menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 07.04.2022 в 19:13
Фанф прочитано: 470 раз
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Котик на щастя


07.04.2022, 19:13
POV Драко

Ви ніколи не будували картковий будиночок? Не вірю. Заняття безглузде, але збіса цікаве. Замість тисячі важливих справ ви просто завмираєте, витягаючи спітнілими пальцями карту за картою і мостите її на хитку споруду, затамувавши подих, вище та вище. І обов'язково в самий невідповідний момент серце стукне сильніше, ніж треба. Або чхнути захочеться. Або руку зведе спазм. Підсумок зрозумілий: будиночок ніжно пирхне картоном і осяде біля ніг. Вуаля, ви чудові. Ви тільки що вбили шматок реального життя ні-на-що.

Втім, як і я.

І сказано було спочатку: «Драко, любий, ти справжній Мелфой! Тобі одна дорога – на Слизерин!» І я слухняно пішов, куди сказано. Якщо не питають мене, значить, і я не можу спитати. Хоча, впевнений, на Ґрифіндорі було б цілком непогано.

Потім батько почав схиляти мене до служби на Волдеморта. Як чудово пожирати смерть і ось це все, розумієте? Смерть – не найприємніші ласощі для дитини, яка не могла наїстися фісташковим морозивом, а у Великій залі крала печиво, щоб ніхто не помітив, як спадкоємець Мелфоя запихається солодким, мало не повискуючи від задоволення. Жалюгідне видовище.
 
А потім... Потім не те, що не питали, а навіть не пояснювали. «Драко, у нас важливий гість!» «Драко, немає нічого поганого в його легіліменції». Подумаєш, ледь устиг сховати в купі дріб’язкових спогадів найважливіше, а потім блював від безсилля та болю у скронях. Нічого поганого, мам? Три дні мігрені і паралізуючого страху, це така дрібниця для підлітка, якому на часі обсиджувати дупою газони і любовні записки писати, а не нищити ту кляту любов. Записок я, самі розумієте, не строчив. Боявся завжди. Знав, що якщо не питають, то й у відповідь запитати не можна. А той хлопець ніколи не розмовляв зі мною. Прокльони і кулаки – не той стиль спілкування, що дозволяє зізнатися у коханні.

Мітка ця ще... Все життя хотітиметься здерти шкіру з руки. Або саму руку віддерти від тіла. Але я боюся, що вона проступить скрізь – під шкірою, м'язами, кістками, на серці, на самій душі. Я в цьому впевнений, бо під час нанесення клятого бруду були саме такими – ніби мені її на сітківці випалили. Знаєте, як бавитися у самообман? Мабуть, знаєте. Просто завжди вибирай довгий рукав та щільну тканину. Хочеться попрацювати без сорочки? Ну, то забинтуй руку. Мозку цього вистачить на кілька тижнів, але поступово й сам бинт асоціюватиметься з клеймом. Потім вигадай щось інше. Ти зможеш, ти ж завжди був слизькою наволоччю.

Судові засідання, засудження, сором. Світлини сім'ї з колючим шрифтом хули на перших шпальтах. Діти за батьків не відповідають, такою була лінія мого захисту. Принаймні так вважав Поттер, рятуючи мене від Азкабану. А батьки за дітей хіба не відповідають, га? Якого диявола все так складно?

І знову по колу. «Іди вчись на цілителя, це престижно». Добре, що я справді цього хотів, а якби ні? «Драко, любий, тобі треба активніше керувати менором». «Сонечко, ми обрали прийоми, на яких буде Герой. Обов'язково зроби так, щоб ви на передовиці «Пророка» були разом». Ох, Герой. Ви б знали, papa. Але ніхто не знає, навіть Волдеморт не зміг побачити. Я сам уже майже забуваю, тільки от сни нікуди не діваються. Ніч за ніччю.

Не дім і не сім’я, а робота: завдання за завданням. Наче я клерк, а не син. Зроби, піди, переконай. Я, звісно, ​​люблю батьків. Але мені просто цікаво, коли вони намагатимуться полюбити мене, а не мою приналежність до роду. Тікав на роботу, як із божевільні. Приємніше копатися у чужих кишках, ніж снідати у менорі. Їй-Богу, ні в кого стільки чергувань у Мунго немає, як у мене. Не міг всидіти вдома, а в лікарні постійно боявся, що пацієнт трапиться складний. Той-самий-пацієнт. Розумієте?

Якщо довго довбати пальцем у скроню, можна отримати струс мозку. Якщо довго тягнути за нитку, вона лусне. Коротше, картковий будиночок теж має запас міцності, тож будувати його вище, ніж витримує фундамент, не варто.

– Драко, любий, після роботи ми йдемо до Ґрінґрас. Будь ласка, купи квіти і візьми з камінної полиці каблучку. У тебе заручини.

Отак вони й розпадаються, ті блядські будиночки. Роблять «ш-ш-шух» та падають під ноги. Будиночки, зобов'язання. Серця, зрештою. Я лікар, я точно знаю, що в мене має бути серце. Було десь, наче, ліворуч. Але точно не на камінній полиці.

– Ні. Нізащо. – мені здається, я говорю дуже тихо та ввічливо, але виходить якесь іржаве сипіння. Гнів прошиває мене миттєво і гостро, до кінчиків пальців, до шнурків черевиків, які стали наче чавунними, до кінчика носа, що так невчасно зачесався.
 
– Ні, maman. Розумієш? Ніякої Асторії, заручин, жодного одруження. Нізащо. – наполегливо повторюю я, а вона дивиться кудись убік, явно розгублена тим, що я чинити опір, чи не вперше в житті. Можливо, спроби відмови спостерігалися і раніше, я не пам'ятаю, чи плювався їжею в дитинстві. Але цю кашу точно прожувати не в змозі.

– Будь ласкавий пояснити.
– Так. Звичайно. – я сідаю, закидаю ногу на ногу, чешу, нарешті, ніс і відразу схоплююся. Як рушити, то під корінь. – Гаразд. Я можу це пояснити, ма. Але навіщо? Ти ж не слухаєш, ти ось зараз думаєш, як на мене натиснути сильніше, щоб не смикався. Не шкода мене, пожалій Торі. Їй такий шлюб не потрібен. Ма, я гей. Тільки не скажи, що не підозрювала. Мовчиш? Тоді побачимося пізніше.

Ух ти. Я сам себе, якщо чесно, злякався. Уявляю, що зараз почнеться. Та й нехай хоч зі стелі ліпнина падає, мене там точно не буде. Принаймні не сьогодні.

Сьогодні я маю намір бродити Лондоном і шукати неприємності на свою голову. Навіть цікаво, які проблеми ще знайдуться після такого. Завзято, вулицю за вулицею обходити маґлівське місто і заглядати у вітрини. І в паби теж, звісно. Без них сьогодні нікуди. Що я вам скажу, пиво у них – відстій. Але горілка – те, що треба!

Ідеальне сп'яніння – коли можна ходити, не завалюючись на перехожих, але вже втратити спроможність логічно мислити. Не думати, взагалі, чудово. Але не думати про нього не виходить. Нічого не залишилося, крім безглуздих снів та підліткових наївних мрій. Ні з ким поговорити. Втім, це у мене агрегатний стан – мовчати і ліпити з обличчя кам'яну маску байдужості, давлячись любов'ю та страхом.

– Купіть кішечку на щастя, пане!

– Це ви мені?

– А то як же, вам просто необхідне щастя!

Я вдивлявся в червоно-золоту вітрину, не розуміючи, як узагалі потрапив у китайський квартал. Але кольори розбурхують пам'ять, і я покірно зайшов у сувенірну лавку, ледве не закашлявшись від запаху сандалових паличок і ще чогось пряного. Червоне та золоте я бачив часто, наприклад, на комірі мантії, яку треба стискати та рвати. З усіх сил і тільки так, а хотілося втиснутись чолом у шию і плакати. Золоте та червоне – сніч, вирваний з-під мого блідого замерзлого носа. А хотілося зловити клятого м’ячика самому і віддати, простягнувши знову руку, і її неодмінно потиснуть. І в кожному сні – пологом ліжка, розв'язаною тремтячими пальцями краваткою, в'язкими поцілунками – сполохами розквітали саме ці кольори.

Літня жінка спостерігала за мною допитливо і з розумінням. Звідки у старих людей такий погляд? Порцелянові кішечки сидять на полицях покірно, як і я. Очі круглі, сіренькі, мордочки  і дурні – чия це копія? Лапками махають – забий, Драко, змирись, видихни і за течією пливи. Скорися і навіть не думай про щастя. Чи ні? Чи вони кажуть: «Давай, ганчірка ти м’якотіла, зберися і гни свою лінію»? Не можу зрозуміти, надто п'яний.
– Яку кицю пан бажає?
– Та будь-яку, аби справді допомогло. – раптом розсміявся я, не в змозі вибрати з сотні іграшок одну. Гроші на стійку, паперовий згорток у руку – угода відбулася. Тепер, бляха, тільки тотальне щастя, аби витримати.

Я, здається, ще не остаточно втратив здатність мислити. Цікаво, скільки у мені проміле? Затиснувши котейку під пахвою, я на ходу намагався намацати пульс на зап'ясті. Вранці буде дуже, дуже погано. Де чортів пульс, га? Гос-с-по…

– Ідіот! Куди преш? Швидко назад! – щось червоне і золоте змітає мене в ламку купку, і я падаю, ляснувши потилицею по стіні. Ніколи не глючило від випивки, треба ж - встигаю подумати і, задоволений собою, спливаю спиною в уламки довбали кішки, розсипаною по тротуару.

***
 
– Сам як?

– Та пофіг. Перев'язали. Що з ним? Це я його так сильно?
Голова ниє надто ніжно – напевно, знеболювальне зілля. Чомусь не дратують ні світло, ні стривожені голоси, ні навіть те, що один з них – Поттера. Почуття заклякли, я навіть не спроможний злякатися. Розплющую очі – ну, так і є. Аврори. Як я взагалі примудрився потрапити сюди? Невже буянив? Позорисько, Мелфой. Спогади спливали у задурманеній свідомості уривками. Удар плечем у груди, концентрований, навмисний, потім ще один – такий, що сіпнулася голова і налетіла на тверде. Тягнуся рукою до центру болю, намацую щільну бляшку пластиру.

– Ти... Ти за що так? – я раптом почуваюся зрадженим і дуже засмученим. Ну, правда, раз у житті напилася людина, це ж не привід приймати в Аврорат.

– Драко, замовкни, будь другом. – м'яко прошептів клятий Поттер, укладаючи мене на вузьку кушетку. Я не зміг опиратися, нехай хоч так торкається. «Будь другом». Ага, ніби я не хотів. – Ти увійшов до зони операції. Не знаю, як Шеймус проґавив, але там було небезпечно. Вибач, що я так тебе… Мені шкода.

Мені якось надто дивно. Відчуття, ніби покликали на гулянку, а привели в якийсь притон. Незручно, боляче і дуже соромно. Дуже хотів подивитись на нього, але утримався. Я інтуїтивно здогадався, що буде гірше, коли хоч раз зазирну йому у вічі.

– Кішку мою віддай, я додому хочу. – я обрав ганебну втечу, намагаючись ні про що не думати. Але думки самі собою роїлися під черепом. Операція. Небезпечно. Поштовх. Поттер, сука, вкотре герой.

– Вибач, Драко. Я розбив це... хоч би чим воно було. – я з жахом відчувв, сльози розчарування закипають на віях, напевно, це помітно. Ну, чудово. Виглядає ця вкрай тупа ситуація, мабуть, так: нетверезий, побитий цілитель Мелфой реве у прокурену казенну подушку просто посеред Аврорату. Ще й  через якусь дрібничку.

– Ну ти чого? Що трапилося? Я зібрав уламки, я склею, чесно! Вибач, інакше було ніяк, ледве встиг. – бурмотів Поттер, але я вже не міг заспокоїтися і плакав, здається, в голос, не звертаючи уваги на шепіт аврорів і ласкаві доторки до забитого плеча.

– Це була кішка на щастя! А ти підставився!.. А якби ти постраждав? Яке ж це щастя? – Певен, що зрозуміти власні голосіння я б сам назавтра не зміг. Просто стало дуже соромно і страшно, що я винний. Що все так паршиво. І ніколи цього довбаного щастя не буде, тому що я все псую.

– Та йой, Боже... У нього трохи Бомбарда не влетіла, а він тужить! – пролунав віддаля чужий голос, злий. Не Поттера.

– Шеймус, залиш, іди. Я зміну здав? То поки побуду тут. – двері глухо грюкнули і запанувала тремтка тиша.

Ну, пишайся собою, Драко. Стабільність: завжди робити Поттеру боляче. Розвів тут нюні, і хоч би спитав, як він сам почувається. Зберися, ганчірко! Витер абияк мокре обличчя, встав, намагаючись продихати запаморочення.

– Покажи, де тебе зачепило? Давай, бігцем! – майже кричав я, хапаючи його за зап'ястя, навіть не розуміючи, що саме зараз буду робити.

– Все гаразд. Ляж! У тебе струс, ну що ти твориш! – шепотів він, так само сильно вчепившись у мене. Я так розгубився від його сильних, майже пристрасних доторків, що не міг підняти очей. Бачив тільки роздерту мантію, перетягнуту бинтом руку. Крихітне розсічення на скроні.
– По дотичній чи прямим поцілило?

– Ледве зачепило. – хмикнув він, наполегливо намагаючись повернути мене в лежачий стан.

– Вибач, Гаррі. Я дурень. Все погано, так?

– Ну, у тебе точно якісь негаразди. Говори, давай. Ніколи тебе таким не бачив. Розкажи мені, будь-ласка.

І мене прорвало від цього «будь ласка». Від затаєного болю у втомлених очах – так, я подивився (і цим підписав собі вирок). Від щирості. Від того, що взявши мої долоні, так і не відпустив, і в його теплі пальці стікали повільно, майже проти моєї волі, всі образи та розпач. І я розповів.

Здається, почав ще з першого курсу. З тієї нашої дурної сварки, з моєї титанічно дурної пихи. З Турніру, коли щоночі наче в лихоманці шукав у бібліотеці, чим можу йому допомогти. А потім писав записки і не відправляв. Тому що не дай Моргана він мене послухається, і це занапастить його. З того проклятого поїзда, коли довелося вдарити, беззахисного, аби не повертався до школи. А він повернувся. Як уві сні – тривога, біль, спроби признатися вперемішку зі спробами забути. А потім, під час війни, моїм головним завданням стало заштовхувати думки про нього якнайглибше. І про Асторію розповів, і про нічні чергування, коли найбільше боявся, що зараз на операційному столі буде він, а я не зможу, не врятую. І про сьогоднішній день, який став останньою краплею терпіння.

– Усі знали, я певен. Та Господи, навіть статуя Бориса Безглуздого, мабуть, розуміла, що я в тебе без пам’яті закоханий. А потім оце все, я тебе мало не скалічив. Чорт забирай, я знову винен. Скільки разів я вже наражав тебе на небезпеку? Кохання це дурне, якби ти знав, як я вірив що колись минеться, але ж таке не лікується. Я не вмію лікувати кохання. Що завгодно можу, а це ні. Ще ця кішка ідіотська, тепер хоч у зашморг. Ось, Гаррі, чому все погано. – я завмираю, остаточно усвідомивши, що тільки-но зізнався йому. Гірше вже все одно не буде, Бог із ним, хай сміється. – Тепер я можу піти додому?

– Ні. – насупившись, каже він, і я панічно думаю, що краще б уже сміявся. Поттер стягнув свою важку робочу мантію і скрутив її в грудку. – Тепер точно не можеш.

Я не розумію, що це означає, але він вмостився поруч, переклавши мою багатостраждальну голову собі на коліна. Зарився пальцями в моє волосся – м'яко та плавно, знімаючи біль та тривогу. Гладив, торкаючись вуха, палаючого від сорому, перебирав пасма. Мовчав. Довго мовчав. І, зітхнувши, тихо заговорив, кидаючи слова як камінці у воду:
 
– Я ніколи не думав, що ти мене... Що ти взагалі бачив мене, ну, людину, а не дурника зі шрамом. Розумієш, ти завжди був на відстані. Я не наважувався. А зараз не найкращий час для зізнань, правда? Але завтра, клянусь, я повторю. Повторюватиму, скільки треба. – голос у нього впевнений і хрипкий. Такий незвичний і щирий, що я завмер, притиснувшись щокою, до його твердих колін. – Люблю тебе, Драко. Не знаю коли зрозумів. Але як дійшло – хоч стрелься. Ледве встиг тебе сьогодні вигородити. Побачив – мало не вмер від жаху. Вибач, що зробив боляче, у самого мало серце не стало. Ну, годі слів. Давай ти спатимеш, а я буду поряд. Вранці підемо разом. Постараємось склеїти, га?
 
– До біса ту кішку. – пробурмотів я, притиснувшись до його долоні і, остаточно заплутавшись у словах, обережно поцілував її.

– Згоден. До біса кішку. Будемо клеїти нас. Не спробуємо – не дізнаємось. Спи, цілителю.

Я остаточно протверезів і розгубився, невчасно повернувши собі здатність боятися. Його долоня торкнулася спини і завмерла. Я не наважувався ворушитися і думати, тому лежав, зачаївши подих, ще довго, гріючи скроню його теплом. Потім обережно повернувся. Ось тобі й аврор Поттер. Дрімав, привалившись до стіни лазарету, вмостивши перебинтовану руку на мене. Він посміхнувся уві сні і переляк поступився місцем щастю. Щоб воно не зникло, я згорнувся клубком, заховавши обличчя у його сорочку. Засинаючи,  відчував, як усередині закладається фундамент чогось справжнього. Не картонного та не фарфорового, а живого та теплого. Червоного і сірого. Золотого і зеленого.
POV Гаррі

– «Айвенго»? Ти серйозно? Її купив я!

– Припини. Ти її навіть не читав. Тобі обкладинка сподобалася. – я демонстративно витягнув кляту книгу з коробки і кинув в іншу, майже таку саму. – Задоволений?

– Цілком. – Драко акуратно оглянув злощасний томик і, переконавшись, мабуть, що я не зіпсував його, зітхнув. – Мені вже набридло. Давай швидше.

– Я чудово бачу, що тобі набридло. Потерпиш. Мене ж ніхто не питає, правда?

– Ти сам все вирішив, то про що тебе питати? Я на чергування, попільничку свою витруси. – Драко закинув мантію в руку, підчепив сумку і зник.

Чотири роки. Чотири! Від ненависті всього світу до спокійного прийняття нас разом. Це не дрібниці. Це дуже серйозно. Принаймні, так завжди було для мене. Виявилося, що це індивідуальне відчуття. Не можу уявити, що через мій безглуздий графік все полетіло до біса. Хоча й Драко не кращий, вічно то в операційну перся серед ночі, то у вихідний працював до ранку. А між нашими постійними змінами, звітами та витягами відбувалися, власне, ми. Сплетеними пальцями, волоссям на подушках. Переплутаними бритвами у склянці на полиці спільної ванної кімнати.

Ми з'їхалися в жовтні, майже перед Самайном. Об'їдалися солодощами замість нормальної їжі, як діти. Потім з'явився посуд і стало спокійніше. Начебто якщо його чашка на полиці, то він повинен повертатися в цю квартиру. І він повертався. Не до чашки, до мене.

Різдво №1. Купили ялинкові іграшки. Прикрасили ялинку. Зрозуміли, що забули про гірлянду. Сиділи в темряві, як добре було, не передати словами. Досі завмираю, згадуючи. Драко подарував мені попільничку, а я кинув палити.

Перше літо. Менор, його обурені батьки, моя гола спина на віковому газоні. На столі десяток вилок, а ми їли руками, доки ніхто не бачив. Коли він облизував пальці, мені голова паморочилася – дихати не міг.

Другий Самайн. Зібралися до Візлі. Я одягнув костюм привида, а він – спецівку. І поїхав зшивати недоумка, в руках якого луснула петарда. Я чекав, поки гарбуз не згас. Потім у темряві чекав. Прийшов втомлений, рукав у кров замастив. Сміялися – антураж. Потім не сміялися до ранку, були надто зайняті для жартів.

Різдво №2. Драко готував... Що він готував? Не пригадаю, бо так і не спробував. Я був у якийсь дупі світу, у підвалі, на затриманні. Прийшов, а він спить. Такий гарний, сил немає. Сорочка зім'ята, волосся по всьому дивані. Свічки, що згоріли вщент. Господи, як прикро було. Ліг поруч на підлогу, так і проспали до ранку, тримаючись за руки.

Третє літо. Нарешті, направду разом. Чомусь так запам’ятався розпечений пісок, дуже багато піску. Море, як калюжа, мілководдя. Драко не вміє плавати. Ну, тоді не вмів. Я тримав його у воді на долонях, як птаха і біг дном, загрузаючи в піску, а він сміявся і репетував, захлинаючись від захоплення. Я ноги собі порізав мушлями. Драко згорів, передбачувано. Я потім увесь тиждень мазав йому спину сметаною: шкіра палала, він закушував губу, а я цілував і не міг зупинитися.

А потім знову – сльота, недосипання, біль у горлі. Я зірвався і закурив. Відрядження до Іспанії. Ревнощі дикі, трубка телефону, мокра від сліз. Чув, як у нього там хтось розмовляє, але я плював на всіх. Я йому вірив. А він чомусь мені не довіряв. У листопаді – його конференція у Сан-Франциско. Моє поранення в ногу. Відтоді я кульгаю, а він біситься, не може пробачити мені, що підставився. Його батько дзвонив мені у відділ і вимовляв не поспішаючи здається, весь словник на букви «п», «с» та «д». Щоразу, коли я затримувався. Жахливо соромно, хоч і заслужено.

І все. Погано вийшло, неправильно та боляче. Як завжди, на рівному місці.

– Я можу піти.

– Іди. – хмикнув він. – Квартиру мені ніколи шукати, а ти й у себе в казармі ночувати можеш. У тебе там речей уже більше, ніж удома.

У мене в шафці, щоб ви розуміли, під кодовим замком зберігаються недоїдена пачка льодяників, зубна щітка, аптечка та його світлини на дверцятах. Десь п'ять різних світлин. Це була, здається, остання крапля. І ось уже я стою з коробкою в руках. Він розгублено дивився, як я витрушую з полиць одяг. Коли я перейшов до книжок, стрепенувся і взяв таку саму, витягаючи світлини з рамок. Згадав, що я купував рамки за свої. Я такого не пам'ятаю, начебто разом обирали.

– Нічого мені твого не треба. З'їду звідси також.

Скільки невисловленої агресії, розчарування. Скільки образ, які лежали на дні та вистрілили одночасно. Так, Поттер, молодець, нічого не скажеш. Зіпсував те єдине, заради чого взагалі можна жити. Працював, щоб зробити світ безпечнішим. Світ, де ми хотіли ростити наших дітей. Мріяли обережно, боялись зламати. Мабуть, наврочили.

Клейка стрічка у порожній кімнаті тріщить бридко і надто голосно – ніби не на коробку її ліплю, а зі шкіри здираю. Витрусив попільничку і викинув її. Стоп, це ж подарунок. Повернувся, вийняв, поставив на його коробку. Час на роботу.

Узувшись, автоматично погладив абияк склеєну фарфорову кішку, що стоїть на вічному (а ось і ні) посту в коридорі: лапка з хрускотом відпала. Ну й лежи собі, як така дурна. Вийшов, не озираючись.

***

Все як завжди.
Перший виклик – п'яний ідіот, що врізався в маґлівську кафешку на мітлі, перекур із стирачами пам'яті, переправлення ідіота в Мунго. Рон пожартував, що це «привіт нареченому», тицяючи мене ліктем убік. Я лише похмуро відвернувся.

– Посварилися, чи що?

– Гірше.

– Помиритесь. – упевнено почав Візлі і завмер з відкритим ротом, не сміючи продовжити. Мабуть, зрозумів.

Другий виклик – перевертень, який не встиг зварити зілля. Розбите скло полетіло в мене: роздерта рука, крик, мат. Документи, штамп, сигарети. Тоскно і сутужно.

– Покажи. Може, на перев’язку?

– Дрібниці, обійдуся.

Я підняв руку, щоб поправити окуляри, а насправді, щоб кров не текла на долоню. Перев’язка точно буде не сьогодні. Не хочу псувати Драко настрій. Ще подумає, що я навмисне на жалість тисну. Вдома розберуся.

Більше за все я хотів просто поспати, але думав, думав невпинно. Між викликами, у дрімотній тиші думалося особливо печально. Чому я такий ідіот? Як я міг зіпсувати найважливіші, єдині стосунки, які взагалі чудом зародилися? Мені тридцять. У мене вже сивина на скронях пробивається. Я ніколи нікого не хочу шукати, не хочу навіть думати про це. Я хочу лише його. Бог з ними, з його змінами та викликами. Він цілитель, він людей рятує. Винен я. Втягнув, змусив повірити, що спробуємо і все обов’язково вийде. Хлопчик-який-не-повинен-брехати перетворився на чоловіка, який зіпсував життя коханій людині.

– Шоста, сьома бригади! Червоний рівень небезпеки!

Ми апарували, щойно встигнувши витягнути палички. Опинилися у великому темному приміщенні, заваленому іржавими двигунами. Перестрілка між бандами. Таке буває. Загалом, нічого складного, потрібно просто викинути з голови думки та зосередитись. Я встигнув втягти Шеймуса у укриття за ящик, смикнувши за комір. Нове прокляття відбилося від дощок і рикошетом влетіло в бік Зейни, нашої напарниці з шостої бригади. Вона впала, не встигнувши скрикнути, але ми не могли підбігти. Залишилось тільки знешкодити злочинців, і якнайшвидше.

– Жива! – гукнув Рон уже через п'ять хвилин, перевіривши пульс. Шеймус перевіряв потвор, готуючи їх до принад переміщення в слідчий ізолятор. – Гаррі, швидко її в Мунго!

Думати ніколи. Просто ніколи думати. Я обережно взяв аврорку на руки і переніс подалі від злощасного ангара, ледь розуміючи, що і як робити. Зейна – одна з найкращих. Та будь вона хоч із найтупіших – все одно це вона, наша відважна розумна дівчинка. Мерліне милостивий, хоч би Все було добре. Це не день, це якесь випробування болем.

Опинившись у приймальні, одразу ж кидаюсь по допомогу. Молода відьма в мантії хірурга зреагувала найшвидше, викотивши носилки та натиснувши на кнопку виклику бригади.
– Зробіть уже хоч щось! – я запанікував, мені здається, вони копаються, що вони не встигнуть.

– Спокійно, Поттере. Я в нормі. – прошепотіла Зейна, не відкриваючи очей і усміхнулася.

Я ще деякий час стояв, дивлячись у кінець коридору, куди її повезли, і намагався відсапатися. Старався заспокоїтися, але виходило слабко. Я знаю це прокляття, нещадне: добре, що Зейну воно ледве зачепило. Усівся, нарешті: стілець незручний, мантія мокра. Провів по мокрому долонею – кров. Бляха, як все занудило сьогодні. Ще зранку вивозити речі. Хотілося скотитися на підлогу і набити себе по пиці. Але краще було просто подрімати. Інакше тут можна збожеволіти.

– Де він? – крізь пелену важкої, тривожної дрімоти я почув рідний голос і схопився, наче упійманий із цигаркою учень, сховавши руки за спиною.

– Гаррі, твою ж матір! – Драко стиснув мене в обійми, поспіхом торкаючись грудей і спини. Зажмурююсь від несподіванки, шморгаю носом – пахне травами та кавою. – Та скажи ти хоч слово! Цілий?

– Угу. Це не моя. – Тільки зараз згадав, що весь перемащений кров'ю. Не можу зрозуміти, чому він вважає її моєю – давно вже лежав би на столі в операційній, а не сидів тут як остолоп. Мабуть, правда турбується.

– Господи… Як я злякався. Був на перев'язках, сказали, Аврорат прибув, тяжке поранення. Я через весь корпус… Сказали, Поттер… Ти…

– Хороший мій, коханий, я гаразд. Це Зейна. Я чекаю. Я так за неї боюся, рідний...

І ми завмерли, зрозумівши, що ввечері пакували речі. Щедро поливаючи один одного образами та шпильками. Що він віджав у мене «Айвенго», а я кинув йому в коробку всі листівки.

– Драко, я… Пробач мені. Я винен. Це моя провина. Моя робота. Кішка тріснула, вибач. Хочеш, я звільнюсь. – шепотів я невпопад, не в змозі замовкнути.

– Нічого не треба, не варто. – Сухо перебив він, відвернувшись.

– Точно не варто? Зовсім? – я приречено усвідомив, що цей спалах нічого не означає для Драко.

– Ти мене не розумієш. Зовсім, звісно. Залишайся. Я намагатимуся не заважати.

– Ти не заважаєш. Ніколи не заважав. Ти дбав про мене. Але якщо так, то кішку забирай ти. Мені нічого не треба.

– Ах, нічого тобі не треба? – зашипів Драко, хапаючи мене за руку. Я й забув, що там шкіра розірвана склом. Не стримався, застогнав від болю.

Він повільно, напружившись, відкотив рукав, просочений липким. Не кричав, навіть почервоніти забув – блідий до ніжно-зеленого, закусив розпачено губу.

– Правда, не треба. Кішка на щастя, сам казав. Без тебе все одно того щастя вже не буде. – гірко шепочу я і сіпаюся, намагаючись вирватися. Здається, медсестра, яка проходила у своїх справах, завмерла і дивиласяся на нас, як на безкоштовний бразильський серіал.

– Гаррі, ти взагалі пальцями ворушиш? Ідіот. За міліметр до сухожилля, Господи. Ходімо зашивати. І щоб уранці речі твої…

– Я вивезу. – не встиг я договорити, як отримав міцного прицільного ляпаса.

– Ти розпакуєш. І крапка. Будемо клеїти. Кішку, руку, нас. Не має значення. Гаррі, не зможемо ми порізно.

Драко зосереджено обробив руки, а я дивився. Він знеболював мої рани, а я дивився на всі очі. Ніколи не намилуюся. Волосся розтріпалося, сповзло на плечі та шию, під очима синє від недосипання. Родимка на ключиці біля ямочки виглядає через розстебнутий комір. Я забуваю дихати, коли він проводив голку через мою шкіру. Зцілював по-маґлівськи: повільно, старанно. У цьому було щось набагато більше, ніж просто робота цілителя. Моя кров на його пальцях. Він пришиває мене до себе. Рятує. І я тягнувся через весь стіл, ніжно цілуючи в вилицю, а Драко, зазвичай злий, якщо йому заважають, покірно підставляв обличчя і зітхав із полегшенням.

– Ну ось. Тепер ти цілий. – усміхнувся.

– Тепер – точно.
Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Arma | Теги: Романтика Магія POV
Переглядів: 470 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Котик на щастя
Завантаження...