menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 06.05.2022 в 18:47
Фанф прочитано: 336 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Небесне благословення


06.05.2022, 18:47

 

Пролог:

Розділ 1
Небесне благословення


 

        Серед усіх безсмертних у  безкраїх  просторах небес, був один такий, що славився як посміховисько всіх трьох царств.

 

         За оповідками  легенд, вісімсот років тому, в нашому світі на центральній рівнині, розгорнулось давнє королівство Сяньле.1

У своїх просторах воно було неймовірно розлогим й багатим. Його люди жили, як душа хотіла. А одними із найбільших цінностей Сяньле були:

Тендітні красуні, що подібні хмарині, безмежно талановиті митці, гори позолоти та прикрас, та його сумнозвісна високість кронпринц.


 

І , якби-то поліпше його змалювати, була се досить дивакувата душа.

Їх королівські високости леліяли своє дитя, берегли, мов зіницю ока, примовляючи: “ Мій син стане величним управителем, слава якого відлунням проб’ється крізь історію.”

 

Проте, кронпринца не цікавили, ані імперська всевладність, ані примхи гріховного світу, в меншій його мірі.З його слів, чим марив принц:

“ Я хочу рятувати простих людей!”

 
 

Коли кронприц був ще в юних літах, основною метою для нього в житті став розвій духовості. Тоді-то й трапились дві невеличкі історії на його Шляху.

Перша з них, коли йому було сімнадцять.

Саме того року в королівстві Сяньле розгорнулось величне, божественно-церемоніальне шестя - свято Шан’юань.2

 

Хоч церемонні обряди сієї дивовижі було втрачено з плином століть, та з старовинних рукописів й легенд ще достеменно можливо відтворити велич та розкіш того свята.

 

Отож…

 

Величне свято Шан’юань, на проспекті  Великого божества.

 

Людські моря злетілись по обидві його сторони, серед галасу яких, у висі платформи, чулись теревені та пустотливі смішки родини короля й вельмож. 

 

Шестя зачинала доблесна, вбрана в обладунки, королівська гвардія, і в сей же час розпочали витончений тан граціозні діви, які, своїми білосніжними долоньками, розсипали квіти по шляху. І хто б сказав тоді, що прекрасніше - танцівниці, чи квіти , що сипалися з їх долоньок?

 

З обрису золотої карети врізнобіч пливла мелодія,  кружляючи по просторах імператорського міста. А завершувала шестя велетенська сцена, запряжена шістнадцятьома білосніжними кіньми в золотих вуздечках. 

Посеред узвишшя тієї велетенської сцени - богообраний воїн, той, хто й прикував до себе їхні очі.

 

У небесно-церемоніальному шесті, обличчя богообраного покривала золота маска; вбраний розкішне вбрання й тримаючи сакральний меч в одній із рук, він уособлював собою найпершого бога-воїна, досягшого тисячоліття й  здолавшого зло -  Небесного імператора, Дзюнь Ву.  

 

Отримати таку роль було превеликою почестю, тож вибірка критеріїв була відповідною - щонайвибагливішою. Тим хто її отримав цьогоріч став саме Кронпринц. 

І кожна жива душа сього королівства свято вірила, що він її зіграє найпрекрасніше з усіх.  

 

Однак, як на лихо, тоді трапилось нещастя.

 

Коли тривав вже третій обхід, шестя минуло повз мур навколо міста 10-тьма джанами заввишки.3 В ту ж мить, бог-воїн на сцені тільки-но мав вбити  одним поривом демона.  Кульмінаційна сцена вистави; у юрб з двох сторін аж очі заграли від захвату!  Люди силою копошились й на верхівці стіни, бились, колотячи і штовхаючи одне одну, аби дістатися того місця, де краще буде видно дійство. 

 

Враз! Як грім з ясного неба, з-за краю муру випала дитина!

 

У небо прорвався різкий скрик.

Коли б, здавалося, кожному вже марилось як тільце дитини кров'ю розіб’ється об землю, кронпринц, в одну мить кинув бій і стрибком упіймав хлопченя.

 

Люди встигли лиш краєм ока вхопити ту тінь, яка мов птаха пролетіла над ними, а Кронпринц вже ступив на земну твердиню з дитиною на руках. 

Золота маска впала - і на світ виринуло витончене юне обличчя.

 

Секунда, й повітря вибухнуло від овацій.

 

Простолюд й не тільки раділи і казилсь у захваті, але от колу ґвоши4 , серед шляхетського оточення, на противагу цьому, ніби камінь на душу впав.

Вони й помислити не могли, що станеться така каверза . Се була зловісна пересторога!  Найгірша з бід, що могли трапитись! Кожен обхід шестя втілював у своїй подобі сотні молитв одновірців, символізуючи процвітання й злагоду їх держави, а зараз коли те так безцеремонно обірвалося, чи не пряма дорога се для лиха?

 

Відтоді ґвоши собі місця не знаходили - ледь не посивіли з гризоти  сумління. Тільки після всіх рад і сперечань, вони все ж вирішили покликати до себе винуватця.

 

Щоб не образити його честі,вони,вельми ввічливо, попрохали: 

— Ваша Високосте, якби ваша ласка, чи не могли б ви місяць посидіти коло того муру? Се не значить, що потрібно просидіти саме місяць, виконайте лиш суть - розкаяння.

 

Принц посміхнувся й відрік: 

— Аж ніяк. 

Доповнивши: 

— Хіба се зле врятувати людину? Чому б небесам судити мене за благе діло?

— Але….. Але якщо небеса таки вас осудять?

— Тоді вийде, що вони не праві. Навіщо мені виправдовуватись перед тим, хто помилився?

 

Ґвоши навіть не мали сили йому щось всупереч сказати.

Таким вже він, кронпринц, був.

Ніколи не мав роботи, якої б не осилив, ніколи не зустрічав того, хто б косо на нього поглянув. 

Його мали за  справедливість земного світу, він був його істиною.

Тож їм залишилось лиш подумки гірко облаяти його: “ Та що ти, в біса, знаєш?!”  

Нажаль, ґвоши не могли більш докладно йому витлумачити, що й як. Але навіщо, якщо приц й так пропустив би все повз вуха.


 

Інша історія теж трапилася тоді, коли кронпринцу сімнадцятий минав. 

Згідно з легендою, на півдні річки Хванхе5  стояв міст, Їнянь.6 По тому мосту, раз у раз, сновигало привиддя.  Від однієї його подоби кров замерзала в жилах:  закуте в ушкоджені латунки, з оповитими кармою й пекельний огнем ногами, тілом, покритим кров'ю, пронизаним усілякою гострою зброєю. Завжди там, куди воно ступало, лишався криваво-полум’яний слід. Кожні декілька років, несподівано повставало уночі й бродило по середині мосту, то в один бік, то в інший, допоки не зустрічало мандрівників. А потім питало три питання:

 

“Що се за місце?”

“Хто я?”

“Що станеться?”

 

Того, хто дав хибну  відповідь, воно зжирало на місці. Втім, ніхто й не знав, яка відповідь вірна.

І з плином століть, те привиддя зжерло стільки людей, що аж не злічити.

 

Кронпринцу, що скитався в мандрах, і ся звістка долетіла до вух. Так знайшовши Їнянь, він ніч у ніч чатував коло нього, поки однієї такої ночі, нарешті, не зустрів те у ловах. 

Привиддя, коли явилося, все ж справді виявилось настільки лячним як  його описала легенда. 

Опісля воно спитало найперше із запитань.

Кронпринц з посмішкою відповів:

— Се місце світ людський.

Одначе те заперечило: 

— Се місце - пекло. 

 

Осе  так вдалий початок; перше запитання, а вже не вірне.  
“Що ж, якщо всі відповіді й так  не вірні, - замислився принц - навіщо мені дожидати, поки ти скінчиш?”

 

Діставши меча, він ,сторч головою, кинувся в бій.

Та згодом бій переріс у справжній хаос. Про майстерність принца  володіти зброєю  нічим було й крити, але се привиддя виявилось надто настирним і безбоязним. Їх бій, людини й нечисті, в такій мірі розрісся , що сонце й місяць ледь не перестрілись  одне з одним.

Врешті решт, привиддя впало від безсилля. 

 

Коли воно щезло, на узбіччі моста кронпринц  посадив розквітле деревце. В ту ж хвилину поруч проминув повз даос, кому випало узріти, як принц пригощами землі проводить небіжчика.

 

—Що ви коїте? - спитав він.

 

Й тоді кронпринц промовив свій славетний вислів: 

 

— Тілом ми в скруті, а душею в радості.

 

На вустах даоса заграла ледь помітна посмішка. Раптом чоловік перекинувся в божественного воїна в кришталевих обладунках. Оповитий святим духом, він  на хмаринках здійнявся по вітру в небовись. 

 

 Лиш якийсь час по тому, до кронпринца дійшло, що той, кого він так несподівано зустрів, виявився Небесним імператором-воїном, хто особисто сходив в смертний світ, щоб побороти зло.

 

Боги і небожителі вже давно до одного помітили  щось незвичайне у сьому богообраному воїнові, коли той пронісся стрибком крізь шестя.

Тож після зустрічі на Їнянь, безсмертні спитали в імператора:

  — Мій Владарю, якої ви думки щодо його королівської високости?

 

— Майбутнє сього дитяти безмежне,- відрік імператор.

 

Сеї ж ночі, над палацом їх високостей  у небовисі зайшлось неземне дійство і розшаліла буря з ним.

У сполохах блискавиць і гуркоті грому Кронпринц вознісся в небовись.


 

Коли в небеса возноситься смертний, їх простори завжди колихаються тому в відповідь. При вознесінні його високости, небеса колихнились втричі більше, ніж зазвичай.  

 

Щоправда, пожати плоди духового розвою було під силу не всім. 

Аби досягти таких лавр, необхідно мати неабиякий хист, шанс і тренуватись.  Як правило, переродження в бога се довга путь у сотню років з всілякими порядками. 

Ясна річ, що були й такі, хто стали безсмертними ще в юності. 

Але ж більшості, попри самокатування й тренування протягом усього їхнього життя, так і не судилось узріти сходження небесного суду.7 А навіть якщо й доводилось зустрітись з ним в обличчя, не подолавши випробовування  вони вмирали. Хто ж не вмирав - розпадався на шматки.

Таких душ серед послідовників Дао, було як піщинок у Ганзі 8,а що вже казати про невігласів смертних, хто живучи лиш світськими турботами й думки  не мали про якийсь там духовий розвій.

 

А  його королівська високість, без сумніву,  істино був пещенцем небес: 

чого б не схотів - отримував, яке б діло не почав - завершував успіхом, захотів вознестися і стати богом, й на тобі, у сімнадцять він дійсно вознісся й став тим, ким хотів бути. 

 

Його душа завжди тяжіла до жадань людей, та король і королева, що трепетно любили свого сина,занадто тужили за ним. Тому, правитель велів спорудити грандіозні  храми й святилища та ставити статуї кронприца по всіх просторах королівства задля поклонінь. 

І чим більшало вірян, чим більш зростала чисельність храмів – тим надовше зростало його життя, і сильнішали духовні сили.  Трапилось так, що через якихось пару літ палац Кронприца Сяньле настільки прославився, що на якийсь час у своїх процвітанню та неймовірній пишності досяг апогею. 

 

Допоки  Сяньле,  рівно через  три роки, не впало в безладдя.


 

Причиною йому була тиранія верхівки, і постійно зростаючі анархічні настрої межи бунтарів. 

Тільки от в те , що сполохи війни все більше захоплювали смертний світ, безсмертні небесного царства  лиш за власним бажанням втрутитись немогли. Окрім якщо се не примари, монстри, чи демони, що порушували межі світів - тоді інша справа, таке траплялось часто. 

 

Уявіть-но собі: у смертному світі конфліктів було по всіх усюдах, і кожен вважав, що його мета головініша від інших. Якщо сьогодні ти відбився від нападників, і держава вже ходить під твоїми прапорами,  то завтра нащадки тих, хто програв, помстяться тобі у відповідь. Звідси, чи не почали б через се лізти чвари між богами, перетворюючи небесний лад на гармидер і всіляку гризоту?  

 

В подібній ситуації, особливо кронпринцу не варто було сунути свого носа в се діло, але тому, м’яко кажучи, було байдуже на се. 

 

Він сказав небесному імператору:

— Я врятую простих людей!

 

Небесний імператор хоч володів тисячолітніми силами божества, але навіть йому подібне на язику не вертілось.  Не важко здогадатись, як йому було почувши сі слова, хоча й не зробив би нічого лихого кронпринцу. Лиш сказав:

— Ти всіх не врятуєш.

— Врятую. - промовив принц.

І ні на кого не зважаючи зійшов у світ людський.

Цілком природно, що люд Сяньле зрадів його появі. Але ще з давніх давен, межи людей побутувала лиш одна чорно-біла істина - якщо до смертних неочікувано сходив бог, нічого доброго з того не було.


 

Як не встигли згаснути жарини війни, в новому вогню вони зайнялись ще дужче. 

Ні. Кронпринц тоді щосили намагався допомоги їм, але ліпше б взагалі не силився. Чим більше зусиль він докладав, тим безлад все дужчав, дужчав:  люди потерпали від скрути й помирали, а втрати воїнів і приріст поранених вже чітко вимальовувались. Й під кінець, у місто ввірвався мор, а разом з ним у палац повстанці, чим врешті-решт завершилась війна. 

Словом,  якщо Сянле тоді ще висіло на волосинці, його королівська високість кронпринц власним коштом її зітнув.  


 

Після падіння королівства, його люди зрештою дещо зрозуміли – кронпринц, кого вони мали за бога, ніколи й не був таким могутнім і всесильним, як вони собі примислювали.  

Ба більше, якщо не шкодувати слівця, чи не був він просто ганчір’ям,  хто не зробив нічогісінько путнього?!  

Не маючи куди виплеснути свого болю, відчаю за зруйновані домівки та загиблі сім'ї, нарід смерчем вломилися в  плаци його високости, валячи його статуї й спалюючи храми.

За сім днів і сім ночей згоріло вісім тисяч храмів, й горіло доти, поки не залишалась  лиш одна пустка.  З тих пір, бог-воїн, що ніс добробут та безпечність зник, а йому натомість зродився бог нещасть, з собою привівши лихо. 

 

Якщо люди назвуть тебе богом, ти й станеш богом; прирівнять до непотребу - бути тобі непотребом. Як би вони тебе не назвали, ти сим будеш.  Так було заведено ще за давнини.

 

 

Кронпринц усім правдами й неправдами не сприймав такої дійсності,  а що ще більше не сприймав, то се його кару - вигнання.  

 

Його духовні сили запечатали, а його самого скинули в царство смертних.  

Зроставшого в безмежній ласці й любові, не куштувавшого простолюдських  страждань, кара згодом опустила з лету в хмарах до божевілля.  У сьому божевіллі він уперше пізнав на смак голод, злидні та огиду. Вперше з насолодою скоїв ті речі, про які раніше й гадки не мав: грабував, оббирав людей, й руйнував свій дух.

Втративши всю гідність й хоч краплину самоповаги, він занедбав себе до невпізнання.  Навіть найпоблажливіші зі слуг не могли сприйняти сих змін, що торкнулись їх господаря, і відцуралися від нього.   

 

“Тілом ми в скруті, а душею в радості”. Сей вислів був викарбуваний на пам'ятниках й почесних дошках по всьому Сяньле. Коли кронприц , було, бачив залишки подібних слів, що, певно, не згоріли під час війни, коли винищувалось все - швидше за все, першим нищив те, про що воно йому нагадувало. 

Людині з чиїх вуст злетіла ся фраза, на власній шкірі довелося відчути  -  що коли ти тілом в скруті, душа аж ніяк не радіє.    


 

Вознісся в небеса швидко, а впав звідти ще швидше. 

Величава мить на проспекті велично бога, стрітення з нечистю на Їняні - се все здавалось так, наче трапилося лиш учора. 

Одначе, походивши плітками в небесах, те що сталося кануло в небуття. 


 

До тих пір, коли через багато років, одного разу, в небі не прогримів страшенний гуркіт. Його королівська високість вознеслися вдруге.  

Упродовж віків, вигнані безсмертні, як правило, або ніколи не повертались в небеса, або спускалися до царства нечисті. 

І зовсім мало було тих, хто б після вигнання розпочинав все заново.  

 

Друге вознесіння його високости було без сумніву грандіозним й вражаючим.

Що було більш вражаючим, се те - як тільки вознішшись, він, шаленіючи від лютті, нісся небом кидаючись на всіх і вся. Не минуло й години від горіння ладану, як його одразу ж після вознесіння, знову скинули униз. 

 

Одна лиш паличка ладану. Се певно було найшвидшим й найкоротшим вознесінням за всі часи. 

Якщо перше вознесіння принца перетворилося на красиву оповідку, то друге стало , всього-на-всього, фарсом.

 

На вигнанного  двічі кронприца, безсмертні небесного царства дивились із презирством. А в їх презистві таїлась пересторога. Бачачи, як він, переживши всі муки, збожеволів украй від першого вигнання - чи не спаде йому, вигнанному двічі,на думку піти мститися всьому світу.

 

Тільки до їх подиву, вигнаний в сей раз, він не боровся проти своєї кари, навіть навпаки, смиренно її прийняв.Очевидно, такий порядок денний їх влаштовував, але було одне дещо … можливо, він сприйняв її занадто серйозно.

 

Часом тинявся в кінці вулиць, майстерно граючи на всіх інструментах і співаючи всілякі пісні. Хоч до того було слівце про мастака кронприца у всіх царинах мистецтва: співу, танцях, - аж не вірилось, що всі його таланти засвідчаться подібним чином, бенетажачи того, хто їх побачить.

А часом, бувало, покірно та старанно збирав мотлох. 

 

Від подиву в усіх божеств повилазили очі.

Се ж треба було дійти до того, щоб коли хто небудь сказав “Дитя твоє, що ти народиш, се кронприц Сяньле”, стало страшнішим прокліном від “Та помри, ти, без синів!”

В минулому середечний шляхетний кронприц, безсмертний, що на небесах досяг неземних висот, він докотовсь до того, чого ще не досяг ніхто й ніколи. З тих часів, з'явилась історія про людину, яку знали посмісховиськом трьох царств. 

 

Посміявшись, ті, кому було не байдуже до чужого лиха, хитали головами: колись  песщенець небес, сидівший на вершині, тепер назавжди щез.

 

Статуї божества повалили, рідне королівство знищили, жодного вірянина не залишилось.  Поступово світ забував його. 

Отож, ніхто не знав, де й куди він подався.


 

Минуло багато років поспіль. Аж враз! Одного дня, у небі пророкотів ще один грім.  Небеса обвалилася, а земля затріщала, водночас з ними захитались  земна твердиня й  монастирі.

Іскри з ліхтарів нескінченного сяйва, від тремтіння, зайшлись у лютому вихорі, а всі-всі безсмертні, попрокидавшись у своїх золотих палацах,  вилітали одне одного спитати : 

 — Що за вельмажа в сей раз? Такий грандіозний розмах!

 

І хто б подумав: мент тому кричавши “Чудо, чудо!”, в наступну мить їх наче грім побив.

 

“Тобі, що, пороблено?!”

 

Сей безславний чудар, се посміховисько всіх трьох царств, сей його високість кронпринц - він…він…він…він, трясця йому, знову вознісся!

 

1кит. (仙乐) піньїнню (Xiānlè) досл. Божественна радість.

2元宵節(трад.кит.)元宵节(спрощ.кит) Yuánxiāo jié (піньїнь), або 上元節(трад.кит.) 上元节
(спрощ.кит.) Shàngyuán jié (піньїнь) - свято ліхтарів.Традиційне китайське свято, що святкується п'ятнадцятого дня першого місяця китайського( місячного) календаря, під час повні. Зазвичай припадає на Лютий - початок Березня, по Григоріанському календарю, і вважається завершенням циклу святкування китайського Нового року. Якщо відійти від подій роману, то свято проходить так – діти, виходячи на вулиці й тримаючи свої ліхтарі, мають розгадати загадки, що написані на чужих ліхтарях.. У минулому, ліхтарі простолюддя  були дуже простими, лише імператор та його оточення мали більш деталізованих варіянт. Тільки на сьогодення традиційність свята спрощена. Традиційним кольором для ліхтаря є червоний, як символ удачі. Загалом це церемонія поклоніння й віддячення божествам. Тільки не варто плутати з “святом ліхтарів”, яким також можуть позначати свято Середини осені.

3 Тут я хотіла застосувати як було в англ.перекладі “заввишки в дюжину”, але змінила на “джан”. 1 джан - се 3,(3)м, тобто 10 джанів- се приблизно 34 метри.

4國師(трад.) або 国师(спрощ.) можна перекласти, як державний наглядач або вчитель( в залежності від контексту)   Вони, зазвичай, виступали покровителями духовності ( у Буддизмі “Чотири шляхетні істини”) і мали вплив на народи імперії, а також були вчителями, або духівниками імператора та його оточення. Детальніше тут https://en.wikipedia.org/wiki/Imperial_Preceptor. (Залишу се посилання, бо на українській вікіпедії такої статті нема.)

5黄河(спрощ.кит) букв. Жовта ріка.

6一念(кит.спрощ) - “Думка” або “Миттєва думка”  Також це рядки з твору Тан Ченхона “Пісня про вічну скорботу”: “ Лишнім помислом впадеш у низи.” 

7Перш ніж даос вознесеться, він має пройти випробовування Небесного суду, щоб увійти в небеса. Зазвичай, воно виглядає як сильний буревій з блискавками.

8  В індуїстській мітології – небесна ріка, що спустилася на землю та стала річкою Ганг.

 

 

Категорія: Історичні романи Історичні романи, Фентезі, Драма, Романтика, Слеш, Екшн (Action) | Додав: Zlata-Lata
Переглядів: 336 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Небесне благословення
Завантаження...