menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 24.03.2022 в 16:16
Фанф прочитано: 421 раз
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Пікнік


24.03.2022, 16:16

– Курва! У мене ж навіть ножа нормального немає!

Любисток мав готувати обід, доки відьмак їздив на перевірку місцевості для вечірньої роботи. З самого ранку він супився і часто перевіряв зброю, тому занепокоєння передалося і барду, який сподівався відлиняти від обов’язків та потихеньку складати нову розповідь на самоті. Але приємне очікування трохи затьмарювала пара заячих тушок, яких треба було освіжувати і хоч відносно смачно приготувати.

Відьмак забрав із собою всю зброю, звичайно. Чого ж іще можна очікувати від старого психопата. А у Любистка залишилася тільки бритва, яку зайве бруднити в чиїйсь крові, крім власної. До того ж, лезо регулярно тупив своєю дротяною щетиною Ґеральт, відомий Юліану виключно як скупець і нечупара.

Любисток вирішив пошукати хоч якийсь давно забутий і заіржавілий ніж у сідельних торбах, проте для годиться запустив руку в кишеню відьмачого плаща. Зазвичай там зберігалися ходові склянки із зіллями, розмінна монета і кисет. Проте тепер було щось ще. Тугий квадрат із грубого пакувального паперу, знайомий Юліану на дотик і навіть трохи на смак.
Записка. Звісно ж, без дати. Навіщо відьмаку з ідеальною пам'яттю підписувати свої каракулі? Хоча, треба визнати, навіть Любисток, звиклий до складної Ґеральтової натури, не міг би зіставити широченні мозолисті долоні з акуратним, округлим, майже жіночим почерком.

«Вибрати день. Найкраще – сонячний. Щоб не промокнув. Ніяких застуд.
Місце: недалеко від шляху, щоб Ю. було легше йти.
Запас їжі.
Вино. Найти Туссент.
Купити нову ковдру, на смак Ю.
Щось на згадку».


Любисток обернувся безпорадно, потягнувшись пальцями до шнурівки на горлі. Горло було колючим і ганебно червоним навіть на дотик.

Ґеральт має намір його покинути. У своїй дурній, нестерпній манері, змішуючи відьмачий цинізм із рудиментами людської турботи. Ото й усе. Любисток після кожної сварки сам собі не міг зізнатися, що вибачав відьмака задовго до ледве озвучених вибачень. Навіть його дурні пориви з піснями та матом, зі сльозами та збитими кулаками (особливо з ними, бо якщо вже бард псує руки – все по-справжньому). Любисток завжди так намагався поводитися тихо, зручно, корисно. Жалюгідно.

Він не зізнався б ніколи, навіть під тортурами вогню, що витрачав частину мізерного доходу на всілякі дрібниці для відьмака, хоч той навряд чи це помічав. Бинти не з кропив'яного сукна, а з пристойного м'якого льону. Олії для ванни. Трав’яні настоянки, що заживляли багатостраждальне вперте тіло швидше хоч на день – і кожен такий день був для Юліана сонячним. Дороге мило без запаху, щоб бліде чудовисько не бухтіло про ризики бути поміченим за ароматом троянди. Звісно, Ґеральте, ти правий. Хто з нечисті зможе зробити висновок про те, що запах троянди несе на своїх плечах розлючений велет зі срібним мечем?

А ще був чай. Не пучок «цілющих» бур’янів, а нормальний золотий чай, що коштував барду додаткової мороки, зірваного горла і пульсації в натруджених, погано загоєних долонях. Солодощі. Боже, сам відьмак не усвідомлював, як він любить ту кляту халву і рогалики, які Любисток тягав у окремому мішечку, аби не потовкти. Ґеральт навіть не помічав, що їсть їх. Навіть не казав «дякую». Але ж і не для подяки Любисток так морочився із відьмаком, правда?

Любисток вийшов із глибокої задуми з головою, міцно нагрітою сонцем і мокрими пальцями, що неврастенічно гладять мертвого зайця. Такого податливого, зручного. М'якого.

– Так, сука. – багатослівний зазвичай бард зміг усі стадії прийняття вмістити у два словами.

Він підвівся, витер руки і рішуче розстебнув ремені на мішку з особистими речами відьмака. Звичайно, той помітить, але це не має значення. На свіжі, тільки-но розквітлі кульбаби щедрим струмком посипалося барахло. Різко запахло полином, мускусом і тим особливим ароматом зілля, складним і тонким, як вістря голки. Так пахнув, власне, Ґеральт.

Чорна купа сорочок.
Кім’ях порваного одягу, загорнутий в обрізки тканини для латок.
Шматки шкіри, розсипи кольчужних деталей, якісь щипці. На носак чобота прицільно впав молоток, висікаючи іскри з мокрих очей барда.
Свічки. Шматок воску для шліфування.
(помилуй-мене-мелітеле, відьмаче спіднє. гарне).


На дні щось застрягло, вперто не бажаючи випадати. Любисток довго нишпорив, виколупуючи тугий згорток. Ним виявилася ковдра на практичній, але красивій лляній підкладці: з одного боку – чисте блакитне тло, з іншого – вишите на шафрановому полотні сонце з блакитними очима. У ковдрі тривожно хлюпала пляшка темного скла. Бард намацав тонкий ніж із різьбленим руків'ям, що ідеально лягла в долоню. І ще був важкий паперовий пакунок зі штампом бакалійника. Любисток у розпачі зім'яв м'яку жовту тканину, закривши сонцю очі. Згорток пахнув інжиром, цукровою калиною та ліщиною. Тобто, Лютиковим передчасним інфарктом від самотності та розбитого серця.

Значить, він піде першим. Щиро кажучи, Юліанові хотілося б подивитися, як це відбудеться. Але він точно знав, що сил на свідоме прощання н вистачить, тим більше знаючи заздалегідь. Тому варто було не мучити тими дурними прощаннями ні себе, ні відьмака.

Любисток повернувся до вогнища і співчутливо глянув у мертве заяче око:

– Тебе хоч убили спочатку. А з мене спершу зняли шкіру. – і взявся за обід.

Чомусь йому було важливо приготувати його ідеально. Він витратив майже весь особистий запас солі, добру чверть години шукав біля привалу пастернак і петрушку, а потім кожних секунд двадцять тицяв новим, не-своїм ножем, тушки. Кров текла з рум'яних боків, які трохи підгоріли, але Юліан не помітив. У нього чомусь дуже сльозилися очі, мабуть просто багаття з прибережних бур'янів коптило. Насамкінець він ретельно промив ніж і поклав на місце. Красти – погано.

Закінчивши, Любисток витяг із заначки цілий аркуш чистого дорогого паперу і взявся за пояснювально-покаянну останню записку. Складена менестрелевим фірмовим журавликом, вона затишно лягла у ковдру і полетіла з іншими речами в відьмачий мішок.

***


– Ти швидко. – Любистків тон був ідеально-байдужим. Ґеральт підняв було брову з подивом, але вирішив зрозуміти, чому його улюблений менестрель став раптом так сердитий.

– Ну, я там трохи… Попрацював. Можу бути вільним. Сплачено.

– Радий.

Ґеральт вирішив обійтися без слів і просто хмикнув, відходячи подалі від кристалізовано-злого Любистка. Насправді його вже з півроку спопеляв дикий, гострий сором усвідомлення власної невдячності барду, змішаний з іншим почуттям, якому відьмак боявся дати точну назву.

Його розривало від визнання власної нікчемності, адже таким він виявився паскудником при чесному порівнянні з бардом. Мало того, що Юліан був вражаюче талановитим і розумним, він ще й щосили допомагав. А відьмак що? Умів тільки псувати довіру, кидати посеред дороги, вічно кричати та знецінювати. Не можна так.

А ця бардова «таємна» турбота? Коли дійшло, хотілося вити. Бинти його м'які, які вічно підсуне замість дешевого колючого ганчір'я. Чай, який заварював так, ніби Ґеральт кричатиме за помилку – і найгірше, що колись він таки кричав. Пам'ять щедро підкидала відьмаку то його власні крики на зіщуленого, переляканого і, головне, ні в чому не винного барда. То яскраву картину того, як менестрель прав його заскорузлі від крові сорочки, вибиваючи їх на березі пласким камінцем – тонкі пальці музиканта від таких вправ червоніли і дубіли, ледве гнулися. А то сидить, бувало, Любисток поруч, і підсовує під відьмачу руку солодкий рогалик, непомітно так, намагається. І Ґеральт, теж наче непомітно, брав та їв. Потім зуби зводило не від варення, а ненависті до себе.

Тому Ґеральт наважився спокутувати провину. Насамперед, вирішив влаштувати Любисткові затишний пікнік, обдарувати чимось справді потрібним. Якщо дуже пощастить, і бард не заїде подарунком по морді, можна поступово зробити щось більше. Навіть колись обійняти. Незрозуміло поки що, перед ким страшніше зізнатися у почуттях: перед Юліаном чи самим собою? Але Ґеральт вирішив, що розбереться зі страхом потім, як завжди робив у найскладніших атаках.

Він споглядав, як Любисток акуратно перебирає свої бебехи, так і не торкнувшись обіду. Бард ніби не наводив у речах лад, а збирався поїхати. Паскудство яке, га. Зранку був веселим. Що ж могло статися за півдня?

– Так, гаразд. Закінчив? Тоді ходімо.

Любисток зовсім знітився, коли відьмак, нашвидкуруч пересипавши готову їжу в казанок так, щоб нічого не розлилося, закинув сумки на спину Плітці, і вивів конячку до дороги.

Любисток поплівся слідом, вперто розглядаючи подряпину на лівому носаку чобота. Але вже через півгодини цікавість взяла своє, і бард сповільнився, милуючись маковими полями. Він усміхався, проводячи долонями по прозорих, шовкових пелюстках і не відразу помітив, що збився з дороги і йде галявинкою, а відьмак, спішившись, змиренно йде поряд.

– Подобається?

– Звісно. Гарно ж. – виправдовуючись, пролопотів Любисток, повертаючись спиною до Ґеральта через страх побачити сердитий погляд.

– Ну, давай тут і відпочинемо.

– Я не хочу, – бард замотав головою, не бажаючи затримувати відьмака. – Тільки година минула, треба йти далі.

Але відьмак уже рився у своєму мішку, витрушуючи ту саму ковдру з синьооким сонцем.

– Любистку! Ти мене чуєш чи ні? Гей, Юліане! Та посидь же ти зі мною хоч хвилину.

Бард підкрався боком, присів на краєчок розгорнутої ковдри, автоматично помацав тканину пальцями, а потім зрозумів, що треба здивуватися:

– Гарне.

– Тобі подобається? Правда, подобається? – жваво відізвався відьмак, намагаючись не перегнути з радістю. – Це тобі.

– А… Ну, дякую. Так. Подобається, звісно. – трохи розгублено відповів бард, потягнувся за лютнею, намагаючись відвернутися від Ґеральта, який воював із сургучем винної пляшки. Якби відьмак не був так занурений у колупання корку, одразу би помітив папірець-журавлика, що упав під його лівого коліно. Любисток прискорив перебір, ніби це завадило б відьмакові знайти його прощальну записку.

– Ти сьогодні якийсь знервований, я можу дізнатися причину?

– Причину ми обоє чудово знаємо. – з натиском видихнув Любисток, починаючи червоніти від злості. – Думаєш, я не здогадався, до чого це все? – ніби звинувачуючи відмака у злочині, він тицьнув пальцем у розсип смаколиків, не втримався і цапнув шматочок.

Інжир був ідеально в'язким і солодким, склеївши щелепи та заважаючи продовжити скандал. Тому, коли Юліан зустрівся поглядом з Ґеральтом, він не міг навіть охнути: той збентежено колупав старий поріз на пальці, а очі... О, таких знічених поглядів на його пам’яті у відьмака ще не було. Щось зовсім нове. Схоже на передчуття, тугу та страх.

– То ти здогадався? І що ти про це думаєш? – Ґеральтова долоня вперлася у ковдру в небезпечній близькості від записки. Юліан намагався зрозуміти, що насправді тут відбувається, воюючи з підлим інжиром. Коли він облизав губи, повертаючи собі дар мови, відьмак різко видихнув. Ні, почутися таке не могло. Відьмак видихнув зі звуком. У простих смертних це називається стогоном.

– Я не знав, як мені розпочати. Як виправити весь біль, який я приносив тобі. А потім зрозумів, що аж ніяк. Я вже це зробив. Тому, мабуть, правильно розпочати все наново. Тільки якщо ти не проти. Тримай, це ось, ну подарунок. Я знаю, що в тебе немає ножа.

Ґеральт вклав у спітнілу Любисткову долоню холодну поцяцьковану ручку. А оскільки він свято шанвував безпеку, то ніж у пальцях барда був спрямований вістрям до нього самого – кудись між лівих ребер. Вийшло, що Любисток цілиться йому в серце. Бард тут же ойкнув і випустив лезо, яке впало на бісового журавлика. Ґеральт навіть не моргнув, боячись втратити зоровий контакт, хоча насправді зараз він найбільше боявся втратити самого Юліана, який чомусь зовсім не радів ні подарункам, ні самому факту пікніка.

– То це все мені?

– Так. Я прошу вибачення. Хотів тебе порадувати. – Ґеральт закусив губу, чекаючи на вердикт барда. Ось зараз він піде, вилається і піде, а якщо сильно пощастить – то дасть ляпаса і можна буде ще кілька днів відчувати запах його долоні на шкірі. Від цієї думки відьмак зніяковів остаточно, намагаючись зусиллям волі зупинити активність у районі слізних залоз, провів спітнілими долонями по тканині і… І намацав щільні згини паперу.

– О. Це, мабуть, твоє. – Він підняв журавлика, простягаючи його Любисткові, коли раптом побачив своє ім'я, виведене бездоганним почерком барда. – Або все ж таки моє.

Закипаючий мозок Любистка нарешті змилостивився і благодушно склав уламки головоломки в одне прекрасне ціле. Ґеральт раптом побачився йому так яскраво і світло, як після смачного потиличника. І це був Ґеральт, який кається, який намагається догодити і подбати. Який нервується і червоніє. Поводиться, як хлопчисько закохане.

Моє. – різко видихнув Юліан, подався вперед і з розмаху врізався губами в чужу вилицю. Його коліно прослизнуло ковдрою, влітаючи між стегон відьмака. Ґеральт втратив рівновагу від різкого гарячого дотику, і, ледве встигнувши зловити худі плечі, м'яко впав на спину, розсипавши волосся по медових фігах і калині. Юліан зловтішно уявив, як це все буде віддиратися від білих кучерів і рішуче висмикнув записку, відкинувши її геть. Він уже не дивився, куди вона там полетіла, заплющивши очі перед тим, як поцілувати Ґеральта – вперше, по-справжньому, за взаємною, Мелітеле його бережи, згодою.

Макові голівки кивали, ховаючи всі чортові образи і сумніви, вміщені в один папірець і багато темних днів. А ті двоє, що не відпускали один одного, стискаючи в обіймах все сильніше, навіть не намагалися зупинитись. І шкіра їхня від щастя і поцілунків була наче макові пелюстки.

Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Arma | Теги: Відьмак романтика
Переглядів: 421 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Пікнік
Завантаження...