24
- Вай, ти мене чуєш? – примарно почула енфорсерка, ледве почавши розплющувати очі. І перш ніж їй вдалося сфокусувати на чомусь погляд, який розпливався – відчула міцні, проте дуже обережні обійми.
- Наче чую, пундику, - видихнула вона, і заледве піднявши руку, поклала ту на плечі Кейтлін, яка припала щокою до її грудей.
- Лікарі казали, що в тебе нічого серйозного, але я все одно хвилювалась, - прошепотіла шерифка. І тепер, коли картинка перед очима стала біль-менш чіткою, Вай зрозуміла, що в тієї червоні очі.
- Як бачиш, я від тебе нікуди не дінуся, - усміхнулась вона, притулившись губами до її маківки та жартівливо додала: – А ти там як, не з’їхала часом без мене з глузду?
- Ще й як з’їхала, - зітхнула Кейт, і схилившись над нею, провела долонею по щоці з татуюванням у вигляді римської шістки. – Хоч здогадувалась, що Джінкс вірогідно не стане тебе вбивати, але з нею ніколи не можеш бути певною, що прийде їй в голову. Крім того, з нею тоді працював Гангпланк, а від нього чого завгодно можна було чекати. Тож я рада, що ти жива… і дякую, що захистила маму.
- Пусте, - кинула Вай, та підвівшись на ліктях, підморгнула: – Однаково те, що їм вдалося мене взяти тоді в парку, то мій вселенський сором. Що там, до речі, з його тілом? Розтин вже зробили?
- Будеш сміятися… але тіла немає.
- Тобто, нема?
- Це довга історія, - Кейт похитала головою. – Спершу ми отримали анонімну наводку, в якій повідомлялось, де саме Джінкс тримає заручників. Потім, збираючись туди на операцію після швидкої розвідки, ми об’єдналися з Екко, який привів на підмогу сили «Світляків». І от, коли ми вдарили, Джінкс накивала п’ятами і всі сили були кинуті, крім порятунку заручників, на її переслідування та виловлювання її прибічників. А Гангпланк, що лежав скривавленим біля розтрощеної стіни… ми були переконані, що він мертвий. Та як виявилося, треба було спершу перевірити, і вже потім спускати з нього око.
- Хочеш сказати, він вижив після ТАКОГО?! – шоковано видихнула Вай. – Та ця ходяча скеля зловила заряд від пострілу гекстекової зброї!
- Так, мама вже дала показання, і ми були шоковані не менше за тебе зараз, - тяжко зітхнула шерифка. – Проте подальша розвідка з’ясувала, що він справді залишився живий та благополучно втік з Пілтовера разом з рештками своїх головорізів. Про це нам, власне, і розказала Сара Фортуна, перш ніж кинутись зі своїми людьми йому навздогін. Але сказала, що може колись і повернеться, та, до речі, просила переказати тобі вітання, як прокинешся.
- Як мило з її боку, - гмикнула Вай. – Та знаєш, мене вже радує принаймні те, що ми цього вилупка в Пілтовері навряд знову побачимо. Принаймні, в найближчі роки.
- Дуже на те сподіваюсь. Нам тут і без нього, коли чесно, веселощів не бракує.
- Павдер, я так розумію, твої люди так і не зловили.
- На жаль, - кивнула Кейт. – Але колись ми з тобою її обов’язково зловимо, не переживай.
- І добряче заради цього повпріваємо, - усміхнулась Вай… аж тут двері палати відчинились та увійшла медсестра, яка принесла тацю з їжею.
- Я почула, що пацієнтка вже отямилась, тож принесла обід, - повідомила вона, ставлячи на тумбу біля ліжка тарілку якоїсь каші та чашку з чаєм. А потім, більше нічого не говорячи, пішла.
- Ну то що, пундику, погодуєш мене? Я ж хвора, за мною треба доглядати, знаєш, - глузливо гмикнула Вай, примруживши очі…
А за мить зніяковіла, коли Кейтлін і справді взяла тарілку до рук та почала годувати її з ложечки.
- Гей, та я ж того, типу як пожартувала, - пробурмотіла вона, проковтнувши кашу.
- От наступного разу думатимеш, перш ніж жартувати, - захихотіла Кейт, вкладаючи їй до рота нову ложку. А потім і наступну – аж доки спорожніла тарілка не повернулася на тумбу.
- Ну ти даєш, - усміхнулась Вай.
- Так, і май це на увазі, - засміялась Кейтлін. А потім повідомила: - До речі, в тебе тут каша біля рота залишилась.
- Де? – спантеличилась енфорсерка, витираючи губи зворотним боком долоні. – Тепер немає?
- Ні, досі є. Ось тут, - сказала шерифка… і нахилившись, захопила її жорсткі губи ніжним поцілунком. – Все, тепер немає, - шепнула вона, немов заворожена дивлячись їй в очі…
- Вибачте, якщо завадила, - зненацька долетіло від дверей палати.
Стрепенувшись, обоє спрямували погляди до входу та тяжко застогнали, побачивши пані Кірамман. Яка знову сиділа в своєму візку, але весь її вид давав зрозуміти, що вона планує невдовзі значно частіше стояти на своїх ногах.
- Доброго дня, мамо, - напружено проказала Кейтлін. – Вай вже отямилась.
- Так, я бачу, - спокійно кивнула вона, під’їжджаючи ближче. – І я рада, що з твоєю дівчиною справді все гаразд.
Цієї миті що Вай, що Кейт вдавилися та закашлялись. Не знаючи, що їх здивувало більше: те, що пані Кірамман висловила свою радість стосовно покращення стану здоров’я Вай… чи те, що вона назвала її «дівчиною Кейтлін», а не «волоцюжкою» з комплектом супровідних епітетів.
Проте наступні її слова шокували ще більше:
- Вай, я хотіла… подякувати тобі за твою допомогу тоді, - повільно проказала радниця. – За те, що захистила мене, і заступилася. Хоча весь час я ставилася до тебе не найкращим чином. Проте всі люди можуть помилятися, і схоже, я не виняток. Тож я була б дуже рада, якби ти дала мені другий шанс, і ми б почали все з початку. Врешті, коли вже моя донька – чий розум та вміння розбиратися в людях ніколи не викликали в мене сумніви – обрала саме тебе… то гадаю, ти й справді маєш бути не такою вже й поганою. І я б хотіла, аби ми врешті порозумілися.
- Я не проти. Але майте на увазі, Кейтлін я вам назад у ваш великий гарненький будиночок все одно не віддам – тут ви вже свій шанс втратили, - реготнула енфорсерка, демонстративно обійнявши дівчину за талію та притиснувши до себе.
- До речі так, мамо, хай навіть ми все вирішили, я однаково не хочу переїжджати назад. Мій дім разом з Вай… а вона, боюся, однозначно не захоче жити з моїми батьками, - усміхнулась шерифка, похитавши головою.
- Не стану наполягати, - зітхнула пані Кірамман. – Але сподіваюсь, я можу іноді чекати, що ви обидві будете навідуватись до нас на вечерю?
- Це ми з радістю, тільки щоб на столі було щось смачненьке, - реготнула Вай.
- В такому разі будемо вважати, що ми домовились, - усміхнулась радниця. – Що ж, тоді поки не заважатиму вам більше. Одужуй скоріше, Вай. І… до речі, нагадую тобі про те, що ти, поки ми були в полоні, дуже сильно хотіла Кейтлін сказати, - несподівано додала вона з підступною усмішкою, перш ніж зачинити за собою двері.
- Про що це вона? – розгубилася шерифка, перевівши погляд назад на Вай.
- Та є тут дещо… - зам’ялася енфорсерка, на секунду опустивши очі на власні руки, що лежали на лікарняній ковдрі. А потім, стиснувши кулаки, підвела погляд та подивилася дівчині у вічі. – Слухай, пундику, є одна важлива річ, яку ти маєш знати. І це… непросто сказати, але…
- Про що ти, Вай? – схвилювалася вона, аж раптом відчула, як та взяла її за руку та міцно стиснула пальці.
- Я кохаю тебе, Кейт.
Видихнувши, дівчина завмерла. А потім Вай побачила, як з її широко розплющених очей потекли сльози.
- Гей… чого ти плачеш? – затремтівши, розгублено прошепотіла енфорсерка.
- Тому що я теж кохаю тебе, - посміхнувшись, прошепотіла Кейтлін. І подавшись вперед, пристрасно припала до вуст Вай.

КІНЕЦЬ

P.S. Якщо ви все це дочитали і вам сподобалось - не забудьте порадувати авторку своїм диво-комментиком :) Няв :)