menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 18.03.2022 в 22:08
Фанф прочитано: 440 раз
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Ненависть - сильне слово


18.03.2022, 22:08
Глава 1. Історії у двох містах

— Вона приїздить.

Слова пролунали в голові Рона, наче сирена, і його мозок почав прораховувати наслідки.

— Що це ти маєш на увазі? – запитав він, розгнівавшись.

— Вибач, друже. Ти ж знаєш, що вони з Джині продовжують спілкуватися після вашого розриву. Чесно кажучи, я й сам за нею скучив. Тож зовсім не проти зустрітися.

Рон дихав коротко і шумно:

— Тож вам обом плювати, що з цього приводу думаю я?

— Роне, не будь ідіотом. Це наше з Джині весілля і ми запрошуємо, кого забажаємо.

— Гаррі, ми не можемо навіть в одному приміщенні знаходитися разом без сварок. Ти цього хочеш на своєму весіллі?

— Минуло три роки. Я впевнений, що вона вже заспокоїлася, – спробував втішити його Гаррі.

Відкинувшись на спинку крісла, Рон схрестив руки на грудях з виразом обличчя малої ображеної дитини:

— Ну, а я – ні.

— Я прошу тебе зробити це для мене, – розсердився Гаррі.

Глибоко вдихнувши, Рон нахилився вперед:

— Добре, це ж лише на день. Просто тримайте її подалі від мене.

На цих словах Гаррі знітився і відвів погляд, щоб не дивитися Ронові у вічі. Звернувши увагу на дивну поведінку друга, Рон звузив очі:

— Ти мені не говориш всю правду, чи не так?

Гаррі зробив великий ковток вогневіскі, поставив бокал на стіл, сконцентрувавши на ньому свій погляд, і витер губи. Врешті він заговорив:

— Джині попросила її стати дружкою.

— ЩО?! – заревів Рон.

Гаррі опустив голову і поставив лікті на стіл, обхопивши шию долонями.

— Що вона зробила?! – вимагав відповіді Рон.

— Ой, заткнися, Роне. Не все так погано, – почав Гаррі, дивлячись на нього спідлоба.

— Не так погано?! Все навіть гірше! Це ж означає, що я буду змушений провести довбаних два тижні з чортовою всезнайкою!

— Роне!

— Ні, Гаррі. Я не збираюся. Ні, і все.

— Роне, ти найегоістичніший козел зі всіх, кого я знаю. Я попросив тебе стати моїм шафером, бо ти єдиний хлоп на планеті, якого я можу витримати поруч. Але якщо ти будеш такою величезною дупою, то, напевно, варто забути про це.

— Гаррі… – вражено заговорив Рон.

— Ні. Ви з Герміоною – дорослі люди. Якщо ви любите нас із Джині так, як говорите про це, то зможете залагодити всі свої розмовки, або, принаймні, прикинутися, що між вами мир.

— Просто… Гаррі, шафер і дружка повинні планувати холостяцьку вечірку, дівич-вечір, репетиційну вечерю разом. Ми ж повбиваємо одне одного.

— Ну, очевидно, Герміона вирішила, що впорається із цим, адже вона погодилася.

— Та невже? – пискнув Рон.

— Схоже, ти єдиний, хто досі злиться, Роне. Забудь, прошу тебе. Хтозна, може, вона змінилася.

— Дуже в цьому сумніваюся, друже.

Гаррі спепелив його поглядом, тож Рон зайнявся своєю випивкою.

* * *

Покидаючи «Три мітли», Рон не міг думати ні про що, крім їхньої з Герміоною останньої розмови. Хоч він і регулярно прокручував цей спогад у себе в голові з точністю до хвилини, все ж він щоразу змушував його здригнутися.

— Чорт забирай, Герміоно! Ти взагалі збиралася мені сказати? Чи планувала просто відправити сову? Невже я так мало для тебе означаю?

— Заради Мерліна, Рональде! Ти взагалі чуєш мене? Чи просто вимикаєш звук, коли я говорю? Я ж розповідала тобі про цю чортову пропозицію роботи тижнями. Ти не пам’ятаєш, як я казала про поїздку у Венецію?

— Я думав, ти маєш на увазі відпустку!

Герміона застогнала від відчаю:

— Ні! Я мала на увазі переїзд туди… разом.

— Якого чорта я би захотів переїхати у Венецію?

— Заради мене, нетяма! – закричала Гермиона.

— Тут все моє життя, ти ж знаєш це, – загарчав Рон.

— Але ж це ненадовго.

— Не можу повірити, що ти плануєш поїхати, навіть якщо я проти.

— Ти знущаєшся? Думав, я буду просто сидіти тут і чекати на тебе? У мене теж є цілі, яких я хочу досягнути!

— Як я розумію, без мене.

— Ти нестерпний, знаєш?

— Скажи мені правду, Герміоно. Яку реальну причину ти від мене приховуєш?

— Що, в ім’я Мерліна, ти городиш?

— В тебе хтось є?

— Нікого у мене немає, Рональде, я вже сто разів казала тобі про це! Не моя вина, що ти тупий, як валянок!

У Рона від шоку відвисла щелепа.

— Як ти смієш? – прошипів він. — Як ти смієш… ти… занудна всезнайка! – Герміона зойкнула, але він продовжив. – Я знав, що ти завжди вважала мене тупим, навіть коли не казала цього. Принаймні, тепер я знаю, як ти до мене ставишся.

— Не дурій, Рональде.

— Я буду дурним настільки, наскільки забажаю. Схоже, це єдине, що у мене добре виходить.

— Вибач, Роне. Я не те хотіла сказати.

— Справа в тому, що саме це ти і хотіла сказати, Герміоно. Не впевнений, що хочу бути з людиною, що вважає мене недоумком.

— І що? Ти кидаєш мене?

Рон переступив з ноги на ногу, обдумуючи відповідь:

— Можливо, це і накраще. Ти ж все одно запланувала прекрасне життя у Венеції без мене. Очевидно, я не вартий тебе. Може… може, мені варто знайти когось, з ким я буду на одному рівні.

Він грав у дуже небезпечну гру.

— Наприклад? – насупилася Герміона.

— Наприклад… когось типу Лаванди.

Герміона затряслася від злості лише від згадки цього імені.

— Тож ти краще залишишся тут із Лавандою, ніж поїдеш зі мною у Венецію? – тихо запитала вона.

Рон частково розумів, що одним словом може зруйнувати все, але занадто розізлився, щоб усвідомити це.

— Так.

У ту ж секунду вона вдарила його так сильно, що він мало не впав.

— До побачення, Рональде. Бувай здоровий!

Вона схопила сумку і роз’явилася.


Це була їхня найгірша сварка. Рон, звісно, звинувачував Герміону. Вона обрала Венецію, навіть не подумавши, що означало би для нього залишити все тут. Та найгірше, що вона вважала його йолопом. Розмова не закінчилася би так жахливо, якби вона не назвала його тупим. І вони могли би досі бути… «Ні», – зупинив він хід своїх думок, – «не могли би».

* * *

Герміона сиділа за столом, закривши обличчя руками. Що тепер робити? Чим вона думала, погоджуючись?

Різко випрямившись, вона закричала:

— Берті! Берті!!

— Що? Що? Що? Герміоно, сонечко, що трапилося? – до кабінету увійшов привабливий італієць.

— Берті, я щойно погодилася стати дружкою на весіллі старої подруги зі школи.

— То у чому проблема?

— Її брат… Рон… буде шафером.

— Маєш на увазі Рональда? – зойкнув Берті. – Ти диви, як кумедно вийшло.

— Нічого кумедного. Це жахливо! Я буду вимушена провести два тижні з цим тупим козлом! Що тепер робити?

— Хочеш почути мою чесну думку?

— Не знаю. А вона мені сподобається? – нахмурилася Герміона і додала: – Продовжуй.

— Я думаю, ти маєш поїхати і… як там кажуть? Грати його у всі дири, – він розсміявся від влучного використання фрази.

— Ну ти і збоченець! Ні за які гроші я не принесу йому задоволення.

— Може, він принесе задоволення мені, що скажеш? – запитав Берті, граючи бровами.

— Роберто Телліні, і не думай про це. Рон – стовідсотковий натурал.

— Шкода, – надувся Берті.

Та мозок Герміони вже опрацьовува план. Дуже злий план. Вона не відмовиться від поїздки. Замість цього вона змусить Рона страждати за всі ті жахливі речі, через які їй довелося пройти завдяки йому.

— Берті, мені потрібна твоя допомога.

— Чомусь мені це вже не подобається.

* * *

Герміона стояла біля заднього входу в Нору і нервувала. Вона була тут так давно, що й не могла згадати, коли саме. У саду її зустріла Моллі і після вітання розповіла їй всі новини родини Візлі за кілька років. Згодом, посміхнувшись, Моллі повідомила, що Рон щойно повернувся з пробіжки, і його можна знайти на кухні.

Тож зараз Герміона буквально стояла на порозі. Вона не бачила Рона з моменту їхньої сварки та її переїзду до Венеції. Вона згадала той час. До останнього тоді сподівалася, що він приїде по неї, що буде благати повернутися. Вона планувала помучити його, а потім все ж погодитися і дати йому ще один шанс.

Вона чекала, та надія танула з кожним днем і місяцем тиші, поки її серце остаточно не розбилося. Знадобився час, щоб пройшов біль і з’явився гнів. Врешті-решт Герміона переконала себе, що їй краще без Рона, і поклялася більше ніколи з ним не спілкуватися. Вона навіть попросила Джині не згадувати про нього, адже не хотіла нічого знати.

Відчинивши двері, Герміона одразу побачила його – Рон стояв до неї спиною.

Задивившись на його широкі плечі, вона намагалася пригадати, чи був він і тоді у такій хорошій формі. Вона окинула поглядом його засмаглі руки, ноги, спину і… Почервонівши, вона відвела погляд, відчувши тремтіння в грудях. Буде непросто, якщо вона не зможе опанувати себе.

Нарешті набравшись сміливості, Герміона заговорила:

— Вітаю, Рональде.

Він навіть не обернувся, продовживши займатися своїми справами.

«Чудово, він вирішив поводитися саме так!» – подумала вона зі злостю.

Герміона вже збиралася піднятися наверх, аж раптом помітила, що Рон щось бурмоче і качає головою. Придивившись, вона побачила, що він слухає музику на маґлівському плеєрі, і витріщилася на нього зі здивуванням.

«Напевно, батько дав йому плеєр», – подумала вона.

Раптом Рон почав співати вголос, і Герміона, не стримавшись, захихотіла. Він виглядав досить безглуздо, але мило, хоча останню думку вона спробувала відігнати від себе. Слова пісні, які бурмотів Рон, змусили її серце битися частіше.

— Зникаєш та вислизаєш… щось із тобою… моя кароока дівчинко… Ти моя кароока дівчинко… Пам’ятаєш, як ми раніше співали…

На цих словах Рон запхав у рота шматок гарбузового пирога і продовжив наспівувати. Взявши тарілку і чашку, повернувся і побачив живий спогад прямо перед собою.

У ту ж мить пиріг випав з його рота. Рон швидко окинув поглядом тіло Герміони. Так, це точно була вона, хоч і виглядала інакше. Її волосяя, раніше темно-шоколадне, стало світлішим – грайливі кучеряшки завивалися навколо обличчя дівчини. Її шкіра була засмаглою, а сукня в обятжку прекрасно підкреслювала фігуру. Герміона виглядала приголомшливо.

Рон кинув короткий погляд на її губи, і спогад про те, як він цілував їх, спалахнуло у його пам’яті. У роті пересохло, тож йому довелося відкашлятися, перш ніж заговорити.

— Гер… – пискнув він і знову прочистив горло. – Герміоно.

— Рональде, – м’яко відповіла вона.

Вони завмерли у тиші.

— Що ти тут робиш? – врешті запитав він.

— Приїхала на весілля, – пирхнула вона.

— Точно. Але… ти залишишся тут, у Барлозі?

— Джині не сказала тобі?

— Ні, не сказала.

— Що ж, я залишуся тут. Якісь проблеми?

— Жодних, – саркастично відповів Рон.

— От і добре, – Герміона замовкла, обдумуючи, що сказати далі. – Послухай, Роне, ми обоє знаємо, що це будуть складні два тижні. Давай хоч спробуємо бути ввічливим одне до одного.

Глянувши на неї з підозрою, Рон погодився.

Раптом вхідні двері розчинилися, вдарившись об стіну. Рон і Герміона обернулися, щоб роздивитися того, хто прийшов.

— Роберто, ось ти де! – з радістю вигукнула Герміона. – Де ж ти був?

На порозі стояв привабливий італієць, що левітував дві валізи.

— Mia Bella, я був зачарований прекрасною рудоволосою жінкою в саду, – нахабно посміхнувся він.

— От дурненький, – промовила Герміона. Занадто ніжно, на думку Рона.

І цей слизький тип, як тепер думав про нього Рона, підйшов до Герміони, взяв її обличчя у свої великі руки і міцно поцілував в губи. Внутрішня реакція Рона була миттєвою та лютою – він зненавидів цього хлопця.

— Це твій друг, Bella? Хто він? – Роберто обіймав Герміону за плечі, а вона його – за талію.

— Ох, Роберто, це Рональд Візлі. Рональде, це Роберто Телліні.

Роберто простягнув долонь. Рон зі злістю оглянув на нього, та все ж відставив чашку та потиснув протягнуту долонь.

— Я чимало чув про тебе, – сказав Роберто. Рон кинув короткий погляд на Герміону, який вона навмисне проігнорувала. – Ти ж воротар у «Гарматах Чадлі», чи не так?

— Так і є.

— Добре граєш, на скільки я чув.

Не стримавши посмішки, Рон знітився і пробурмотів:

— Так… У нас був непоганий сезон.

— Найкращий, на скільки я чув, – Роберто широко та сліпуче посміхнувся.

Герміоні не сподобалося, куди хилить Роберто своїм фліртом, тож вона зацідила йому в бік і попросила:

— Роберто, любий, віднеси, будь ласка, валізи у нашу кімнату. Вона на третьому поверсі, другі двері справа.

— Звичайно, mi amor, як забажаєш, – потираючи місце удару, Роберто нахилився і чмокнув її в щоку. Відчайдушно посміхаючись, він дивився на Рона, левітуючи валізи.

— Хто це взагалі такий? – глухо запитав Рон.

— Роберто? Це мій хлопець.

— І як давно ви разом? – Рон намагався зберігати спокій.

— Близько трьох років.

«Це означає…» – подумав Рон. Він мало не вибухнув, але зміг втримати холодний вираз обличчя.

— А як ти, Роне? Як поживаєш? Все ще живеш із батьками, як бачу?

— Взагалі-то я залишився тут на час весілля. Я живу на Алеї Діагон… з Лавандою.

Він здригнувся, сподіваючись, що Герміона не помітила.

— Он як? – процідила Герміона, намагаючись виглядати ввічливою, на скільки це можливо. – Що ж, це чудово.

Знаючи, що вразить її ще більше, Рон зло посміхнувся:

— О, так. Вона просто супер.

— Прекрасно, – спромоглася відповісти Герміона. – Мабуть, я піду до Роберто, він не любить надовго розлучатися зі мною. Знаєш цих італійців? Ніяк не годні стримати себе.

Розвернувшись на підборах, вона побігла наверх по сходах, посміхаючись через незадоволений вираз обличчя Рона. А він, не зважаючи на всі свою злість, не зміг відірвати погляд від її стегон, поки вона піднімалася сходами.

* * *

Роберто лежав поперек ліжка, підклавши руки під голову. Герміона зайшла у кімнату, залишивши двері привідкритими, і почала метатись по кімнаті, як тварина у клітці.

— Ох, Герміоно, він навіть красивіший, ніж на фото. Як же ти зуміла відмовитися від такого? Я би з глузду з’їхав, якби цей чоловік дивився на мене так, як на тебе!

— Він з нею! Не можу повірити, що вони разом! – голосила вона, ігноруючи коментарі Роберто.

— Ти про що? Хто вона?

— Лаванда! – гаркнула Герміона. Роберто відкрив рота у німому «О». – Тепер це все не спрацює.

— Що саме, люба? – запитав він, піднімаючись.

— Якщо він з Лавандою, то не ревнуватиме мене до тебе.

— Ох, Bella, чоловіки не так влаштовані, – засміявся Роберто. Він встав з ліжка, підійшов до неї і ніжно взяв за плечі. – Ми – власники. Якщо жінка була нашою одного разу, ми вважаємо її своєю назавжди. Точно можу сказати тобі, що він не був радий мене побачити.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

— Ну, не знаю…

— Ти справді хочеш змусити його ревнувати? – невпевнено перепитав Роберто.

— Я хочу змусити його страждати, – похмуро відповіла Герміона.

Раптом двері скрипнули, і почувся голос Рона:

— Привіт… Герміоно, Рікардо… Сподіваюся, я… – двері почали відкриватися, тож Герміона не придумала нічого кращого, ніж агресивно впечататися губами в рот Роберто, обійнявши його за шию. Роберто похитнувся, та все ж обійняв дівчину за талію. – …не перериваю вас, – Рон закінчив своє речення, заходячи у кімнату. Побачивши Герміону в обіймах іншого чоловіка, Рон відчув, як всередині нього щось клацнуло, і він крикнув: – Вибачте!

Герміона відірвалася від Роберто, видихнула і промовила:

— Ой, вибач. Не чула, як ти зайшов. Берті вміє відволікати.

Рон змовчав, але кинув на Роберто недобрий погляд.

— Мені треба до туалету. Де він може бути? – завзято запитав у Рона Роберто.

— По коридору треті двері наліво, – спопеляючи його поглядом, відповів Рон.

— Grazie! Ти! – він вказав пальцем на Герміону так, що та аж підстрибнула. – Будь готова погратися, коли я повернуся.

Ляснувши її по дупі, він вийшов, кинувши на Рона оцінюючий погляд.

— Тобі чимось допомогти, Рональде? – холодно запитала Герміона, коли Роберто вийшов.

«Так, згоріти у пеклі!» – подумав Рон.

Дозволивши злості заповнити його, він врешті відповів:

— Нам треба обговорити холостяцьку вечірку і дівич-вечір. Гаррі і Джині не хочуть розділяти вечірки, тож я думаю, буде класно влаштувати одну велику тусовку.

— Звучить досить мило, але давай обговоримо це пізніше. Мені справді треба… підготуватися, – манірно посміхнулася Герміона.

— Чудово, – Рон знову нахмурився. Швидко розвернувшись, він вийшов.

«Це було круто», – подумала Герміона, падаючи на ліжко.

Коридором йшов дуже злий Рон.

«Вона абсолютно безсердечна, холодна, злобна відьма. Вона хоче бути жорстокою. Отже, війна. Я змушу її пожалкувати про приїзд. Потріно лише вмовити Лаванду підіграти мені. Можливо, вона погодиться, якщо я запропоную оплатити відпустку їм із Шеймусом», подумав він.

На цьому, вельми задоволений своїйм планом, Рон спустився вниз.

 
Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Bukafka
Переглядів: 440 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Ненависть - сильне слово
Завантаження...