menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 21.12.2021 в 23:13
Фанф прочитано: 358 раз
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Дві Клятви: Розділ шостий. Де багато скорботи і гніву, частина друга


21.12.2021, 23:13

Феанаро був тьмяний, мов припорошений. Він працював над розбиранням завалів, немов скажений, він носив дрова для багать, аби відігріти нажаханих і постраждалих, він брався за найтяжче. І всюди поруч із ним була міцна, сильна, різка, як чоловік, рудокоса жінка. Та між ними не було нічого колишнього, тільки оця потрібна робота. Співець змушував себе дивитись на це на всі очі. Не відвертатись. Нічого не замовчувати навіть у такому погляді.

Тіло Фінве обмили від крові та кам’яного пилу, проте воно здавалося страшним – у світлі смолоскипів, бліде жовтуватою смертною блідістю. Його поклали на гладенький камінь, накрили червоно-чорним знаменом, немов плащем, і всі охочі могли попрощатися. Король вважав себе скинутим з трону, і тому не взяв корони у Форменос. Ховали його як старшого в роду.

Макалауре співав, віднайшовши добряче подряпану арфу у руїнах, і пісня-прощання була кришталева, як до кінця ще не усвідомлена туга. Його голос заповнював кожне серце, а власне серце Співця було порожнє й лунке, немов кинута мушля. В ньому глухо шуміло горе, яке тільки чекало на приплив. Співець відчував незгоду між батьками навіть тепер – коли мати трималась поруч із батьком, і коли тримала його за руку. Вона примчала підтримати їх, вони були разом – та не разом, і це здавалося Співцеві зяючим проваллям. Це відчувалося у всьому – в тому, як мати поцілувала кожного у чоло – сухими гарячими вустами, як вона не поцілувала Феанаро, як обоє вони присіли врешті перепочити – і дивилися в різні боки, мов не хотіли бачити одне одного.

«Я винувачу матір, – подумав він раптом, йдучи слідом за нею, за рудим водоспадом її волосся, за її сірим дорожнім плащем, – але ж ми жодного разу не прислухались до неї. Хто з нас, гордих норовом, змириться, якщо його тільки весь час повідомлятимуть – йдемо туди, робимо те…». Він хотів потягнутись до Нерданель думкою, торкнутись своїм співчуттям – та осанве тепер наче тонуло в чорнильній мряці загального горя, не дотягнешся.

Тепер було дуже важко рахувати час. Раніше їхнє життя визначалось циклами цвітіння Дерев – за шість годин кожне проходило пік цвітіння і пригасало – і тут-таки починався розквіт другого. Зміна світла і ніжного присмерку дозволяла рахувати дюжинами годин, і орієнтуватися. Тепер слід було знов покладатися на зірки – але на це треба налаштуватися, уявивши, що ти в довгому поході. Заборонивши собі думати, що повертатися немає куди.

Тому Макалауре загубився у часі. Водночас йому здавалося, що минуло кілька годин – і що вони провели на руїнах цілий рік, і здичавіють скоро, мов вовки чи щури у підземних норах. Йому було недобре, і ще гірше – що він не чув Хісілінде. Не міг дотягнутися до неї, як не старався. І гадки не мав, де тепер шукати.

Хісілінде наближалась до брам Валімару поволі. Вона кілька разів зрозуміла, що ходить колами, довелося спинитись і перепочити, якось заспокоїти серце, відігнати крижаний страх. Кілька разів їй здавалося, що вона навіки заблукала в цьому світі, повному тіней дерев, тіней тварин, де птахи мовчали, і навіть комахи сховалися. Та врешті її очі звикли до темряви, як це було колись, у давнину, і Хісілінде побачила мідні брами, побачила тьмяне, наче хворе світло, за яким вгадувався величний дім Тулкаса, що височів  у середмісті. Дзвони мовчали, і від цього її серце крижаніло, німіли кінчики пальців. Тепер тиша була не така, тепер було схоже, наче всі звичні звуки поламалися, зіпсувалися, більше не означають того, що колись.

Зупинившись перед брамою, Хісілінде зробила останнє, що могла придумати, аби набратися сил – підвела очі до неба і побачила зірки. Зірки, дрібна крихта сяючої вічності, були ті ж, їхнє світло впало в ельфійське серце, мов зерно у землю, і це дало їй сил пройти ще трохи.

–          Дівчино! Що ти тут сама лазиш поночі? – риси обличчя трохи розпливались, та зірки висвітлили золоте ваніарське волосся. Висока, поважна і впевнена у собі. – Загубила своїх? Ходімо, присядеш біля вогню. Я Ірелінде, отам мешкаю, одразу ліворуч за колодязем…

–          Що тут сталося? – спитала Хісілінде. Її все ще не тягло до житла: стіни здавалися оманою, єдиною надією – ноги, руки, і зброя, якої не було. Вперше за століття Хісілінде подумала про зброю. А от будівлі – вони дають лише ілюзію захисту, а потім стається щось незворотне.

–          Приходив отой вала, що його ув’язнили, а тоді випустили. Кажуть, він короля нолдор убив. Кажуть, королева Індіс от-от буде тут, і вона не при собі.

–          Темрява, – самими вустами вимовила Хісілінде, – оця темрява – він?

–          Так. Навіть Вишні розгубилися і не змогли захистити Дерева. Тепер у нас немає світла, бо з ним прийшла така темрява, що у мене досі волосся на голові ворушиться, коли я про це думаю. Давай-но, я сама ненадовго за браму висунулась, а вештатися тут самотою.. Не раджу.

Стіни нікого не вбережуть. Принаймні не ці стіни. Це Хісілінде відчула по-справжньому, до глибини душі. Тому стіни муляли. Слід облишити все, окрім ясного розуміння, окрім найнеобхіднішого – і шукати нової дороги і захисту для близьких. Ось і все.

Вона підвела очі до зірок – знову, і зірки ще були справжні, і насичували душу спокоєм.

–          Тільки спокійно, – руки перевіряли чомусь, як застебнуто плащ, хоч вона чудово знала – надійна застібка, Кано робив. Кано… Торкнутися його розуму все ще не вдавалося.

–          Спокійно, – підтвердила Ірелінде, мов хворій. – Авжеж… Ходімо..

–          Ні, дякую. Я знаю, куди мені йти…

Вона ледве пізнавала те місце, де судили Феанаро зовсім недавно, місце, де розлучилася з чоловіком. Але постать своєї вчительки між засохлих дерев упізнала. І не підійшла.Тільки вдивлялася у спину, у мерехтливий сірий плащ, у далекі почорнілі тіла Дерев, у все це місце смерті, наповнене зітханнями. Вони були досі прекрасні, Вишні – і розчавлені горем. Їхні сльози і слова жалю бриніли, мов пісні, їхні прокляття були музичні. У них був час, щоб плакати, а час Хісілінде спливав. Уперше в Благих землях вона відчула плин часу, мов вода крапала у клепсидрі, що хтось вставив замість серця. Та кілька митей по ліку крапель Хісілінде собі дозволити могла. Вона обійшла зелений пагорб Езеллогар, омитий відгомінням божественних сліз, і вологим вітром, сіла на траву і розридалась гірко і страшно. Бо усвідомила: втратила все – по що йшла далекою дорогою століття тому, на що сподівалась. «Ільве, – шепотіла вона уперше за довгий час, – Ліссе», – і згадувала, що вони так і не повернулись, а, вірогідно, скоро за ними піде ще хтось.

–          Принцесо, – мовив поштиво Айкве. – всі чекають на тебе.

–          Так, – мовила Ліероссе і раптом відчула те, що він сказав – не словами, глибше. Відчула, що дитинство її скінчилося саме тепер, а не тоді, коли вона принесла шлюбну обітницю, і не тоді, коли пішла з Тіріону…тепер. Нолдор лаштувалися у дорогу, і сумне те було лаштування – довга змія повільної, бо з пораненими, ходи, стривожені коні, дорога.

…Коли нарешті минув похорон, коли вони якось привели себе до ладу, коли зібрались рушати в Тіріон, Ліероссе зрозуміла ще одну зміну, яка спочатку навіть не викликала у неї суму чи страху. Було байдуже. Та Ліероссе побачила це в очах Моріфінве, його усвідомлення і своє відображення. Її розкішне волосся було порізане абияк – щоб зашити рану і накласти пов’язку. Кожне відображення у воді чи дзеркалі ще довго показуватиме її таку – поранену, скалічену, страшну.

–          Хочеш я акуратно обстрижу отут, скажемо, що тепер так модно, – нарешті вимовив Моріфінве. – І ганьба тому, хто подивиться на це без поваги.

–          Що тут поважати, страх, приниження? – крикнула Ліероссе. – Не дивись на мене, будь ласка.

–          І довго не дивитись? – спитав Карністір. Здавалось, йому справді цікаво – бо попри  прохання він вдивлявся в її обличчя, як в щось нове. Без усмішки – але без гіркоти. Наче намагався зрозуміти щось інше, не про волосся, не про поранення, не про зовнішнє взагалі.

–          Не знаю.

–          Такого подарунка я йому не зроблю навіть подумки, – повільно вимовив Моріфінве, і Ліероссе побачила в його руці ніж, що блиснув у світлі багаття золотим та червоним. – У мене є одна ідея з цього приводу.

Перш ніж вона встигла щось зауважити, той в кілька швидких рухів відрізав собі косу – нерівно, по потилицю, накоротко. Волосся одразу впало йому на чоло, а відрізане він кинув у багаття, і воно спалахнуло, немов вогненна змія, аж іскри полетіли.

–          Дозволяю дивитись. Ну як? Тепер я менше подобаюсь тобі чи ще нічого? – він криво усміхався, темрява плямувала його обличчя тінями, як проваллями, та в цьому було тепло – стільки, на скільки вони всі були тепер здатні.

–          Ти..

–          Ліероссе, це ж волосся, хай йому грець. Пропоную закластися, у кого швидше відросте. Той, хто програє…я не знаю, придумаємо щось. По руках?

–          А бити тебе по голові каменюкою мені теж доведеться, аби зрівнятись? – прошепотіла вона, не знаючи, що ще сказати. – Я не буду.

–          Ні, це не обов’язково. Та єдиний, хто має тут соромитись, позбавлений сорому, отже..

–          Добре, – вона відчула, як до обличчя приливає кров. – Але ти програєш.

–          Програєш ти, – відповів Моріфінве, ховаючи ніж. – Бо я собі колись хвоста уже в дитинстві відчикрижив – то й року не минуло. – він перехопив її руку біля зап’ястка. – Ти прекрасна, чуєш? Хай навіть небо впаде на землю і по дорозі всіх нас пошкодить – це не зміниться. Що тобі звелів робити Лостарін? Міняти пов’язку? Якісь ліки? Це я на випадок, якщо ти тимчасово прекрасна, але трохи забудькувата.

Ліероссе не одразу зрозуміла, що страшенно хоче плакати, плакати гірко, як в дитинстві, ридати, квилити, як птаха. А натомість сміється.

Коли вона вперше кричала уві сні, він навіть не усвідомив до кінця, що сталося. Просто прокинувся від важкої тривожної дрімоти під крик, якого ніколи доти не чув – як у пораненої тварини, але страшніше. Коли Моріфінве будив її, вона опиралася, це було наче тягти потопельника з болота, важкого, глевкого.

–          Ліероссе, – кликав він. – Ліероссе, – трусив її за плече, обіймав, розтирав руки, і нарешті, вичерпавши всі можливості, легенько ляснув по щоці. Тоді вона розплющила очі і різко вдихнула, мов щойно почала дихати після довгого пірнання в брудну воду. – Ти кричала, – винувато пояснив він.

–          Він сказав, що нічого не лишилось. Ніхто не вцілів. А мене не було, – прошепотіла вона. – Мене не було зовсім.

Тоді Моріфінве міцно обійняв її, притискаючи до себе під дорожнім плащем, що пахнув пилом і багаттям.

–          Ти є, – сказав він. – Чуєш?

–          Я знаю. Спи, це всього лиш сон, – рівно сказала вона, і було ясно – це неправда.

Після короткого привалу вони рушили далі, і скоро побачили слабкі відблиски вогню Міндону в щільному мороці, який тепер і був світом.

Тепер ельдар збиралися разом, як світляки, що шукають кращої галявини. У когось був один світильник на родину, у когось – на товариство кілька. І світляки лишали свої обійстя, вливаючись у зморену процесію, що просто з дороги вступала в Тіріон і прагнула досягти головної площі перед палацом покійного короля. Вони ненадовго спинялись тільки щоб лишити коней і тих із поранених, кому треба було надати допомогу якнайскоріше. В цьому світлі Ліероссе ввижався привид колишньої звичної безпеки, лахміття, що ніколи не замінить справжньої тканини. Спокійніше їй ставало тільки тоді, коли вона дивилась на своїх, ліворуч, праворуч, на тих, хто віддавав накази і хто легко та швидко виконував їх. Коли є мета, є куди йти, темний сон, в якому тебе немає, трохи прибирає мацаки, мов по них вдарили молотком. Палали смолоскипи, і цей запах став для неї запахом рішучості та впевненості на уламках колишнього світу. Феанаро постійно так чинив – він казав, що робитимуть спершу, що далі, і за ці кроки легко було чіплятися, стрибати по ним, мов камінцями у швидкоплинній гірській ріці.

–          Я бачила, як вони говорили, – тихо мовила Мервенде, тримаючи її за руку. – Нерданель і Феанаро. Не помирились вони, анітрохи. Вона просто його підтримує в горі, але мені здається, й дня не мине, як знову посваряться.

–          Але чому? – прошепотіла Ліероссе. – Горе змушує триматися разом…

–          А ти ще не помітила? – криво усміхнулася Мервенде. – Феанаро визнає тільки одну підтримку – схвалювати всі його рішення і захоплюватися ними. І не тільки він.

–          Але ж вона приїхала в Форменос, вона йде з нами…

–          Я теж, – Мервенде наїжачилась, кутаючись у плащ, хоча було зовсім не холодно. – Але йти можна по-різному.

Куруфінве молодший ішов праворуч від батька, озброєний, і навіть його спина під чорним плащем була відсторонена і зосереджена геть на іншому, тому, що він знав сам. Тьєлпе встигав за батьком – він дуже витягнувся за останній час, і тепер їх можна було у мороці прийняти за друзів чи братів. А Мервенде – Мервенде не намагалася наздогнати їх. Вони – не озиралися.

Голова колони вливалась уже в схвильовану площу перед темним, осиротілим будинком Фінве. Вітру не було, знамена не коливались. Стояла важка передгрозова задуха.

Мервенде і Ліероссе піднялися на кілька сходинок і знайшли собі місце в тіні колони. Натовп мінився, як море – обличчя, світильники, плащі і рукави, онде попереду стоїть Нолофінве, оточений синами, блідий і крижаний від горя. Он Арафінве, золотоволосий красень, щось говорить братові, але тихо. Якщо придивитися – він теж виглядає очманілим і розгубленим, і від цієї розгубленості обоє вони сердяться. Можна бачити, можна відчувати, як гнів народжується зі страху. Ліероссе трохи нудило, перед очима стрибали метелики. Нудота, страх і гнів. Ось які бувають вікопомні миті.

–          Ти підеш на той берег? – у Мервенде стукнули зуби, чомусь це було дуже чутно, попри шум.

–          А як лишитись? Тут є де лишатися? – спитала Ліероссе, здригаючись.

–          Мій батько загинув наглою смертю через діяння вали Морінготто, – голосно мовив тим часом Феанаро, і його слова чути було навіть на прилеглих вулицях, так володів він голосом, хай  і трохи захриплим від горя. Семеро його синів і дружина стояли поруч. Ось Нерданель, руда коса, руде спалахує кольором, коли хтось зручніше перехоплює смолоскип. Найстарший, Нельяфінве, обіймає її за плечі – і він трохи вищий, хоча здавалося, куди б ще. Він вічно готовий стати опорою, хоча Ліероссе готова заприсягтися, що іноді йому хотілося б просто побути собою і постояти осторонь. Але – старший. А он близнюки, вона досі їх плутає, але той, що старший, здається, лагідніший. Що буде з його лагідністю тепер…  Її чоловік, Ліероссе не бачить, але знає – схрестив руки на грудях, він завжди так робить. Певно, зіщулився, певно, про себе лається, щоб розмови скоріше скінчились. Прибічники, далеко не в парадних шатах, а у пилюці та дорожніх плащах, зібралися на сходах. Площа вирувала, мов життя лишилося у всьому світі тільки тут..

– І тепер я звертаюся до вас як його спадкоємець, — вів далі Феанаро. — Перші мої слова як короля нолдор будуть не про горе і не про владу. Вони будуть про свободу і захист. — виважена, глибоченна пауза. У Ліероссе закрутилась голова. Та, певно, це через струс. Точно через струс, чому ж іще.. – Чому, о нолдорський народе, чому ми мусимо й далі служити заздрісним валарам, котрі не можуть убезпечити від Ворога ні нас, ані власне володіння? І хоча Морґот тепер їхній недруг, але хіба вони не з одного роду? Помста кличе мене в дорогу, та навіть якби вийшло інакше, я би не затримався довше в одному краї з родичами того, хто порішив мого батька і викрав мій скарб. Однак серед цього відважного народу я не єдиний звитяжець. Чи ж не всі ви втратили свого Короля? Та і що у вас зосталось, у вас, замкнених, наче у клітці, тут, на вузькому клаптику суші між горами та морем?

Натовп завмер. Цей голос був упевнений, а упевненість раптом стала найрідкіснішим скарбом у Тіріоні. Майже ніхто її не мав, ані ті, хто закляк у горі, ані ті, хто гнівався.

–          Колись тут було світло, – вів далі Феанаро, обводячи рукою завмерле темне місто, і воно наче все вмістилося в руці, лише збери і викинь, –  яке валари не забажали дати Середзем’ю, та нині темрява зрівняла всіх. – він замовк, вичікуючи, аби у всіх був час вдивитися у темряву довкола і відчути її, і знудитися нею. – Будемо бездіяльно тужити тут довіку, ставши примарним племенем, що мешкає в імлі, проливаючи марні сльози в невдячне море? Чи повернемося додому? У Куівіенені під безхмарним зоряним небом плюскочуть солодкі води, а довкруж нього простягаються широкі землі, де міг би походжати вільний народ. Там вони лежать непорушно й чекають на нас, котрі через власну глупоту полишили їх. Ходімо звідси! Нехай боягузи охороняють це місто!

–          Куйвіенен, – голос Мервенде глухий і звучить наче здалеку. – Ти віриш у Куйвіенен?

–          Я маю ув щось вірити, – озвалась Ліероссе. – Як ти пропонуєш вижити в цьому мороці бодай без якоїсь віри? – їх сховала темрява, бо край плаща Мервенде прикрив маленький ліхтар, схожий на скриньку.

–          Я скажу вам більше, – промовляв Феанаро голосно, – це, вірогідно, наша остання можливість. Певно, хтось із вас чув погомін про Наступників, тих, що прийдуть другими, або молодших дітей Еру. Не чули, то я зараз розповім вам. Ті, що прийдуть другими, будуть смертні, будуть слабші за нас, і я гадаю, ними просто легше буде керувати. Знали про таке раніше? А ви поспитайте Короля світу Манве, він бо чує все, що каже йому Еру – та чи все оповідає вам? Уявіть, ось у світі пробуджуються наступники, ось вони заповнюють цей світ, а ми, володіючи численними мистецтвами і маючи великі знання, бувши колись сильним народом, сидимо отут, мов нас завалило у печері, і, яка прикрість, час від часу по нас приходить темна почвара. Її, ох, яке горе, ніхто не може зловити. Просто випадково не може. Наступним разом більше пощастить… Хочете чекати, поки він винищить батьків і візьметься за дітей? Я – не хочу.

Ліероссе бачила його зі спини, тоді в пів оберту, і на мить їй здалося, що на площу ступив привид, лише обрис колись живого ельфа. І обрис цей наповнений темною силою, що рветься до одного – вперед, вперед. Їй подумалося, що, стань перед Феанаро зараз хтось із найближчих – то його полум’яний погляд ковзне по колись дорогому обличчю, але не впізнає. Та довкола цієї сили, хоч і темної і нестримної, вирувало живе, щось зрозуміле. І – Ліероссе була всебічно згодна: чекати нового нападу не можна. Робити хоч щось, хоч кудись йти. Це було як марення. Думка про те, що впасти у бездонне не-існування може хтось іще, чиясь дитина, беззахисна і безпорадна, позбавляла її грунту під ногами,  і жах переплавлявся в тонку нестерпну лють. До того дня Ліероссе не знала, що здатна на це почуття. Після того дня вона його не раз ненавиділа. Площа хитнулась, освітлена численними вогнями – колони Дому Фінве, мармурові сходи, криті дзвінкою міддю та кольоровою черепицею будинки довкола, що в темряві втратили забарвлення, бо в світі тепер існувало лише два кольори – вогню та мороку.

І в цьому лихоманковому вирі металево падали і падали карбовані гнівні слова:

–           Попрощайтеся з рабством! А заразом попрощайтесь і зі спокоєм! Попрощайтеся зі слабкістю! Попрощайтеся зі своїми скарбами! Ми створимо ще більші. Виступайте в путь порожнем, тільки візьміть із собою мечі! Ми-бо підемо далі, ніж заходив Ороме, витриваємо довше, ніж Тулкас: ми ніколи не відступимося від гонитви. Підемо за Морґотом хоч на край Землі! Його чекають війна та невмируща ненависть. Але коли ми переможемо і повернемо Сильмарили, то ми — і тільки ми — будемо володарями незаплямованого Світла та господарями блаженства і краси Арди.

–          Знаю, що зараз багато хто вагається, – мовив Феанаро, роблячи крок вперед, наче хотів обійняти всіх, хто зібрався. – Знаю, що наважитися нелегко, надто коли світ руйнується і зникає під ногами. – він на мить замислився, даючи замислитись іншим, і Макалауре здалося, що батько вибирає тишу, мов риболовну волосінь з тихої води, поволі, поволі, аби не зірвалося жодне розгублене серце. – Але так сталося, що я живу на руїнах світу з дитинства, і знаю також – що робити, коли світ падає. Треба спалити рештки, так спалити, щоб не було куди обертатися, і будувати нове. Ходіть зі мною, і я покажу вам, як це.

Момент, коли Феанаро витяг меча і підніс його від смолоскипного полум’я до великих високих зірок, був тягучий, мов смола. Макалауре в ту мить почувався мечем – спрямованим до зір мечем у руці батька, і це було зовсім не погано, це був захват, що підносив серце. Отут – захват і ясна мета, отам – непевне минуле, покрите туманами і темрявою. Просто вийми меча, просто вийми меча і повторюй.

–          Ані закон, ані любов, ані військовий союз, – мовив Феанаро урочисто, і на площі запала тиша, мов усі звуки було зрізано – травою під ніж, – ані благословення Стихій, ані сама доля не вбереже від гніву Феанаро та його синів ані ельфа, ані Морготову почвару, ані ненароджену ще людину, ані жодну істоту, велику чи малу…

Нерданель охнула і відступила від чоловіка на кілька кроків. Її очі, повні смолоскипного вогню і жаху, вдивлялися в обличчя синів, але навіть Макалауре, найніжніший і найчутливіший, не опустив сяючого клинка. Він вірив, що все пояснить.

–          ..яка привласнить, чи візьме, чи приховає Сильмарили від Феанаро та його синів. До кінця світу будемо ми ненавидіти та переслідувати таку істоту…

Клинки в руках батька і братів сяяли криваво-червоним від смолоскипів, винесених на площу. Криваво-червоний був у той день для Макалауре кольором боротьби за своє, помсти і обіцяного спокою, бо колись світ, у якому вони живуть, буде відбудовано. Його руками – теж.

–           Хай свідками будуть нам Манве і Варда, і незворушний спокій гори Танікветіл, – повільно клав слова Феанаро – каміння у підвалини страшної та недовгої Епохи, якої ніхто ще не уявляв собі, і тоді Нерданель сахнулась від них у темряву, якось боком, мов підбита птаха,   – …хай почує нас Еру єдиний, і хай Вічна темрява паде на того, хто зламає Клятву.

Останні звуки цих слів відзвучали, відповіддю їм був одноголосний видих багатьох грудей, наче ніхто не дихав, поки клинки впивали вогонь, а вісім голосів говорили. Макалауре почув глухий гомін тільки за деякий час, бо тиша, як крапка у реченні, відділила його колишнього від нього, що заприсягся, і цей новий він не міг одразу усвідомити себе. А коли усвідомив – відчув ваготу за плечима, яку неможливо було скинути. Відтепер – до кінця Світу, ten Ambar-metta… Ця мить і ця вагота тривали ще довше, ніж Клятва – і ще коротше, ніж подих. А тоді всесвіт повернувся, і Макалауре почув тихий звук металу – брати ховали клинки у піхви. Ось за лівим плечем Морьо, і його рух грубіший, а за правим – Турко, його – різкіший і тонший.

– І що, у нас буде король, який думає не про долю нолдор, а про три камені? – Макалауре кліпнув, а тоді зрозумів, хто то говорить. Турукано. Хто ж іще. Піднявся на сходинку вище, відділився від братів і батька.

– А що, ти вмієш думати тільки про щось одне? – нехорошим глухим голосом спитав Феанаро, дивлячись на племінника знизу вгору.

– Мій син правий, – спокійно і виважено – але голосно, перекриваючи і гомін, і братову глуху злість, сказав Нолофінве. Він навіть не ворухнувся, не ступив уперед, ніяк не намагався стати помітнішим – та почули його всі, і схвальним гомоном підтримали. – Феанаро, ти прийшов по батькову корону, по владу, але влада – це відповідальність. І зв’язав себе присягою, яка поставить твій народ у залежність від особистої помсти і особистого скарбу. Я не можу це підтримати.

– Пам’ятаю, на тому злощасному святі, брате, мовив ти: «Ти, Феанаро, вестимеш, а я йтиму слідом», – усмішка Феанаро була крива, іронічна і не зовсім усмішка, погроза скоріше. – Тепер береш ті слова назад? Недовго протримався.

– А я уже брат, а не напівбрат? – спитав Нолофінве спокійно – та то був не спокій, а заморожена лють.

– Це від тебе залежить, Ноло, тільки від тебе, – озвався Феанаро, пестячи руків’я меча.

– То як брат – я питаю тебе, як ти можеш вести нас, якщо йдеш у власних справах? Так не робиться, Феанаро. Або ти правиш нолдор, або здобуваєш свої скарби із тими, хто на це згоден. Я не довіряю тобі як вождеві – принаймні зараз. Або поясни, як ти збираєшся…

– Та просто скажи, що хочеш корону. – мовив Феанаро різким, неприємним голосом, мов щось металеве зламалося.

Ліероссе обіймала колону – коли вона почала її обіймати, й сама не зрозуміла. Лише шерхкий – тут його навмисне грубо обробили, аби підкреслити гладкість мармуру поруч – камінь під пальцями нагадував їй, що вона не спить.

–          Дім Арафінве теж не може підтримати це, – Фіндарато, найстарший, золотокосий, як всі арфінги, але його за спинами синів Феанаро не розгледиш.

–          Ельдар, – його батька, Арафінве, Ліероссе взагалі зблизька ніколи не бачила – вони з дружиною проводили багато часу у Гаванях, і.. – давайте спокійно у всьому розберемося. Нам треба зараз зберігати..

–          Та ти що, – сміх Феанаро відлунював від стін, від колон, здавалося, від землі, і Ліероссе знов відчула тупий біль у скронях. – Ти ще бачиш тут щось, що варто зберігати? Мій молодший напівбрат або має відмінний зір, або не має розуму.

–          Боюся подумати, що зараз із твоїм розумом, брате…

–          А я б пішла, – Ліероссе піднялась навшпиньки, щоб розгледіти її – єдину жінку, яка підняла голос у цій ворохобі. Артаніс. Висока, люта, як всі вони – і світла, мов останній подих Лауреліни. Вона поклала руку на плече старшого брата, вона гордо тримала увінчану легким вінцем голову. – Справді, що нас зупиняє. Ви можете не довіряти спадкоємцеві, але Феанаро каже слушні речі – там і тут темрява. Але там – незвідане. Я б пішла. Ось тільки чи за тобою, дядьку. Не певна.

Ліероссе опустилась на сходи. Галас піднімався довкола неї, як море, і вона була за крок від того, щоб там потонути. Скоріше б вони закінчили… Вона не уявляла, як лишитись, як навіть ступити на поріг старого обійстя. Їй страшно було побачити обриси знайомих предметів у темряві чи непевному світлі ламп. Але як іти, коли так паморочиться в голові – теж не розуміла.

Нерданель перестріла їх біля дому Фінве, ще у натовпі. Вона була біліша за свою спідню сорочку, що виднілася з-під довгих темних рукавів її вбрання. Вона не плакала.

–          Мамо, куди ти втекла? В тій темряві загубитись легко, – Моріфінве зробив крок до неї, а Макалауре зрозумів усе – і не рушив з місця, на якому його застав блискучий материн погляд. – Мамо, – Карністір наблизився і поклав руку на плече. – Ходімо, ти присядеш. Ти чуєш мене взагалі?

–          А ти мене, Морьо? – прошепотіла Нерданель. – Ти мене – чуєш? Втім це ненадовго…ви всі йдете.

–          А ти зібралась лишатись? У темряві? Тобі не можна лишатися тут.

–          А вам не можна туди, – Нерданель не скидала його руку – але вона була далеко, далі, ніж будь-коли в їхньому житті. – Там та кошмарна істота, там небезпека – і все ж ви йдете. А я – лишаюсь. Кожен при своєму.

–          Я нічого не розумію, – Карністір стиснув плече матері і вона, перехопила його руку, щоб зупинити. – Ти ж повернулася до нас. Ти ж бачила, що сталося. Там лежить тіло діда, і за його смерть треба помститися. Там, на півночі, руїни, ти ходила по них. А тепер ти хочеш лишитися в темряві, в місті, де немає нічого, окрім спогадів?

–          Я повернулась, бо люблю вас. Але я не можу зараз з вами піти. Не можу змінитися так, як того потребує ваш батько. Хіба заради помсти за короля варто руйнувати його місто? Хіба заради найпрекрасніших каменів варто класти ваші життя?

–          Місто? – крикнув Карністір, і він уже був схожий на себе, почервонів від гніву, голос став дзвінким і колишнім. Може, йому легше, подумалося Макалауре. Може, він товстошкіріший? Та ні. Ти знаєш, що ні. – Та воно лише привид себе самого.

–          Ви говорили колись із Мелкором? – спитала вона, кусаючи губи.

–          Я говорив, – зізнався Макалауре, відчуваючи незручну вагу за плечима і з жахом розуміючи: вона лишиться тепер там назавжди. Він тільки сподівався, що такий чутливий в родині один.

–          Тоді, – голос Нерданель був хрипкий і ледь чутний, а вона ж мовчала, як вона могла зірвати голос, – ви маєте розуміти – все, що зараз сказав ваш батько, це трохи змінена брехня Мелкора. Того, кого нарік він батьком брехні, і кого ненавидить. А сам повторює його слова! Це – пастка, і він спіймав вас, діти.

–          Але те, що це сказав Морінготто, не доводить, що це неправда, – озвався Карністір. – Мамо, хіба ти можеш спростувати батькові слова? Все так і сталося, як він передрік.

–          Ще й як можу! – озвалась Нерданель. – Так, його було ошукано, так, він у горі. Але ви чули самі, що виголосили? Не смерть Фінве гнітить його, не бажання всіх нас захистити – Сильмарили, тільки вони, їх зникнення. Він вас поклав у свою боротьбу, він ваші життя заклав. Я вчила вас добра. Я вчила вас любити одне одного і творити в мирі. Зараз Клятва може заступити вам совість і любов. Зробіть усе, щоб цього не сталося. Більше нічого тепер не вдієш.

–          Це ж частина його душі, – промовив Макалауре. – І вона в полоні. Хіба можна забути це?

–          Квилиш? – голос Феанаро був різкий, наче відтепер, що б він не вимовляв, виходила смертельна Клятва, і більш нічого. Натовп на площі рідішав, наче туман вивітрювало. Все було несправжнє у цей несправжній день без світла.

–          Правду кажу. – відрубала Нерданель. – Нам немає що обговорювати. Більше немає.

–          Я знав, – тихо протягнув Феанаро, зміїно просичав – крок до неї, рука на плечі Макалауре, темний плащ піднімає вітер, наче виростають чорні крила, що закриють залишки світла.  – Знав, що ти не насправді повернулася. Але вони повірили. Нащо ти грала з власними дітьми?

–          Нащо ти заклав голови власних дітей? – озвалась Нерданель, і в її голосі мідно задзвеніла, кристалізуючись, лють. – Чи я для того носила їх та народжувала? Ти добре граєш долями тих, хто любить тебе, і всіх вважаєш гравцями. Та для мене гра скінчилася.

–          Простіше кажучи, ти мене розлюбила, – виплюнув Феанаро. – Це – справа твоєї душі, немає чого обвинувачувати мене. Справжня дружина зараз збиралася б у похід. Та, що лишиться, не варта того, аби шкодувати за нею.

Обличчя Нерданель спотворила крива усмішка, в якій була і злість – і відчай був теж, і цей відчай крижаною голкою дряпнув серце Макалауре. І слова Феанаро про справжню дружину – дряпнули.

–          Багато бід я бачу на твоєму шляху, Феанаро, – промовила вона. – Ще не досягнувши Ендоре – утратиш ти багатьох. Я ж не бажаю йти за тим, хто любить себе і тільки себе, і навіть в дітях – лише своє відображення.

–          Це Валарам оповідай, – озвався той, знизавши плечима. – Оцінять. Кано, Морьо, ходімо.

Він озирнувся через плече, він наче не бачив на її місці нічого – навіть власне місця, порожнього місця.

–          Лиши хоча би близнюків зі мною… – Кано відчував це як стіну – вона відділяла його від батьків, а батьків – одне від одного. Вона була прозора, майже невидима – і нездоланна.

–          Лишити повнолітніх? – Феанаро зробив паузу, як на площі – іронічну, довгу, почуйте всі, що вона просить. – Дорослих нері, які самі здатні визначити свою долю? І ця жінка щось каже мені про гру чужими долями і відображення в дітях… Все скінчено, Нерданель, ти обвинувачуєш мене в тому, що робиш сама.

Лінте з’явилася вчасно – якраз у ту мить, коли Ліероссе розгубилася. Мервенде після Клятви кудись наче випарувалась, може, пішла шукати чоловіка, а може – сховатись від нього подалі. І Ліероссе так і сиділа на сходах, ні в тих, чомусь не наважуючись підійти до Морьо. Чому – адже між ними нічого не змінилося. Чи змінилося? Лінте у повному озброєнні налетіла на Ліероссе, мов вихор, схопила за руку. Росселін підійшов і став поруч.

–          Доню, – мовив він, – ну що ти. Врешті ми йдемо з достойними, і дорога приведе нас до нового дому, от побачиш. – Ліероссе рідко чула, щоб Росселін говорив першим, зазвичай мати промовляла багато і полум’яно, а він погоджувався. Та тепер раптово вона відчула, що глибина віри Росселіна набагато більша, більша за море, а Лінте – Лінте швидко спалахує, проте..

–          Так,  – прошепотіла Лінте, і від її випадкового руху метал дзенькнув о метал. Ліероссе не відчувала тепла, бо все забирали обладунки леді-воїна. – Я знаю. Ми все тут втратили. Але ж ідемо все разом, так? Поки ми є одне у одного, всі ми, доню, нічого не страшно.

–          Мамо..

–          Ти ж не злякаєшся дороги, ти моя дівчинка! Завжди будеш моя, скільки б років тобі не було, – Лінте гладила її по щоці, та пальці були холодні. – Ліероссе… Я знаю, деякі дівчата збираються лишатись. Але ж ти не зробиш цієї дурниці? Тут…просто страшно.

–          Я не можу лишитись, мамо.

Ліероссе обійняла її, і навіть контур знайомих плечей та рівне дихання уже втішали її, мов хоч щось могло в цьому світі не мінятись. Її знову нудило, голова боліла і йшла обертом, здавалося, що світ розпливається на шари, мов пиріг, і зтікає життям кудись у безвість.

–          От і правильно. Ну, ти тепер у нас заміжня жінка, я сподіваюсь, що він дбатиме про тебе, а ти мусиш подбати про нього. Їм найважче.

–          Виходить, – сказала Ліероссе, – що він пішов би, зі мною чи без мене. Він одружений з цією війною тепер.

Лінте спалахнула, як сухий жар.

–          Не слухай і не повторюй слів, які кажуть нерозумні жінки, ляскаючи язиками біля колодязя. Він одружений з тобою, звісно ж. Але ця війна народилась перш ніж ви обоє прийшли у світ, то чи ж він в тому винний? Ми просто забули про це і не передали вам… А вона по нас прийшла, от і все. Чи ж ти цього на собі тепер не відчула? Я шкодую тільки, що мало з тобою говорила про часи, які ми почали забувати. Тоді це не було б зараз так страшно.

Ліероссе обійняла її, відчуваючи під щокою, під тонкою тканиною жорсткість заліза, і прошепотіла: «Мамо, я тебе люблю, ти знаєш?».

–          Ми тебе, дочко, теж, – озвалася та. – Ми тебе любимо над усе.

–          Ось ви де, – Ліероссе озирнулась. Вона чомусь найбільше боялась побачити, яким стане обличчя коханого після сказаних слів. Здавалося, що воно зміниться, і його неможливо буде впізнати. Але вона впізнала. Просто втомлений, просто злий, просто заклопотаний Морьо. – У нас всього три дні на збори. Час мірятиме клепсидра у нашому домі. Ви ж чули?

–          Я б і на три дні не затримувався, – буркнув Росселін. – Немає чого розхолоджувати всіх. Хто хоче копатися – хай лишається.

–          Збори потрібні, – відрубав Моріфінве. – Як ти скуєш меча мечем? А клинки ламатимуться. То ж Смертні землі, там все інакше.

Ліероссе зробила до нього крок і простягнула руку. Їй чомусь здавалося, що вона не зможе торкнутись цього чорного рукава. Але під пальцями відчулось тонке сукно і тепла шкіра.

–          Давай додому, – так само різко мовив він – проте це була вже інша різкість. Відтінки поверталися до його голосу. – Ти маєш одужувати.

Вони стояли поруч, найрідніші, найближчі. По кожного з них могла прийти темрява – тут чи там. Ліероссе мало не задихнулась від тривоги і любові, від відчуття неправильності і нереальності всього довкола. Від бажання робити бодай щось. Клятва поблякла перед цим відчуттям – вони всі разом намагалися зібрати світ, що розпався на друзки, і віднайти його знову, завоювати, якщо треба. Це єдине не давало збожеволіти – роби разом з усіма, роби, не думай. Та Ліероссе сказала тільки: «Гаразд».

Біля дому Феанаро тимчасово встановилась тиша. Ненадовго, скоро потягнуться у справах прибічники та вірні. Але тепер чути було тільки як опадає листя яблунь, що лишилися без світла, та як гомонять домашні. Макалауре почувався тут ще гірше, аніж на руїнах Форменосу. Розмова з батьком вимотувала, вимотувало навіть повітря.

–          Ти чудово знаєш, – різко відрубав Феанаро, – що якби вона хотіла, уже б так чи інакше повернулася в Тіріон. Зараз треба думати не про тих, хто ніяк не може обрати сторону, а про тих, хто визначився.

Макалауре завмер, наче йому дали ляпаса, але не сказав нічого, лише схилив голову, наче зважував кожен видих.

–          Осанве уже відновлюється, – м’якше мовив Феанаро. – Та, власне, не треба було великого розуму, аби здогадатися, де ми маємо зараз бути.

–          Це якщо маєш сили дістатися Тіріону. – глухо мовив Макалауре нарешті.

–          Кано, – ще м’якше і наче лагідніше сказав Феанаро і поклав йому на плече важку руку. – Це твоя жінка. Ти з нею живеш уже не перший рік разом. Ти скажи – з нею щось сталося чи вона просто знов не може визначитись. Мені не відповідай. Собі скажи, чесно. Тільки ти знаєш, не я. Тобі й діяти згідно цього знання. Як чоловіку і сину короля.

Вони мовчали обоє, і мовчанка то була нехороша.

–          У нас справи, – мовив Феанаро. – Я знаю, що ти впораєшся зі своєю частиною.

Лише коли він пішов, Майтімо відліпився від стовбура яблуні, біля котрої стояв, випадково заставши цю незручну розмову. В темряві його руде полум’я пригасло, рухи здавались скупішими, коли він у кілька кроків підійшов до брата і обійняв за плечі.

–          Тобі це не подобається, – сказав спокійно і впевнено. – Не це все, а оте, що робить батько.

–          Він божевільний від горя, – м’яко відповів Макалауре. – Але найбільше я боюся, що він має рацію. Поки я її не бачу, то наче й не знаю, а тоді…

Феанаро зайшов до нихі впевнено постукав – здавалось, події дня ще стояли під повіками, як кольорові плями, а він уже знову впевнено стукав у двері. Ліероссе була вдома сама. На столі світив тонкий яскравий каганець, і в його світлі дівчина намагалась скласти наявні бинти та прикинути, чи досить, а чи треба запастися ще, щоб мати завжди під рукою. Це трохи втішало її, та все ж вона почувалася безпорадною. Жах, який пройшов над головою зовсім недавно, не піддавався осмисленню, і що вона проти нього зі своїм полотном та загоювальними мазями? Темрява, що впритул підійшла тепер під шибки, не давала забути про це жодної миті. Повиті присмерком закутки кімнат, що стали загрозливо великими і незатишними – не давали забути. Це був більше не той дім і не те місто.

–          Морьо…скоро повернеться, – сказала Ліероссе. – Може, ти зачекаєш?

–          Я прийшов до тебе, – відповів Феанаро. – І справа моя нагальна.

Ліероссе пропустила його в дім,  і він сів, не чекаючи запрошення – в дорожньому плащі, який, здається, так і не зняв. Відчувалося, наскільки тепер незатишно йому в кімнатах, де провів пів життя, де народилися діти, які допомагав зводити чи зводив сам. Феанаро був не тут, Феанаро вповні був не тим навіть, кого побачила Ліероссе вперше, малою дівчинкою. Від нього відгонило навіть не горем, а якоюсь лихоманкою.

–          Морьо сказав, що ти вирішила йти з нами.

–          Так, – озвалась Ліероссе. – Я йду.

Феанаро схилив голову – чи то кивнув, чи то схвалив, чи то просто сховав очі, щоб обдумати сказане.

–          Попереду непроста дорога. Думаю, ти це розумієш. Без коймас у ній немає чого робити, і це теж ясно. – Феанаро ненадовго замовк, хоча говорив перед тим швидко і спокійно. – Нам потрібна масаніе, – сказав він нарешті. – Але у нас немає королеви. Справа ж ця вимагає виключно жіночих рук, рук найстаршої жінки в королівському роду чи поважної жони в племені. Ліероссе, виходить так, що ти – найстарша жінка в нашій родині серед тих, хто йде. Тому я питаю, чи ти візьмеш це завдання на себе.

–          А Мервенде?

Феанаро скривився.

–          Дуже просто. Курво – молодший за Морьо, отже…вона дружина молодшого брата. Ти – старшого. Розумієш?

–          Але я не була серед йаванільді, – озвалась дівчина. – Я…не вмію.

–          Ніхто не вміє того, що ми зараз усі маємо робити. Це справа для дружини короля, але бачиш як вийшло. Якщо ти погодишся, то підеш в дім, – його голос урвався на один глибокий вдих. – в дім Фінве, діви, що пекли цей хліб, все тобі пояснять. Не всі вони йдуть – треба, до речі, з’ясувати, хто саме зібрався в похід, але всі погодилися допомогти. Треба зрозуміти, що у нас є, і зробити так, щоб в дорозі ми мали коймас про всяк випадок. Саме ти вирішуватимеш, кому його давати, але це тобі теж пояснять. Часу мало.

Тоді він замовк, і Ліероссе почула тишу, темну тишу скаліченої Благої землі. Їй стало холодно, вона стиснула пальці до хрусту. Тут більше нічого не було правильним.

–          Гаразд, майстре.. королю. Я зроблю все, що зможу. – вона вдивлялась у профіль співрозмовника – його риси в непевному теперішньому світлі наче загострились, обличчя було похмуре. Ліероссе раптом подумала, як же тепер виглядає сама. Все, що відбулося останнім часом, геть відбило їй охоту дивитися в дзеркала.

–          Добре, – коротко відповів Феанаро. – У нас лишилось тільки три дні. Роботи буде багато.

–          Це мене не злякає. Тут..краще, коли багато роботи. Інакше ці сади надто страшні.

–          Повторю те, що уже казав, – озвався Феанаро, встаючи. – Місто помирає. Скоро це відчують навіть ті, хто волів не відчувати. Те, що ми можемо зробити – забратися з цих руїн, швидко і всі разом. Гадки не маю і знати не хочу, що ще тут може статися. Радий, що ти готова допомогти мені в цій справі. Покладаюсь на тебе. – він усміхнувся. – Приємно ж це казати хоч іноді.

Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Riweth | Теги: Гет, сильмариліон, ельфи, толкін
Переглядів: 358 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Дві Клятви: Розділ шостий. Де багато скорботи і гніву, частина друга
Завантаження...