menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 08.07.2021 в 22:25
Фанф прочитано: 775 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 1 відгук
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Екзорцисти в Середзем'ї не потрібні або неочікувана подорож Ріна 5


08.07.2021, 22:25
Бард - убивця Смога

Тим часом в Есґароті було спокійно. Ну, майже спокійно.  
Після відплиття гномів жителі Озерного міста хоч і розійшлися по домівках, але продовжували обговорювати появу Короля. Деякі навіть будували плани на майбутнє, яке було щасливішим, ніж нинішнє існування. Бургомістр думав, скільки ж грошей здерти з гномів, аби вистачило до кінця життя.
Хвилювався лише Бард. Чоловік знав, що рано чи пізно дракон прокинеться. Він вирушив додому, де буди сховані дві чорні стріли. Ці стріли виявилися останніми з тих, які кували для стрілометів. Тепер Бард що б не стало хотів убити дракона, якщо той з'явиться.
- Куди ти так поспішаєш, Барде? - почув чоловік голос Альфреда.
- Додому поспішаю, - похмуро, з нотками невдоволення, відповів Бард.
Альфред примружив очі.
- Не бреши, Барде, - сказав він, - я ж бачив, яким ти був незадоволеним, коли ми прийняли гномів. Що ж ти задумав?
Барду все це набридло, і він, не церемонячись, вдарив Альфреда в обличчя, а тоді побіг далі.
- Варта! - заволав радник, затискаючи розбитий ніс. - Схопити його! Він ледь мене не вбив!
"Хотілося б убити", - похмуро подумав Бард, перестрибуючи з одного містка на інший, - "от тільки руки бруднити об такого покидька не хочеться".
Тепер потрібно було не бігти додому, а шукати місце, де можна було б сховатися. Це засмучувало чоловіка, бо він прожив все життя в Есґароті, а містяни ненавидять його. І за що? За те, що Бард намагався вберегти людей від кошмару. Хоча, напевно, не варто було. Почувши про золото, бургомістр відразу ж погодився допомогти гномам. Гаразд, бургомістр, він завжди був жадібним і все гріб собі, але люди... Хоча за що їх звинувачувати? Вони лише хочуть жити і не страждати, чого просто неможливо зробити, не маючи грошей.
Замислившись, чоловік не помітив за будинками тінь, яка слідувала за ним, тому через кілька секунд Барда збили вартові.
- Вставай, - грубо наказав один з них, хапаючи Барда. Не давши йому отямитися, вартові повели чоловіка до в'язниці. Коло входу Бард помітив Альфреда, що гидко посміхався.
- Напад на порадника - серйозний злочин, - улесливо промовиа Альфред, - замкніть його.
І Бард опинився в невеликому напівтемному приміщенні, де пахло цвіллю і вогкістю. Помітивши чоловіка, двійко мишей швидко прошмигнули в тріщину в стіні.
Бард підійшов до заґратованого вікна і подивився на небо. Було похмуро, як завжди. Єдине, чого не траплялося вже давно - з півночі налетів сильний вітер, який розігнав туман, що вкривав Озерне місто сріблястим серпанком. Стояла неймовірна для цього місця тиша, що викликало у Барда ще більше побоювань.
Чоловік раптом помітив червону цятку серед хмар. І цятка падала прямо на Есґарот, стаючи все більшою й більшою.
Бард підбіг до дверей і почав гатити по них кулаками.
- Дракон! - закричав він. - Сюди летить дракон!
- Замовкни, Барде, - відгукнулися йому, - у тебе і так проблеми.
- Проблеми будуть у вас, якщо ви не випустите мене... - договорити Бард не встиг, бо сусідній будинок спалахнув вогнем. Полум'я швидко охопило наступні будинки. Почулися крики людей.
- Що за?.. - почув Бард здивований вигук варти. Стало тихо. Потім двері до в'язниці відчинилися, і чоловік побачив не вартових, а світловолосу ельфійку.
- Ти? - здивовано запитав Бард.
- Дракон у місті, - швидко промовила Телівен, - потрібно поспішати.
- Чому ти мені допомагаєш? - запитав Бард.
- Я можу замкнути двері і залишити тебе тут, - ухилилася від відповіді ельфійка.
Будинок відчутно затрусився.
- Ходімо, - сказав Бард.
Варта лежала без свідомості. Телівен винувато посміхнулася.
- Вони не хотіли випустити тебе по-доброму, - пояснила вона, - не хвилюйся, я їх лише оглушила.
Вони вийшли з будинку. Видовище, яке побачив Бард, було жахливим. Велика частина міста палала. Вогонь охопив старі будинки і безліч мостів. Споруди руйнувалися від ударів драконівського хвоста.
Люди вистрибували з палаючих осель, забиралися в човни і пливли до берега. Чоловіки бігли в зброярню, аби хоч якось відбитися від дракона.
- Казав же я, що їх задум принесе лиш руйнування і страждання, - з гіркотою в голосі промовив Бард.
- Я думала, Рін уб'є дракона, - Телівен почула його слова. Помітивши недовірливий погляд, ельфійка поспішила пояснити: - Рін - той хлопець, який допомагав гномам.
- І як би він це зробив? Чи він усемогутній ельф? - здивувався Бард, поспішаючи до свого дому. Телівен йшла за ним.
 - Ні, - відповіла ельфійка, - Рін не ельф, та сила його вражає. Крім того, я бачила у нього хвіст, - вона засміялася, - це було кумедно.
- Дивно, я нічого не помітив, - зауважив Бард.
- Люди часто бувають неуважні, - сказала Телівен, - мабуть, дракон уникнув зустрічі з ним.
- Грідо, - Бард помітив людину, що бігла до них, - бери чоловіків і постарайтеся вивезти звідси жінок і дітей.
- Але дракон... - почав темноволосий худий чоловік.
- Забудьте про дракона! - підвищив голос Бард. - Робіть, що я кажу.
- Звичайно, - кивнув Грідо.
- Де бургомістр? - запитав Бард.
- Першим гайнув звідси, - відповів Грідо, - Барде, але дракон...
- Я беру його на себе, - перервав його Бард, - рятуйте жінок і дітей.
Грідо кивнув і побіг виконувати наказ.
- Що ти збираєшся робити? - стурбовано запитала Телівен.
- Убити дракона, - відповів Бард.
Їм довелося ухилитися від потоку полум'я, який ледь не зачепив їх.
- Я допоможу тобі, - сказала Телівен.
- Тобі не потрібно ризикувати, - спробував заперечити чоловік, - це навіть не твоє місто.
- Давай я буду вирішувати, що мені робити, а що ні, - блиснула очима ельфійка.
- Добре, - погодився Бард, бачачи, що з Телівен не посперечаєшся, - нам потрібно...
Він не встиг договорити, бо міст коло них охопило полум'я. Чоловік і ельфійка змушені були стрибнути у воду.
- Так що нам потрібно? - поцікавилася Телівен, коли загроза минула, і вони випірнули з озера.
- Негайно взяти з мого будинку стріли, забратися на дах будинку бургомістра і вбити дракона, поки він не знищив будівлю, - відповів Бард, - там знаходиться стріломет, до якого підійдуть стріли.
- Тоді попливли, - сказала Телівен.
 Поки вони добиралися, Бард не міг зрозуміти, що ця ельфійка тут забула. Крім того, чоловіка дивувало, що вона без напарників. Бард вирішив, що пізніше обов'язково запитає про це у Телівен.
А Смог літав над містом і тішився. Так їм і треба, жалюгідним людям. І чхати йому було на те, що містяни тікали з Есґарота. Дракон вирішив повністю знищити Озерне місто, а потім спопелити людей. Чи спочатку спалити ліс і поля. Тоді жителі Есґарота вмиратимуть довго і в муках.
Бард і Телівен тим часом дісталися до потрібного будинку. Будівлю вже охопив вогонь, але увійти всередину ще можна було.
- Чекай тут, - сказав Бард ельфійці - не заперечуй. Я заберу стріли і повернуся.
- Не затримуйся, - Телівен подивилася вгору, - дах може обвалитися в будь-який момент.
Бард коротко кивнув і зник за дверима будинку.
"Я роблю божевільні вчинки", - подумала Телівен, стежачи за драконом, - "адже пробратися в Дол-Ґулдур було моєю ідеєю. А тепер я вплуталася в бій з драконом. Наренділ засмутиться, якщо дізнається. Я ж обіцяла йому, що не буду вплутуватися в неприємності".
Повернувся Бард, несучи в руках стріли.
- Тепер пішли до дому бургомістра, - сказав він.
- Давай я понесу стріли, - запропонувала Телівен, - я постараюся доставити їх на дах якомога швидше. Тобі буде легше добиратися.
- А тобі не буде важко? - запитав чоловік.
- Не хвилюйся за мене, - мовила ельфійка.
Бард віддав їй стріли. Тоді Телівен спритно забралася на вцілілий будинок і побігла по дахах, не звертаючи уваги на те, що безліч будинків були охоплені вогнем. Бард теж поспішив у потрібне місце.
До будівлі вони дісталися без пригод. Телівен сиділа на даху. Барду довелося заходити всередину і йти сходами.
- Тримай, - ельфійка простягнула йому стріли.
Бард поклав одну стрілу на дах, а іншою зарядив стріломет і почав цілитися Смога, котрий ширяв над містом.
- Він надто далеко, - сказав чоловік.
- Я приверну його увагу, - Телівен зняла лук і перестрибнула на сусідній дах. Вона легко утримувала рівновагу, хоча була небезпека провалитися в палаючу будівлю. Наклавши стрілу на тятиву, ельфійка вистрілила дракону в крило.
І нехай стріла не поранила Смога, та він відчув легкий укол.
"Хтось збирається мене зупинити?" - подумав дракон, розвертаючись. Помітивши на даху ельфійку з луком, Смог склав крила і впав на будівлю. Але Телівен спритно перестрибувала з даху на дах і встигла уникнути пащі дракона.
- Барде, стріляй! - крикнула Телівен, коли Смог почав злітати.
Дракон заревів, злітаючи вгору. Та перш, ніж він дихнув вогнем, Бард вистрілив йому в голову. Смога стріла не вбила, але відвернула від Телівен.
- Спадкоємцю Ґіріона, - почув Бард голос Смога, - тікай звідси, людино. Я сьогодні великодушний і відпущу тебе.
Телівен, вибравшись на дах, помітила, що дракон підлітає все ближче і ближче до Барда. Ще трохи - і чоловік подивиться в очі істоті. Тому ельфійка, недовго думаючи, пробігла по дахах і стрибнула на спину дракона.
Цього не очікував ні Бард, ні, тим більше, Смог. Дракон піднявся вгору і почав крутити головою, щоб схопити нахабну ельфійку. Бард, прийшовши до тями, почав заряджати стріломет.
Розлючений Смог намагався скинути Телівен. Ельфійка повільно сповзала зі спини дракона. Це було погано, бо тоді дракон зміг би дістати її.
"Барде, чого ж ти чекаєш?" - думала Телівен.
А чоловік усе ніяк не міг прицілитися. Крім того, він боявся, що поранить супутницю.
"Залишилася одна стріла", - думав Бард, - "остання стріла. Я повинен поцілити так, щоб убити дракона".
Коли Смог опустився над озером, Телівен зісковзнула з його спини у воду. Бард, помітивши це, навів стріломет на дракона. Смог наближався. Коли дракон в черговий раз змахнув крилами, Бард зауважив темну пляму зліва.
"Отже, Ґіріон стріляв не дарма", - посміхнувся чоловік. Він злегка повернув стріломет наліво, дочекався, коли дракон зробить черговий помах крилами і вистрілив.
Чорна стріла, здавалося, летіла вічність. Бард із завмиранням серця спостерігав, як вона влучила в незахищену лускою ділянку шкіри.
З жахливим ревом, який було чути навіть на околицях Лихолісся, Смог злетів у небо і впав униз, прямісінько на будинок бургомістра.
Бард, побачивши дракона, зістрибнув з даху в озеро і швидко поплив якнайдалі.
Видавши останнє гарчання, Смог упав на місто. Корчачись в агонії і розкидавши охоплені полум'ям руїни, дракон підняв величезну хвилю, яка підхопила Барда. Чоловік потонув би, але хтось витягнув його з води. Наступної миті Бард опинився в човні, де сиділа усміхнена Телівен.
- Ти вбив дракона, - сказала ельфійка, - молодець.
- Звідки... звідки в тебе човен? - це було перше, що спало на думку чоловікові. Він вважав, що все човни забрали містяни.
- Я помітила, коли з дракона падала, - безтурботно відповіла Телівен, - о, дивись, люди нам махають. Схоже, вони раді нас бачити.
- Я так не думаю, - спохмурнів Бард.
- Зате я думаю, - заперечила ельфійка, - вони бачили нашу сутичку зі Смогом.
Бард замовк, бачачи, що Телівен абсолютно права.
- Навіщо ти повернулася в Есґарот? - запитав він після недовгого мовчання. - Ти ж сама порадила загону йти з міста. Я не повірю, що ти вирішила перевірити, чи залишилися вони тут.
- А я й не збиралася виправдовуватися, - сказала Телівен, - це було б нерозумно. Я повернулася, щоб приглянути за тобою.
У Барда відвисла щелепа. Він не очікував такої відповіді.
- Як бачиш, я не дарма тут, - продовжила ельфійка, - правда, Наренділ не хотів мене відпускати. Ми мало не посварилися. Добре, хоч Ґендальф схвалив моє рішення, бо мені довелося б оглушити брата.
Телівен говорила настільки безтурботно, що, здавалося, це не вона всього кілька хвилин тому стрибала на спину дракона. Бард раптом подумав, що з вологим волоссям, яке прилипло до щік, Телівен чарівна.
Човен причалив до берега, де вже скупчилися люди. Вони голосно закричали, вітаючи Барда і Телівен.
- Король Бард! Король Бард! - закричали всі. Хоча ні, не всі. Тут же знаходилися бургомістр і Альфред, які були незадоволені тим, що відбувається.
- Послухайте, - нарешті вирішив втрутитися бургомістр, - Бард переміг дракона - це добре. Але Ґіріон був королем Дейла. От нехай Бард і забирається в Дейл...
Він не договорив, бо побачив, що в нього з лука цілиться Телівен.
- Ще слово - і ця стріла випадково зірветься з тятиви, - загрозливо посміхнулася ельфійка.
- Нехай Бард буде королем! - стояли на своєму містяни. - Досить з нас жадібних правителів.
Телівен вигнула брову дугою і кинула запитальний погляд на Барда.
- Мені вбити його? - спитала вона у чоловіка. Бургомістр зблід.
- Барде, послухай... - затинаючись, пробурмотів він.
- Ідіть звідси, - звернувся Бард до бургомістра й Альфреда, - і щоб я вас тут не бачив.
Ті повільно позадкували, а тоді пішли все швидше. Телівен не опускала лука до тих пір, поки бургомістр і радник не зникли з поля зору.
- Що тепер? - запитала ельфійка. Люди вичікувально дивилися на правителя Есґарота.
- Потрібно для початку подбати про поранених, - сказав Бард, - ми розіб'ємо табір. А тоді рушимо до Самотньої гори. Ми заслужили свою частку золота.
Всі шляхи ведуть в Еребор

Радості гномів не було меж, коли вони побачили Аркенстон.
 - Дякую тобі, містере Беґґінс, - мовив Торін, взявши камінь, - ти гідно виконав своє завдання. Ми ніколи цього не забудемо.
- Це все добре, - втрутився Рін, - але дракон полетів і може повернутися в будь-яку мить.
- Чому ж ти не вбив його? - запитали гноми.
- Я ще не відростив собі крил, - невдоволено відповів екзорцист, - тому і не зміг його наздогнати.
- Отже, потрібно підготуватися до повернення Смога, - сказав Торін, - підемо в скарбницю. Там є зброя.
Всі були повністю згодні з Королем.
Вони спустилися вниз. Гноми, побачивши скарби свого народу, невимовно зраділи. Вони розглядали гори золота, каміння, вироби. Стіни скарбниці були завішані кольчугами, мечами і сокирами. Були там і списи, і луки зі стрілами, і ножі незвичайної форми. Рін нетерпляче чекав, коли гноми надивляться на багатства і перейдуть до справи.
- Кар-кар! - раптом почули всі. Вмить схопивши першу-ліпшу зброю, подорожні почали озиратися.
- Це всього лише ворон, - сказав Окумура, - як він сюди потрапив?
- В горі є багато входів, - відповів Балін.
- Кар, - знову прорік ворон і сів на сокиру, яку тримав Кілі.
- Може, мені його спалити? - поцікавився Рін.
- Тільки спробуй, - миттю відреагував ворон, - заклюю до смерті.
- Він розмовляє! - вражено заволав хлопець, відійшовши від птаха подалі.
- Містере Окумура, вас не здивував дракон, зате ви вражені тим, що птахи розмовляють, - зауважив Двалін.
- Бо це ненормально, - сказав Рін.
- Хто ти? - запитав Торін у ворона.
- Я Роак, син Карка, - представився ворон, оглядаючи всіх присутніх, - я знав твого діда, Торіне, сину Траїна. Я приніс вам радісну звістку. Смог помер.
В скарбниці стало тихо. Неймовірно тихо. А тоді Самотню гору заповнили радісні вигуки.
- Помер! Помер! - кричали гноми.  - Смог помер! Тепер нема чого боятися - золото наше.
- Так, грізного дракона більше нема, - підтвердив Роак, - я бачив, як його вбив Бард, спадкоємець Ґіріона.
- А сам Бард живий? - занепокоївся Рін. Він більше за всіх переживав за долю лучника.
- З ним все добре, - відповів ворон, повернувши голову до екзорциста, - йому допомогла Телівен з Лоріена.
- Телівен? - округлив очі юнак. - Оце так. Я знав, що вона хоробра дівчина.
- Що ти ще нам розкажеш, Роаку, сину Карка? - поцікавився Торін, намагаючись не звертати уваги на вигуки Ріна, який не переставав захоплюватися Телівен.
- Про смерть Смога стало відомо всюди, - повідомив Роак, - а легенда про багатство Трора не забулася. Багато хто рушив до Самотньої гори. Я бачив військо лісових ельфів, коли пролітав біля кордонів Лихолісся (Рін почав лаятися). Також жителі Есґарота йдуть сюди. Очолює їх Бард. Вони теж збираються відбудувати місто за рахунок вашого золота. Я сподіваюся, що ваші подальші дії будуть мудрими, і між людьми, ельфами та гномами знову настане мир.
- Мир?! - гнівно вигукнув Торін. - Ну ні. Ніяким розбійникам не відібрати нашого золота. Я хотів би попросити, щоб хтось із вашого племені полетів до Даїна Залізностопа і передав йому, аби він з військом йшов до Самотньої гори.
- Хоч це все мені і не подобається, ми зробимо все, що в наших силах, - сказав Роак і полетів назовні.
- Стривайте, - заговорив Окумура, дивлячись на суворих гномів. Юнак аж похолов, коли до нього дійшла суть розмови. - Бард убив Смога, а ви йому не віддячите?
- Він іде до нас з війною, - відрізав Торін.
- Смог спалив Есґарот, - екзорцист ніби й не чув гнома, - загинули люди. Я пам'ятаю, хтось обіцяв гори золота містянам. Так ти брехав?
- Містере Окумура, заспокойтеся, - Балін спробував розрядити ситуацію.
- Не заспокоюся! - гаркнув Рін. Деякі гноми відступили подалі, бо знали, на що здатний хлопець в гніві. - Це через нас Смог прокинувся і полетів до Есґароту...
- Тому що ти його не вбив! - крикнув Торін.
- Цікаво, на кого б ти звалив провину, якби мене не було? - гірко посміхнувся Окумура. - Отже, золото вам дорожче, ніж людське життя? Що ж, схоже, я дарма сюди прийшов. Тому прощавайте.
І він пішов до виходу. Більбо побіг за екзорцистом, щоб зачинити потаємні двері.
Хлопець був дуже засмучений через те, що гноми поводилися, наче скнари. Хоч було боляче розлучатися з друзями, залишатися він не міг. Золото негативно впливало на загін. Ставати жадібним демоном Ріну не хотілося.
Вони з Більбо підійшли до дверей.
- Ти не передумав? - запитав гобіт.
- Ні, - твердо відповів Окумура, - я піду шукати Вельзевула. Бо засидівся тут. Бувай, Більбо. Може, ще побачимося.
І хлопець вийшов з Еребора. Гобіт зачинив двері, і вхід знову став невидимим.
- Сидіть зі своїми скарбами, - пробурчав Рін, - а з мене годі.
Він спустився тими ж сходами, що й прийшов. Опинившись коло підніжжя гори, хлопець озирнувся. Вдалині він помітив дим. Скоріш за все, це догорав Есґарот.
"От уже ці гноми", - подумав Окумура, - "так у них того золота не злічити. Навіщо їм стільки? Скнари. Не кращі за Трандуїла, впади на його голову Саурон".
- Агов, - почув хлопець знайомий голос, - Ріне, ходи сюди.
- Телівен! - зрадів екзорцист, крокуючи назустріч ельфійці.
Телівен виглядала втомленою. Волосся було скуйовджене, а одяг подекуди обгорів. Проте вона радісно посміхнулася юнаку.
- Не очікувала зустріти тебе тут, - зізналася ельфійка.
- Як і я тебе, - сказав Рін, - ти сама?
- Я пішла вперед, щоб оглянути місцевість, - не стала приховувати Телівен, - я супроводжую Барда. А ти чому тут? Де гноми?
- Гноми всередині, - насупився Рін. Він досі не пробачив їхньої поведінки.
- Щось сталося, - зробила висновок ельфійка, - підеш зі мною?
- Куди? - запитав Окумура.
- До загону Барда, - відповіла Телівен, - заодно розкажеш, чому покинув супутників.
- Добре, - погодився Рін, - а ти розкажеш, що сталося після того, як ви з Леголасом і Наренділом пішли за орками.
Розповідаючи одне одному про свої пригоди, вони йшли в південно-західному напрямку. Почувши про ув'язнення Ґендальфа в Дол-Ґулдурі, Рін пообіцяв, що матиме довгу розмову зі старим щодо надмірної цікавості. А ще йому було прикро, що не покатався на драконові, як це зробила Телівен.
- А правда, що Трандуїл теж тут? - запитав Окумура. Ельфійка кивнула. - Нехай він тримається подалі від мене.
- Ріне, не гнівайся, - Телівен намагалася заспокоїти його.
- У нього взагалі немає права тут з'являтися! - закричав хлопець. - Це не він убив Смога!
- Трандуїл прибув на прохання Ґендальфа, - пояснила Телівен.
- Що? - округлив очі Окумура. - Старий здурів, чи що?
- Ріне, послухай, - посерйознішала ельфійка, - про це ще ніхто не знає, але Ґендальф попросив попередити тебе. Саурон не знищений. Вельзевул з ним. І прямо зараз він з армією орків йде сюди.
- От же нечисть, - пробурмотів екзорцист, - ще й Саурон... Але не хвилюйся, - посміхнувся хлопець, - я їх всіх спалю!
- Я рада, що ти з нами, - сказала Телівен, - о, а ми прийшли.
Рін побачив попереду армію, велика частина якої виявилася ельфами, одягненими в сріблясті обладунки й шоломи. Їхали вони на чудових конях - білих, гнідих і чорних. Попереду їхав Трандуїл, теж одягнений в обладунки. Біля нього ельф тримав прапор зеленого кольору. Лісовий цар байдуже дивився навколо. Напевно, виїхав він тільки заради скарбів.
Жителів Есґароту було набагато менше. Воно й не дивно, адже майже третина загинула в полум'ї, ще половина були поранені. Жінки й діти теж відпадали. Жменька чоловіків, яких очолював Бард, рушила в Еребор. До речі, Бард зараз виглядав величним і рішучим. Справжній король Озерного міста! Він їхав на коні (якого йому надали ельфи), тримаючи прапор небесно-блакитного кольору.
Бард був здивований, коли побачив Ріна.
- А ти що тут робиш? - здивувався чоловік.
- Гуляю, - насупився Рін, косо поглядаючи на ельфів.
- Він з нами, Барде, - сказала Телівен.
- Знову щось піде не так? - поцікавився чоловік.
- Слухай, мені шкода, що Есґарот знищений, - щиро сказав Окумура, - я повинен був спалити дракона. Але він полетів. Тож вибач.
- І навіщо ти прийшов? - Бард був здивований, почувши слова екзорциста.
"Телівен права", - подумав чоловік, - "це незвичайна людина".
- А ти повіриш? - запитав Окумура. - Якщо я скажу, що гноми вчинили нерозумно і це мене засмутило, ти повіриш?
Бард зістрибнув з коня і підійшов до юнака.
- Раз тобі довіряє Телівен, отже, я вчиню так само, - сказав чоловік, - ходімо. Розповіси, що з тобою сталося. Ні-ні, не туди. Там ельфи. Телівен сказала, що ти не дружиш з ними.
"З чого б це Бард так прислухався до Телівен?" - здивувався екзорцист. - "Я щось пропустив?"
Бард відвів Ріна до табору людей. Там, спостерігаючи, як Окумура знищує їжу, чоловік вирішив, що настав час поговорити.
- Так чому ти залишив гномів? - запитав Бард.
- Я сказав їм, що вони жадібні, - відповів хлопець, доїдаючи куряче м'ясо, - коротше, до нас прилетів ворон, повідомив, що ви йдете сюди. Торін розсердився. Сказав, що не поділиться золотом з розбійниками. Але я вас розбійниками не вважаю. Ти ж знищив Смога, правда? Та розповідай уже.
Бард не став приховувати про те, як був переможений дракон. Крім того, Рін виявився хорошим слухачем.
- Барде, - покликала чоловіка Телівен, - до нас ідуть ельфи від короля Трандуїла.
- Якщо чесно, вони мені набридли, - тихо зізнався Бард екзорцисту, а тоді рушив до посланців.
Рін же підійшов до Телівен.
- Що? - здивувалася ельфійка, помітивши нерозуміння в очах юнака.
- Ви з Бардом поводитеся так, ніби знайомі все життя, - сказав хлопець.
- Ну... ми ж перемогли дракона разом... і все таке... - пробурмотіла Телівен, - та й взагалі, зараз це неважливо. Ого, який у тебе хвостик. А можна, я посмикаю?
- З глузду з'їхала? - Рін був ошелешений. - Годі його смикати.
- О, так його хтось смикав? - засміялася ельфійка, не зводячи очей з кінчика хвоста. Ріну довелося надіти плащ, аби заховати хвіст.
- Шкода, таку красу ховаєш, - прокоментувала Телівен.
- Дивіться, там нагорі гноми! - почули всі чийсь вигук.
Це була правда. Гноми, скоріш за все, знайшли ще один вихід і тепер звідти оглядали ельфів і людей. Рін розрізнив похмурого Торіна, Баліна, Філі й Кілі.
- Хто ви такі і чого вони сюди прийшли до Самотньої гори? - голосно поцікавився Торін.
Бард виступив уперед (він вирішив, що Трандуїлу краще не показуватися на очі Короля Підгірного) і крикнув:
- Вітаю тебе, Торіне, сину Траїна! Що ж ти зачинився в горі? Адже ми не вороги і ми раді, що ти живий, незважаючи на наші побоювання. Ми і не сподівалися, що хтось уцілів, але тепер, коли ми зустрілися, можна і порадитися.
- Про що ми повинні радитися? - не дуже ввічливо запитав Торін.
- Напевно, ти вже знаєш, що Смог знищив Есґарот, - сказав Бард, - я вбив дракона. Хіба тебе це не стосується? Я, як нинішній правитель Озерного міста, питаю: чи є у тебе хоч крапля співчуття до горя й убогості моїх людей? Адже вони допомогли тобі, коли ти просив, а ти в подяку розбудив дракона, який перетворив місто на руїни. Хоча я і розумію, що це сталося не навмисно.
Рін був повністю згоден з Бардом. Хлопець хотів, щоб і Торін визнав правоту короля Есґарота.
- Найбільш в'їдливі зауваження ти приберіг на кінець, - сказав Торін (Окумура зітхнув і закрив обличчя рукою), - ніхто з людей не має права зазіхати на коштовності мого народу, бо Смог, який їх забрав, позбавив нас дому, а деяких - життя. Ми заплатимо жителям Озерного міста за допомогу. Всьому свій час. Але якщо нам загрожуватимуть силою, ми не дамо жодної монети. Поки коло Самотньої гори буде знаходитися озброєне військо, ми вважатимемо вас ворогами і лиходіями! А ще я хотів би запитати: яку частину золота ви б віддали нашим спадкоємцям, якби ми мертві?
- Хороше запитання, - спокійно відповів Бард, - але ви не мертві, а ми не розбійники.
- Я не збираюся вести перемовини з озброєними людьми, - стояв на своєму гном, - тим більше, з воїнами короля ельфів. Це їх не стосується. І якщо захочете поговорити зі мною знову - відішліть ельфів в їхнє дорогоцінне Лихолісся, де їм і місце.
Ельфи, почувши це, обурилися. Телівен навіть оком не повела.
"Якби тут знаходився Трандуїл, Торін пристрелив би його без розмов", - подумав Рін.
- Король ельфів мій друг, і він, на відміну від тебе, безкорисливо допоміг моїм людям у скруті, - сказав Бард, - ми дамо тобі час обміркувати наші слова. Схаменися, поки не пізно.
І чоловік пішов до своїх людей.
- Не розумію, яка муха його вкусила, - дивувався Окумура, озираючись, - Трандуїла можна проігнорувати, але Есґарот... Невже їм мало золота? Та його там стільки, що можна золотий замок побудувати!
Бард посміхнувся, слухаючи тираду екзорциста.
- Це жадібність, - сказала Телівен, - золото змінює людей, гномів і навіть ельфів у гіршу сторону. Чим більше золота, тим більше проблем. Особливо якщо це золото охороняв дракон. Воно з часом стає проклятим. Я рада, що ти, Ріне, виявився байдужим до коштовностей, - ельфійка тепло посміхнулася.
- Я не за золотом сюди прийшов, - сказав хлопець, - стоп, а де старий?
- Який старий? - здивувався Бард.
- Ґендальфа ще немає, - відповіла Телівен, - вони з Леголасом і Наренділом скоро з'являться.
- Дідько, я починаю хвилюватися за нього, - сказав Окумура, - він так і не супроводжував нас в Еребор.
- Але ти знаєш, чому, - сказала Телівен.
- Знаю, - кивнув Рін, і це ще гірше. Як би з ним ще чого не сталося.
Тим часом до Барда підійшли ельфи.
- Правитель Лихолісся оголосив, що бере в облогу Самотню гору, - повідомили вони.
Бард зітхнув, але нічого не сказав. Він знав, що сперечатися з Трандуїлом марно.
- І що тепер? - запитав Рін.
- Будемо чекати, - відповів чоловік.
Рін ще ніколи не бував на війні і гадки не мав, що таке облога. Тому він швидко занудьгував, дізнавшись, що тримати облогу - це змусити гномів здатися без бою.
Знаючи про впертість Торіна, Окумура сумнівався, що у Трандуїла щось вийде. Гноми швидше помруть з голоду, ніж добровільно здадуться.
Погода чомусь погіршилася. Стало похмуро, небо затягли чорні хмари. Похолодало. Ріну все це не подобалося.
- І ти зовсім-зовсім не боїшся Вельзевула? - запитала Телівен, сидячи з екзорцистом біля багаття.
- Таких огидних мух не бояться. Їх знищують, - мовив хлопець, - а от тобі я б не радив висовуватися...
- Ще чого! - заперечила ельфійка. - Я войовниця і буду боротися.
- Погані новини, - до багаття підійшов схвильований Бард, - сюди наближається армія гномів. І звідки вони взялися?
- Вибач, Барде, - раптом посмутнів екзорцист, - я повинен був сказати раніше. Торін послав птахів до якогось Даїна, дізнавшись про ваше наближення.
- Ти не винен, це нічого б не змінило, - сказав чоловік і пішов шикувати своїх людей.
Армія Даїна була великою. Хірди гномів наступали мовчки, збираючись іти напролом. Бард і Трандуїл посилали до них гінців, але гноми ледь не вбили їх.
- Ми будемо воювати? - Рін бігав за Бардом, який віддавав людям накази.
- Ми постараємося тільки захищатися, - відповів чоловік, показуючи, куди треба нести щити і зброю. На ньому була кольчуга замість звичайного одягу, - хоча впертість гномів може вивести з себе кого завгодно. До речі, ти б теж надів кольчугу.
- У ній немає необхідності, - сказав екзорцист.
- Тоді намагайся не потрапити під стріли, - Бард надів шолом і пішов до воїнів.
Два війська - гномів і ельфів з людьми - були дуже близько. Рін нічого не бачив, бо знаходився коло возів з припасами, але, судячи з похмурого обличчя Телівен, яка повернулася до нього (Бард заборонив ельфійці висовуватися), справи йшли погано.
- Даїн наказав нам пропустити їх і забиратися звідси, - повідомила Телівен, - Трандуїл відмовився. Бард теж. Тож буде бій.
Але бій не відбувся. Війська не встигли навіть випустити стріли, як почули чийсь голос.
- Зупиніться! - крикнув Ґендальф, з'явившись з нізвідки між арміями. Гноми ми не послухали мага, і йому довелося засліпити їх за допомогою посоха. Ґендальф був суворим і сердитим. - Припиніть битву, інакше вас зітруть на порох ті, хто поспішає сюди! Це армія орків. Подивіться на небо. Це не хмари заступили сонце, а кажани .Орки скачуть верхи на варгах, а веде їх Азог Осквернитель!
Всіх охопила тривога. Бард спохмурнів, Даїн - міцний гном з коричневою бородою до пояса в блискучих обладунках - задумався. Навіть лісовий правитель стримав свою гордість і стривожено прислухався.
- Слухайте сюди! - заговорив Ґендальф, бачачи замішання військ. - Ви можете перемогти. Не час впадати у відчай. Даїне, сину Наїна, прошу приєднатися до нас проти спільного ворога.
Про жодні суперечках між гномами і ельфами не могло бути й мови. Даїн коротко кивнув і почав розподіляти хірди гномів довкола гори. Ґендальф залишив підготовку командирам, а сам пішов шукати Ріна.
- Ось тепер почнеться, - замислено промовила Телівен, перевіряючи тятиву лука.
- Старий! - гукнув Окумура, помітивши мага. - У тебе мізки є? Ти куди сам пішов? Померти надумав?
- І я радий тебе бачити, містере Окумура, - добродушно посміхнувся Ґендальф, - залиш свою тираду на потім. Разом з орками сюди йде Вельзевул.
- Ну нарешті, - зрадів екзорцист, - старий, залиш його мені. І не лізь, куди не треба.
- Сестро, - Наренділ тим часом обіймав Телівен, - я чув, що дракон знищив Есґарот, тому хвилювався за тебе.
- Мені вдалося швидко забратися звідти, - Телівен вирішила поки не говорити братові, що допомагала знищувати дракона, - а де принц?
- Напевно, розмовляє з батьком, - відповів рудоволосий ельф.
- Добре, що всі в зборі, - сказав Рін, дивлячись на Телівен і Наренділа, - погано, що зібралися ми перед боєм.
- Ріне, ти куди без обладунків? - побачивши, що екзорцист з Ґендальфом йде вперед, Телівен потягнула Окумуру назад за хвіст.
- Телівен, відпусти! - заволав Рін.
- Надягни обладунки, - сказала ельфійка. Під її пильним поглядом екзорцист таки взяв легку кольчугу, аби подруга відчепилася.
І тут усі почули тупіт. Це наближалася ворожа армія.
Ґендальф дістав Ґламдрінг, Телівен і Наренділ наклали стріли на тятиви луків. Рін стиснув руків'я Курікари.
- Починається!
Битва П'яти Воїнств. І запалає синє полум'я! 

Так і почалася битва, якої ніхто не очікував - Битва П'яти Воїнств, одна з великих битв Середзем'я.
Люди, гноми і ельфи трималися ближче до Самотньої гори. Ельфи-лучники зайняли позиції вище, щоб було простіше вбивати ворогів. Решта розташувалися на південному схилі. На півночі розмістилася велика частина гномів. Центр зайняв Бард і гноми-лучники. Ельфи замаскувалися так вдало, що ніхто їх не бачив.
Рін з укриття дивився на кажанів, які досі закрили небо.
- Вони будуть нам заважати, - зауважив хлопець.
- Їх всіх не вбити, - сказала Телівен, вдивляючись вперед, - я бачу орків.
- Де? - Окумура теж висунувся з-за скелі і втратив дар мови.
Ворогів було неймовірно багато. Перед військом орків поступалася навіть об'єднана армія гномів, ельфів і людей.
- Оце так, Саурон постарався на славу, - пробурмотів екзорцист, - а Вельзевул де?
- По-моєму, це он той чоловік, - мовила Телівен, вказуючи на демона, - він говорив Азогу, щоб тебе залишили йому...
Помітивши, що Бард з лучниками йде, аби вдарити ворогам з тилу, ельфійка рушила за ним.
Військо Трандуїла пішло в атаку. І хоча ельфів було в два рази менше, ніж орків, їхня ненависть до ворогів підганяла їх і надавала сил. На ворогів полетіли стріли, збираючи кривавий урожай. Слідом за стрілами полетіли списи. Почувся відчайдушний крик.
І тоді кажани каменем впали на ельфів.
Рін вихопив Курікару і підняв лезо вгору. Небо на кілька секунд переливалося всіма відтінками синього кольору. А тоді вниз почав падати попіл - все, що залишилося від кажанів.
З криком "Даїн!" і "Морія!" на приголомшених орків рушили гноми. Бард з людьми теж почав обстрілювати ворогів.
Здавалося, перемога вже близько, але тут уперед виступив Вельзевул. Швидко змінивши подобу з непримітного чоловічка в гігантську потворну чорно-зелену муху з отруйно-зеленими крилами, він почав розкидати лапами ельфів і гномів в різні боки.
- Окумуро! - закричав демон. - Окумуро, виходь! Інакше я їх всіх уб'ю.
Рін вибіг з укриття, розмахуючи Курікарою. Смуга синього полум'я ледь не позбавила Повелителя мух голови. Демон досить швидко захистився зеленою павутиною, що більше нагадувала огидні водорості.
- Ти за все заплатиш, - гнівно сказав екзорцист, підходячи до Вельзевула.
Демон лише поклацав зубами, що, скоріш за все, означало глузування. Від Ріна не сховалося те, що Повелителт мух став потворнішим, ніж у Японії. Крім того, всі його лапи були на місці.
Їх обходили стороною як орки, так ельфи, гноми і люди.
- Я бачу, ти навіть друзів устиг завести, - продовжив Вельзевул, - а давай я їх всіх знищу.
Величезна хмара мух з'явилася з нізвідки і заповнила весь простір навколо гори. Але жодна комаха не встигла нікого вкусити, як миттєво перетворилося на попіл.
Цілком зайнятий знищенням мух, Рін на кілька секунд забув про Вельзевула. Тому хлопець не встиг нічого зробити, коли на нього впала зелена павутина.
- Якого?.. - Окумура ледь не випустив Курікару, бо від павутини на його руках з'явилися опіки. Вельзевул підходив усе ближче. Екзорцисту довелося зосередитися, щоб спалити демонічну гидоту й ухилитися від занесеної лапи.
Спостерігаючи за сутичкою Ріна і Вельзевула, Телівен не могла не помітити, що павутина заподіяла шкоду хлопцеві.
"Потрібно йому допомогти", - подумала ельфійка, наклавши стрілу на тятиву. Оскільки демон майже не ворушив головою, прицілитися було легко. Телівен примружилася і випустила стрілу в велике чорне око Повелителя мух.
Стріла втрапила прямо в ціль. Вельзевул завив від болю і почав хаотично розмахувати кінцівками. Рін, побачивши, усміхнену Телівен, лише похитав головою, а тоді раптом крикнув:
- Телівен, позаду!
На щастя, ельфійка швидко відреагувала і орк, який заніс кинджал, позбувся голови.
Зрозумівши, що Телівен нічого не загрожує, Рін переключився на Вельзевула. І нехай демон був поранений, але він все ще залишався небезпечним супротивником.
"Такий велет, як Вельзевул не може швидко розвертатися", - подумав Рін, - "отже, мені необхідно бігати і наносити удари".
Хоча опіки від павутини нестерпно боліли, юнак відскочив, коли Вельзевул знову змахнув лапою. Екзорцист засліпив демона спалахом полум'я, а сам, пробігши під черевом Вельзевула, відрубав йому одну з лап.
Повелитель мух, проклинаючи Ріна, впав, розчавивши десяток орків. Він знову спробував начаклувати павутину, але Окумура не став чекати. Черговий помах меча - і демон позбувся ще однієї лапи. Тоді Вельзевул знову викликав мух, але Рін майже миттєво спопелив комах.
- Я пообіцяв приятелю, що відрубаю тобі голову, - екзорцист міцно стиснув Курікару двома руками, - і я виконаю свою обіцянку.
- Ні!!! - заволав Вельзевул. Втім, його виття довго не тривало. Рін щосили видалив по шиї демона, відокремлюючи голову від тіла. А за мить Повелителя мух охопило синє полум'я.
Рін, важко дихаючи, дивився, як його ворог перетворюється на попіл. Він ледве стояв на ногах, але ще не настав час для відпочинку. Екзорцист хитнув головою головою і озирнувся, намагаючись побачити когось зі своїх.
Він побачив Торіна, який відчайдушно бився з Азогом; помітив ельфів, які відступали, огризаючись стрілами; побачив Ґендальфа, який розмахував палицею і мечем; побачив він і Леголаса, що пурхав з каменю на камінь і вбивав ворогів; і Телівен, яка люто розмахувала мечем, не звертаючи уваги на рану в боці; і Наренділа, який поспішав до сестри, хоча і розумів, що не встигне; і Барда, який з останніх сил стримував натиск орків з п'ятьма лучниками, які залишилися. Ріну стало зрозуміло, що ніхто не вистоїть проти армії орків.
"Ні", - подумав юнак, підіймаючи охоплену вогнем Курікару вгору, - "я не дозволю моїм друзям померти. Я не дозволю..."
- Я не дозволю! - закричав Окумура.
Здавалося, весь світ охопило синє полум'я. Вогонь ревів, розповзаючись навколо гори, сині хвилі полум'я пожирали ворогів, вирували і гули, накриваючи орків і варгів, перетворювали на попіл усіх, хто прийшов під прапором Саурона. Ельфи, гноми і люди з подивом виявили, що їх вогонь не обпалює. Синє полум'я одним дарувало ласкаве тепло, а іншим (тобто ворогам) - лише спопеляючий жар.
Крім того, в небі з'явилися орли. Птахи падали з неба на тих, хто тікав, піднімали вгору і кидали в море вогню.
І орки відступили! Уже без ватажка (Рін бачив, як Торін обезголовив Азога), несучи величезні втрати, вороги бігли від бурхливого вогню, від непереможного війська, від гігантських орлів.
Тут на заході з'явилася вугільно-чорна хмара. Рін стривожено дивився на хмару темряви, яке мчало до Самотньої гори.
- Це ще що за сюрприз? - пробурмотів екзорцист.
Орки зненацька зупинилися і рушили назад.
- Це Саурон! - почув хлопець голос Ґендальфа.
Ось тепер почався переполох. Люди, ельфи і гноми бігли до гори, тікали подалі від наймогутнішого ворога Середзем'я. Ніхто не очікував появи Саурона. І всі розуміли, що не вистоять проти нього.
А хмара все наближалося.
- Ви, - почувся шиплячий, холодний, могильний голос, - ви посміли кинути виклик мені, повелителю Середзем'я! Так помріть же!
І пітьма впала на Самотню гору.
- Не посмієш!!! - заревів Рін. Синє полум'я, наче щит, оточило ельфів, гномів і людей, утримуючи натиск темряви. І хоча хлопцеві було дуже важко, він не міг просто так здатися.
- Син Сатани, - безтілесний голос звернувся до екзорциста, - нам нема чого воювати. Ти демон. Ти - зло. Приєднуйся до мене.
- Я не син Сатани! - закричав Окумура, якого придавлювала до землі пітьма. - Я не демон! Я людина!
Синій вогонь кинувся до вугільної хмари і почав її відштовхувати. Гнівно виблискуючи палаючими очима, Рін відштовхував Саурона. Темрява ніяк не хотіла поступатися, борючись із синім полум'ям.
Ґендальф, який невідомим чином опинився поряд з Ріном, вдарив палицею об землю і освітив місцевість яскравим світлом. Темрява, видавши скрегітливий звук, відступила. Саурон зник, зрозумівши, що не вистоїть проти мага і екзорциста.
Тоді Рін перевів погляд на орків, які завмерли на півдорозі до ельфів.
- Горіть, - хлопець направив на ворогів Курікару. Залишки армії Саурона миттю перетворилися на попіл.
Дзвінка тиша тривала недовго. Гора затряслися від радісних криків. Ельфи, забувши про ворожнечу, обіймали гномів. Останні раділи не менше, ніж мешканці Лихолісся.
- Старий, - Рін сховав Курікару. Зараз він почувався абсолютно виснаженим, втомленим і голодним, - це було круто.
- Містере Окумура, ти перевершив сам себе, - посміхнувся маг, - вистояти проти Саурона не кожен зможе.
- Я вистояв, бо мені було кого захищати, - посміхнувся у відповідь екзорцист, - я захищав друзів.
- Ріне! - до хлопця, тримаючись за рану, йшла Телівен.
- Нерозумна ельфійко! - юнак побіг до подруги. - Якщо ти помреш, я буду вельми злий! Негайно йди до лікаря.
- Не кричи на мене, - обурилася Телівен.
- Телівен, - до ельфійки біг Бард, - я ж просив тебе...
- Я вперта, ти ж знаєш, - посміхнулася Телівен.
- Віднесу-но я її до лікаря, - з цими словами чоловік підхопив ельфійку і пішов до табору.
- Старий, тепер я можу повертатися додому? - запитав Рін.
- Неодмінно, - кивнув Ґендальф.
- Не так швидко, містере Окумура, - почув хлопець голос Торіна. Король в пом'ятих обладунках підійшов до екзорциста, - залишишся ще на кілька днів, - сказавши це, гном попрямував до одноплемінників.
- Навіщо мені залишатися? - здивувався хлопець.
- Торіна коронуватимуть, - відповів Ґендальф, - більше нічого не спадає на думку. Раджу лишитися, аби не виникло проблем.
- Я тільки за, - сказав Рін, - а зараз знайдіть мені їжі. І побільше. Я голодний.
Король посів законний трон

- Ріне, - в намет, де жив екзорцист, зазирнула Телівен, - ти готовий?
- Можна сказати, що так, - Окумура був одягнений в коричневі штани, хутряні чоботи, білу сорочку, на яку була надіта темно-зелена жилетка. Останню деталь - зелений плащ - хлопець якраз накинув на плечі, - і навіщо мені все це?
- Ріне, це ж коронація, - мовила ельфійка, - тож годі бурчати. Виходь вже.
Після перемоги над армією Саурона минув усього тиждень. І хоча справ було багацько (особливо у Барда), Торін наполіг на тому, щоби мешканці Есґарота були присутні на коронації. Ріна, котрий став відмовлятися, Король Підгірний просто поставив перед фактом і заборонив Ґендальфу повертати юнака додому.
- Іду, - зітхнув хлопець, виходячи з намету. Побачивши ельфійку, Окумура округлив очі, - вау, Телівен, ти... неймовірно виглядаєш!
- Дякую, - Телівен змінила своє звичне вбрання розвідниці на довгу сріблястт-зелену сукню, яка чудово гармоніювала з її очима.
- І Трандуїл теж запрошений? - поцікавився Окумура.
- Не зовсім, - відповіла Телівен, - лісовий цар повернувся в Лихолісся одразу після битви. Залишилися принц, Наренділ і я.
Вони приєдналися до ошатно вбраних людей, які йшли до гори.
- І що ти робитимеш далі? - запитав Рін. - Поїдеш в Лоріен?
- Ні, - відповіла Телівен.
- Ти залишишся в Лихоліссі? - здивувався юнак.
- Не вгадав, - посміхнулася ельфійка, - я буду з Бардом.
- З Бардом? - перепитав Рін. - Тобто... хм... чому?
- Що за дивне запитання? - зітхнула Телівен  - Я люблю Барда. Тому і залишуся з ним.
Кілька хвилин Окумура йшов з розкритим ротом.
- Ріне, ось ти де, - проштовхуючись крізь натовп, до хлопця і ельфійки підійшов Більбо, - я гадав, ти вже в своєму світі.
- Мене ще не відпустили, - пояснив юнак.
- Я прийшов попрощатися, - продовжив гобіт, - бо відразу після коронації поїду додому.
- І я хочу додому, - сказав Рін, - я так і не знаю, що сталося з Юкіо.
- Не хвилюйся, - підбадьорила його волосся Телівен, - впевнена, з твоїм братом все гаразд. Поспішайте, - з цими словами ельфійка смикнула Рина за хвіст.
- Гей, - обурився екзорцист, але Телівен, підібравши поділ сукні, побігла вперед. Рін і Більбо рушили за нею.
Тепер не доводилося шукати потаємні лазівки всередину гори. Головний вхід - величезна кам'яна брама, щедро прикрашена малюнками - була розчинена навстіж. Тронний зал майже не змінився. Мабуть, у Смога не було бажання руйнувати царство гномів. Тож гномам довелося тільки позбутися пилу.
Величезне приміщення яскраво освітлювали смолоскипи і Аркенстон, який гноми вставили в спинку трону. Сам трон був кам'яним і далеко не таким витонченим, як трон Елронда. Проте вмілі гноми прикрасили крісло короля коштовностями, надавши йому краси і величі.
Опинившись в залі, Рін одразу ж попрямував до Ґендальфа, чию високу фігуру було важко не помітити.
- Старий, - радісно мовив хлопець, опинившись біля мага, - у тебе, крім сірого одягу, щось різнобарвне є?
- Як бачиш, немає, - відповів Ґендальф, - на те я і Сірий, щоб носити сіре вбрання.
- Чому ще не почали? - екзорцист вже оглядав на порожній трон. - Я голодний. Я з ранку нічого не їв.
- Почекай трохи, - сказав Ґендальф.
Рін зітхнув. Іноді гноми були надто повільні. От навіщо затягувати з коронацією? Це ж не так важко - начепити корону, сісти на трон і дозволити всім поїсти. Хоча Окумура не був упевнений, що справжня коронація саме така. Адже він ніколи раніше не бував на подібних церемоніях.
Тим часом до трону підійшли Філі, Кілі, Двалін і Балін. Всі у вишуканих шатах, а Балін дбайливо ніс скриньку, покриту майстерним різьбленням.
Торін, одягнений в дороге вбрання переважно синього кольору, з'явився трохи згодом. Король був на диво спокійним. Зник вічно похмурий вираз обличчя, пропала настороженість. Він нарешті опинився вдома.
Першим заговорив Балін.
- Еребор, славетне королівство гномів півночі, - почав він промову, - скільки боїв бачили жителі Самотньої гори і невідомо, скільки ще належить побачити. Не так давно гора була під владою дракона. Та ось ми знову вдома, впевнені у завтрашньому дні. А привів нас сюди Король Еребору, Торін Дубощит.
Під схвальні оплески всіх присутніх Балін відкрив скриньку і дістав звідти чудову крону сріблястого кольору.
- Дивно, що вона не золота, - пробурмотів Рін.
- А от і не дивно, - почув його слова Ґендальф, - бо корона ця зроблена з мітрилу, металу ціннішого за золото.
Окумура хотів запитати у мага про мітрил, але, помітивши, що Торін збирається говорити, замовк.
- Востаннє на цьому троні сидів мій батько, - мовив Торін, - в день, коли дракон напав на Еребор. Багато років минуло з тих пір, але ми вірили, що одного дня ми повернемо своє королівство. І цей день настав! - голос Короля став гучнішим. - Гноми повернулися додому. І, завдяки допомозі жителів Есґароту і лісових ельфів, ми знову тут. Навряд чи ми самі змогли б вистояти проти Смога і проти армії орків. Тому перше, що я зроблю, ставши королем, - укладу мирну угоду з Есґаротом і Лихоліссям.
Не тільки Ріна шокувала ця новина. Коли Торін замовк, кілька секунд було тихо. А тоді всі радісно закричали, схвалюючи рішення Короля Підгірного. Окумура, трохи відійшовши від потрясіння, радісно посміхнувся, вважаючи, що Торін вчинив правильно.
- Це неймовірно, - сказав хлопець Ґендальфу, коли церемонія закінчилася і гості сіли за стіл, - сподіваюся, Трандуїл теж погодиться щодо примирення.
- Погодиться, - весело сказала Телівен, опинившись біля Окумури, - Леголас не дурень. Він не стане чинити, як його батько. Гадаю, що принц просто поставить Трандуїла перед фактом, що уклав з гномами мир.
- М'ясо! - закричав Рін, хапаючи ледь не ціле порося. Філі й Кілі зареготали, а Ґендальф зітхнув.
- Цікаво, як відреагує Трандуїл, дізнавшись про перемир'я з гномами? - запитав екзорцист, знищуючи м'ясо.
- Хочеш залишитися і подивитися? - посміхнулася Телівен.
- Ні, дякую, - відповів Рін.
- Містере Окумура, не забудь, що завтра ти вирушаєш додому, - нагадав Ґендальф.
- Так швидко? - здивувався Рін.
- Ну, якщо враховувати те, що ти пробув у Середзем'ї більше року... - почав маг.
- Скільки ?! - вирвалося у хлопця. Він і подумати не міг, що минуло стільки часу.
"Усі ті пригоди допомагали забути про час", - з посмішкою подумав Окумура, - "тепер мені здається, що вся подорож тривала тиждень".
Пізніше гноми дістали арфи, флейти і барабани і заспівали пісню для Короля Підгірного. І Рін змушений був визнати, що у них непогано вийшло.

Король посів законний трон.
До нього вже з усіх сторін
Гінці біжать, гінці спішать, 
Щоб прославляти Короля.

Осяйний будь, Король Гори!
Співають хай про нас вітри.
Хай в Ереборі сотні літ
Наш Аркенстон світить вгорі.

Хай буде щастя серед всіх,
Достаток прийде, буде сміх!
Суму нема і смутку ні.
Хай Аркенстон сяє вгорі.

"Як же мені все-таки пощастило", - думав екзорцист, слухаючи пісню, - "я таки щасливий, що опинився тут".
 ***
- Містере Окумура, - почув Рін голос Ґендальфа.
- Старий, годі будити мене ні світ ні зоря, - пробурмотів хлопець, - дай хоч раз виспатися.
- Вже день, - сказав маг.
- Старий, відчепися, - Рін сховався з головою під перину, - зачекаєш.
Та поспати йому не вдалося. Телівен, яка випадково зазирнула в намет, почала смикати екзорциста за хвіст. Тож юнаку довелося прокинутися хоча б для того, щоб відігнати ельфійку.
Надягнувши звичне вбрання, яке хтось виправ і зашив, Рін вийшов в назовні.
- Я готовий, - повідомив хлопець Ґендальфу, повісивши Курікару на плече.
Маг пішов уперед, шукаючи вільний простір. Рін прямував за ним. Телівен, як завжди, пішла слідом.
- Ти ж не назавжди йдеш? - запитала ельфійка. І хоча вона намагалася здаватися веселою, було помітно, що розвідниця сумує.
- Не знаю, - відповів Окумура. Він не думав про те, що зможе повернутися в Середзем'я ще раз. Від цієї думки у хлопця защипало в очах.
Ґендальф зупинився посеред випаленої рівнини і почав малювати знаки для порталу. Поки він це робив, сюди зійшлися гноми і люди, щоб попрощатися з Окумурою.
- Не передумав залишитися? - запитав у хлопця Філі.
- Не передумав, - відповів Рін.
- Ми будемо сподіватися на те, що ти ще повернешся, - мовив Кілі, - тож не збираємося прощатися.
- А я... - почав екзорцист.
- І ти не сумнівайся в цьому, - перебив хлопця Філі, - ніхто не знає, що трапиться в майбутньому.
- Гаразд, - посміхнувся екзорцист.
- Містере Окумура, - до Ріна підійшов Торін, - дякую за допомогу. Ми ніколи не забудемо цього. Ворота Еребора тепер завжди відкриті для тебе.
- Дякую, - сказав Окумура, - і сподіваюся, що Еребор процвітатиме.
А Балін вручив екзорцисту потерту сумку.
- Ми знаємо, що вчора ти відмовився від золота, яке тобі пропонували, - сказав гном, - але, гадаю, це ти точно візьмеш з собою.
У сумці були два великі сині коштовні камені.
- Дякую, Баліне, - мовив хлопець, - тепер у мене точно буде світильник. А інший камінь я віддам Юкіо.
Помітивши Більбо, екзорцист поспішив до нього.
- Більбо, ти ж казав, що поїдеш додому після коронації, - сказав Рін.
- Я вирішив, що потрібно попрощатися з другом, - сказав гобіт.
Вони потиснули один одному руки.
- Бережи себе, Більбо, - мовив Окумура.
- А ти себе, - відказав гобіт.
- Містере Окумура, все готово, - почув хлопець голос Ґендальфа.
Рін підійшов до мага і побачив намальоване коло з незрозумілими магічними знаками всередині.
- І що мені робити? - запитав хлопець.
- Просто йди в центр кола, - відповів маг.
- Так, - кивнув Рін. Чомусь зробити це було важко.
Екзорцист глянув на Ґендальфа.
- Старий, - тихо сказав Окумура, - пообіцяй, що відвідаєш мене в Японії.
- Хм, я не можу обіцяти... - почав маг.
- Старий, тобі важко, чи що? Інакше я спочатку відправлю в Японію тебе, а потім вирушу сам.
- Я відвідаю тебе, - посміхнувся маг, - обіцяю.
Тоді Рін ступив у коло.
- До побачення, друзі! - почули всі. І тоді екзорцист зник.
- Ой, а Рін забув оце, - раптом згадав Філі, дістаючи краватку.
- Хм, - замислено мовив Ґендальф, - а я забув попередити містера Окумуру про те, що кілька днів він розмовлятиме загальною мовою. Сподіваюся, це його не засмутить.
 ***
Рін з'явився в кімнаті зненацька. Юкіо, який читав чергову книгу з демонології в надії знайти інформацію про Вельзевула, випустив фоліант і витріщився на брата.
- Юкіо!!! - заволав Рін, кидаючись обіймати брата. Він був невимовно щасливий, що з молодшим усе добре. - Юкіо, ти таке пропустив! Юкіо, я був у Середзем'ї, я зустрів гномів, дракона, ельфів, орків... Ти чого мовчиш?
- Ріне, - сяк-так видавив Юкіо, досі не в силах повірити, що брат живий, - я тебе не розумію.
І тут Окумура-старший усвідомив, що теж не розуміє брата.
- Старий, я тебе приб'ю! - почулося на всю Академію.
Замість епілогу

Рін ще кілька днів говорив загальною мовою Середзем'я, і ​​ніхто в Академії Істинного Хреста не міг його зрозуміти. А коли він нарешті заговорив японською перші його слова були такими:
- Старий, я тебе вб'ю!
- Який старий? - здивувався Юкіо. - Ріне, ти про що?
- Ура, я тебе розумію! - радісно закричав Рін. - Юкіо, зі мною таке трапилося, ти не повіриш. Я зустрів старого в Середзем'ї! Я катався на орлі! Там був Вельзевул! Я його вбив! А тоді з'явився Саурон!..
Слухаючи плутану мову брата, Юкіо зрозумів тільки одне: Повелителя мух вже немає. Все інше Окумура-молодший ніяк не міг зв'язати в одну історію, бо Рін перескакував з однієї події на іншу.
- О, глянь, що мені гноми подарували, - Рін дістав з сумки камені. У Юкіо відвисла щелепа.
- Звідки?.. - тільки й спитав він.
- Та я ж розповідав, - нетерпляче сказав Рін, - після коронації їх мені подарував Балін, бо я відмовився від золота.
- Ти відмовився від золота? - тупо перепитав Юкіо.
- А що я з ним буду робити? - знизав плечима Рін. - А з каменя зроблю світильник.
- Так, - похитав головою Юкіо, - а тепер розкажи все докладно. А то я нічого не зрозумів.
А в Середзем'ї запанував довгоочікуваний спокій. Саурон не висувався з Дол-Ґулдура. Від його армії залишився попіл, тож турбуватися про новий напад не було потреби.
Більбо повернувся в Шир зі скринею, повною золота. Правда, йому довелося викупити свій будинок з аукціону, бо після його зникнення інші гобіти почали вважати Більбо мертвим. Повернувши свій будинок, містер Беґґінс почав жити спокійним життям.
Торін ще довгий час мудро правив Еребором.
Балін, отримавши дозвіл Короля Підгірного, вирушив у Морію.
Бард став правителем Есґароту і на місці спаленого міста побудував нове, в сотні разів краще Озерне місто.
Телівен лишилася з Бардом. Коли місто відродилося, вони одружилися.
Наренділ виїхав з Лихолісся до Рівенделлу.
Принц Леголас став цікавитися не тільки територією лісових ельфів, а й справами всього Середзем'я. Він часто виїжджав то в Еребор, То в Есґарот. Також Леголас із загоном ельфів очистив Лихолісся від павуків.
До речі, про краватку, яку забув Рін. Філі залишив річ собі і носив тільки під час свят. Пізніше в Ереборі багато гномів почали носити краватки.
Ріна ще довго пам'ятали в Середзем'ї. Ельфи нарекли його Нарлон, що означає "синє полум'я". Правда, гноми пам'ятали екзорциста як "містера Окумуру".
А що ж Ґендальф Сірий? Він знову блукав Середзем'ям, прислухався до розмов, давав цінні поради. Можливо, маг скористався запрошенням Ріна і відвідав Японію. Та це вже інша історія...
Категорія: Фентезі Фентезі, Зарубіжна класика, Фентезі, Навчальні заклади, Аніме, Екшн (Action), Фентезі | Додав: Rin_Okita | Теги: Гобіт, фентезі, ОЖП, орки, ОЧП, Середзем'я, демон, подорож, синій екзорцист, ельфи, аніме, Більбо Беґґінс, ООС, пригоди, екзорцисти, толкін, дракон, гноми, Рін Окумура, гумор, попаданець
Переглядів: 775 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне
Всього коментарів: 1
дякую! приємно читати

avatar
Екзорцисти в Середзем'ї не потрібні або неочікувана подорож Ріна 5
Завантаження...