menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 08.09.2021 в 01:19
Фанф прочитано: 533 рази
Час прочитання:
Категорія: Фентезі, Фентезі
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Забута мая


08.09.2021, 01:19

Уривок перший. На рівнинах Рохану.

Над Андуїном здійнявся туман і затопив прибережні зарості, але небо лишалося чистим, і на ньому вже зоріли іскорки-зорі. Щербатий місяць виплив на заході, під скелями пролягли чорні тіні. Гори Емін-Мейл тяглися подвійним багатоярусним валом з півночі на південь. Західні крутосхили їхні були неприступними, східні йшли полого, посічені ярами та вузькими улоговинами. До світання троє друзів кружляли цим кам'яним лабіринтом, підіймаючись на перший, вищий хребет, а потім у цілковитій темряві спустились у сховану за ним глибоку долину. 

Тут вони трохи повагалися, розмірковуючи, куди могли побігти їхні вороги, але Арагорн справедливо розсудив, що орки спробують скоротити шлях через Рохан, якщо Саруман ще не заволодів цими землями.
Ельф, гном і дунадан з новими силами вирушили на північ.
По дорозі їм траплялися мертві групки орків, але це були не підлеглі Білої Руки, скоріше це ті, кому не пощастило з ними зустрітися, і загін поспішав далі.
Незабаром перед мандрівниками відкрилася темна ущелина, з якої збігав галасливий струмок; його русло позначали зелені острівці трави і терну.

- Ось і сліди, - сказав Арагорн, - орки підвели свої криваві рахунки і завернули сюди.

Мандрівники піднялися ущелиною, легко перестрибуючи з каменю на камінь, наче й не мали позаду безсонної ночі. Тільки-но вони ступили на край скелі, раптовий порив вітру дмухнув на них відчутною прохолодою, скуйовдив волосся, роздув плащі.
На сході вже було видно вогненний диск, і денні фарби повільно проступали.
Чоловіки підійшли до краю гори Емін-Мейл - це і була західна межа Рохану, а внизу розтяглися безкраї території повелителів коней.

- Потрібно спуститися якомога швидше, - сказав Гімлі, - зараз вишукувати сліди немає сенсу, знайдемо найкоротший спуск, та й усе.
- Навряд чи знайдеться стежка коротша від тієї, що вибрали орки, - заперечив Арагорн.

Шлях ворогів відкрився друзям дуже швидко - його позначали прикмети божевільного поспіху: кинуті сумки з-під продуктів, погризені кірки, чорне лахміття, підбитий залізом чобіт...
Сліди вели краєм уступу, потім вниз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін Хранителів вступив в межі Роханської марки.
Річка, вириваючись на свободу, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю і лопуха; тільки тихий плескіт видавав її рух до боліт далекої Долини ентів.
Зима залишилася за горами. З самого підніжжя Західної Стіни до горизонту коливалося море густих трав з теплим духом весняних соків.
Леголас підбадьорив друзів, звернувши їхню увагу на прекрасний запах свіжої трави.

- Це надзвичайно бадьорить! - вигукнув ельф і вони побігли один за одним, як гончаки по слідах.

Орки проклали широку стежку - молода трава лежала чорна, розчавлена. Коли вони піднялися на пагорб, слідопит раптом підняв руку, зупинив загін і поспішно повернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок слідів.
Він тягнувся кілька метрів, а там, де обривався, Арагорн підняв щось з трави і приніс друзям.

- Застібка від ельфійського плаща! - разом вигукнули Леголас і Гімлі.
- Лорієнський листок сам би не впав. І цей втрачено не випадково! А ще...

Він завагався, але показав другу знахідку.

- Вона росла біля застібки.

Ельф і гном подивилися на неймовірної краси квітку, яка сяяла зсередини*. Колір був настільки незвичайним і прекрасним, що боязко було торкатися.
І хоча Арагорн вже зірвав її і струснув, на кожній пелюстці виднілися дрібненькі крапельки.
Дунадан уважно придивився до дивовижної рослини.

- Це не збіг. Вона не могла прорости в тутешніх місцях.

Понюхавши і спробувавши на смак одну з крапель, Блукач здивовано вигукнув:

- О Еру, сльози! Людські сльози! Б'юся об заклад, що рослина чарівна. Треба її зберегти.
- Може це бути знаком, що наші гобіти живі? - квапливо вигукнув Гімлі, намагаючись віддихатися.

Арагорн востаннє придивився до квітки, а потім до слідів.

- Я впевнений, що не тільки вони. Вперед! Нас обганяють менше, ніж на добу.

 
***

Вона прокинулася від нестерпного смороду, який чувся звідусіль.

Напевно, так минає кожен день у Мордорі.

Думка чудово бадьорила, як і ранкова прохолода. Вона посунула голову трохи далі і напоролася на погляд зелених очей Піппіна, який намагався дотягтися до неї.
Дівчина зробила велетенське зусилля над собою і сіла, намагаючись не дивитися на урук-хаїв, які зупинилися на кілька хвилин, щоб випорожнитися.
Вони вибрали дуже вдале місце, щоб їх не застали зненацька: невеликий пагорб біля кам'янистих виступів, звідки було добре чутно і видно все навколо на багато ліг.
Сонце ще не зійшло, і на втоптаній траві навколо стояла роса.

Вона завжди любила прокидатися в цей час доби. Ніч вже віддавала кермо влади новому дню, але його світло ще не встигало народитися і ці кілька миттєвостей заворожували своїм спокоєм.

Та не сьогодні. І ще дуже довго вона не зможе спокійно дивитися на світанок, не згадуючи, що їй довелося пережити.
Розуміючи, що в будь-яку секунду скажена гонка полине далі, дівчина постаралася розігнути ноги.
Марне ворушіння стопами не принесло нічого, крім хворого нагадування про три доби жахливої подорожі.
Довелося придушити жалість до себе і повернутися в бік гобітів.
Тих прилаштували недалеко від неї - біля потужного валуна, на якому сиділи і стояли орки, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо.

Стан Меррі можна було описати як близький до голодної непритомності, а Пін все ще дивився на неї з таким відчаєм, що захотілося зараз же повіситись.

- А́лі... - Тук пробував покликати її, але вийшов швидше свист в пересохлій горлянці. Вона замотала головою, показуючи, що не треба звертати на себе зайву увагу.

Дівчина тяжко видихнула, відвертаючись і намагаючись встати.
Думки про самогубство вже підкрадалися до неї, ще коли Андуїн був недалеко: Довга річка без нарікань прийняла б її тіло і понесла його до Гондору, а далі до Белфаласу і Великого моря.

В ту мить подібне здавалось цілком реальним.
Лють битви ще вирувала в голові, а вигляду крові, що капала з вмираючого Боромира було досить, щоб з останніх сил спалити кількох орків біля себе, а тих, що тягли її - забрати за собою в воду.
Але вона побоялася нашкодити гобітам, які тоді перебували зовсім поруч, а рішення доводилося приймати блискавично.
Втрата ще двох друзів стала б страшною раною, яка вже й без того її мордувала.
Вона встигла пошкодувати про те, що покинула Лотлорієн, коли орки напали на них біля Парт-Галену.

- Встати! - гаркнув Углук, штовхнувши її в бік.

Дівчина підскочила з місця, не підводячи погляд і відчуваючи, як страх щипає її все її єство. 
У неї не було можливості стежити за тим, як там Меррі і Піппін, але вона сподівалася, що їм вистачить витривалості.
Її іноді дивувало, як такі крихітні істоти вистояли проти цих жахливих потвор в бою, що тривав кілька годин. Жахлива подія сильно вдарила по кожному з членів Братства і в результат вірилося не одразу.
Як же боляче це згадувати.
Тілесні муки ніяк не можна було ігнорувати, адже битва змусила її застосувати складні чари, що витягнули сили. І водночас переконали кожного з чудовиськ, що з Хранителями подорожує відьма.
У трьох з них залишилися сильні опіки, а майже всі, хто особисто вступав з нею в бій були або мертві, або нагороджені порізами.
Одиницями виступали кілька уруків, що не контактували з нею, і саме їм Углук доручив нести її.
Дівчина перебувала на самому початку загону і в цьому були свої переваги: вона отримувала трохи менше стусанів, ніж могла б.
Зате тут, на очах у всіх орків, кожен з яких вважав своїм обов'язком спробувати штовхнути її кожні десять хвилин, відчуття смерті було як ніколи близьким.

Перший день полону витаврував у пам'яті воістину пекельний біль. На неї сипалися не лише стусани, але й добірні словесні знущання, що били не гірше батога. А ще страшний сморід, що оточував цих істот.
На другий день вона спробувала переконати себе, що вже звикла. 
Іноді урук-хаї переходили на Чорну говірку і вона навіть змогла розпізнати декілька фраз.
До третього дня вона спробувала не думати про те, що справляти нужду треба на ходу, що її друзі могли вже вмерти від голоду і спраги, а тортури, що вона терпить зараз незабаром змінять на інші - ще страшніші. В той час вона здійснила майже неможливе - заснула аж на дві години.
І це було навіть краще, ніж повноцінний сон, тому що такий короткий відпочинок додав сили у тіло та прояснив розум, в який кралися цілком закономірні думки.

Дурепа! Чо́му тут радіти?

Якщо не вмре по дорозі в Ізенгард, тільки гірше собі зробить.
Коли Саруман дізнається, що Кільце вислизнуло від нього (хоча, як знати), він не обмежиться смертю для гобітів - їх живцем з'їдять варги або орки, в кращому випадку.
А що він з нею зробить?
Чи стане лестити? Чи переманюватиме на свій бік? Буде погрожувати? Цілком ймовірно.
Стане катувати? Зрозуміло, що так.
Як тільки маг збагне, що вона не розповість йому анічогісінько, просто віддасть на розтерзання.
Повторна думка про самогубство вітально помахала рукою. Дівчина була близька до того, щоб зійти з розуму.

Тим часом усіх трьох вже давно посадили на плечі і загін рушив у дорогу ще швидше.
Углук дав наказ воїну, що ніс її, ворушитися якомога. Воно й не дивно: чудовиська наганяли той проміжок шляху, що згаяли, роблячи перерву. Але через три-чотири години все ж трохи зменшували темп.
Дівчина почала уявний відлік цього часу, намагаючись не принюхуватися і не допускати думки про те, щоб виблювати всі нутрощі.

Того дня сонце не палило так нещадно, тож вона дякувала Еру й за те. Спереду почали виднітися скелясті виступи і чарівниця подумки підганяла орків, щоб ті швидше зайшли в благословенну тінь.
Вона безпомилково впізнавала рівнини Рохану: море трави, по якому гуляє вітер. Тут завжди було довге спекотне літо і морозна, але коротка зима. Вона так давно хотіла потрапити сюди. Знати б вісімдесят років тому, яким чином її бажання здійсниться. 
Чаклунка міцно заплющила очі, щоб дивитися на безкрайній степ, який являв собою чисту свободу. 
Ту, яку від неї відірвали.
Де поділися часи, коли вона їздила цими землями на Сірій Стрілі, а потім ночувала під зорями, ні про що не турбуючись? Тепер ті дні лише в її пам'яті лишилися.

Раптово Углук зупинився, махнувши рукою, щоб інші зробили так само, і принюхався.
Чарівницю різко зірвали зі спини і та впала та притиснулася до землі, намагаючись віддихатися якомога тихіше й швидше.
Два копняки змусили дівчину встати і звернути увагу на те, що відбувається навколо.

До загону підійшли ще орки, які показалися з-за валунів. От тільки ці виглядали більш миршавими, ніж ізенгардські вояки.
Найвищий з найнижчих підійшов до командира загону і зашепелявив, бризкаючи слиною:

- Ти спізнився! Наш володар втрачає терпіння. Йому потрібні ті ширські щурі і відьма негайно!

Углук глянув на нього так, наче з ним заговорила блоха і повільно витиснув з себе:

- Я не отримую жодних наказів від мордорських плазунів. Саруман отримає свою здобич, бо ми їх принесемо.

Спопеливши поглядом бридке створіння, він відвернувся, щоб віддати накази Лугдушу і Маухуру.
Дівчина тим часом змогла хоч трохи перебороти страх і зробила кілька кроків вбік, присівши на плаский камінь.
Шепелявий звернув на неї увагу і з цікавістю почав розглядати чаклунку, як гарну кобилу, зсутулившись і випнувши кривого зуба.

- Грішнаку! - звернувся до нього один з орків і ті удвох зашепотіли, поглядаючи на Углука.

Дівчині це зовсім не сподобалося. Зрада і змови в орчій породі - річ буденна, та саме зараз це може мати страшні наслідки. Вона обернулася, шукаючи поглядом друзів, але тих не було видно.

В кінці загону пролунав регіт і Углук пішов туди.
Повернувшись, він заговорив з іншими на Чорній говірці і сенс їхньої розмови перестав бути зрозумілий дівчині.
Командир крикнув кудись у натовп і до решти підійшли уруки, що несли на спинах гобітів.
Вона зараз же втупила погляд в землю, щоб не кинутись на чудовиськ з голими руками: Піппін дивився кудись в порожнечу переляканим поглядом, а обличчя Меррі було забруднено гидкою коричневою рідиною.

Що ці виродки зробили з ними?

Углук тицьнув в бік гобітів пальцем і щось пробуркотів, а за мить по рівнині роздався регіт. 
Наймерзенніший і найогидніший регіт на світі, від якого хотілося сховатись під землю.
Орки врешті заспокоїлися і стали радитися кілька хвилин. Напруга, схоже, спала, тому Углук навіть перекинувся з Грішнаком кількома словами. Розмови про майбутню винагороду заспокоювали чудовиськ і ті всілися обідати, виймаючи з кишень якусь гидоту, що нагадувала хліб.
Сморід став сильнішим, тому чаклунка постаралася виглядати якомога дурнішою, щоб не блювати і не кривитися. Зірвавши дві травинки, що здалися їй смачними, заходилася зосереджено їх жувати.

- Дай їй шмат хліба і трохи грогу! - гаркнув Углук Лугдушеві. - Заштовхай в горлянку, якщо доведеться. Ти не здохнеш нині, дівко! Ти ще дуже довго не здохнеш.

Відьма оцінила прояв турботи від своїх мучителів і смиренно взяла червивий хліб та напій.
Уявивши, що це ельфійський лембас і свіжа вода, вона одним махом з'їла жахливу страву і запила палючою рідиною.
Не дозволивши собі відкашлятися, вона скривилася і закусила кулак.

Це подарує мені сили. Це їжа і напій. Це допоможе мені вижити.


Природно, що уруки могли більше хвилюватися за неї, ніж за гобітів, якщо їм взагалі притаманні подібні почуття.
Саруман, безперечно, розраховував отримати могутній артефакт, та чаклунка була не менше цінною бранкою і обірвати її людське життя було набагато легше.
Подібні думки трохи заглушили огидний присмак в горлі і дівчина не звернула увагу на булькання Грішнака:

- Не вистачало, щоб вона вмерла по дорозі, бо леді з Ізенгарду не подбали навіть про одного захирілого варга. А нам потім відповідати перед господарем, якщо відьма здохне.

Останні слова остаточно вкурвили Углука і той схопив миршавого за шию.

- Чого ж сам те не зробив, розумнику? Га? Питаю! - кивнувши в бік чарівниці, він клацнув зубами перед самим носом Грішнака. - Якщо це дівчисько везти в сідлі, вона набереться сили і стане чаклувати! І спалить вас всіх, пустоголові хробаки, як спалила за раз половину наших!

Він, звісно, перебільшував, але страх, який з'явився в очах цих щурів, був вартий того.
Урук непомітно кліпнув іншим, щоб вони підтримали його слова. Ті погідливо зашуміли, показуючи опіки і порізи, що залишилися після битви.

Один з них, який ніс Піппіна, посунувся ближче до ватажка і гобіт зауважив, наскільки гірше стало його подрузі: очі були червоними від недосипання, обличчя обгоріло на сонці і змарніло від виснаження, руки вкрилися шрамами від мотузки і розпухли, а ноги мордували судоми, через що ті тремтіли.
Дівчина безсило опустила голову, не стримуючи сліз, що змішувалися з кров'ю і лилися на траву.
Грішнак глянув на неї і закотив очі від роздратування.
Зараз вона не несла ніякої небезпеки і виглядала лише жалюгідною загнаною людинкою.
Орк знову хотів буркнути про те, що вони можуть втратити цінну здобич, як раптово Лугдуш, до якого була приставлена ​​дівчина, стрепенувся і принюхався, змусивши інших піднятися і насторожитися.

- Що таке? Що ти відчуваєш? - з тривогою запитав Углук.
- Уф-ф-ф-ф... Людей! - повів носом урук-хай.

Мордорські орки скривилися, переглядаючись між собою і не розуміючи, в чому справа, але загін зараз же приготувався рухатися далі.

- Вони... Точно вони! Йдуть по сліду! - почулася злість в голосі командира.
- Це Арагорн... - прошепотів Піппін, посміхаючись і копаючи ногою Меррі.
- Вперед! Бігом! - закричав Углук і орки понеслися далі ще дужче.

У раптовій метушні жоден з воїнів не помітив, як маленький гобіт зубами відірвав від свого плаща брошку і виплюнув її на траву.
Листок з Лотлорієну впав поряд з тим місцем, де пролилися сльози чаклунки.
Категорія: Фентезі Фентезі, Фентезі | Додав: сода_харчова | Теги: Повість місцями нехронологічна.
Переглядів: 533 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Забута мая
Завантаження...