menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 16.01.2022 в 23:31
Фанф прочитано: 522 рази
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Подорож на край світу


16.01.2022, 23:31
Розділ 1
— А це Баяз, Перший з-поміж магів?
— Так, він був найвірнішим радником Харода.
— Це правда, що для нього досі тримають місце у Закритій раді?
Джезаля захопили зненацька.
— Я чув, що там стоїть вільний стілець, але я не знав, що...
— Вони всі виглядають такими серйозними, правда?
— Е... Гадаю, тоді були серйозні часи, — відказав він, криво усміхаючись.
***
Джезаль спохмурнів. Арді затримувалась. Вона ніколи не затримувалась. Вона завжди приходила першою, де б вони не домовлялись зустрітись. Джезалеві ні краплі не подобалось на неї чекати. Йому постійно доводилось чекати на її листи, що саме по собі було мукою. Стовбичачи на місці, наче дурень, він почувався ще більшим рабом, ніж досі.
Джезаль звів похмурий погляд на сіре небо. Суголосно з його настроєм, накрапав дощ. Час від часу він відчував їх легке поколювання на обличчі. Він бачив, як від тих крапель на сірій поверхні озера розходяться кола, як вони блідими штрихами мерехтять на тлі зелених дерев та сірих будівель. Від дощу темний обрис Будинку Творця зробився розмитим. Джезаль поглянув на будівлю з особливим невдоволенням.
Він більше не знав, що тепер про неї думати. Вся ця історія видавалася пропасним жахіттям, і, коли це буває з усіма жахіттями, він вирішив просто забути про неї й вдавати, що нічого такого не було. Йому би це, мабуть, і вдалось, якби клята будівля не падала в очі щоразу, коли він виходив надвір, нагадуючи йому про те, що світ сповнений незбагненних загадок, які ледь не вихлюпуються на поверхню.
— Щоб вона запалася, — пробурмотів Джезаль, — як і той безумець Баяз.
Він глянув на мокрі газони. Дощ відлякував людей від парку, і тепер тут було як ніколи безлюдно. Лише кілька сумних чоловіків тупо сиділи на лавках, заглиблені в особисті переживання, та ще кілька перехожих квапились доріжками бозна-звідки й бозна-куди. Один із них, закутаний у довгий плащ, прямував у його бік.
Джезалева похмурість зникла. Це була вона, він впізнав. Її каптур був низько насунутий на обличчя. Він знав, що день холодний, але це було трохи занадто. Він ніколи б не подумав, що вона з тих, кого може злякати кілька крапель дощу. А все ж він був радий її бачити. Надзвичайно радий. Він усміхнувся і поспішив до неї.
— Я чула, що ви відбуваєте до Енґлії з наступним припливом. Чому нічого не розповідав мені про це? Ти не хотів, аби тебе бачили разом зі мною?
— Ні, Арді! — вигукнув він, знову наляканий. Навіть саме слово «прощання» видавалось йому болісним. — Точніше не зовсім. Я не хочу, аби твій брат знав про нас, але мовчав, бо… бо не міг підібрати правильних слів.
— Хе.
Якийсь час вони йшли мовчки, огинаючи озеро, обоє втупившись у гравій під ногами. Це було зовсім не те гіркувато-солодке прощання, яке він собі уявляв. Радше просто гірке. Вони проминули кілька верб, чиє гілля сягало води. Це було відлюдне місце, приховане від цікавих очей. Джезаль подумав, що воно якнайкраще підходило для того, що він мав сказати. Він глипнув на неї краєм ока і глибоко вдихнув.
— Арді, е-е, я не знаю, як довго мене не буде. Тобто ця подорож може зайняти місяці… і я сподіваюся, що... ну тобто... я сподіваюся, що ти чекатимеш на мене?
— Гадаю, що я досі буду тут. Куди я дінусь. Але не хвилюйся, тобі буде чим зайняти голову в Енґлії — війна, честь, слава і тому подібне. Ти швидко про мене забудеш.
— Ні! — вигукнув він, стискаючи її долоню. — Ні, не забуду!
Він поспіхом відсмикнув свою руку, злякавшись, що хтось побачить. Принаймні тепер вона дивилася на нього, мабуть, дещо здивована його палким запереченням — хоча і близько не така здивована, як він сам.
Джезаль глипнув на неї. Безумовно, вона була вродливою, але надто темноволосою, надто смаглявою, надто розумною, просто вдягнута. Вона б навіть не викликала особливої цікавості серед офіцерського кодла. Чому ж тоді для нього вона була найвродливішою жінкою на світі? Принцеса Терез у порівнянні з нею видавалася немитою бродягою. Розумні слова кудись звіялися з його голови, і він заговорив не думаючи, дивлячись їй прямо в очі. Мабуть, це й називалося відвертістю.
— Послухай, Арді, я знаю, що ти вважаєш мене бовдуром, і, гадаю, ти права, але я не збираюся завжди ним бути. Я не знаю, чому ти на мене взагалі дивишся, та й не надто розбираюся в цих справах, але... Я думаю про тебе увесь час. Мені ні про що інше й не вдається думати. — Він ще раз глибоко вдихнув. — Здається... — Джезаль знову озирнувся, просто щоб переконатись, що вони одні. — Здається, я тебе люблю!
Вона пирснула від сміху.
— Ти й справді бовдур, — мовила вона. — але я тебе чекатиму.
***
У доках панувала метушня, надмірна навіть для доків. Причали кишіли людьми, а повітря здригалося і гуділо від шуму. Солдати й запаси нескінченно лилися слизькими трапами на кораблі. Підіймати ящики, котили бочки, на борт тягли, штовхали й заганяли сотні пофоркуючих коней з вибалушеними очима. Чоловіки кректали й стогнали, важко тягнучи мокрі мотузки, тужачись біля мокрих щогл, пітніючи й перекрикуючись серед мряки, ковзаючи по слизьких палубах, бігаючи туди-сюди у неймовірному хаосі.
Повсюди люди обіймались, цілувались, махали одне одному. Дружини прощалися з чоловіками, матері з синами, діти з татами, і всі були однаково мокрі. Якісь люди сприймали розлуку мужньо, якісь плакали й ридали. Інші взагалі належали до роззяв: вони просто прийшли поспостерігати за цим божевіллям.
Все це не мало значення для Джезаля, який спирався на потерте поруччя корабля, що мав відвезти його в Енґлію. Він стояв, поглинутий страшним смутком, з носа йому текло, а мокре волосся липнуло до голови. Арді тут не було, і водночас вона була всюди. Йому чулося серед галасу, як вона вигукує його ім'я. Йому вбачалося краєм ока, що вона дивиться на нього, і тоді йому перехоплювало у горлі. Він усміхався, здіймав руку, щоб помахати на прощання, а тоді розумів, що це не вона, що то якась інша смаглява жінка усміхається якомусь іншому солдатові. Його плечі знову опускалися. Розчарування було щоразу гострішим.
Тепер він усвідомлював, що зробив жахливу помилку. Якого дідька він сказав їй на нього чекати? Чого чекати? Він однозначно не міг з нею одружитися. Це було неможливо. Але думка про те, що вона може хоча б глянути на іншого чоловіка, викликала у нього нудоту. Він був нещасний.
Любов. Йому не хотілось цього визнавати, але це мала бути вона. Він завжди ставився до цього поняття з презирством. Вважав любов дурнуватим словом. Словом, яким послуговувалися непутящі поети й про яке базікали вузьколобі жінки. Словом, яке належало до дитячих історійок і не мало жодного відношення до реального життя, де стосунки між чоловіками та жінками зводились до траху і грошей. І ось на тобі — він загруз у страшній трясовині страху і вини, хіті й сум'яття, втрати й болю. Любов. Ну і прокляття.
— Хотів би я побачити Арді, — промовив Каспа мрійливо.
Джезаль повернувся до нього, витріщаючись.
— Що? Що ти сказав?
— На неї приємно дивитися, — виправдався лейтенант, здіймаючи руки вгору, — от і все.
Після тієї гри у карти всі були дещо обережними поряд з ним, так наче він міг вибухнути будь-якої миті.
Джезаль знову похмуро глянув на натовп. Внизу зчинилась якась метушня. Один-єдиний вершник проштовхувався крізь хаос юрби, пришпорюючи свого змиленого коня з вигуками: «З дороги!». Навіть у дощ крильця на шоломі вершника блищали. Лицар-вісник.
— Когось чекають неприємності, — пробурмотів Каспа.
Джезаль кивнув.
— Схоже, що нас.
Вершник і справді рухався прямо до їхнього корабля, залишаючи по собі хвіст із здивованих і сердитих солдатів і робітників. За мить він спішився і попрямував рішучою ходою до їхнього трапа. Його обличчя було суворим, а начищений, зрошений дощем обладунок подзенькував із кожним кроком.
— Капітан Лютар? — запитав він.
— Так, — відповів Джезаль, — я покличу полковника.
— В цьому нема потреби. Моє повідомлення адресоване вам.
— Невже?
— Верховний суддя Маровія вимагає, щоб ви з'явилися у його кабінеті. Негайно. Вам краще взяти мого коня.
Джезаль спохмурнів. Йому це зовсім не подобалось. Єдиною причиною, з якої лицар-вісник міг принести йому повідомлення, була подорож до Будинку Творця. Він не бажав більше до цього повертатися. Він хотів, щоб це залишилось в минулому, забулося, разом із Баязом, його північанином і тим огидним калікою.
— Верховний суддя чекає, капітане.
— Так, звісно.
Схоже, діватися було нікуди.
***
Верховний суддя Маровія сидів за велетенським столом, поверхня якого була начищена до дзеркального блиску, і всміхався до Джезаля доброю, нехай і дещо жалісливою усмішкою. Маршал Варуз сидів зліва від нього, винувато роздивляючись власне розмите відображення. Джезаль навіть не думав, що може почуватися ще більш пригніченим, але побачивши третього члена зібрання, він усвідомив свою помилку. Баяз самовдоволено всміхався. Джезаль відчув легкий приплив паніки, коли двері за ним зачинились: клацання засувки прозвучало як брязкіт важкого засува на тюремній камері.
Баяз підвівся й обійшов стіл.
— Капітане Лютар, дуже радий, що ви змогли до нас приєднатися.
Старий взяв спітнілу руку Джезаля і міцно стиснув її між своїх долонь, заводячи його вглиб кімнати.
— Дякую, що прийшли. Щиро дякую.
— Е-е, звичайно.
Ніби у нього був вибір.
— Що ж, вам напевно цікаво, чому ми тут зібралися. Дозвольте мені пояснити. — Перший з поміж магів Баяз відійшов і примостився на краю стола, наче добродушний дядечко, який зібрався розповісти дитині якусь побрехеньку. — Ми з кількома моїми відважними супутниками — як ви розумієте, це обрані і напрочуд гідні люди, — плануємо велику подорож! Легендарну мандрівку! Грандіозну пригоду! Я не сумніваюся: якщо нам усе вдасться, про це говоритимуть роками. Ба — століттями. — Баяз наморщив лоба, звівши сиві брови. — Ну? Що ви на це скажете?
— Е...
Джезаль нервово глипнув на Маровію й Варуза, але ті ніяк не виявляли свого ставлення до того, що відбувалося.
— Дозвольте сказати?
— Звісно, Джезалю — я можу називати тебе Джезалем?
— Так, е-е, гадаю, так. Е-е, річ у тім, що... Мені не зовсім зрозуміло, до чого тут я.
Баяз усміхнувся.
— Нам не вистачає однієї людини.
Запала тривала, гнітюча тиша. Крапля води скотилася з тім'я Джезаля, злетіла з волосся, стекла носом і ляпнула на плити під його ногами. Його тілом, від живота до самих кінчиків пальців, поволі розтікався жах.
— Ви хочете, щоб це був я? — прохрипів він.
— Дорога буде довгою і важкою, і, найімовірніший, сповненою небезпек. У нас з тобою там є вороги. Стільки ворогів, що складно уявити. Хто може стати у пригоді більше, ніж перевірений фехтувальник, як-от, приміром, ти? Ще й переможець Турніру!
Джезаль зглитнув слину.
— Дякую за пропозицію, справді дякую, але боюся, що я буду змушений відмовитись. Розумієте, моє місце в армії. — Він нерішуче ступив до дверей. — Я повинен рушати на Північ. Мій корабель скоро відбуде і...
— Боюсь, що він уже відбув, капітане, — сказав Маровія, чий сердечний голос різко зупинив Джезаля. — Можете цим більше не перейматись. Ви не попливете в Енґлію.
— Але, ваша милосте, моя рота...
— Знайде собі іншого командира, — сказав верховний суддя: тямуще, співчутливо, але надзвичайно твердо. — Я щиро ціню ваші почуття, проте, на нашу думку, це питання нагальніше. Нам важливо, щоб Союз долучився до цієї справи.
— Надзвичайно важливо, — пробурмотів Варуз, підтакуючи.
Джезаль поглянув на трьох старих. Діватись було нікуди. Отже, це і є його нагорода за перемогу у Турнірі? Якась ідіотська подорож чортзна-куди у товаристві старого маразматика і зграї дикунів? Як же він тепер шкодував, що взявся за фехтування! Що взагалі взявся за шпагу! Але яка користь із жалів. Назад дороги нема.
— Я повинен служити своїй країні... — пробурмотів Джезаль.
Баяз розсміявся.
— Є інші способи служити своїй країні, мій хлопчику. Не обов'язково бути ще одним трупом у тій купі, що збереться на крижаній Півночі. Ми відбуваємо завтра.
— Завтра? Але мої речі...
— Не переймайтесь, капітане, — старий зіскочив зі столу і гаряче поплескав його по плечі, — про все уже домовлено. Ваші пакунки зняли з корабля, перш ніж той відбув. У вас є вечір, щоб обрати речі, які ви візьмете в подорож, але беріть лише основний мінімум. Зброю, звісно, і міцний дорожній одяг. Обов'язково захопіть гарну пару чобіт, гаразд? Жодних мундирів. Боюся, що у тих краях вони можуть привернути до нас зайву увагу.
— Так, звісно, — відказав нещасний Джезаль. — Дозвольте запитати... куди саме ми прямуємо?
— До краю світу, хлопче мій, до краю світу, — в очах Баяза спалахнув вогник. — І, сподіваюся, що й назад.

Розділ 2
Останній учасник групи, який поповнив їхнє товариство, здавалося, не розділяв ентузіазму Лоґена. Це був Лютар, гордий молодик, з яким вони бачилися біля брами. Той, котрий переміг у фехтуванні завдяки трюкам Баяза. Він не сказав і пари слів, відколи прибув. Тільки стояв із застиглим, блідим обличчям і дивився у вікно, виструнчившись так, наче йому у зад запхали списа. Чимось він нагадував Руслану: дорогий стрій, витончені обличчя та гордовитий погляд. Проте великоградка здавалась менш пихатою й набагато небезпечнішою. Дивно було Дев’ятипалому, що жінка, ба навіть дівчина, може викликати у нього почуття  небезпеки. Чи то винна її магія, чи то у нього вже голова йде ходом, але Руслана поки єдина здавалась гідною супутницею.
Лоґен рушив до Джезаля з думкою: «Це все одно краще, ніж говорити з великоградкою». Заговорити з нею також доведеться, але він волів відстрочити цю розмову настільки, наскільки це можливо. Якщо збираєшся подорожувати з людиною і, можливо, битися з нею пліч-о-пліч, краще спробувати побалакати та посміятись. Так можна досягнути розуміння і довіри. Довіра — це те, що тримає загін воєдино, а в диких умовах від цього може залежати виживеш ти чи загинеш. Щоб домогтися такої довіри, потрібні час і зусилля. Лоґен вирішив, що краще почати заздалегідь, і сьогодні в нього був непоганий настрій для цього. Отож він став поряд із Лютаром і поглянув на парк, намагаючись знайти якесь спільне підґрунтя, з якого могла б прорости їхня дружба.
— Гарно тут, на твоїй батьківщині.
Насправді він так не вважав, але інших ідей у нього не було. Лютар відвернувся від вікна і зміряв Лоґена зверхнім поглядом.
— Хіба ти в цьому щось тямиш?
— Мені здається, думки кожної людини вартують однаково.
— Пхе! — холодно кинув молодик. — Ось тут наші погляди й розходяться.
Він повернувся до краєвиду за вікном.
 
***
 
Довго Джезалю довелось, вдивлятись у вікно, аж поки його увагу не привернув звук дверей, що відчинились, а за ним дівочий голос:
— Я скупила все насіння, що лише знайшла на тутешньому ринку, — гордо продекламувала вона.
Дівчина здалась Джезалю заможною: одягнена у великоградський жупан та вишиванку, русява коса ледь сягала до лопаток, а на поясі висіли піхви з шаблею. Відрізнити адуанку від великоградки не легко, але коли доводиться це робити, то на поміч приходять манери. Жінки граду часто носять штані й зброю. Вони зухвалі, мають грубу вдачу та гострі язики. А ще вони відьми. Принаймні так їх називають адуанці, самі ж вони йменують себе вмілими.
— Цей останній? — кивнула вона у бік Джезаля, а коли Лоґен відповів, що вона права, дівчина простягнула руку й представилась. — Руслана Чирвинська.
— Джезаль дан Лютар, — ввічливо відповів на жест чужинки, вона, мабуть, єдина, кого було не бридко торкатись. — Великоградка?
— Так, з Древського полку.
— Щасливий, що я буду подорожувати з цими дикунами не наодинці. Ось ця, — Джезаль вказав на темношкіру жінку, чиє обличчя та тіло було пошматованим різноманітними шрамами. Очевидно, що вона пройшла крізь багато битв і її історія цікавіша, аніж зовнішність. — вона, чорт забирай, шипить, наче звір.
Жінка, відчувши двійко поглядів, ворожо зиркнула на них, а потім справді зашипіла, як казав Джезаль. Вона повільно почовгала в інший кут кімнати, аби сховатись від ненависних очей і у неї таки вийшло.
— Ферро? Може й так, — Руся стенула плечима. — Та яка різниця, хто вони? Якщо по дорозі на нас хтось нападе, то ти будеш дуже щасливим, що разом із нами вирушив, скажімо, Лоґен.
— Брудний, волохатий та потворний. Він нас врятує хіба, якщо хтось подумає, що з нами ведмідь подорожує.
— Ну то й що? Ми не на авдієнцію до короля їдемо, а на край світу.
— Я думав, що у великоградців вищі стандарти, — скривився Джезаль.
— Та чхати я хотіла на твої стандарти. Ще не вистачало слухати скиглення молодого солдатика, який вперше північанина побачив.
— Капітана, — прохрипів Джезаль. — я капітан, а не солдатик.
Русланин погляд здавалось зараз запалає справжнім полум’ям, принаймні у кімнати справді стало спекотніше. Дівчина не мовила жодного слова, але запал Джезаля дуже швидко зник. Згадавши усі оповідки про великоградських відьом, хлопець відступив, але намагався навіть це робити із гордістю не зникли. Отож на його обличчі змінився лише погляд — він сповнився огидою.
Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: avemdorka | Теги: пригоди, фентезі, подорож, магія
Переглядів: 522 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Подорож на край світу
Завантаження...