menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.03.2022 в 15:28
Фанф прочитано: 595 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Vampires Will Never Hurt You (II)


09.03.2022, 15:28
II
Час тягнувся болісно довго. На столі Сміта стояв піщаний годинник, котрий я, знічев’я, перевертав кожного разу, коли піщинки падали на дно. Долоні трохи спітніли. Нерви, усьому виною нерви.
Як же так вийшло? Тільки сьогодні я казав, що мене виженуть це дуже нескоро, а декількома годинами пізніше я сиджу у директора, без п’яти хвилин знову відрахований.
Цокання настінного годинника дратувало, так само як задоволена либа директора, котрий весь цей час пас мене очима. Щоб хоч якось зняти напругу, я нервово смикав ногою та вистукував на коліні жвавий ритм. Точнісінько як мій батько сьогодні вранці. Дідько.
У двері декілька разів постукали, й на порозі кабінету з’явилися мої батьки.
Чи є сенс казати, кому зараз буде гаплик? Гадаю, це і так зрозуміло.
Я навіть не подивився на них. Було соромно. Трішки. Але не перед батьком, перед матір’ю. Чхати, що він подумає, але мама знову засмутиться через мене. А ще сьогодні мені доведеться збирати речі на вихід, тому що вранці батько, очевидно, не жартував. Треба зібрати майно сьогодні й по дорозі придивитись собі міст по затишніше, до вибору майбутнього житла треба було підійти відповідальніше. Відай, я навіть у якості безхатька буду повним невдахою.
— 
Добрий день, містере та місис Аїро, прохаю вас, сідайте.
 Пихатості як у сотні павичів, солодкість його тону викликає в мені неконтрольовані напади блювоти. Ні, просто сказати, що мене виперли та відпустити додому, але де ж там, необхідно обслинити цю подію, влаштувавши концерт та обов’язково завершити це дійство банкетом і феєрверком.
— 
Містере Сміт, як я розумію, питати, що сталося і через що його виганяють – безглуздо, але, мабуть, ви могли б нам щось порадити? – мати нервує, а ще вона страшенно розчарована. Я бачу, як вона часто кліпає, щоб не заплакати і її з тельбухами видає тремтячий голос.
В такі моменті я відчуваю себе цілковитою сволотою. Слід навчитися, нарешті, вибачатися.
— Розумієте, Місис Аїро, ваш син має незадовільну поведінку та огидну успішність. Він просто не може і не хоче навчатися у нормальній школі. Він постійно знущається з інших, грубіянить вчителям, нічого не вчить, – він загибав палець на новому пункті моїх помилок, але коли пальці закінчились, він врешті-решт стулив пельку. —  З цих причин і для користі інших учнів, ми змушені його відрахувати. Я б міг порадити вам розглянути варіант домашнього навчання.
Мамині губи нервово засмикались. Звісно, менше ніж хвилину тому почути стільки безсторонніх фактів про власного сина. Батько, своєю чергою, весь цей час пропалював мене поглядом. Я втупився у підлогу та колупав оббивку стільця.
— Тут, — він поклав руку на теку з особистою справою, — усі його документи. На жаль, особисто я не можу вам нічим зарадити, однак… можу порадити одне місце, де можуть… допомогти скорегувати його поведінку та оцінки.
— От чортяка, — пробурчав я собі під носа. Він почув.
— Френку, почекай у коридорі, будь ласкавий, — він викорчив доброзичливу гримасу, але все одно був схожий на усміхненого лепрекона.
— Звичайно, — з не менш фальшивою ласкавістю протягнув я у відповідь, моментально підводжуючись з місця і під супроводом сурового батьківського погляду покинув кабінет, захлопуючи за собою двері.
Їх розмова була докладною: я встиг дійти  забрати речі зі своєї шафки, нашкрябати у кабінці всі мені відомі брудні секрети учнів – виключно у якості прощального подарунка – і доплентатися до машини. Через декілька хвилин з головного входу вийшли батьки.
— Чому так довго?
— 
Обговоримо це вдома, сідай до машини, — коротко бовкнув у мій бік тато і сів за кермо.
По дорозі додому я не мізкував над тим, що мене чекає. На мить забув, що зараз буде серйозна розмова, що я буду збирати манатки, що буде несамовитий скандал, і, можливо, мені знову дадуть ляпаса або дадуть такий потиличник, що у вухах буде дзвеніти кілька днів. Ймовірно, мені простіше було втекти від цих думок, ніж промотувати у голові нескінченні варіанти розвитку подій.
Я згадав роздмухані від обурення обличчя викладачів та лепреконську пику директора, котрий чув, як я його назвав. Губи неконтрольовано розтягнулись у посмішці. Може, всього на декілька відсотків, це було того варте. Нову школу мені знайдуть, а спогади назавжди залишаться і будуть гріти душу, коли буде зовсім бридко та пусто всередині.
Як тільки я переступив поріг будинку, то сів за кухонний стіл, склавши руки разом й втупившись очима кудись у центр стола. Головне не зірватися. Головне не зірватися, інакше зроблю тільки гірше. Мама сіла поруч зі мною, батько – навпроти, щоб дивитися мені прямо у вічі.
— Я попереджав тебе? — погрозливо прогарчав він, ударивши кулаком по столу і я рефлекторно смикнувся та стиснувся, борючись із бажанням дати драпа до себе в кімнату.
— Не чую відповіді.
— І пам’ятаєш, що я обіцяв тобі, коли тебе знову виганять?
Я знову кивнув.
— Тож йди, збирай свої пожитки та вали звідси, — його крижаний тон промчався мурашками по моєму тілу, і я, схопившись зі свого місця, рвонув у кімнату, просто щоб перестати боятися, що зараз мені прилетить кулаком у щелепу.
Замкнувшись на замок, я опустився на підлогу і часто задихав. Погляд метався по кімнаті у пошуках виходу, свідомість кричала та хотіла бігти-бігти-бігти, поки не засаднить легені, поки обличчя тата не стане примарним образом. Повітря було смертельно недостатньо, тому я піднявся на ноги й відкрив вікно навстіж, пускаючи холодне осіннє повітря у кімнату. Десь повинні бути цигарки. Похлопавши по кишенях, я вивудив зі знайденої пачки сигарету і, встромившись у вікно, закурив. Разом із цигарковим димом, що огортав легені, настав якийсь спокій. Руки легенько тремтіли та попіл обсипався на долівку. Попіл треба буде прибрати, оскільки батьки не знають, що я палю. Та і нема чого їм про це знати, приводів для лайок нам і так достатньо.
Викинувши допалену цигарку у вікно, я підійшов до шафи й відкрив її. Будемо міркувати логічно: друзів, у котрих можна було б перечекати бурю, в мене немає; батьки, скоріше за все, змінять гнів на милість рано або пізно, тато, звісно, не найм’якша людина у світі, але він не монстр, на вулиці замерзнути не дасть. Тоді треба перечекати десь тиждень інший, але де? Звернутися до соцпрацівників? Тоді мене тут же заберуть у батьків офіційно й відправлять у чужу родину, або якийсь притулок, а це зовсім, зовсім невдалий варіант. Брати одяг на пару тижнів? Що мені робити?
Унизу пролунали якісь крики. Мама кричить. На батька? Що там відбувається?
— Ти з глузду з’їхав? Проганяти рідного сина на вулицю? Це ти вважаєш мірою виховання? А де гарантія, що він не озлобиться ще більше? Хочеш, щоб зруйноване життя сина була на твоїй совісті?
— Ні, Ліндо, ти не розумієш! Це щеня само губить своє життя, і навіть не розуміє цього, таких, як він, треба зламати, аби він нарешті збагнув, що доросле життя не жарти й у його вчинків є наслідки!
— Нам потрібне те, що запропонував сьогодні Сміт, і ти не гірше за мене про це знаєш. Можливо там йому зможуть допомогти. Варто спробувати.
— 
Та нічого не зміниться, ти його бачила? Він зовсім головою не думає.
Після тривалої паузи я почув тяжке зітхання батька. Здається, мама виграла у цій суперечці.
— 
Добре, чини, як знаєш.
Коли я почув наближення до дверей у мою кімнату, то кинувся назад до шафи, виймаючи з неї якісь футболки, джинси, все, що під руку потрапляло.
У двері постукали.
— 
Синку, я маю до тебе розмову.
Я відчинив їй двері та з порога видав:
— Мамо, я знаю, що я повний віслюк і весь час тільки розчаровую тебе. Вибач мені за це, добре? Я знаю, що заслуговую на найсуворіше покарання, але я не гадки не маю, що мені робити, мені нікуди йти і я–
— Френку, заспокойся, — вона поклала руки мені на плечі, — я вірю, що десь глибоко всередині ти насправді не такий, яким хочеш виглядати для мене та батька. Що ти куди краще, — вона обійняла мене, і я ще більше відчув себе винним перед нею за все те лайно, що я скоїв.
Я уткнувся їй у плече і хоч на пару секунд відчув себе знову маленьким хлопчиком, котрому для втіхи вистачало маминих обіймів. Як з’ясувалося, це працює незалежно від віку.
— Іноді ти дуже сильно мене засмучуєш, це правда, — тихо промовила вона, погладжуючи мене по голові, — але я все одно тебе люблю, — вона розімкнула обійми й слабко всміхнулась.
Тільки зараз я по-справжньому побачив, якою виснаженою вона виглядала. Як зморшки стали глибшими та додали їй віку. Як під очима закрались темні тіні від постійного стресу і недосипання, причиною котрих, очевидно, здебільшого був я.
— І я тебе, мамо. Правда.
Заради цієї жінки я б перевернув світ, якщо мав би змогу. Усі наші перепалки зранку, коли я не прокидаюсь – були дріб’язні. Насправді я вельми ціную її, як і вона мною. Просто ми майже ніколи не кажемо один одному про це.
— Послухай, — ставши трохи серйозніше, почала вона, — сьогодні, коли ти пішов, директор порадив нам одну школу… це інтернат.
Я на автоматі кивнув, не зовсім розуміючи, що вона щойно сказала. Але через кілька секунд, у повному об’ємі усвідомивши сказане, приголомшливо витріщився на матір:
— Інтернат?
***
Інтернат? Вони що, серйозно? Я ж закопаюсь там живцем. Я п’ятиденку по декілька годин ледь витримував, а тут я буду знаходитися з іншими учнями добами наскрізь? Тижні? Місяці? Вдалині від дому? Що за безглуздя Сміт їм порадив?
Коли ми сиділи у нього в кабінеті, він вийшов на зв’язок з місцевим директором, той готовий прийняти тебе сьогодні ж. Ти цього потребуєш, синку, дійсно потребуєш. У мене серце розривається дивитись, як ти руйнуєш своє життя, і якщо ні я, ні батько не можемо зрозуміти причину та допомогти тобі, мабуть, там зможуть. Збери речі, гаразд? Хоча б на перший час, решту ми, якщо що, підвеземо тобі пізніше.
— Так, мамо, — я відповідав на автоматі, цілком не уникаючи у сенс її слів.
Вона вийшла з кімнати, нищечком зачинивши за собою двері, а я опустився на підлогу, обхопивши голову руками. Дідько. Я чекав чого завгодно, але подібний розвиток подій мені навіть у розум не приходив. Адже вони дійсно зроблять це, дійсно запроторять мене туди й будуть плекати надію, що мені там «допоможуть».
В якомусь напівсвідомому стані я збирав речі, гадки не маючи, що саме брати з собою, тому що невідомо на який час я там затримаюсь та чого взагалі чекати. Все це здавалось затяжним жартом, але чим далі я продовжував збиратися, тим більше я розумів – це не розіграш.
І коли через пів години я дивився на зібрані сумки, набиті одягом та особистими речами, я повністю второпав те, що відбувається, і паніка брижами почала накривати мій глузд. Колись я захопився переглядом кінофільмів, захопився конкретно, тому що дивився геть усе, і класичні фільми, і цілковите страхіття. Так ось, кінокартин про те, де у школах-інтернатах або університетських кампусах трапляється якийсь невимовний жах, було греблю гати, тож мені конче не кортіло ставати учасником достеменного сценарію. Оскільки, як показує практика, задирак там вбивають у першу чергу.
Так-сяк спустившись з сумками по сходах униз, гойдаючись з боку в бік, ніби пінгвін, я вийшов з будинку. Неймовірно хотілось закурити, але перед батьками цього не можна було робити. Тільки додам привід для гризотні на прощання.
Покинувши домівку, я побачив тата, котрий вже сидів за кермом заведеного автомобіля. Пак, розмовляти він зі мною більше не планував. Судячи з його фізіономії, він був страшенно незадоволений: певна річ, вперше за великий проміжок часу він програв суперечку з мамою, тож йому, напевно, був куди миліше варіант вигнати мене ночувати надворі та подивитись, скільки я протримаюсь.
— Складай свій мотлох до багажника і сідай в машину.
— Ми що, розмовляємо? — насилу чутно промимрив я у відповідь, прямуючи до багажника. Він мене не почув, воно і на краще.
Хутко поклавши речі, я вмостився на заднє сидіння, одразу вийнявши навушники з плеєром. Подорож чекає, зважаючи на все, довга та складна, а гомоніти з батьком або мамою я не планую.
Авто завелося і рушило з місця, а я наостанок кинув сумний погляд у бік домівки. Я буду тужити за ним більше, ніж міг припускати.
Шлях зайняв приблизно години дві, і безперервний пейзаж із дерев за вікном змусив мене задрімати на деякий час. На місце ми прибули у районі чотирьох. Мене акуратно потрусила мати за рамено:
— Френку, підіймайся, ми приїхали.
Туго тямлячи, я виліз з авто та насупився.
— Це що за жалюгідна пародія на Гоґвортс? — буркнув я, звертаючись до мами, яка стояла десь позаду.
Що це за подоба особняка у глуші? Тут точно вчать дітей та перевиховують, а не граф Дракула жере людей?
— Це твій новий дім. До різдвяних канікул – достоту.
— А ця будівля не рухне? На вигляд їй років чотириста, не менш.
— За словами Сміта, це дуже стара школа, проте з багатою історією та непоганою репутацією. До того ж сюди, на відміну від елітних шкіл-інтернатів, не треба складати іспити для вступу, сюди приймають всіх, хто шукає допомоги.
— Ага, тільки хто сказав, що я її шукаю? — знову пробурчав я, підходячи до багажника.
— Френку.
— Ти не хочеш із нами попрощатися? — якось розгублено запитала мати, роблячи крок мені назустріч.
— А ви що… не підете зі мною? Ну, хоча б до входу? Хіба так не належно?
— Боюся, що ні, любий, тут такі правила, вони… своєрідні, але їх необхідно дотримуватись. Гадаю, ти впораєшся сам, тебе повинні чекати.
Я сковтнув грудку, що встала упоперек горлянки. «Впораєшся сам», так, звісно впораюсь, адже я так довго прагнув до чогось на кшталт такої незалежності, коли ти належиш тільки самому собі, тебе ніхто не засуджує, тому що не знають, і все таке. Я ж цього хотів, так? Так, але не настільки ген-ген від дому. До такого різкого «виліту із гнізда» я, очевидячки, був не підготовленим. Я підійшов до матері:
— Мамо, мені страшно, — голос трішки гучніший за шепіт, абсолютно забувши про гордість.
— Не бійся, ти сміливий, правда? Принаймні раніше ти був таким, такий, мені здається, і зараз. Все буде добре, ті тільки… намагайся хоч раз бути… собою, гаразд? І тоді ти обов’язково там з кимось затоваришуєш, я впевнена, — вона погладила мене по щоці. Стало крихту легше.
— А коли мене і звідси виженуть?
— Тоді ми щось придумаємо, але… будь ласка, постарайся на цей раз. Заради мене?
— Я… гаразд, я намагатимусь, мамо, добре, — я нерішуче подивився на неї, судомно закусивши губу.
Вона пригорнула мене, а її голос задрижав:
— Я буду сумувати за тобою, Френкі.
— Я теж, мамо. Дуже сильно.
— Хто ж буде набридати мені зранку до вечора? — вона засміялась, і я побачив, як із куточків її очей одна за одною викочуються сльози.
— 
Приїду на Різдвяні канікули й ти ще пожалкуєш, що сказала це, — я спробував розсмішити її, але вийшло якось мляво.

Вона кивнула, витираючи сльози, і сіла у машину. Та тут же рушила з місця, і мати встигла тільки кволо помахати мені рукою. Як тільки авто зникло з виду, я взяв свої речі та рушив до входу у будівлю, довго розмірковуючи, чи варто мені взагалі туди заходити. Можна було б розвернутися, дійти до міста пішки й все ж обмилувати якийсь парк, але… нехай, чорт з ним, губити мені, в будь-якому випадку, немає чого.
Глибоко зітхнувши, я відчиниів двері та зайшов усередину. І моя щелепа сама собою обвисла.
Категорія: Психологія Психологія, Відомі музиканти/виконавці, Драма | Додав: GruftineGruft | Теги: Відомі музиканти/виконавці, Слеш, my chemical romance
Переглядів: 595 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Vampires Will Never Hurt You (II)
Завантаження...