menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 20.06.2022 в 14:51
Фанф прочитано: 170 раз
Час прочитання:
Категорія: Hurt/comfort
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Хіба можна доторкнутися до темряви?


20.06.2022, 14:51
— Агоов, — обережно гукнув Смерть, аби не налякати раптовою появою, — Ти мене покликав.
 
У кутку самотньо сидів хлопчик, міцно жмурився і обіймав тремтливі колінця. Від звуку знайомого голосу він зітхнув з величезним полегшенням та широко розплющив очі(неодмінна ознака дитини зі всеосяжною фантазією).
 
— Пане, тут так темно... Я...
 
— Ну-ну, Рудольфе, хіба так звертаються до друзів? Ніяких панів.
 
Смерть усміхнувся і сів поряд. Правду кажучи, він був радий побачитись.
 
— Добре, — шморгнув Рудольф.
 
— Знаєш... Тобі не варто її боятися.
 
— Темряви? — голос хлопчика затремтів, і Смерть відчув несподіване бажання його втішити.
 
— Так. Вона не надто вже й страшна. Дивись, — Смерть простягнув руку вперед, і та повністю розчинилася у густій пітьмі, що наповнювала кімнату. — Бачиш? Нічого. Спробуй, торкнися її.
 
— А хіба можна доторкнутися до темряви? — дитячий страх перемогла допитливість, і Смерть вчергове вразився з цього дивовижного створіння.
 
— Звісно, — він знову всміхнувся. — Вона цілком дотикальна. Давай руку.
 
Рудольф кілька секунд розглядав долонь у чорній перчатці, яка щойно повернулася з "царства темряви". Потім глянув прямо у вічі Смерті. Зазвичай по очах було видно, чого насправді хочеться людині, але ці... Були порожні. Невже він нічого не хотів, і йому нічого не треба від Рудольфа? Так не буває. Усі чогось бажають, особливо від кронпринца.
 
Рудольф з цікавістю вклав свою долоньку в простягнуту руку і очікував, що ж буде далі.
 
На мить порожні очі засяяли в нетямі. Невже ця дитина справді йому довіряє?
 
Смерть обережно випростав їхні руки, складені разом, у темряву. Рудольф мимоволі затамував подих.
 
— Відчуваєш? Там нічого немає, але вона...
 
— ...Ніби обіймає, — на обличчі Рудольфа за секунду промайнуло кілька емоцій від страху до справжньої радості відкриття.
 
— Так, — здивовано промовив Смерть з усмішкою. Раптом він відчув тепло, а потім побачив, як хлопчик пригорнувся до його грудей, намагаючись обхопити, скільки дотягувався. Смерть завмер, чи то наполоханий, чи то розгублений. Він очікував на якісь слова, проте дитина не збиралася нічого пояснювати.
 
— Рудольфе?
 
— Що?
 
— Не хочеш у ліжко? Я тебе віднесу.
 
— Хочу, але можу і сам.
 
— Я знаю, любий. Звісно, ти можеш.
 
Рудольф подивився на друга та кивнув. Смерть усміхнувся, підняв хлопчика і поніс через його величезну кімнату.
 
Коли вони присіли на ліжко, Рудольф раптово звівся на коліна, підповз та потягнув пальці до блідого обличчя. Смерть підкинув брови в здивуванні. Рудольф з серйозним виразом торкався лоба, носа та щік, після чого оголосив вирок:
 
— Холодний. Так ти — Смерть?
 
Смерть знову не втримав завороженої усмішки та видихнув:
 
— Так, це я.
 
— А я Рудольф, — хлопчик простягнув руку, і Смерть обережно її потиснув. — А руки дуже теплі. І груди. Чому?
 
— Не знаю, — Смерть знизав плечима, не припиняючи всміхатися. — Може тому, що тобі так хочеться?
 
Рудольф кліпнув.
 
— Але нічого не буває так, як мені хочеться.
 
Смерть спохмурнів, заламуючи брови з недовірою та здивуванням:
 
— Хіба ти не принц? Хіба не можеш отримати все, чого тільки забажаєш?
 
— Ти такий наївний, — раптом зовсім не по-дитячому сказав Рудольф. Смерть спочатку здивовано завмер, а потім розсміявся. От уже чого не очікуєш почути про себе!
 
— Ти так гадаєш? — усміхнувся Смерть, який поправляв скуйовджений чуб Рудольфа. Той насупився.
 
— Усе, чого я хочу — це проводити час з мамою. Але мені не дозволяють. Здається, мої бажання тут зовсім нічого не вирішують.
 
Усмішка повільно зійшла з обличчя Смерті. Йому пригадалося, як уперше почув цей дитячий гук. Тоді Елізабет вкотре безжально прогнала Його, і він мало не впав у відчай. Але щось у тому повному болю малечому голосі глибоко зачепило його власні переживання: не зміг пройти повз, зайшов, щоб утішити дитину. Ніби йому полегшало б, якби цей хлопчик заспокоївся та знав, що в нього є друг, який буде поряд і точно не проганятиме.
 
— Я теж хочу проводити час з твоєю мамою. Ми з нею були гарними друзями в дитинстві.
 
— Справді? Ти знаєш маму? — Рудольф миттю засяяв. Смерть кивнув.
 
— Я теж сумую за нею, Рудольфе. Не зважаючи на наш міцний зв'язок... Мені іноді видається, що вона зовсім мене не любить.
 
Рудольф був доволі чутливою дитиною, і йому одразу передався цей сум. Він надто добре знав, як воно, і дуже не хотів, аби його друг так страждав. Саме тому, знову звівшись, він міцно обійняв Смерть за шию:
 
— Зате я можу тебе любити!
 
Смерть завмер, не маючи відваги поворухнутися, та невдовзі посадив Рудольфа на свої коліна і пригорнув у відповідь, погладжуючи по голові.
 
— Спасибі, Рудольфе. Ти дуже добрий хлопчик. І я...
 
Дослухати Рудольф не встиг, оскільки дуже захотів спати, і миттєво задрімав у цих теплих обіймах, таких схожих на темряву.
Категорія: Hurt/comfort Hurt/comfort | Додав: Слов_яночка | Теги: Елізабет, мюзикл
Переглядів: 170 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Хіба можна доторкнутися до темряви?
Завантаження...