ні Ескель, ні його «невидані» пригоди і, особливо, оксамитовий голос відьмака. Він дивився на чайну гладь, що вкрилася плівкою заварки, але в ній відбивалася, як у дзеркалі, гостра відьмача вилиця, щойно поголена до скрипу, і краєчок золотавого ока. Як Місяць, зовсім незацікавлено подумав бард і видихнув у чашку.

– О-о-от, – Ґеральт, злегка посміхнувшись, намацав вільною рукою стеблинку кволої лісової трави і зім'яв її пальцями. – Вирішив він, сердега, що дочка мірошника є бруксою, бо жив мукомол у далеких річкових порогів і був злий, як сколопендра. А ще вірними прикметами Ескелевої брукси були чорні очі з паволокою, коса до моцної дупи і цицьки розміром з паляницю кожна. На цю дівку кожен чоловік у селі дивитися без сліз не міг. Та заговорити боялися – слиною давилися. Так і микалася наша брукса в ув'язненні у батечка, у дівках пересиджувала, аж руки горіли, мабуть. Тому відьмака, що вліз до неї в спальню, прийняла за дар божий і накинулася, як справжня нечисть. Ескель ледь не знепритомнів, коли з нього штани стягнули швидше, ніж він меча вийняв. А коли вже стягнули… – навмисне замовк Ґеральт, підшукуючи нову травинку.

– То що? – Любисток стрельнув очима, вже не в змозі зупинити сміх і вроджену свою котячу цікавість. Відьмак з радістю помітив, як той відвернувся до своєї сумки з вугіллям та папером.

– Обіцяєш не розпатякати? – бард урочисто кивнув.

– Ну, скажімо так, Ескель вирішив, що якщо вже справа обенрулася такою пікантною оказією, то ризикувати власною особливою зброєю, негоже. До того ж, зброя опинилась у брукси в заручниках так міцно, що хлопчина боявся й дихати. А вже потому, ледве прийшовши до тями, Ескель дременув звідти як заєць, і те було добрим рішенням, адже мукомол якраз вставав до роботи.

– А далі що?

– Далі Ескель на тремтячих лапах приповз до нас і кляв відьмачу долю та нечисту силу, що підло здолала його, ледве в живих залишила. А Ламберт і каже, мовляв, чи не сходити нам до цієї дівки всім разом?

– І? – Любисток уже крутився від нетерпіння, притуляючись дедалі більше до відьмачого теплого боку. Його розривали суперечливі ідеї. Чи залишитися байдужим і страждати далі? Чи бігти за папером? Чи притиснутись, поки видався вдалий момент, до Ґеральта ще хоч трохи ближче?

– І так уже вийшло, хоч вір, хоч не вір, що брукса наша бігла за Ескелем по всіх болотах. Вона ж очікувала отримати не підсрачника, а відповіді, гідної дорослого чоловіка, розумієш? Уяви, залітає розгнівана покинута дівка до нас у трактир, і саме ж на цих словах… Ніхто ніколи не бачив такого жаху на обличчі Ескеля, коли вона, розпатлана і зла, як справжня брукса, гаркнула: та якщо ви хоч утрьох наважитеся з панночкою до ранку помилуватися, то вже зайдіть. А то цей один якийсь слабенький.

Любисток вибухнув сміхом, без роздумів кидаючись за папером. Його ноги запліталися, як у п'яного, мабуть, від гіпнотичного, глибокого голосу, в якому несподівано розкрився такий діапазон емоцій, що бард засоромився свого одноманітного ниття.

– Ну, а колись було у нас із Ламбертом, і сміх, і гріх. – Ґеральт лукаво посміхнувся, милуючись розпашілим, метушливим менестрелем. Заради цього можна і далі плести побрехеньки.

– А коли, коли?

– Дай подумати. Років зо дванадцять тому, мабуть. – Любисток навіть не здивувався, звик уже до відьмачого віку. Дістав папір, ревно закривши листок від Ґеральта, весь обернувшись в зацікавлений, як у баби на базарі, слух – якби бард мав хвіст, їй-богу, він би вже тремтів від нетерплячки.

– Пішли ми з Ламбертом до міднорудних копалень, це так далеко, що я б і сам вдруге не дійшов без особливої ​​потреби. – Ґеральт поправив ковдру на плечі Любистка, затримавши долоню буквально на мить довше. Невловимо провів пальцями по оксамиту каптана, насилу змушуючи себе зосередитися на оповіданні. – Там сосни високі, як корабельні щогли, і кора у них рожева, як рум'янець... Вовки йшли за нами і ночами підбиралися ближче, вили так, наче боялися. Боялися направду, до втрати свідомості. Ну, хай їм. Коли ми прийшли, почуяли варгів. Дуже багато. Думаю, кілька великих зграй.

– Це ж дуже небезпечно! – Любисток нервово водив вуглинкою по шматку паперу, намагаючись поменше дивитися, як Ґеральт задумливо закушує губу, коли робить паузи.

– А як ти хотів? Я тоді був казковим дурнем, вирішив, що перевести на той світ їх треба вручну, для напевно. А Ламберт, він завжди був хитрий вредний пісюн. – Любисток реготнув, закинувши голову, і його оголена шия опинилася якраз настільки близько, щоб розрізнити манливий запах шкіри. Ґеральт відчув дивне запаморочення і різко видихнув, облизнувши гіркий від розтертої трави палець. – Він у дитинстві щось там таке з собаками робив, наче на псарні гівна вимітав. Відразу сказав, що це гніздо, а відтак там є і вагітні, і сучки з цуценятами. І нас гарантовано гнатимуть від копалень до самого пекла, якщо пощастить.

– Ох. – Любисток присунувся ще, зручно вмощуючи потилицю на Ґеральтове плече. Сам, мабуть, не помітив, замріяне дурило. Але відьмак і виду не подав, що поза змінилася на інтимнішу, ніж належить двом мандрівникам.

– Тому ми бігенько звідти забралися, поки нас не рознюхали. Поталанило, що ми, як не крути, відьмаки. Ну, пахнемо трохи псиною, знаєш, це факт, тому й вдалося нам дістатися села та випросити у місцевого воєводи пороху та селітри. Ламберт вирішив, що він найрозумніший алхімік на світі і намішав того лиха сам. А я, нагадую, у ті роки був дурнем еталонним. Тому вирішив, що зможу легко його підірвати. Ха. – Любисток продовжував возитися з папірцем, але при цьому вже невідривно дивився в Ґеральтові вічі. Його заворожував той особливий вираз відьмачий погляд, ніби обернений в минуле, у самого себе.

– Не муч, Ґеральте, продовжуй, ну.

– А ти мовчи, ти сьогодні не балакаєш. І поліз я з барилами ближче, аби надійно рвонуло і засипало копальні ік бісу. На ґонт нам розуму не вистачило, а чимось підпаленим вистрілити в заряд ми не додумалися. Тому я метушився, як міг, щоб не довелося на пороху тому ще від тварюк відбиватися. Ткнув смолоскип туди, та тільки не встиг утекти. Варги вже почули лихо і вибігли найсильнішим клином. Отут воно й рвонуло. Ламберт, матері його ковінька, завжди був максималістом. Щедрий хлоп. Вибуховою хвилею навернуло нас разом із псами так, що об мене в польоті одна чи дві тушки розмазалися. І добре, що віднесло вбік, а то славна вийшла б у мене могила.

Любисток здригнувся, перекинувши чашку із вистиглим настоєм. Ґеральт зробив драматичну паузу, змушуючи барда затамувати дихання, облизнув пересохлі губи і завершив:

– Коли в перестало дзвеніти у вухах, я зміг виповзти до Ламберта. Він, падлюка, тоді й придумав те дурне прізвисько, Білий Вовк. Що тут скажеш, в шерсті та кишках псячих я був з голови до п'ят. Ледве відмився. Зате смердів так, що по дорозі назад вовки від нас бігли в паніці.

Любисток не засміявся вголос, а просто розуміюче посміхнувся, майже як раніше. Ґеральт намагався не ворушитися і дихати тихше, щоб не потурбувати барда. Юліан розслабився від тепла і веселощів, надійно вмостивши стражденну свою голову вже не на відьмачі груди.

– А ще? – Любисток намацав новий папірець, старанно прикривши списаний, і дивився на відьмака, як діти малі на ярмаркову цукерку з червоною стрічкою.

– Хочеш іще? Добре. Тільки мовчи. – Ґеральт глянув на небо, як на годинник. Саме час вкладати менестреля, вимотаного прикрим зіткненням із власним талантом. – Це було, а коли – неважливо. Колись. Достатньо того, що літо стояло тепле, а квіти засра... заполонили всі схили на південь від Цідаріса. Я йшов один до Брокілона, там треба було врятувати пару тупих дуп, що вирішили завоювати трохи лісової землі під житні поля.

– Яким же ідіотом треба бути, щоб просто уявити володіння Ейтне зораними? – сонно пирснув Любисток, намагаючись одночасно тримати вуглину, папірець і спиратися рукою об землю. Ґеральт виразно кивнув на своє коліно і бард охоче поклав на нього новий лист, все ще затуляючи його. Тепер ногу відьмака лоскотав гострий кінчик вуглини, і це був напрочуд приємний дотик.

– Такі завжди були. Думали, дріад можна намахати лише тому, що вони нібито тупі баби. Так от, я трохи запізнився. Одного дурня з його супроводом уже до матері-землі пришпилили стрілами, другий вже й з душею прощався. Його спереляку негарно так накрило, почав кричати, що я, мовляв, зобов'язаний допомогти, що він мене купує. – Тут пересмикнуло вже відьмака. – А потім ще додав, що я просто тварина, яку можна купити, щоб моїми руками вирішувати свої проблеми.

– Мені так шкода… – обережно промовив Любисток. Поклав долоню на відьмаче коліно, м'яко погладив ногу, яку відразу звела солодка судома, ніби бульбашки молодого вина під шкірою розтеклися.

– Тобі – так. Тому що це ти. Я не такий вже й чесний, Юліане. Я вбивав людей. І жодного кодексу, крім моїх лінощів і потреб, не існує. Інакше навіщо тоді сталевий клинок? Я вбив його, Юліане. Навіть не тому, що хотів захистити Брокілон або заробити авторитет у Ейтне. Я вбив його, бо мені було боляче. Іноді біль бере своє і виходить назовні. Але Ейтне все ж таки розщедрилася на подарунок, хоча я нічого особливого не зробив. Вона показала мені краєчок майбутнього. І там було, передбачувано, багато крові, багато болю і роботи, від якої в літах пальці в кулак не зігнуться.

Любисток слухав, впустивши вуглину в пітьму під ногами. Не помітив: бачив лише прекрасне, сумне обличчя і на краєчку свідомості, затопленої хрипким, важким, як лавина, голосом, крутилася тільки одна думка. Ґеральт ніколи не був таким відкритим і відвертим. Він ніколи так не ділився собою, своїм життям та болем. І це не можна зіпсувати.

– Паршиво, що це таке майбутнє, Ґеральте, але я впевнений, що хоч колись ти та й будеш щасливий.

– Мовчи. – Ґеральтові сказав це з такою гіркотою і ніжністю, що Любисток замовк на півслові, забувши закрити рота. – Ти дуже милий, Юліане. Але я й не сумніваюся, що буду щасливим. Аби тільки не помилитися. Тому що у видінні Ейтне я бачив дещо дуже гарне. А ось що – не скажу. Виходив я з лісу, тоді дуже довго, до речі.

Ґеральт вирішив відвернути увагу Любистка від майже розказаного секрету:

– Дерева там величезні, можна будувати будинки на гілках. Дріади так і живуть. Крони густі, влітку можна зняти дах і спати просто під листям, вони ж дріади, на них сови не серуть. І квіти там великі, як миски у пристойній таверні. А пахнуть лише ночами. Але це дуже нечасто трапляється, люди кажуть, що Брокілон цвіте раз на сім років. Чи то мені так пощастило, чи брешуть.

Любисток заворожено слухав, борючись з дрімотою. Він намагався не спати, але відьмак відчув, як щоразу він довше тримає очі закритими, роблячи вигляд, що просто моргнув. Ґеральт обережно поправив ковдру, але долоню з плеча не прибрав, м'яко притиснувши до себе барда. Минуло ще хвилин десять, поки Любисток остаточно сповз на його коліна і мирно засопів. Відьмак зітхнув, легенько погладивши пухнасте волосся на бардовій потилиці:

– Зате я точно знаю, що Ейтне ніколи не бреше. І я бачив дещо. Це повністю окупає весь біль та поневіряння. Багато-багато синього. Я думав, це про море чи небо. Але потім зустрів тебе, подивився тобі в очі і все зрозумів. Спи, бідоська співуча.

Ґеральт обережно уклав Лютика на плащ, сам умостився поряд, у траві. Зашелестіли папірці і відьмак, всупереч власним принципам, зазирнув у них, дбайливо збираючи. Там були не слова, а малюнки: дбайливо викреслені профілі з характерним високим лобом і десятки ракурсів очей із вертикальною зіницею. Ось іронічно піднята брова, розсічена шрамом. А поряд – ямочка на щоці і кутик гірко скривлених вуст. Ґеральт охнув, почервонів і, не стримавшись, обережно притулився палаючою вилицею до густих чорних ліній, розмазаних Юліановою сонною долонею. Йому було за що боротися, нехай найчастіше доля підкидала біль, кров та отакі ось істерики людини, за яку щастям стало не тільки померти, а ще й вижити.
Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Arma | Теги: романтика
Переглядів: 292 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Натхнення
Завантаження...