menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 17.04.2022 в 01:14
Фанф прочитано: 888 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Навпомацки


17.04.2022, 01:14
Чорна кава безбожно швидко вистигала, наповнюючи тісну кухню ароматом буденності. Затерті кімнатні тапочки в’яло човгали по ламінату. Змучені пальці, обережно, ледь доторкаючись, рухались по столу у напрямку чашки з надщербленим вушком.
Безпечне середовище привітно розкрило обійми для Романа, який не сильно то і чинив опір. Звична ранкова картина обплелася навколо кісток стальним ланцюгом і по всім законам фізики тягнула до підлоги.
Пустий погляд, пронизаний важкістю, був направлений у двір, в якому діти тішилися незрозуміло від чого. Радісні вигуки ледь доносилися до свідомості хлопця через дерев’яні вікна.

- Сину, ти… бачу вже прокинувся, - світла, майже попеляста маківка показалася з коридору і в той же момент зникла.
- Я сьогодні мушу затриматись до вечора, - дзвінкий жіночий голос розливався по квартирі чимось теплим і невимушеним. Чимось таким, на що люди зазвичай не звертають уваги, пропускаючи повз вуха.
На стіні висів старий радянський годинник, який із загальноприйнятою періодичністю дратівливо цокав.

Цок-цок…

Хлопець ледь помітно кивнув головою навіть не дивлячись у сторону коридору, де в цей момент мати вже діставала фен.
- Мені дозволили взяти трохи залишків тканини, можливо пошию щось для тебе, - помітна радість у голосі Марії була цілком виправдана. Дістати путнього матеріалу останнім часом було важко.
А виділити хоч трохи часу на те, щоб пошити щось для себе, взагалі здавалося чимось неможливим. При такому особливому графіку це справді було великою вдачею.

- Ти ж впораєшся сам, поки мене не буде? – після стриманої паузи прозвучало з уст жінки.

Цок. Цок. Цок.

Мовчання зі сторони кухні затягнулось ще на секунд десять, допоки мати не вторглася в особистий простір хлопця, схвильовано торкаючись його плеча.

- Все нормально, можеш працювати, я спроможний встежити за собою, - його тихий голос, здається, ще не прийшов у норму після сну, а може вже і не здатен звучати твердо і впевнено.
Можливо, він ніколи і не звучав так, як хотілось би…
Здається, ніби він усе життя переплітався з тишею квартири.
- От і добре, я там на верхній полиці залишила суп, поїш, будь ласка, не сиди голодним, - прозвучало занадто оптимістично. Занадто весело. Занадто для них двох.
Позитивно налаштований голос матері іноді дратував. Роками виточена інтонація, яка мала б заспокоювати, навпаки смикала за нервові закінчення щодня, нагадуючи про тягар, який впав на її плечі.
Відвернувши голову від вікна, хлопець нарешті підняв чашку до тонких губ. Ковток гіркої кави повертав із прострації, але не зрозуміло, у якому стані знаходитися було легше.
Бо ж іноді, літаючи поміж думок, можна цілком терпимо провести день. Дні, тижні…

- Ти б прогулявся біля під’їзду, на дворі сніг іде, - хлопець на слух зрозумів, що жінка припинила свої рутинні дії і тепер спостерігала за ним зі спини. Її погляд колупав Ромин хребет десь у районі лопаток. Болісно і без зупинок на те, щоб перевести дух.
- Ти колись перестанеш ставити питання, на які знаєш відповідь? – викинута фраза вийшла трохи-занадто різкою, але Марія як завжди мужньо промовчала, повертаючись до власних справ.

«Ідіот» - відчайдушно кричало щось всередині хлопця, але він заглушив це «щось» черговим ковтком кави.
 
Роман знову повернув голову до вікна під звуки шарудіння зі сторони коридору і з силою стиснув зуби. Такою була його рутина. Прокинутись. Розплющити очі, неясно для чого. Випити чашку чогось ядерного для бадьорості. І разом зі своєю бадьорістю залишитися вдома. У чотирьох стінах. У чотирьох безпечних стінах.
І коли до вечора він майже розпадеться на частини в ізольованому, хоч і звичному, світі, додому повернеться Марія, яка з великим перебільшенням буде розповідати про веселе життя в швейному цеху. Хлопець із клопіткою скрупульозністю буде збирати нитки з її одягу, ніби вибачаючись за свою грубість, яку жінка зовсім не заслужила. А та в свою чергу обійме його за плечі і буде довго виправдовувати Романову агресію.

Таким було їхнє життя вже близько п’яти років. За такий чималий термін можна було б і звикнутися з вимушеною ситуацією і, відштовхуючись від власних можливостей, продовжувати жити. Проте єдине, до чого встиг звикнути Рома – це до точного місцеположення усіх предметів у квартирі. З огріхом у декілька сантиметрів. Він облаштував для себе безпечне середовище і як тільки його покидав на голову з непідйомною важкістю падало чи то повітря, чи то сторонні шуми, чи то густий білий туман перед очима, крізь який хлопець не міг бачити нічого навіть на відстані витягнутої руки. Рома осліп приблизно п’ять років назад.

Небо не здається чимось таким далеким і неосяжним, коли ти незрячий. Небо може впасти на голову у будь-який момент, коли його не бачити.
Ось він побічний ефект сліпоти. Світ навколо відчувається так гостро і проникливо, що здається, ніби там, за непроглядним туманом, малесенька металева коробка із шипами, які дивляться всередину. І з кожною хвилиною коробка зменшується у розмірах. Вона не зупиниться доти, доки шипи не почнуть колоти у грудну клітину, не даючи вдихнути кисню. Доки стінки не зітруть кістки в порошок. Доки від власного імені не залишиться і згадки.
Спершись на стіл, Рома піднявся на ноги, відриваючись від ненависного вікна, у якому все одно не міг нічого побачити. Лише туман трохи світлішого кольору ніж завжди. На силуети ж навіть натяку не було.
Швидким кроком хлопець направився у свою кімнату. Тільки тут він міг дозволити собі таку вільність. Таку зухвалість… Тільки вдома він міг ходити без дурнуватої палиці, на яку кожен погляд, кинутий у його бік, супроводжується перешіптуванням.

«Такий молодий, а вже каліка»

А ще гірше, коли на незнайомій місцевості йому доводиться йти під руку з супроводжуючим. Принизливо до скрипу зубів. До тремору у пальцях. У двадцять три зазвичай люди ходять вулицями під руку з коханою дівчиною, а Рома – поводирем, ступаючи в невідомість, побоюючись зачепитися за камінець і впасти посеред дороги.
Не так хотілось би проживати бурхливу молодість. Не гниючи на простирадлах у замкнутому приміщені. Не під гнітом власних страхів. Не на плечах матері.

Приборкавши гіркі думки, хлопець дістався до єдиного предмету, який розбавляв густу атмосферу безвиході в його житті. Навпомацки він підняв клап фортепіано і швидкоплинно пройшовся пальцями по великій октаві. Ніби пригадуючи те, що він ні через рік, ні через десять не зміг би забути. Самими тільки подушечками пальців Рома зачепив акомпанемент і мелодія з ноткою тривоги розсипалася по підлозі. Зап’ястя м’яко витанцьовували над клавішами, які здавалось, за стільки років майже безперервної гри повинні були стертися. Але музика жива. І вона звучить…

Хлопець прикрив повіки, вслухаючись у кожну ноту, що виходила з під його пальців. Передпліччя плавно переходили до напруженого стану, разом із наростаючою мелодією. Тонкі вени, які обмотували руки на манеру мотузок, синіли ближче до згину в ліктях. Але плечі, попри докори покійного викладача, залишалися не м’якшими від камінця. Ніби поперек хребта хтось прив’язав палицю.
Для того, щоб грати, йому не потрібен зір. Його рухи доведені до автоматизму і відточені за стільки часу під замком.
Тонкі губи лише на декілька секунд здригнулися, намагаючись посміхнутися, але за мить прозвучав заключний мінорний акорд і його відлуння змило з обличчя цю невдалу спробу.
Через декілька секунд після того, як звук остаточно розсіявся по куткам та щілинам квартири, Роман почув хлопок вхідних дверей.
Він знову залишився наодинці із самим собою і бісовим молочним туманом.
 
Категорія: Психологія Романтика, Психологія, Флафф, Гет, Сучасна авторська література, Драма | Додав: Slipa
Переглядів: 888 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Навпомацки
Завантаження...