menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 18.03.2022 в 17:46
Фанф прочитано: 379 раз
Час прочитання:
Категорія: Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Вкруту


18.03.2022, 17:46
Того дня було жарко. Спекотніше, ніж зазвичай, навіть для літа. Задушливо – повітря ніби застоялося. Навіть вікна потіли. Я закотив рукави і ослабив краватку. Але не зняв капелюха. Капелюх залишився – подобався він мені.
Сонце сідало за обрій, та мене це не радувало, як і більшість чоловіків, що працюють: не було причини повертатися додому. Напевно, краще замовити китайську їжу та залишитися в офісі до півночі. Так бувало найчастіше. Мені все одно. Кабінет, звісно, обшарпаний, а краєвид з вікна – пригнічує, але і вдома не краще.
Тож я сів зручніше: закинув ноги на стіл і розкрив газету, повертаючись до спортивних підсумків.
Аж тоді увійшла вона.
Найкрасивіша жіночка зі всіх, що я коли-небудь бачив. А я-то бачив чимало жінок. Та все ж я не одразу поглянув на неї, поглинутий читаннням новин. Почув стук, потім двері відчинилися. Досі не розумію, навіщо люди взагалі стукають у ті двері.
- Вибачте, - сказала вона приємним голосовм. – Ви – детектив Візлі?
- Це ж вказано на моєму робочому столі, чи не так? – я торкнувся таблички ногою. «Рональд Візлі – приватний детектив». Це я. – А як щодо вас? Ваше ім’я?
- А це має значення?
- Ні.
Більшість клієнтів воліли зберегти приватність. А мені начхати на їхні імена, доки я отримую оплату.
Опустивши газету, я поправив капелюха, щоби роздивитися загадкову незнайомку. Перше, на що я звернув увагу, була її фігура. Фігуристою її не назвеш. І це нормально. Фігуристі, зазвичай, проблемні. У цієї незнайомки була тонка талія, вузькі стегна, худі руки. Все у ній було крихітним. І вона гордо це демонструвала. Була одягнена в одну з тих спідниць, які змушували мене дивуватися, як жінки в них можуть дихати. Жінки інколи носять кумедні речі. Верхній ґудзик її блузки був розстібнутий. Я замислився, чи варто їй нагадати про це, але стримався. Таке моє правило – не коментувати зовнішній вигляд жінки. Це приносить лише неприємності.
- Сідайте, мем, - сказав я.
- Ой, не називайте мене «мем». Це так... офіційно.
Я й не знав, що думати про це. Тому прибрав ноги зі столу, нахилися і понизив голос:
- Ну, тоді, сідай, солоденька.
Вона присіла. Хвилину я розглядав її, намагаючись зрозуміти. В неї були великі карі «оленячі» очі того ж кольору, що і волосся – густе, кучеряве, трошки пухнасте, напевно, від погоди. Як я і казав, вона була чарівною.
- Сподіваюсь, що не відволікаю вас від чогось важливого, - почала вона. – Постараюся швидко викласти проблему – припускаю, ви хочете якнайшвидше опинитися вдома поруч із дружиною...
- Немає у мене дружини. Вдома тільки я та мій диван.
І ще чайник з несвіжою кавою.
- Звучить дуже самотньо, - вона нахилилася ближче, поставивши лікті на стіл.
- Я люблю самотність. Не торкайся столу, кицюню. Отже, чим можу допомогти?
Схлипнувши, вона притулила хустинку до очей:
- Справа в моєму чоловікові... він пропав. Ви зможете допомогти?
Ось в цьому найчастіше і полягала моя робота – пошук чоловіків, які зникли. Іноді я думаю, що не варто було покидати поліцію.
Та все ж мені не хотілося бачити таку гарненьку дівчину сумною. Мене полонили карі очі. Необхідність задати питання, типове для загадково зниклих чоловіків, мало не розбила мені серце.
- Я маю запитати тебе... Чи була у нього коханка?
Не варто було задавати їй це питання – очевидно, вона образилася. На мить мені здалося, що вона хоче мене вдарити.
Незнайомка витріщалася на мене хвилину, потім повільно встала і присіла на край мого столу. Вона посміхнулась так, ніби знала якийсь секрет.
- Невже ви би завели коханку, якби ми були одружені? – прошепотіла вона так тихо, аж мені довелося нахилитися, щоб розчути.
- Я не та людина, яку варто питати. Я не створений для шлюбу.
Вона надулася. Мені було незручно, адже я не з тих чоловіків, яким панянки крутять голову, і не збирався ставати таким зараз. Подумав, може, варто відправити її до Сема, перш ніж я зав’язну у цій справі.
- Я не впевнений, що зможу допомогти тобі, сонечко, - я почав відхилятися, аж раптом вона схопила мене за краватку.
- Прошу вас, містере Візлі, - вона була так близько, що я відчував її дихання на своїй щоці. – Я не уявляю, що робитиму, якщо ви не допоможете. Мені казали, що ви – найкращий.
- Хто б не сказав це, тебе намагалися ввести в оману. У місті є й значно кращі за мене слідчі, - я відчував запах її парфумів, який, я був впевнений, прилипне до моєї сорочки аж до наступного дня.
- Але я хочу, щоб саме ви мені допомогли! Ви ж допоможете, правда? Навіть не уявляєте, як це все жахливо, - вона прикусила губу, а я, мов дурний, заковтнув її приманку. Вона вертіла мною, як хотіла.
- Це коштуватиме у шість разів дорожче, ніж зазвичай, - повідомив їй я.
- Я... У мене немає стільки грошей.
- Що ж тоді ти зможеш дати мені?
- Що завгодно.
- Здається, ми поладнаємо, - у мене пересохло в роті. Треба випити. Здається, їй теж. Поблизу є непогана пивнушка. – Що скажеш, якщо ми звалимо звідси?
Я просто хотів, щоб ця жінка злізла з мого столу до того, як я втрачу голову. Та, перш ніж я вимовив хоч слово, навкруги все потемніло.

* * *


Ми стояли у спальні. Очевидно, її спальні. Коли я запитав, що ми тут робимо, незнайомка відповіла, що це останнє місце, де вона бачила свого чоловіка. Сказала, що вони не бачилися зі вчорашнього ранку.
Вирішивши прочесати приміщення, я помітив її фотографію з хлопцем – вірогідно, її чоловіком. У нього була симпатична мармиза. Не дивно, що він зміг отримати такий ласий шматочок. А тоді я помітив її: вона сиділа у кріслі з очима, повними сліз. Частина мене сподівалася, що цей гаврик був арештований і опинився на нарах, бо жоден чоловік при тямі не покинув би таку дівчину.
- Послухай, маленька, - я опустився на коліна біля неї, - ми розберемося з цим: ти і я, удвох.
Вона сумно зітхнула і поглянула на мене великими карими очима. Господи, я сподіваюся, вона не грає зі мною.
- Отже, - продовжив я, - де він був, коли ви бачилися востаннє? – вона вказала на ліжко. – Зрозуміло, а де була ти? – вона знову показала на ліжко.
- Я заснула, перш ніж він пішов на роботу, - відповіла вона.
- Чи казав він що-небудь наостанок?
Почервонівши, вона жестом показала, щоб я нахилився ближче, ніби соромилася сказати це вголос. Хоча поруч нікого і не було, а вона не виглядала сором’язливою. Її губи майже торкнулися мого вуха. І тоді вона прошепотіла відповідь.
Як можна казати такі непристойні речі жінкам?!
Вона обняла мене за шию. Виглядала безпорадною, ніби залишилася самотою у цілому світі. Я вже думав про те, щоб вчинити дещо безрозсудне, аж раптом почув стукіт у двері. Я вирішив відкрити самостійно, адже невідомо, що за бандит міг ховатися за дверима. Раптом, якийсь розбійник, пов’язаний зі зникненням її чоловіка.
Відкривши двері, я побачив високого і худого чувака з темним волоссям. На перший погляд, він виглядав як типовий Вася. А тоді я помітив великий шрам посеред його лоба. І зрозумів, що це, мабуть, якийсь хуліган.
Він весело глянув на мене і, здавалося, упізнав, тому що закотив очі і сказав:
- Роне, що це ти виробляєш?
- Ти знаєш мене? – запитав я.
- Так, хоч інколи здається – краще би не знав, - він спробував забрати капелюха. – Нащо тобі цей ідіотський капелюх?
Схопивши його за зап’ясток, я глянув йому у вічі:
- Не чіпай капелюха.
- Якого милого ти витворяєш?
- Тут я задаю запитання, - відрізав я. – Тобі знайома симпатична жіночка, що проживає тут?
- Здається, так.
- Що ти знаєш про її чоловіка?
- Що він стоїть прямо переді мною і поводиться, як ідіот. Навіщо ти нап’ялив цього капелюха і говориш таким дивним тоном? Слухай, я хотів запитати тебе про...
- Детективе Візлі? – я почув її голос позаду себе – вона промурликала моє ім’я, наче котеня.
Хуліган на порозі скорчив гримасу:
- Детективе Візлі? Що, в ім’я Мерліна, ви... дідька лисого, Герміоно! У що це ти вдягнена? – він прикрив очі долонею. – Знаєш, Роне, не завадило би залишати на дверях табличку «Привіт, наразі ми з дружиною граємо в одну зі своїх дивних ігор, приходьте пізніше»!
Я усміхнувся – а цей чувак кумедний.
- Так, я йду додому і... попрошу Джині стерти мені пам’ять чи щось таке. Просто... зв’яжися зі мною через камін, коли закінчите, добре? Ох, в ім’я Мерліна...
І він пішов, качаючи головою. Та я вже не слухав – зачинив двері і обернувся. Вона стояла прямо за мною, накручуючи локон на палець.
- Герміона. Це твоє ім’я, панянко?
- Я хотіла зберегти інкогніто.
Я засміявся:
- У тебе вийшло, кицюню.
Я відкинув її волосся назад і обійняв за талію. Вона розв’язала мій галстук і кинула на мене погляд, який все пояснював. Я збагнув, що вона знає про зникнення свого чоловіка більше, ніж говорить. І усвідомив, що вона майстерно грає мною. А також зрозумів, що мені все одно.
Скинувши свого капелюха на підлогу, я запитав:
- На чому ми зупинилися?
Категорія: Фентезі Фентезі | Додав: Bukafka | Теги: гумор, Натяки на секс
Переглядів: 379 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Вкруту
Завантаження...