menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 15.11.2021 в 15:04
Фанф прочитано: 524 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 1 відгук
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Залягти на дно у Іллінойсі


15.11.2021, 15:04

Розділ 1. Здохни або вмри

Тоні Старк гидливо переступив тіло, що валялося на підлозі й пускало слину на дерев’яні дошки — аби добратись до барної стійки, треба, як виразилось, добряче постаратись. Як стало зрозуміло трохи згодом, те тіло — це був Гомер Сімпсон. Як не дивно, він був майже при тямі. Але останній пундик, щедро залитий самою, все-таки було зайвим.

Поряд із Гомером валявся якийсь папірець. Коли Тоні підняв його, аби глянути, що там, то перше, що він побачив, був величезний член, намальований рожевою блискучою ручкою. На звороті, однак, була написана ця адреса та час — шоста тридцять вечора. Тоні глянув на годинник і зрозумів, що лише п'ята. Схоже, Гомер сидить — чи, вірніше, лежить — тут уже довгенько. Ну, але що поробиш — щасливі не рахують хвилини. Тоні стенув плечима — лежить то й нехай лежить собі. А тоді його пробрали дрижаки, бо раптом він згадав, навіщо він, власне, сюди приперся — у його кишені валялася точнісінько така ж записочка. Щоправда, без намальованого карикатурного пеніса. Тоні розуміє, як десь глибоко в засіла образа ні, ну а чого йому ніколи нічого прикольного не мають? Завжди все чітко і по-діловому.

Гомер повинен, що поруч із ним хтось стоїть. Він намагався встати, подивитись цей падлюці в обличчя й плюнути. Та замість цього у нього вийшло лише вдавитися слиною. Гомер закашлявся, вирячивши очі, мов у припадку, а потім побачив, що на барній стійці стоїть келих із його недопитим пивом. Кашель миттю минувся. Пиво додало йому сили. Точніше думка про те, що « зараз від уже майже во-во»  він те пиво питиме. 

Гомер піднявся, ступив крок уперед — ноги трусились як у алкаша, що дуже іронічно, бо алкашом він і був. Потім ступив ще один крок. А на третьому, коли до омріяної випивки залишився лише протягнути руку — він перечепився через свої ноги, гепнувся на підлогу і натурально захропів. Тоні подивився на це все і закотив очі. Нарешті він зміг добратися до барної стійкості. 

— Бармене, віскі на два пальці. 

Очікуючи замовлення, Тоні вирішив роззирнутися навколо. Краще б він цього не робив. Ліворуч від нього сидів чоловік у шкірянці. Ну, як чоловік. Щось із чоловічим тілом. А голова цього індивіда явно була інопланетна. Ну бо як інакше пояснити гладку чорну голову, очі без зіниць та величезні ікла на всю пащеку? Старк, очевидячки, дуже довго втикав на цю інопланетну хрінь, тому вона повернулася до нього й мовила:

— Чого вирячився? Симбіота ніколи не бачив? 

У горлі раптово пересохло. Певно, то далася взнаки та пляшка рому, яку він недавно видудлив в одну пащеку. Тоні нервів ковтнув і відвернувся, дивлячись просто перед собою на полиці з випивкою. Точніше на полиці, де колись була випивка, а зараз на одній половині з них була сама лише пилюка, а на другий — пусті пляшки зі стертими етикетками.

— Кого? Хороший жарт, чуваче, — Старк криво посміхнувся та зажмурився, сподіваючись, що це просто галюцинації.

В одну мить страхітлива мордяка майже притислась до його обличчя та облизала його щоку надзвичайно довгим і слизьким язиком.

— А якщо зняти, то хто ти без неї? — Тоні здалося, що в голосі незнайомця прозвучала насмішка.

Вперше за вечір Старк пошкодував, що прихопив із собою не цілого костюма, а лише маленький його шматочок. Пеппер, його вірна помічниця, радила не кермувати напідпитку. Який же він телепень, що послухав її, а не вдав, як завжди, ніби подумав, що то вона про автомобілі, а не про Залізну Людину. Зі страху Старк автоматично вимовив якусь кашу штибу: 

— Геній, плейбой, мільярдер, філантроп. 

— Ммм, Едді каже, що тебе не варто жерти, а шкода — ти апетитний.

Прибулець гепнувся назад на свій стілець та почав помішувати соломинкою щось багряне у склянці.

— Емм… ааа… — Тоні Старку вперше за довгий час дійсно відібрало мову. З Едді він знайомий і то дуже добре той гімнюк свого часу йому стільки крові попсував, що най його бог милує. Та зрештою, зібравши докупи розхристані яйця, він спитав перше, що спало на думку: — А те, про це, що ти казав — то було про мою куртку чи…

 Чи, — підтвердило чорне одоробло. 

Тоні повів плечами, ніби намагаючись скинути шар липкої тривоги. 

— Хто ти? Із Броком я давно знайомий, а ось ти тут явно новий контингент.

Незнайомець повернувся всім корпусом до Старка, і пів його пики щезло. На її місці з'явився шматок обличчя Едді:

 — Ми є Веном, — й обличчя Едді знову зникло у чорній жижі.

— Воу, — сказав Тоні, ледве не звалившись із стільця. — А життя тебе покоцало, Броку.

— Якого біса тебе сюди занесло, Тоні? — гаркнув той. — У якийсь застійний бар на окраїні Іллінойсу

— Я отримав це, — мільярдер на диво спокійно витягнув папірець — той самий, де був надрукований час і не було намальовано анічогісінько цікавенького. — А ти якого дідька загубив у Спрінгфілді?

— Якось так вийшло, — почався Едді неохоче, якось дуже раптово похнюпившись, та чогось так почалося — певно нема з ким поговорити чи що. Бо за інших обставин, він би зі Старком не балакав, не після того, як, завдячуючи Тоні, його знищили з «Нью-Йорк Таймс» і ще довго не приймали на роботу. — Спрінгфілдів на карті США як мінімум двадцяти вісім. І то лише ті, про які відомо владі. А хто його зна, скільки їх насправді. Може й під землею є.

— Господи, ти таки допився. А може ще й донюхався. Ще скажи про рептилоїдів і що ми всі знаходимося в симуляції.

Веном нічого не сказав — на місці його піки знову з'явилося обличчя Брока. Брок теж нічого не сказав, тільки вигнув брови та стиснув свої пухкі губи так, що ті аж побіліли. Старк не злякався, авжеж ні. Та все ж від гріха подалі вирішив більше не нариватися, принаймні найближчі кілька хвилин. 

— То чого ти тут? Ховаєшся?

— Ти такий проникливий, — Едді закотив очі, і знову сховався за маскою свого альтер-его.

У ту саму мить, як Тоні знову набрався сміливості щось ляпнути — ну не може бути тихо, коли поруч сидить той, хто злив їх спільні п'яні голі фотки усій можливій жовтій пресі Нью-Йорка і далеко поза його межами — як за спиною роздалось гарчання.

Вони обидва розвернулися і вилупили очі на дійство, що розгорнулося перед ними — на підлозі Гомер гарчав, як голодний собацюра, капав піною з рота і катався туди-сюди, стискаючи руками повітря. Це йому певно снилося, що він тисне щось інше. Що саме — це було загадкою для всіх. Так продовжувалось чотирнадцять секунд — так, Старк рахував — а тоді той знову притих і розпластавався по підлозі у вигляді зірок.

— Може йому вугілля запропонувати чи що? Цей цей чуваку взагалі недобре, — Тоні сперся на стійку і глянув на Венома.

— Ти ще давай скажи подорожника до чола прикласти. Але тільки тобі. Бо бачу, недобре тут почуваєшся лише ти. А цю чуваку дуже навіть кайфово, — страхітливо, з якимось утробним скреготом, хихотнув псевдо-Едді. — Повір — я знаю, я тут кожен день сиджу.

« Мені подорожника, а тобі шапочку з фольги. Бо вже скоро йобнешся зовсім », — подумав Старк, та вголос сказав інше:

— Тільки сидиш? Що, навіть ту бурду не п'єш? — той знову ніяк не відреагував, тому Тоні запитав уже серйозно: — То ти прийшов сюди не через папірець?

— Визнаю, туалетний папір в хаті закінчився ще рік тому, купити ліньки, ну але я — хрест на пузі, щоб я здох — не тому сюди ходжу.

— Едді! Я серйозно питаю! — мимоволі підвищив голос Тоні. — Був папірець чи ні?

— Та може й був. Хто його знає. Рік тому я точно не пальцем сраку підтирав, — тепер уже розсміявся Едді, та потім наткнувся на злий погляд Тоні й різко видихнув. — Добре, гаразд, старий ти занудо. Щось таки із поштової скриньки я витягав. Але той паразит разом із шоколадним батончиком вижер усе, що було в кишені.

— Хто тут паразит?! Вибачайся! Інакше я Старку голову віджеру! — гаркнув Веном, миттєво розкривши пащеку і висолопивши язика.

— Едді, — Тоні втиснувся спиною у барний стілець. — Роби, що каже, мені ще потрібна голова на плечах. 

Через кілька секунд Веном знову бухнувся назад на своєму місці. 

— Ну добре, не чіпатиму тобі. Але, — звернувся Веном уже до Брока, сперши голову на руку і мрійливо облизнувшись, — з тебе дві теперішні величезні шоколадки. Мілки. З орео.

— Срілки, — буркнув собі під ніс Едді. — Максимум одну рошенівську Чайку за вісімнадцять гриваків.

— Що-що?

— Нічо. Будуть тобі шоколадки кажу.

Тієї міті до них підійшов бармен — кульгавий чолов’яга зі старими лобковими кучерями на голові.

— В нас віскі нема, — сказав він отак просто, ніби й не пройшло тих півгодини, тоді як Старк був викликаний базікати з Едді і його кишеньковим міньйоном, тобто симбіотом. Чи може бути Веном і його кишеньковий Едді? Хто їх, тих симбіотів, розбере.

Старк хотів було обуритись, а потім подумав — а ну його в сраку. І так забагато вражень на один день. Цей бар, Едді, записочка від невідомого адресата, написана до біса знайомим почерком… Згадувати б лишень, де він бачив намальовану дупу замість крапочок над «ї»... Натомість він якось приречено зітхнув — знав же, що йому нічого не вишукано в цьому Мухосранську не світити — і абсолютно спокійно запитав:

— А що у вас є?

— Пиво, — відповів бармен.

— А ще?

— Овип.

— І це у нас… — Старк на диво навіть не почав дратуватися, хоча й усе життя щиро ненавидів тягнути з людей слова.

— Пиво навпаки — навіть оком не змигнув той, продовжуючи натирати келих засмальцованою шматою.

Старк з огидою глянув на ту шматку, постукуючи пальцями по обхляпанному пиву дереву і гадаючи, як саме він буде помирати після місцевого каламутного пійла, та ще й з брудного посуду — довго і болісно, чи швидко й теж болісно. А потім вирішив начхати на все.

— Гаразд, давайте вже то пиво, — сказав він вголос, а під носом собі пробурмотів: — Увага, панове, ви на шоу «Здохни або вмри».

Ну бо а хулі йому. Може собі дозволити. І не таке пив у молодості. Відвик просто. Треба надолужувати.

І в той момент, коли бармен пішов викочувати свіжу бочку з погреба — добре, окей, можливо, Тоні погарячкував, і як питиме свіже пиво, то може навіть не вмре, а просто зляже з кишковою інфекцією та іншими засобами від срачки — на Тоні ніби нізвідки налетів Гомер і почав стискати його шию.

Старк спершу розгубився. Він хрипів і пихтів, а потім, коли світ перед очима почав стрімко тьмяніти, взявся безпомічно лупасити Сімпсона на руках. Та все було марно. Той ніби сказився.

— Що сидиш, допоможи мені, чмо ти нещасне! — ледве просипів плейбой.

А тоді все загасилось.

Наступної миті він прокинувся, але продовжував лежати із заплющеними повіками. Так добре, як на цьому твердому ліжку, йому не спалося давно. А сон який чудернацький йому снився — ніби інопланетянин, чувак із мультика й він зустрілися… Так, стоп. Твердому ліжку? Його ліжечко м'якесеньке мов ті хмаринки з реклами йогурта «Чудо». Він понишпорив долонями навколо себе, але не намацав ані ковдри, ані простирадла. А отже… Він різко розплющив очі. Над ним нависали дві тушки — одне чорне, як гангрена в сраці, а друге жовте, якби з’їло поганої аличі й ригало три дні й три ночі.

— Йоб твою мать блять з тими вікнами нахуй блять!

Розділ 2. Шо вікна то не двері

 

З тими самими вікнами у Старка була окрема розмова. Розмова довга й нудна, як поклони в церкві. Нє, ну а чого вони на його Пітера нападають? Те, що Пітер сам був винен, Тоні якось навіть не задумався — а Пітер давно вже не пацан, аби шило в дупі тримати. Просто Тоні був впевнений, що ніякого шила нема — принаймні сам він нічого такого там не намацав. Звичайна собі дупа. А тут на тобі, Галю, праздник.

Ну але то таке. Загалом діло було так. 

День видався сонячний. Аж занадто сонячний. І, певно, то сонце засліпило Пітера, заліпило йому межі очі, як Володя Кличко ліпить своїм опонентам. А чи може все стало через те, що Старк був лише лише футболці — в якій, до речі, спав, і в якій була дірка на пупку. Добре, що то не була та майка, де дірка на лівому соску. Бо то було б трохи занадто відверто — такі майки в нього лише для гарячої ночі з Пітером Паркером.

Та як би там не було, Пітер залетів до Старк Індастріс так швидко, ніби його мандавошка в піструнчика вгризла. Хлопака на ресепшені, як завжди, тріпався по телефону з Наташою, паралельно клацаючи по клавіатурі своїми коротенькими нігтиками, отож повідомити Тоні, що прийшов Паркер, він не те що не міг, а скоріше навіть просто не хотів. 

Чого той прийшов, для Тоні таємницею не було. Вони ще зранку, коли Тоні засмердів всю хату спалені яйцями, — а краще би яйця у нього самого димілись від дечого іншого, — домовилися, що підуть разом пообідати, бо інакше передохнуть обоє. Але ніхто з них не взяв до уваги, що Пітер був у офісі Старка лише раз. Вночі. З зав’язаними очима. Та й тоді йому було явно не до офісу. Отож коли він зайшов на потрібний поверх і привітно помахав Старкові рукою, той побачив його і помахав у відповідь. Підступу, яким тхнуло, мов старим обісраним памперсом, ніхто з них обох не занюхав. 

Працівники, котрі сиділи за своїми робочими столами, лише тихенько собі милувалися, який то у Старка хороший хлопець і що нарешті того хлопця витягне його пообідати. Ясно, що ті думки не були безкорисливими — грати у Майнкрафт, коли начальник не втикає, хотілося всім. Вони, ясна річ, грали навіть коли він втикав. Але то вже інша історія.

Пітер тим часом вийшов собі поміж столів, як на спацері, вітаючись з кожним працівником так, ніби всі разом хляли самогонку в сауні на Новий рік. Старк милувався Пітером, як ортодонт милується ідеальними зубами чи гінекологом — ідеальним клітором, підперши підборіддя та мрійливо зітхаючи. 

Пітер, звісна річ, помітив, що Тоні дивиться на нього. Він завжди таке помічав. Бо як не помітити, колись хтось палить на тебе, не кліпаючи, не рухаючись і певно навіть не дихаючи? Та й вирячені очі і посиніла шкіра трохи додають атмосферу херової хоррор-туси. Не те щоб Пітеру під тим поглядом колись було дуже комфортно, ну але що скажеш Тоні Старку?

Отож він, як завжди, ледве втримався, аби не закотити очі, подихав трохи, заспокоївся. Хотілось ще порухати травичку, але її близько не було… Отож він без задньої думки пришвидшився на зустріч палкому та пристрасному коханню. Та не сталося, як гадалося, і Пітер замість того, щоб увійти в кабінет, ледве не увійшов на той світ. Скляні двері, чи, радше сказати, скляна стіна, добре йому в цьому посприяли.

Ті йобані скляні двері там ніхто не ставив, чесно — вони прийшли самі й встали там самі, й все для того, аби завадити об’єднанню закоханих пташечок. Сила зіткнення із капосною перегородкою була така, що Пітер відлетів на кілька кроків назад і гепнувся на сраку. Від цих випадків усі працівники перестали не те що вдавати, що працюють, а й спільно грати в Майнкрафт. Навіщо гра, коли такий двіж-паріж робиться перед їхнім носом?

— Kurwa mać, ja pierdole! — Пітер від несподіванки аж перейшов на польську. 

Тоні на кілька секунд завмер, а потім зірвавшись з місця, як зриваються таргани, коли світло в кухню включається, побіг до Паркера. Серце калатало, як дурне, голова дурна була без «як». З того всього він спершу навіть призабув, де у нього двері: довелося шарити поглядом по склі — чисто вимитому й блискучому, як псячі яйця. А коли він нарешті їх знайшов… все покотилось, як бочка гімна з гори.

Тоні дьоргав за клямку і так і сяк, вказуючи двері від себе , мало не копаючи їх ногами. Якої холєри він забув, що вони відкривалися до себе — одна з найбільших загадок тисячоліття.А може то інопланетяни його вкрали через анальний зонд сіру речовину й висмоктали. У будь-якому йому, схоже, пора давати інтерв’ю не для Forbes, а для передачі «Неймовірно, але факт» на телеканалі СТБ. Прихильники теорії змови і різні конспіратори аж плачуть за ним.

Отож він дьоргав двері на себе, як у припадку, аж скло дрижало. Певно, якби він не був начальником, то у припадку вже давнім-давно дрижав би весь офіс. Але всі поки-що стримувались — ледве-ледве — і можна спостерігати за виставою. І коли Старк перевів був погляд на офіс, аби скомандувати, щоб ті нероби верталися до діла — о тоді він, майже так само, як і Пітер, влетів у двері, розваливши собі носа й лоба. Щоправда Старк зумів утримати рівновагу. А Пітер так і сидів, тримаючись за дупу й бідкаючись, як ті люди, допоки влада розводить руками.

Тоні випрямився, подумав одну коротесеньку мить, як мала дитина — треба починати ревіти чи можна обійтись. У ту саму мить його наздогнав біль. Тоні сьогодні ж вхопився за лоба. І тоді весь поверх прогриміло: 

— Йоб твою мать блять з тими вікнами нахуй блять!

 Ще коли Пітер огріб від такого небезпечного противника, як скло, відділ ледве стримував сміх, але коли їх вельмишановний начальник, хтось кілька разів врятував світ, забула в якусь сторону відчиняються двері, їх прорвало, як іржаві труби.

Під аплодисменти, свист і дикий ржач Старк раптом згадав усе. Тут уже йому і двері відкрилися, і згадалося, як сходами ходять і як ліфтом люди користуються. Отож він схопив Пітера за шкварки, підняв на ноги й потягнув до виходу.

А поки вийшов, то тихо, під ойкання Пітера, бурмотів собі під носа:

— Йоб твою мать блять з тими вікнами нахуй блять!

Розділ 3. Сука блять йобаний цейво

— Ти ба, чого верещиш? — запитав Гомер із презирством й подивився на Тоні так, ніби той раптом перетворився на перелякану курку.

— Та ти ледь не вбив мене, довбню ти недороблений! 

— Ой, які ж ми ніжнесенькі, — відповів Сімпсон й заходився ходити кругами та зображати курку, дражнячи Тоні.

— Ну так, ти мене ледве не задушив, а я — так, я ніжний. Після цього, рахуй, ти загиблик, — Тоні сформував частину костюму Залізної Людини на руці і наставив її на Гомера. — Тікай із села, собако нещасна!

— Пффф, теж мені, налякав, — склав той руки на грудях, чи точніше — на своїх жирних цицьках. — Можна подумати, я від Фландерса і від Мардж ніколи не втікав городами.

— Я — гірший ніж всі, кого ти знав! — гордо вип’ятив груди Тоні. — Навіть гірший за отого той клінтарця Венома. Я геній, міліардер, плейбой і філантроп!

— А я Гомер. І Сімпсон. І хто там ще… Ааа, І Гомер. А, ні, це вже було…

Гомер запхав пальця до писка і почав заповзято колупати в горлянці, допоки його мозок тужився щось там згадати.

Тоні закотив очі так, що вони йому мало через мозок не викотились, і глянув на Едді.

— Ти ж розумний чоловік. Ну, принаймні був ним колись, — якось замріяно протягнув він. А коли Едді зиркнув на ньього страхітливо — вистави вруки перед собою у примирливому жесті. — Добре, гаразд, ти і надалі розумний! Тому давай вийдемо звідси і поговоримо нормально, як двоє розумних людей, без його ідіота.

Едді  кивнув, — певно, Тоні файно йому підмастив тим, що визнав факт наявності  у Едді інтелекту, —  піднявся й пішов до виходу, паралельно шепочучись із Веномом.

— А ви куди це? — крикнув їм услід Гомер, і Тоні почув за спиною тупіт роти солдат, і разом із тим — харчання недодохлого ведмедя. — Чекайте, я з вами.

— Давай його просто кокнемо, і діло з кінцями, — Старк виходячи із бару, гупнув дверима так, що Гомер який не встиг вийти, поцілувався із ними, а потім із підлогою, гаратнувшись так, що то нещастя, яке тут величають баром, аж затряслось і мало не завалилось.Поки Гомер рахував зірочки у барі, Тоні міг би рахувати зірочки на трусах Пітера, — на тих, де дірочка вирізана на… еее… не будемо про це, — але життя повернулось до нього сракою, ще й наперділо, і він змушений говорити з Едді. Хоча, може то наперділо не життя, а п’яний Гомер.

— Слухай, ти б полегше, — хихотнув Едді, кивнувши головою на двері. — Іллінойс — зона із підвищеною сейсмічною активністю. Ще землетрус почнеться.

— Що, справді? — вирячив очі Тоні?

— Та хрін його знає! — заржав Едді так, що Тоні й собі всміхнувся, а тоді почав оглядатись по сторонах, ніби когось виглядаючи. — Є якісь причини чому ми тут зібрались? 

— Я думаю, що головний привід — це…

Та не встиг Тоні доказати фразу, як почув, що у його волосся прилетіла чиясь заслюнявлена жувачка. Тоні підняв голову і побачив Пітера, який висів на павутині догори дригом, ще й в повній екіпіровці.

— Ой, містере Старк! Я не навмисно, зараз виправлю! — заборсався Пітер, і, намагаючись нормально спуститись, впав на Старка.

— Ніхуя собі блять, ще й в’їбав, е.

— Та я цейво… — почав виправдовуватись Пітер. — В магазин йшов, орбіт закінчився. А тут ви.

— Кому ти заливаєш, довбойоб-попутчик!

Мільярдер спихнув Пітера із себе і піднявся. Останній теж встав на ноги, аж як тут у його сторону полетіло чорне щупальце та намагалось дотягнутись до його шиї. Дякуючи швидкості рефлексів, Павук встиг ухилитись від добровільно-примусових БДСМ-ігор. 

— Веном, паразит ти нещасний, фу! Не можна! Фу, кому кажу! — Едді щосили намагався стримати чорну жижу. Все-таки переміг, але натомість із його плеча висунулась башкета симбіота. 

 Хто тут паразит, негайно вибачся!

— Поки не поясниш чому ти його ледве не забив, не вибачусь!

— Бо хочу шоколадку!

— А в сраку не хочеш?

На морді симбіота тут же з’явився хитрий вищир.

— Веном, ні! 

— Веном, так! 

Клінтарець згинув у тіло носія, і Едді якось дивно підскочив, разом із тим тягнучи руки до філейної частини.

І поки Едді собі там смикався, як в припадку епілепсії, мацаючи себе то спереду то ззаду, Тоні знову глянув на Пітера — пробував загрозливо, а натомість вийшло так, ніби голодний пес дивиться на курячі лапи.

— Дай жувачку, — сказав він, раптом вирішивши під’їбати Пітера, думаючи, що той збрехав, коли казав, що купляв їх. 

Та той витягнув — цікаво, звідки, на костюмі ж немає жодної кишені — цілу пачку, ще нерозкриту, і протягнув Старкові.

— Ніхуя собі, блять. Не наїбав, уважуха, Підор Павлік, — Тоні лагідно провів рукою по тілу Пітера, по талії, потім нижче, поклав руку на промежину… а тоді як схопить! Пітер аж пискнув. — А тепер правду кажи!

— Добре, добре, містере Старк! Тільки відпустіть! — Той відпустив — все ж прохання коханої людини ігнорувати то є великий гріх. Пітер вискочив на чийсь балкон, і звідти продовжив свою промову. — Я вас зібрав тут для тог…

Не встиг він щось сказати, як із чорного ходу бару вивалився Гомер.

— Здоровенькі були, отомстітєлі! — радісно і дуже п’яно привітався той і поліз обійматись.

— Ой блять! — одночасно сказали всі троє, намагаючись увернутись від непроханих проявів любові.

  — Ну так ось, — коли все ж таки вдалось відхреститись від Гомера, продовжив Пітер, оглядаючи кожного присутнього. — Це я надіслав вам ці картки.

— Курва, а я то думаю, чого почерк такий знайомий! — лупанув себе по лобі Тоні, і то так, що рука аж відбилась. Добре, що не дупа над буквою «ї». Хоча... Старк скосив очі вгору, і, отак намагаючись видивитись новий синець на лобі, а точніше чи не прийняв синець форму сідниць, продовжив: — Але де красота, де ікебана, Пітере? Для чого ця загадковість? Писати СМС — то для лохів, так?

— Буде тобі шоколад, Веноме! Або навіть мутована людина, якщо ти, — Едді тикнув пальцем на Пітера, — не скажеш, якої холєри зробив загальний збір у стилі Месників!

— Добре! — Пітер підняв руки і перемістився на іншу сторону провулку, подалі від загребущих лап Венома. — Я зібрав вас тут, щоб розкрити таємницю, яку не можна написати в СМС.

І замовк. Всі принишкли й нашорошили вуха. Пітер підізвав їх до себе, і віс прихилились головами один до одного. Певно, Пітер дізнався щось справді важливе, раз зібрав їх, таких гонорових людей, разом. Тоні завжди знав, що на Месників покладатись не можна. А от на Венома… А от на нього , на самого бляха Тоні Старка! Ух! Аж гордість його почала розпирати!

— Весь світ це Матриця, — таємничо мовив Пітер, — а я — єдиний хто зміг із неї вибратись.

Втаємничене коло одразу ж розпалось, і всі почали освистувати Пітера, а Гомер — освистувати відсутність пундиків.

— Послухайте. Послухайте! — намагався перекричати він їх. — Я не жартую, це дійсно так. Я вам доведу. От Тоні, у тебе була срачка три дні поспіль, чи не так?

— ТИ ШО, ГЕТЬ ВЖЕ ЙОБНУВСЯ?! НАХУЯ ТИ ВСІМ ТО РОЗКАЗУЄШ?!!

— А її би не було, — повчально продовжив Пітер, — якби агент Сміт не підкинув тобі зіпсовану шаурму. Едді, ти декілька разів за тиждень дозволяв Веному їсти поганих хлопців, хоча раніше такого не було. Це все маніпуляція повсталих машин. А повстання машин — то маніпуляця клятих ілюмінатів.

— Срака в милі, вінок на голові! Звідки ти це знаєш?! — Брок аж впав на постраждалу від дуже активних щупалець Венома сраку. — Я надіюсь, ти закінчив? — зашипів на Венома Едді.

— Закінчити тут маєш ти! — проспівав, наскільки це можливо, Веном, і продовжив свої маніпуляції, аж Едді завив.

— ТА МИЮ Я СРАКУ, МИЮ! АЛЕ ВІНОЧКИ — ТО СЕКРЕТ! ТІЛЬКИ ФЛАНДЕРС ЗНАЄ!!! А ОТ ЗВІДКИ ВИ ТО ЗНАЄТЕ? — заревів тим часом десь на задньому плані Гомер.

— Добре я та ось цей тіп із паразитом, а до чого тут цей алкаш? — Тоні гидливо скривився, дивлячись на Сімпсона.

— Він має як не дивно дуже важливе значення для цієї операції. Але це пізніше. Ну так що, йдемо розйобувати Матрицю? — куток губ Пітера якось дивно сіпнувся, але ніхто не звернув на це уваги.

— Ого, то про рептилоїдів та симуляцію я таки був правий! Звучить дивно, але я в ділі. А ти, журналюго засцяний? — Тоні повернувся до Едді. 

— А хулі робити, я за. Гомер?

— Йосип босий, я нічого не зрозумів, але якщо там будуть пончики, то я у справі.

— Отже, всі за, — задоволено потер долоні Пітер. — Пам’ятаєте сьому частину «Гаррі Поттера»? Той епізод, де вони у Міністерство Магії проникали? То не просто так — то була нам підказка від тих, хто зверху, — таємниче тицьнув Пітер пальцем у небо. Із неба на мить появилась голова Притули і підморгнула.

Всі інші теж глянули угору, та Притула вже встиг сховатись. Усе, що вони побачили — хмарку у вигляді страпона. Пітер продовжив:

— Бачите ті сині будки просто за нами? То не звичайні громадські туалети, це портал, як у фільмі. Навіть не портал, просто вихід. Там треба... складно пояснити. Ходіть, я все покажу.

Всі слухняно подріботіли за ним. Дійшли до будок і зупинились, як слухняні дітки.

— Це будка Доктора Хто? — спитав Сімпсон, смокчучи великого пальця, цямкаючи і слюнявлячись — геть в дитинство впала людина. 

— Ні, телепню. Ти взагалі чув, що він казав про Поттера? — рикнув на нього Едді.

Отож, оскільки Сімпсон геть спав в дитинство, то зараз ще всрається зо страху, а памперсів то нема. Тому Пітер пришвидшився й повідкривав дверки будок — акурат три.

— Давайте. Ласкаво просимо всередину, — махнув рукою, немов би дорогих гостей запрошував. — Ви перші, я все проконтролюю — за нами стежать, треба відвести хвіст — й газую одразу за вами.

— А що треба робити? — почухав підборіддя Тоні.

— О, Matko Boska Częstochowska, święty Antonio, — закотив очі Пітер. — Ну гаразд. Треба залізти з ногами у туалет, а коли я дорахую до трьох — спустити воду. На рахунок три створиться сингулярність біометричної прогрессії чорної діри третього зворотнього порядку антимагнітного вищого кола проматеріальної нерівності, і ви всі опинитесь вдома.

Здається, від кількості розумних слів прихуїв навіть Тоні, проте перепитувати ніхто не став. всі слухняно залізли в туалети — всі, як один, матюкаючись. А коли нарешті вмовкли, Пітер запитав:

— Готові? — і післі одноголосного «так» почав рахувати: — Три! Два! Один! Старт!

***

Тоні прокинувся у своєму ліжку. Пітер лежав поряд і дивився на нього виряченими, якимись геть заплаканими очима.

— Доброго ранку? — не то запитав, не то просто сказав Тоні. — Ти чого так дивишся? Все добре?

— Ти щось пам’ятаєш?

— А що я маю пам’ятати?

— Нічого. Все добре, одразу спохватився той. — Що хочеш на сніданок?

— Пітере! Що я маю пам’ятати?

— Нічого! 

І тут Тоні мов по голові чимось вжарили.

***

Коли прошуміла вода у бачках, нічого не сталось і всі, наморщивши брови, повилазили на світ божий, Пітер подивився за їх спини, ледве стримуючи сміх.

— Ну що, зняв?

Тоні повернувся у напрямку погляду Старка і обімлів. Там стояв Великий Найобщик Містеріо. Він підійшов до балкону де сидів Павук і показав великий палець. Вони двоє почали істерично сміятись.

— Ох єбать! Ото потіха! Ліпше за порєво!  До кінця життя передивлятись буду! Сукабля, повелись як останні лохи, треба було бачити ваші їбальця! — Містеріо аж сперся на стіну, не маючи змоги встояти. 

Ноги у хлопа підгинались, світло-блакитні штани були якісь темні між ногами — Тоні навіть думати не хотім, чому. Пітер так сміявся, що все-таки йобнувся з перил балкону на скло.

***

— Сука блять йобаний цейво! — гаркнув Тоні.

Він глянув на Пітера так, що той одразу ж заржав, як кінь на домашньому сеансі клоунади від «Вар’яти-шоу», а тоді в чому був — а був він голий — вийшов у вікно, не забувши попутно його за собою зачинити і якомога щільніше заліпити павутиною. Тоні з розмаху в’їбався у загартоване скло.

— Йоб твою мать із тими вікнами!

ВСЬО, КУРВА, ФІНІТА ЛЯ КОМЕДІЯ

Категорія: Сатиричні стрічки Ситкоми, Мультфільми/анімація для підлітків, Marvel Comics, Екранізації коміксів, Marvel Animation, Стеб та гумористичні м/ф, Сатиричні стрічки | Додав: TARDIS
Переглядів: 524 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Оцінка: 5.0/3
Ставлення автора до критики: Обережне
Всього коментарів: 1
О боже, наше дитятко, наш шедевр love

avatar
Залягти на дно у Іллінойсі
Завантаження...