menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 22.03.2022 в 23:21
Фанф прочитано: 344 рази
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Клуб Мовчання


22.03.2022, 23:21

Нарада видалася не просто невдалою – вона була провальною. З самого обіду до кінця робочого дня весь відділ регулювання магічних популяцій отримував на горіхи від кураторів. І документи у них неправильні, і просування у справі ельфів Бірмінгема – нульове. Особливо жорстко перевірка пройшлася по умовах гранту, виданого на розвиток притулків для зникаючих видів. Звичайно, офіс зробив все можливе, але виконавці та підрядники зірвали терміни.

Герміона зібрала документи і, на ходу розстібаючи мантію, вийшла назовні. Густе літнє повітря анітрохи не допомагало заспокоїтись і охолонути. Вона озирнулася, пройшла через дорогу у двір-колодязь сусіднього будинку і пірнула в непримітні двері, позначені маґлівським дорожнім знаком «Тиша!» Увійшовши до затишного невеликого холу: стіни темно-сині, під стінами – діжки з фікусами, вона кинула посвідчення на стіл. Молода відьма з бейждиком адміністраторки ввічливо кивнула, пропускаючи її в зал.

Нарешті можна просто помовчати. Грейнджер, стягнувши мантію, залишилася у білій сорочці та джинсах. Села в улюблене крісло – оксамит оббивки стерся, але спинка затуляла від усього світу – вона стягла туфлі, чиркнула запальничкою та видихнула. Все, що зараз потрібно, так це завмерти хоч на півгодини. У цьому місці з радістю виконували бажання наймолодшої керівниці відділу історії. Ще б пак, це ж клуб мовчання.

Нещодавно з'явившись, клуб зібрав у своїх стінах чи не все Міністерство та працівників інших нервових магічних служб. Почалося з того, що ключі від помешкання випадково дісталися Кінґслі. Як вже те вийшло, що Міністерство орендувало пилове просторе крило, що виходило напівсліпими вікнами у маґлівський двір, ніхто зрозуміти не міг. Подробиці і чутки раз у раз спливали на курилках і на п'яну голову в барі, але ніхто й не намагався докопатися до істини. І, правда, навіщо, коли все лише на благо?

Кінґслі почав першим: ховався там, коли нерви мало не лускали, розхитаны мільйоном надважливих справ і єдиною можливістю побудувати блискучу кар'єру. Сідав на пошарпаний стілець і просто сидів мовчки, цмулячи – в обід каву, увечері – огденський.

Якось секретар, витративши півгодини на пошуки міністра, знайшов його саме тут. Вже чекав догани – наскільки сердитим був начальник, зіщулився весь, навшпиньки підкрадаючись до згорбленої фігури в глибині зали, але міністр тільки поблажливо кивнув:

– Мовчи.

Так вони і просиділи ще кілька хвилин, насолоджуючись повною відсутністю звуків. Секретар, замучений ворохом казенних слів у цидулках і вереском з камінної мережі, з насолодою колупав нігтя, відчуваючи, як заспокоюються нерви.

– Міністре, а що, якби... – почав він несміливо вже ввечері, перехопивши Кінґслі майже на виході біля фонтану. Той повів бровою, дозволяючи продовжити, і невисокий клерк задріботів поруч, чи не з благанням заглядаючи в обличчя:

– А давайте там, ну... там зробимо клуб тиші?

– Поясни.

– Ну, у нас усі тут на вухах стоять, нема куди подітися. Давайте обладнаємо пару залів, для курців і так, – тут Кінґслі реготнув, явно не розуміючи, хто ж у них не палить, – І нехай приходять, мовчать. У нас у Мунґо вже п'ятий співробітник стоїть на обліку з депресії, людям потрібен відпочинок. А вдома – діти, бабусі, папужки… – бубонів секретар, боячись, що будь-якої хвилини йому відмовлять.

– Зрозумів тебе. Ну, спробуємо зробити. Я особисто не проти. Оформи кошторис у бухгалтерію.

Так майже аварійне приміщення стало раптом важливим та потрібним сотням чарівників та чарівниць. Головний бухгалтер, зітхнувши, схвалив дизайн середньої вартості і пішов додому, до трьох дітей і втомленої дружини, сподіваючись, що ремонт закінчать скоро.

***

Вже на початку серпня у холі повісили оголошення про відкриття «Клубу тиші». За посвідченням співробітника міністерства вхід дозволявся будь-кому. Кімнати не ділилися на жіночі та чоловічі – все одно ж мовчки сидіти, жодної різниці. Кімнат – дві, для курців та тих, хто віддавав перевагу здоровому способу життя. Молодчина-секретар вибив навіть кошти на невеликий бар із кавою та алкоголем. Потягнулися перші відвідувачі – трохи злякані, вони не знали, що треба робити. Але, розсівшись на стільцях, кріслах, пуфиках і просто пухнастих килимах, раптом розслабилися. Деякі завмерли із заплющеними очима, інші – просто глибоко дихали, намагаючись із повітрям вигнати із себе стрес.

Через годину перебування з клубу вийшли абсолютно спокійні, умиротворені та щасливі люди, а через місяць постійної роботи сталося неможливе: продуктивність усіх відділів підвищилася, навіть на найскладніших нарадах обговорення не рясніли матюччам та образами, а ті, хто нещодавно здавався баластом, почали видавати непогані ідеї.

Герміона загасила сигарету і навшпиньках, не взуючись, пройшла до барної стійки. Ткнула в меню пальцем і отримала свій доппіо. І вже повертаючись до крісла помітила в кутку біля заштореного вікна Мелфоя. Він сидів, байдуже дивлячись убік і не відповів на кивок. «У цьому кріслі тільки оббивка і гарна», хмикнула Ґрейнджер, вмощуючись зручніше. Вона чудово пам'ятала, як у свій перший візит кинулася саме туди, до вікна, у полон щільного фіолетового атласу та сірих подушок. І тут-таки схопилася – з її зростом всидіти було просто ніяк – занадто висока спинка, занадто низькі ніжки. А пану стирачеві пам'яті, схоже, в самий раз – і мізинцем не зрушив за весь час. Просидів годину, поцмулив щось червоне і густе, врешті, безшумно піднявся й пішов, покинувши келих на стійці. Темно-зелена мантія майнула перед очима і зникла. Так, робота у колишнього смертежера була так собі, не дивно, що він теж гаяв тут час. Герміона хмикнула і зосередилася на каві, викинувши з голови бліде обличчя та сріблясту гриву.

***


Вересень упав на вікна, заливши їх свинцем, і завмер. Головний аврор Поттер стояв посеред кабінету, не знаючи, сісти йому чи вже одразу сповзти на паркет. А головне, що він намагався зрозуміти – якого дідька його втулили на цю посаду, ледь не за шкірку тягнучи до управління Авроратом, якщо тепер майже всі операції звернули без пояснення причин. Поттер щиро не розумів, чому агентів під прикриттям одного за іншим виводили із насилу здобутих місць і відправляють у відпустки.

Рефінансування, чортівня яка. Дипломатичні питання, щоб їх всіх покорчило. Міжнародні переговори, бляха. Чи це має його хвилювати зараз, коли з-під домашнього арешту втік колишній смертежер, помічений за торівлею незареєстрованими артефактами? Яка взагалі йому справа до нової політики Кінґслі, якщо в них пішов витік чарівного золота у маґлівський світ, а ґобліни Ґрінготса готові зжерти особисто головного аврора за відсутність результатів розслідування?

І була ж можливість відмовитись під посади, га. Але куди там – Золотий хлопчик, уславлений аврор. Міністр умовляв так, що ставало зрозумілим – або йдеш ти, Гаррі, в керівники, або з речами на вихід. А тепер із бойових задач можна хіба що соплі на кулак мотати. У грудні річний звіт та перевірка, а у Поттера – порожні теки та нульові результати.

Гаррі зітхнув, на пробу стиснув кулаки, так що кісточки хруснули, прочинив двері і відрубав заступниці:

– Ханно, мене немає. Сьогодні тут навіть меблі корисніші за мене. Нехай на підпис усі завтра вранці приходять.

Він накинув кітель, такий же свинцевий і сирий, як повітря за вікном і вийшов через пожежні сходи. Спритно перестрибнувши через невисокі сходинки, він увійшов до «тютюнової» зали Клубу тиші і вмостився просто на килим. Якщо зараз не помовчати, то горло від крику зірветься. А завтра нарада. Пропади воно все пропадом.

Він сидів, розслабивши спину, пускав кільця диму і розвіював їх пальцем, повністю зосереджений на цьому майже сакральному занятті. Чергове тоненьке кільце прослзнуло під грубою долонею через увесь зал, розвіюючись біля барної стійки. Поттер, простягнувши пальці і жмурячись підсліпувато, навіть усміхнувся. І завмер, насторожено смикнувшись до окулярів, які поклав біля склянки з огденським. І завмер знову – серцем – коли розгледів людину в бузковому кріслі.

Мелфой.

Закутий у свою зелену мантію, неприступний та крижаний – як тільки не плавиться тут у теплі? Блідий, зосереджений на спогляданні стіни. Волосся, стягнуте стрічкою – білою річкою по сукну стандартного строю. Кисть на підлокітнику – пальці довгі, ламкі, антична статуя плакала б, якби побачила такі пальці. Нога у грубому черевикові, закинута на іншу – не колихнеться у нервовому жесті. Весь наче відключений, неживий.

Гаррі, тихо видихнувши, стиснув склянку і відпив, намагаючись не шуміти. Якби тут можна було говорити, він би все одно не наважився. Не відриваючи очей, так і просидів він ще трохи, а потім, не наважившись видати себе, ніби прокрався в менор, а не в клуб для співробітників, піднявся і пішов.

З Мелфоєм колись було дуже складно. Шалено складно і страшно. І коли билися, і коли стежили один за одним. І у Кімнаті-на-вимогу, і біля напівзруйнованого Гоґвортсу. І в суді було страшно та незрозуміло. А потім стало ніяк. Ні на що не сподівався, знав, що ні спілкування, ні дружби, ні, тим більше, того що снилося, ніколи не буде. І все одно страждав.

Страждав на навчанні, виковуючи зі свого худого нескладного підліткового тіла шматок металу. Страждав на стажуванні, коли цим шматком металу бився об стіни і нещадно рвав його, прикриваючи інших. Страждав, коли інші прикривали його. І тепер теж – але інакше. Наче всі його надії та мрії зотліли, залишили на руках тільки попіл та спогади про те, як колись було боляче. Ніби той біль був єдиною ниточкою до блідих Мелфоєвих п'ястків. І сни стали іншими. Раніше, бувало, скочиш серед ночі, а кулак збитий. Або простирадла мокрі. Або подушка. А потім уві сні вони просто мовчали, стоячи один навпроти одного, як через дзеркало Яцрес. Ось тільки Мелфой завжди дивився убік.

Гаррі вийшов і закурив. Стало темно, з мовчазних небес зривався льодяний дощ, вже давно пора додому. А вдома – порожнеча та запилюжені світлини по кутках. І, можливо, нова листівка від Джіні з чергового квідичного чемпіонату з якимсь безглуздим підписом «улюбленому братику».

Головний аврор Поттер чудово знав, що робить Мелфой, де і як він це робить, і також міг дізнатися, що він при цьому думає. Але не бачився з колишнім ворогом з того часу ніколи. Не наближався, не розглядав світлини у «Щоденному пророку», замість себе у Відділ подій і катастроф направляв Ханну або Шеймуса. Але звіти пана стирача пам'яті переглядав особисто: з жадібністю вивчав крутий завиток зовсім не аристократичного короткого підпису, зловтішно вишукував недоліки в його роботі. І не міг знайти. Бо це Мелфой. Чорт забирай, не якийсь там Мелфой. Це Драко. І він все робить бездоганно.

Щойно побачив – знову розболілося. Думав спочатку, старий перелом ребра на погоду охає. Зранку дійшло – не ребра. За ними. Там, де жменька втомлених м'язів качає кров. Болить, зараза, і не заткається.

І полетів головний аврор по порогах та кабінетах, оббиваючи ноги та коліна об паркет, ковролін та асфальт. І почав вирішувати, просити та гиркати, з подвійною настирливістю випрошуючи відновити роботу, повернути людей на місця, відкрити, зрештою, заплановані ще з початку року проєкти. Метушився як безголова курка. На третій день уже знімав окуляри, входячи в чергову тьмяну кімнату і починаючи заучену проповідь про небезпеку. Краще заорати носом об круті пороги, аніж бачити ці пусті писки з натягнутими посмішками та терпіти відмови.

Герміону в коридорі трохи плечем не збив, ледве впізнав: така була замучена і зла.

– Гаррі! Рада бачити! Скільки вже ми?..

– З травня не бачились. – Пам'ять Поттера бездоганна. – Як же я радий! – обійняв, сміючись щиро, майже як раніше.

– Як ти? Втім, не кажи, сама бачу. У нас не краще. Все пішло по вітру. – відділ Ґрейнджер щойно позбавили гранта, і це відчувалося майже як останній день Помпеї. – Ходімо, помовчимо?

Герміона сіла в улюблене крісло, а Поттер, спершись на лікті, ліг біля її ніг. Це виглядало бездоганно: майже чорний килим та мантія кольору артеріальної крові з двома орденськими колодками. Сукно розтеклося підлогою, а на ньому арматурою лежав аврор. Не найвищого зросту, був широкий в плечах, світився прихованою міццю. Акуратно підстрижене волосся вже не стирчало навсібіч, а окуляри поміняли оправу, закувавши очі строгими квадратами. Він блаженно заплющив очі, потершись скронею об ногу Міони і, вперше за кілька днів, розслабився.

Він навіть не смикнувся, жодним рухом не виказав себе, коли відчув. Через його ноги безцеремонно переступили – м'яко і майже безшумно. Звичайна людина не почула б. Герміона, он, навіть очей не підняла. Але чуття не підвело: Мелфой. Тільки він міг собі дозволити переступити через мантію, чорт забирай, головного аврора, ледь не впечатавши підошви в червоне, гидливо насупившись – ніби то не сукно, а нечиста кров. Проплив у своєму простому однострої, прямий як палиця і сів – теж прямо. Цікаво, чи спина в нього не болить так? – замислився Гаррі, бо особисто він уже зсутулився б і впав у подушки, якби мав такі виразні синці під очима.

Драко дивився на стіну, цідив вино. Гаррі дивився на збиті носаки своїх черевиків і цідив чай. Посміхнувся, відчувши теплу долоню, що погладила по потилиці – Герміона підвелася і, кивнувши, пішла. Нічого не поробиш, довелося плестись за нею. Підхопивши чашку, Гаррі поставив її на стійку, вдячно моргнув відьмі і пішов, не оглядаючись. Йому вистачило кількох секунд, щоб помітити, як здригнулися Мелфоєві золотисті вії від скошеного погляду. Мигцем, але таки глянув. Цього вистачить на якийсь час.

***

Жовтень. Напрочуд спокійний і радісний. Золотий, теплий – молоко, а не осінь. Аврорату дозволили швидко завершити зупинені проекти. Відтепер жодного дня не проходило без позапланових викликів, планерок, зачисток та захоплень. Дуже легко розкрили джерело витоку золота: ним виявився той ґоблін, який найгучніше кричав про справедливість.

– Класика. – Видихнув Рон тоді, пакуючи злочинця в ізолятор. – Ну, хоч би один вчинив інакше.

– Не підказуй їм, друже. Не додавай роботи. – реготнула Ліссоф, худа світлоброва аврорка з бригади швидкого реагування.

Майже без складнощів взяли продавця артефактами. Щоправда, полетів тоді Поттер не звіт писати, а «на курорт». Так називали їхню службову палату в Мунґо, де завжди можна було знайти когось особливо зухвалого або відважного (або дурного). Навіть Гермі забігла провідати, принесла якусь мазь і веліла втирати, а Поттер тільки сміявся, шиплячи від болю – рана пройшла від лівого вуха до ключиці, крутою петлею прокресливши вилицю і щоку.

– І так згодиться.

– Ну, знаєш, від твого оптимізму воно не зникне. – Переконувала його подруга, але він тільки відмахнувся.

– Мені вже нічого псувати. Нехай бачать, що не даремно штани просиджую.

Коли він вийшов із лікарняного, принагідно розгрібаючи завали паперів, уже зовсім похолоднішало. Стало чомусь самотньо і тужливо. Так буває, коли давно не буваєш удома і уявляєш, як там славно та затишно. А потім вдихаєш запах одягу та засохлих квітів у вітальні та розумієш – відвик, випав з життя. Не полікують рідні стіни.

Закінчив працювати так пізно, що вже можна було до ранку залишатися. Голос збив до хрипоти, хотілося випити гарячого чаю і, нарешті, огденського. Звично перестрибуючи сходинки, пірнув у Клуб, привітно підняв руку знайомій відьмі з Візенгамота і розпростався на килимі, недалеко від вікна. Звичка не користуватися меблями міцно увійшла до його звичок: за день крісло набридало до нудоти.

Ну, хто б сумнівався. Сидить. Ліхтарі скоро погасять, а він сидить – прямий, нога на ногу, дивиться в стіну свою, як тільки та стіна ще ціла від цього погляду – ртуть, кислота. Спецівка на спинці крісла, сам – у вугільному костюмі, на всі гудзики, на всі запонки, до самого обличчя – обладунок, а не тканина.

Поттер намагався не шуміти, але незграбно зачепив жорсткий галун коміра ледве загоєною шиєю і видихнув від болю беззвучно, але достатньо голосно, щоб його почули за три метри. Мелфой, здригнувшись від несподіванки, швидко обернувся на джерело звуку. Обернувся і закляк, опускаючи вії. І бліда рука стискає підлокітник сильніше, а кадик під коміром зробив знервоване «ш-ш-шух».

Ах дійсно, як можна забути про це. Червоно-чорне потворне місиво на обличчі. Потрібно було раніше думати, мазатися кремом Міони. А тепепр з вини головного аврора доведеться пану стирачеві сьогодні про себе подбати, аби спокійно заснути. Таким, як головний аврор, лише лякати дітей. Гаррі з досадою влив алкоголь у гарячий чай і, приховуючи емоції, випив все великими ковтками, забувши про дихання. А Мелфой, раптом підвівшись, підхопив мантію і втік, не одягнувшись, тільки довгі ноги майнули. Біжи, не оглядайся.


***


Листопад – сплетіння бруду, нервів та зілля. Давно забуті травми на сиру погоду повернулися фантомним болем. Найкращу операцію року виконали Візлі та Ліссоф, а нагороджувати захотіли, з незрозумілої причини, Поттера. І він знову полетів, червоний, як власна форма, всіма коридорами, знову і знову доводячи, випрошуючи, вибиваючи пил з килимів. І дійшов, зрештою, до Кінґслі.

– Ти чого це, Гаррі? – перебільшено тепло відкриває обійми здоровило, але Гаррі, хитнувшись маятником, спритно обійшов його і безцеремонно усівся в крісло Міністра, постукуючи ногою.

– Ти мені сам поясни, чого мої люди гарують, а ти пишеш грамотки особисто мені? Задобрити хочеш? То так і скажи, давай з тобою, авроре, дружити. Але людей моїх обділяти не смій!

– Гаррі, але ти, це ж… ну, ти! Тим паче, скоро нові вибори… Ти ж наш герой, он, ордени… – вкрадливо бубонів Кінґслі, вказуючи на колодки, пришиті Бог знає колись до мантії (Моллі постарался, не відпадуть).

– У Візлі такі ж ордени, чи забув? Сам же нагороджав! Ліссоф із пораненням лежить, а це її операція!

– Але, Гаррі, як же наш договір... – і тут Поттера остаточно накрило. Накрило, змело та порвало.

Не було жодного договору. Було призначення, втім, він від початку не надто прагнув сісти в кабінеті із золотою табличкою. Але, курва, жодних договорняків не було. Зате ясно, чому їхню роботу гальмували до останнього. Хто ж запам'ятає успішні проекти, які закриті ще в серпні? Правильно, ніхто. А ось під Новий рік, просто під вибори – за милу душу. Так скільки ж можна використовувати клятий імідж Хлопчика-що-вижив, га?

– Знаєш, тепер ясно. Вирішив мене втулити у свою програму? Правильно. – Недобра усмішка прорізала обличчя Гаррі, лиховісно посилена новим шрамом. – Дійсно, якого дідька ж тобі хвалити людей, яких я найняв? Тобі в буклетик треба мальоване геройство того, кого ти особисто призначив! Ордени, так? Вдавись! 

І Гаррі, ніби спостерігаючи за собою збоку, підчепив рукою дві тверді плашки і смикнув щосили, але вони не відлипали від тканини, хоч та й тріщала натужно – Моллі ж шила. Та котись воно все чорту в дупу, з тугою подумав Гаррі і скинув скопом усеньку мантію – з орденами, паперами та цигарками, розпханими по кишенях.

– Рапорт завтра напишу. Переводь у патрульні, звільняй, хоч що. Не дозволю!.. – ревнув він наостанок, з насолодою помічаючи перекошене від страху обличчя міністра. Дверима грюкнув так, що в лікоть прорізало болем.

Може, справді звільнить. І нехай. Потрібно зайти в Аврорат і все пояснити своїм. Добре було б вирушити додому або поговорити з Міоною. Але він, чомусь шалено усміхаючись, помчав через пожежні сходи і пропускник до заповітного Клубу. Розстібаючи на ходу кітель – тисне, як кольчуга, дихати сил немає – вихором пролетів до бару, схопив непочату пляшку і з розмаху впав у порожнє крісло подруги, закинувши ноги у побитих черевиках на стіл.

Пив повільно, насолоджуючись тишею, що напливала поступово, ніжною хвилею заспокоєння. Останній вечір, отакої. Значить, можна востаннє ще подивитися краєм ока.

Сидить. Звідси напрочуд добре все видно, Герміона знає, які місця вибирати. Гарний який, Господи, це ж неможливо витримати. Раніше можна було побитися (доторкнутися). Тепер – тільки очима лупати. Волосся у пучок скачав недбало, наче сіно, а не шовк. Як насмілився, га? Наче весь складений з льодяних кутів – гострий ніс, випуклі кісточки пальців (безіменний порожній), коліна, кадик стрибає теж гостро, ніби Мелфой боїться, що зараз пан аврор підійде і пред'явить ордер. Губи кусає – заборонений ще зі школи прийом. Пише щось у книжиці невеликий, з долоню. Пише та очима стріляє – по віях видно. Або просто хочеться так думати. Хіба ж не можна в останній вечір прибрехати один крихітний рух? Звісно, можна. Тішся, Поттере.

Гаррі дивився, намагаючись лишнього разу не змигнути. Пив і дивився – жадібно, до запаморочення, до спазму під сонячним сплетенням. Нехай уже йде. Або нехай уже сидить тут вічно. З ним можна ось так вічно мовчати на відстані двох витягнутих рук. І навіть слухати короткі подихи та шелест олівця по паперу. Дуже гарно. Подарунок до відставки. Людям годинники дарують, медальки якісь. А Поттеру – живу картину коханої людини, з якою ніколи й нічого не було, окрім синців та тепла палички, кинутої ще тоді смертежером ще тоді не-переможцю.

Мелфой різко закрив книгу, сунув її кудись у глибину крісла і встав, дивлячись перед собою, наче свічку ніс. Повернувся через півхвилини з черговим келихом. Ішов повільно, ніби не вино, а себе боявся розплескати. Допив, поволі потягуючись. Ого, невже все-таки не з мармуру зроблено Мелфоя, а з живої плоті, якій властиво страждати від такої прямоти непорушної? Мантію в руку кинув, як ганчірку – пішов. Гаррі відвернувся, приховуючи розчарування, але почервонів люто, коли Драко глянув на нього вже у дверях. Не ховаючись. Допитливо, насторожено, злякано. І пішов, не кивнувши навіть. Поттер, просидівши до закриття, чомусь підійшов до бузкового крісла. Погладив шовк на підголів'ї і раптом помітив пропажу. Пухкенький томик із защарпаною обкладинкою, здається, ще ледь теплий від чужих рук. Навіть не замислюючись, Гаррі відкрив його, злодійкувато озираючись. Ах, це щоденник. Ну, привіт, Драко.

Він апарував додому прямо з холу Клубу і, заваривши найбільший кухоль кави, почав читати. Зрозуміло, що так робити погано, заборонено і неправильно. Але нічого з собою вдіяти не може. Поганий, підлий аврор.

05 серпня
«Дорогий щоденник. Або як там заведено. Я Драко Люціус Мелфой пишу це, тому що психолог вважає, що це допоможе (привіт, Натан). Хоча, по правді, нічого мені вже не допоможе.
Я просто працюю і ходжу додому, зі мною все гаразд. Трохи розклеївся. З ким не буває? З усіма. Он, Ґрейнджер у Клубі сьогодні сиділа ледве жива. Навіть шкода. Якби не мовчанка, запитав би, як там що.
Батьки в нормі і вдома, і мені майже нічого не треба. «Майже» – це дрібниці. Пройде.
Не знаю, як маґли пишуть ці щоденники. Нудьга. (вибач, Натан)»

08 серпня
«Пояснення зрозумів і писатиму правильно. Отже. Я погано сплю. Робота така, що тут скажеш. Ні в кого вона не хороша, ні в кого непогана. Вчора затирали літню маґлу, що побачила краєм ока, як відьмак летів на мітлі по передмісті. Передали порушника Аврорату, її підлатали. Кевін витер їй спогади про дитинство, зачепив легенько, а пам'ять стара. З ким не буває. Але мені дуже прикро.
Тривожно стало останнім часом, наче передчуття розбурхалося. Не знаю, чому так шкода всіх, хто через нас проходить. Я ніби забираю у людей їх самих, не даючи вибору. Був смертежером, а зараз пожираю життя. Сподіваюся, колись стане легше. Іти мені все одно нікуди».

01 вересня
«Раніше я б сидів за партою і був би найщасливішою людиною, слово честі. Там був сенс життя.
Але я стараюся. Намагаюся виходити в люди. Був у Пансі. Якось не так все стало, ми віддалилися. З того часу, як я на посаді стирача, з друзями не так. Хоча я все ще жартую, що склероз не заразний, ніхто вже не сміється. Ходив у маґлівський паб. Пиво – смачне. Люди – жах».

12 вересня
«Вчора сидів у Клубі. Знову. Мені подобається мовчати. Я намагаюся нікуди не дивитись. Але вчора я озирнувся. Це людина, яку я дуже лю яка мені важлива. (Пробач, Натане, але це особисте.) Він сидів там, просто на підлозі, і пив. Мені чомусь страшно дивитись на нього. Він зовсім не такий, як був. Наче з нього зробили щось інше, змусили, прикували.
На роботі погано. Стажер знову не впорався, і ми ловили нестертого більше доби. А потім ловили тих, кому він розповів про стрибаючий і співаючий сервіз. Включно з маґлівським психологом. (Натане, бачиш, чому тобі не можна відкривати мої таємниці?)
Майже не сплю. Вважатимемо, що це від погоди».

16 вересня
«Щоденник, привіт. Все гірше нікуди. Мені сняться сни. Гарні, але неспокійні. Начебто все ще нормально і в мене немає мітки. Мене вже сто разів пробачили та виправдали, але почуття провини не зменшується.
Стажера ми не взяли і стало краще. Але я все одно не можу делегувати доручення, після тієї бабусі стало тривожно. Краще самому.
Батьки зібралися за кордон. Начебто в Італію. Бажають пересидіти осінь у теплі. Розумію їх як ніхто, але самому у менорі буде не солодко. Ну, переживу, не дитя.
Вчора знову бачив ту людину. В клубі. Лежав біля ніг Ґрейнджер, а та втупилась у книгу, ніби нічого такого в цьому немає. Дурненька. Я б на її місці збожеволів від щастя. Я би міг навіть його торкнутися, на її місці. Але я не на її місці. І ніколи не буду. Ледве дихати міг, коли йшов поряд, на мантію його мало не наступив, це був би повний провал. (Як це назвати, Натан?) Хотів подивитися і не наважився. Пішов швидко.
Хотілося б, щоб на Різдво всі повернулися, і я не був би на самоті».

04 жовтня
«Прокинувся з паршивим відчуттям, ніби щось трапилося. Погане. Сон не згадати, але все червоне, як мантія аврора. Всюди її бачу тепер. Дешевий символізм.
Сьогодні працювали на пів сили. Ховчик влетів до маґлівської божевільні, там люди не надто здивувалися. Сиджу тепер в Клубі і дивлюсь у стінку. Знову чекаю на нього. Не хочу додому. Насправді я боюся спати на самоті».
 
14 жовтня
«Не знаю, що сказати. Звикаю до того, що я один в пустому менорі. Все, насправді, не так паршиво, як думалося. Сни терпимі стали – звичайні кошмари, звичні. Може, справа у вересні…
Здали звіти з надзвичайного на Шафтсбері авеню. Я майже пишаюся собою. Наш відділ спрацював точно, як годинник. Аврорат зауважень не зробив.
Ходжу до Клубу щодня. Спочатку я тішився, що побачив його, а тепер мені це зовсім не подобається. Я там незабаром оселюся, добре, що мати з батьком не бачать, як я принижуюсь. А його нема. Краще б і не бачити, я не усвідомлював, як скучав усі роки по ньому. (Натан, якщо ти ще раз почнеш розповідати мені про почуття, я тебе звільню. Я сам все знаю).
Схожу, певно, ще кілька разів і зав'яжу. Робити мені більше нічого. Краще до Пансі з'їздити. Або річні звіти готувати».

29 жовтня
«Отже: робота в порядку, батьки з совою надіслали мені листівку і запевнили, що повернуться до грудня. Так я їм і вірю, дивлячись на світлини. Батько зовсім розперезався – засмагає. Я вже й згорів би під таким сонцем.
Сни. Ну, тут нічого додати. Треба перетерпіти.
Клуб: він прийшов. Я так чекав, як підліток закоханий (задоволений, Натане? я визнав!). Сів на підлогу, плебей. За той сірий кітель тисяча людей вдавиться, а воно ним підлогу мете, дурне. Я й не почув спочатку, що він поряд. Потім обернувся, Господи. Боляче подумати. Та його там скоро замордують. Зрозуміло тепер, чому його довно не було. Знаєш, Натане, він гарний. Все одно гарний. Тим більше, навіть із цим».

08 листопада
«Отже, зараз справи такі. Сни в нормі, батьки написали, що до кінця місяця я маю прибрати дівчат і порожні пляшки з дому. Чи треба казати, що там стерильно? Не повірять. Особливо в те, що дівчат я не воджу і водити не можу.
Сьогодні його нема. Дощить, погода зовсім скотилася. А я люблю. Погоду. І не погоду. (Натане, я точно тебе звільню, таке навіть писати соромно, не те що сказати). Коротше, мамо, привіт, я гей, я люблю головного аврора. І він, чорте-бісе, обов'язково зрозуміє і прийме, і забуде про мою мітку і взагалі, що я все життя його мучив. А тепер усе життя він мене мучитиме, сам того не знаючи. Піду втоплюся у річці глибокій, ага.
Вчора працювали з дівчиною. Вона зрозуміла, що ми чарівники, і зрозуміла, що зараз забуде про це. Страшно ось що: попросила, щоб я прибрав у неї з голови думки про Вільяма. Чи треба казати, що я не прибрав? Погано таке відчувати, але я зловтішаюся – не одному мені погано. Іноді хочу стерти себе. Причому всього, а не тільки те, що про Г.
Нічого, я впораюся. Напевно».

15 листопада
«Ми здали звіти щодо масового на Еббі Роуд. Хтось не розрахував зусиль і зілля з казанка полилося надвір. Було не складно, навіть трохи весело, але бридко. Досі не можу сидіти в цій триклятій мантії – вся смердить горілим.
Сиджу в Клубі та пишу. І дивлюсь на нього, ну звичайно ж, не можна хоч іноді дати мені спокій? Хоча, якщо його довго нема, мені страшно. Особливо після жовтня – шрам просто жахливий. У не в сенсі потворності, а тому що мені шкода через поранення. Наче я міг би чимось зарадити. Останнім часом дивитись на нього взагалі боляче. Зараз би підійти та сказати все, як є. Але тут не можна балакати. Це ж, бляха, Клуб мовчання. Слава Моргані, я маю виправдання.
Зараз доп'ю останню і піду. Може, колись сни припиняться, і я зможу забути. Але не сьогодні. Сьогодні я не готовий залишитися без його обіймів уві сні.
(Натан, я не звільню тебе. Ти маєш рацію. Сучий сину, ти страшенно правий. І від цього паршиво)».

Гаррі дійшов до низки порожніх сторінок – жовтих, щільних і шорстких. Треба випити, але не хочеться. Треба би встати, попросити канал на менор і сказати, мовляв, диви що ти забув у клубі, пане Мелфой. Або вранці віднести. Або повіситися. Або що взагалі робити?

Ну як тепер, га? То що, виходить, Мелфой до нього небайдужий? Всі ці довбані роки, вимучені на самоті, весь цей біль і зневіра були спільними? Ох ти ж, Мерліне Великий! І що тепер із цим робити? Вліз людині в життя, прочитав думки, так не можна. Знав, що не можна, і поліз. Кредит довіри тю-тю, авроре Поттер.

Гаррі розстібнув чортів кітель, кидаючи його на підлогу. Збентежено потираючи потилицю, посунувся на кухню за новою порцією кави – спати зовсім не хотілося. Взагалі, тепер незрозуміло, що робити. Взаємність тим страшніша, що викрита, витягнута ось так, не по-людськи. На півшляху завмер від стукоту у двері. Чи це п'яний Фініґан, чи обшук перед звільненням, чи…

– Проходь. – стомлено видихнув Поттер, відступивши на крок, щоби впустити всередину Мелфоя. Без зеленої мантії, у звичайному пальті він здається ще вищим і стрункішим. Руки, стиснуті в кулаки, червоні очі.
– Вітаю, авроре. Чи все встиг прочитати? Я почекаю, мені спішити нікуди.

– Все прочитав. Сідай. – покірно признався Гаррі, розуміючи, що краще хоч зараз говорити Мелфою правду. Вперше в житті, начебто?

– І те, що закреслено? – приречено видихнув Мелфой, кидаючи пальто на підлокітник, закинув ногу на ногу у вузькому прокуреному кріслі.

– Пф-ф-ф, закреслено. – усміхнувся аврор, він і не таке читав, і на попелі, і на склі, і зникаючими чорнилами. Що йому одна непевна лінія, яка ніби навмисне оголює слова?

Мелфой раптом потягнувся ліниво. Розпущене волосся заструменіло по темно-синій тканині сорочки. По очах видно – або не спав давно, або ревів. Мовчав довго. Гаррі вперше було так страшно мовчати поруч. Нехай хоч щось скаже. Але він, схиливши голову набік (пасмо зачепилося за ґудзик на комірці й вигнулося химерною петлею, майже як його підпис у звітах), дивився допитливо і мовчав.

– Як тобі буде зручніше, Драко? – здавшись, м'яко запитав Гаррі і сів на підлогу до його ніг. Нащо ж змореній людині вставати для стирання пам'яті. – Ти вже пробач мені. Винен. Чи, буває, не нудить після цього? Я ніколи не... Можу лягти. Як скажеш.

Драко скривився і кадик знову стрибнув гостро, Поттер дивився на нього, як на єдине чудо у своєму житті. З посмішкою помітив крихітний поріз на щелепі від бритви. І очі плавкі та вологі, не ртуть і не кислота – чисте срібло. І чортові руки нервові, без кілець, пальці рухливі, вузькі долоні – справжній тобі лорд. Гарний, не можна надивитись. Та вже й ніколи.
Мелфой невпевнено потягнувся до палички, що стирчала з кишені.

– Ти не мусив читати. Це дуже особисте, Гаррі. – власне ім'я його голосом звучало як щось дуже гарне, поєднане з чимось дуже непристойним та забороненим.

– Я знаю. Але це не на довго. – хмикнув гірко аврор і вмостився зручніше, підібгавши ноги. – Одне прохання, пане стираче. Ні, стривай, аж два. Пробач.

– Слухаю. – Драко підпер долонею голову і схилився дуже близько, і півметра не буде. Якщо потягнутися ривком, то можна торкнутися носом його волосся і вивихнути ногу, але воно того варте. Гаррі замислився і, нарешті, сказав повільно, щоб Мелфою дійшло все й одразу:

– Звіт по мені не пиши до Аврората. Це зайве. І найважливіше. Зітри усе, геть усе, що там є про тебе. Гаразд?

Драко завмер, ойкнув здивовано і відсахнувся від нього, наче від небезпечного божевільного. Відвернувся, закусивши губу, мабуть, намагався зрозуміти, що це все означає.

– Нахіба? – втративши весь напускний спокій хрипко спитав він, стискаючи паличку.

– Тому що я люблю тебе. Не можу так більше, чесно. Якби не читав, ще якось жив би. А дізнався, і не хочу навіть пробувати. Давай.

Ось. Не страшно. Майже не страшно та не боляче. Гаррі зажмурився і намагався налаштуватися на те, що зараз ця людина стане чужою. Не буде більше Драко у спогадах. Як вони майже ніжно, майже вальсом котилися підлогою коридору і стискали один одного, майже обіймаючи. Як Драко зацідив йому підбором у ніс. Як Гаррі сам мало не помер від Сектумсемпри, що розрізала чужу шкіру. І потім – уривками, до болю знайомими, майже рідними фрагментами – його знущання, його ідеальний чорний костюм, його скроня, його зап'ястя, затиснуте власними похолоділими пальцями до синців, його, його…

– Дурень. – Мелфой сів навпочіпки, міцно стиснув його плечі, відклавши паличку і притиснувся своїм лобом до його, льодяного від страху – ніяково, з силою, намагаючись зазирнути зелені зацьковані очі. Ніколи не бачив у Поттера таких зляканих очей. – Який ти дурень, пане головний аврор.

І Гаррі, переставши безглуздий спротив, підняв-таки голову – на, мовляв, побач. І сльозинку, що зрадницьки збігає по вилиці, і слід від кавової гущі на підборідді, і потворну широку смугу рубця, притиснуту коміром сорочки.

– Я не пан головний аврор. – і, ображено хлипнувши, сплів ватяні від переляку руки на спині у Мелфоя. – Я, чорт забирай, Гаррі.

– Гаррі. – повторює Драко і, швидко перехопивши спритною долонею його потилицю, щоб точно нікуди не подівся, стирає.

Стирає його біль, страх і сумніви, і всі роки самотності теж – своїми губами, кожним ніжним торканням змушуючи забувати кошмари, сльози та прикрощі.

І не залишається ні пана стирача пам'яті Малфоя, ні пана (просто) аврора Поттера. Є тільки Драко і Гаррі, є доторк губ, що триває майже вічність і мовчання, – найщасливіше на світі. А все тому, що Драко робить все ідеально. Завжди.

 

Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Arma
Переглядів: 344 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/2
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Клуб Мовчання
Завантаження...