menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 22.03.2021 в 20:51
Фанф прочитано: 1090 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 1 відгук
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

All the Young Dudes Ч.1


22.03.2021, 20:51
Глава 1: Літо, 1971: притулок Святого Едмунда

Субота 7 серпня, 1971

Він прокинувся у темряві. Було занадто жарко в маленькій кімнаті, в яку його помістили на початку серпня. Хоча, він гадав, це може бути лихоманка. У нього завжди піднималася температура наступного ранку. Раніше його замикали кімнаті з вікном, але декілька місяців тому він розбив одне з них і, якби не було ґрат, він міг втікти. Він чув як вони говорили про те, як вони будуть втримувати його, коли він стане старшим. Він намагався не думати про це.

Він пам`ятав це відчуття голоду, таке сильне, що воно перетворювалось в лють. Він пам`ятав пронизливе виття, кружляючи по кімнаті знову і знову. Можливо, йому дозволять сьогодні прогуляти уроки і він зможе поспати. В будь-якому випадку, зараз літні канікули і буде нечесно, якщо він муситиме робити уроки, коли іншим хлопцям дозволено проводити весь день валяючись в ліжку, граючи в футбол, або дивлячись телевізор. Сидячи, він обережно потягнувся, звертаючи увагу на біль в суглобах при русі. Він виявив свіжу подряпину від кігтів за лівим вухом і глибокий укус на правому стегні.

Він розтирав руками свою коротко виголену голову, його волосся їжилось до пальців. Він ненавидів це, але всі хлопці в притулку мали таку стрижку, тому що так вимагалось. Це значило, що коли їх відпускали в місто на вихідні, - кожен знав, що це хлопчаки з Святого Едмунда - в цьому, напевне, і була суть. Продавці знали за ким точно треба спостерігати. Не те щоб хлопці щось робили, щоб не виправдати їх очікування. Їм часто говорили, що вони нечисть суспільства: покинуті та непотрібні - так чому б не влаштовувати казуси?

Ремус чув кроки в кінці коридору. Це була Матрона1; вів відчував її запах, чув її серцебиття. Його відчуття завжди було посилене після його епізодів. Він вскочив і накинув на себе ковдру, незважаючи на спеку, і підійшов блище до дверей, краще прислухаючись. Вона була не одна, з нею був чоловік. Він пашів старістю і ще чимось... іншим. Щільний аромат металу, який Ремус туманно пам`ятав від тата. Це була магія.

- Ви впевненні, що це варте вашого часу? - Запитала Матрона незнойомця. - Він дійсно один з найгірших, з ким ми мали справу.

- О, так, - відповів старий. Його голос був насиченим і теплим, як шоколад. - Ми точно впевнені. Це те місце де ви тримаєте його під час..?

- Його епізодів. - Матрона закінчила своїм гугнявим голосом. - Це для його власної безпеки. Він кусається з його минулого дня народження.

- Я бачу. - Мовив чоловік, це пролунало більш задумливо, аніж стурбовано. - Можна я запитаю, мадам, що ви знаєте про проблему юнака?

- Все що потрібно знати, - Холодно відповіла Матрона. - Він тут з п`яти років. І в нього завжди були проблеми - не тільки тому, що він один з вашого виду.

- Мого виду? - спокійно і незворушно відповів чоловік. Матрона понизила голос до шепоту, але Ремус все рівно чув.

- Мій брат один з вас. Не бачила його вже роки, але він іноді запитує мене про підмогу. Притулок Святого Едмунда це справді спеціальний заклад. І ми готові до проблемних випадків. - Ремус почув брязкіт ключів. - Зараз, дозвольте, мені треба побачити його першою. Його, зазвичай, потрібно трохи підлатати. Я не знаю чому ви, для початку, хочете побачити його після повного місяця, якщо ви же знали.

Старик не відповів і Матрона підійшла до кімнати Ремуса, стукаючи лакованими підборами по кам'яній підлозі.

- Люпин? Ти покинувся?

- Таа. - Він відповів, посильніше натягуючи ковдру. Вони зняли його одяг, щоб не порвати.

- Так, Матрона. - Матрона виправила його через двері.

- Так, Матрона. - Пробурмотів Ремус, як тільки клюд провернувся в замку, зі скрежетом відчиняючись. Двері були зі звичайного дерева, і він знав, що легко може розтрощити їх під час епізоду, але зі срібним покриттям, після інциденту з вікном. Лише один запах змушував його погано почуватись, супроводжуючись головним болем. Двері відчинилися. Світло залилось, подібно воді, і він швидко закліпав. Коли Матрона зайшла він автоматично зробив крок назад.

Схожа на пташку, різка жінка з довгим тонким носом і темними, наче намистинами, очима. Вона насторожено глянула на нього.

- Цього разу тобі потрібна якась перев`язка?

Він показав їй свої рани. Вони більне не кровили, хлопець промітив, що рани , які він залишає на собі сам, хоч і глибші, але заживають набагато швидше, аніж інші подряпини; йому навіть ніколи не потребувалось накладати шви. Але шрами нікуди не зникали, вони залишались сріблястими мітками на його тілі. Матрона, стоячи перд ним на колінах, обробляла його рану антисепником і замотувала сверблячим марлевим бинтом. Закінчивши з цим, вона подала йому одяг, він швидко одягнувся, відвернувшись від неї.

- До тебе відвідувач, - нерешті сказала вона, тільки-но він натягнув сіру, як і весь їх одяг, футболку.
- Хто? - запитав він, дивлячись в її очі, тому що знав - їй це не подобається. 

- Вчитель. Він хоче поговорити з тобою про школу.

- Не хочу, - пробубнів Ремус. Він ненавидить школу. - Передайте йому, відвалити геть.

- Слідкуй за мовою. - Відрізала жінка. - Роби те, що тобі кажуть, або залишишся тут до кінця дня. Ходімо, зараз. - Вона схватила його за руки і потягла вперед.

Ремус скривився, при думці, щоб поборкатися з нею, але не було сенсу. Вона реально могла заперти його знову і він був зацікавлений, що ж це за незнайомець. Тим паче, запах магії посилювався, рухаючись далі по коридору.

Чоловік чекав на них, він був досить високим і одягенений в найчудернацькіший костюм із всіх, що Ремусу доводилось коли-небудь бачити. Зроблений з вельвету глибокого бордового кольору зі складною золотою вишивкою на манжетах і лацканах. Та в темносиній краватці. Він справді був дуже старим - з білим, як сніг волоссям і неймовірно довгою бородою, яка, мабуть, сягала пупка. Дивно, як він дивияся і Ремус не був зляканим, як це було з більшістю дорослих. У нього були добрі очі, якими він дивився на Ремуса із-під окуляр-півмісяців. Він протягнув руку.

- Містер Люпин, - пепло сказав він. - Радий з тобою познайомитись.

Ремус захоплено задивився на нього. Ще ніхто ніколи не звертався до нього з такою повагою. Він потиснув чоловіку руку, відчуваючи електричний опік, як від кислоти.

- Привіт, - відповів він, продовжуючи витріщатись.

- Я професор Дамблдор. І я буду щасливий, якщо ти складеш мені компанію, щоб пройтись тут поблизу. Який чудовий сьогодні день.

Ремус подивився на Матрону, вона кивнула. Значить, ця розмова про школу з дивно одягненим стариганом дійсно того варта - вона ніколи не дозволяла йому виходити до і після повнолуння, навіть під супроводом.

Вдвох вони пройшли ще декілька коридорів. Ремус впевнений, що ніколи раніше не бачив Дамблдора в стінах Святого Едмунда, але, очевидно, що він знав всі шляхи довкола. Коли вони, нарешті, опинилися надворі, Ремус глибоко дихав, стоячи під сонячними променями. "Підстави" на яких Дамблдор його покликав були незначними. Ділянку землі з пожовклою травою і маленьку терасу внутрішнього дворику зарослим бур`яном із-під бруківки хлопці використовували для гри в футбол.

- Як ти почуваєшся, містер Люпин? - поцікавився старик. Ремус відмахнувся. Він почувався, як завжди після повного місяця. Хворим і дратівливим. Дамблдор не відреагував на його зухвалість, просто продовжував посміхатись до себе і вони продовжити повільно обходити територію вздовж паркану.

- Чого вам треба? - нарешті запитав Ремус, штурхаючи камінчик на шляху.

- Я гадаю, ти маєш ідею відносно цього, - Відповів Дамблдор. Він поліз до кишені і витяг коричневий паперовий пакетик. Ремув пронюхав лимонний шербет, він абсолютно впевнений, Дамблдор запропонував йому солодощі. Він взяв і почав смоктати.

- Ви чаклун, - впевнено сказав хлопець, -  як мій тато.

- Ти пам`ятаеш тата, Ремус?

Він знову відмахнувся. Він не дуже добре пам`ятав. Всі згадки сходились до високого, худого чоловіка, одягненого в довгу мантію, який маячив перед ним, плачучи. Хлопчик припускав, що це було в ту ніч, коли його вкусили. Це він досить добре пам`ятає.

- Він був чаклуном, - мовив Ремус, - і міг робити різні речі. Мама була нормальною.

Дамблдор ласкаво до нього усміхнувся.

- Це те, що тобі Матрона говорила?

- Частково. Щось я знав. В усякому разі, він мертвий, прикінчив себе.

Дамблдор виглядав доволі здивованим цим, що задовольнило Ремуса. Це було предметом його гордості - трагічна історія. Він не думав про батька часто, окрім як думок, що він би не зробив цього, якби Ремуса не вкусили. Він продовжив:

- Хоча, матір не мертва. Я не потрібен їй. Тому я тут. - Він оглянувся довкола. Дамблдор зупинився. Вони були на краю майданчика, біля високого заднього паркану. Тут була хитка дощечка про яку ніхто не знав. Ремус міг пролізти і піти до міста по головній дорозі, якби захотів. Він нікуди особливо і не ходив ніколи; просто швендяв докола, чекаючи, поки поліція забере його і відвезе назад. Це було краще, ніж нічого не робити.

- Тобі тут подобається? - запитав Дамблдор. Ремус пирхнув:

- Звичайно, бляха, ні. - Він покосився на Дамблдора, але непричемності через лайку його не чекали.

- Я так і гадав, - старик спостерігав, - Я чув, що ти бешкетник. Це так?

- Не більше, чим інші, - сказав Ремус, - ми "проблемні хлопці".

- Так, я бачу, - Дамблдор погладив бороду, наче Ремус сказав щось надзвичайно важливе.

- Ще є цукерки? - Ремус протягнув руку в очікуванні. Дамблдор передав йому пакунок, і він не повірив своєму щастю. Старий дурень був легкою здобиччю. Цього разу була пастилка, він відчував як вона хрумтить, як скло, між зубами, а шербет вибухав, неначе феєрверк, на язиці.

- Я керую школою, ти знаєш. Тою самою школою, що відвідував твій батько.

Це зловило Ремуса на гачок. Він проковтнув цукерку і трухнув головою. Дамблдор продовжив.

- Це дуже спеціальна школа. Для чарівників, як я. І як ти. Хочеш вивчати магію, Ремус?

Ремус палко захитав головою.

- Я дуже дурний, - впевнено сказав хлопець, - я не поступлю.

- Я впевнений, що це не так.

- Запитайте її, - Ремус мотнув головою в сторону високої сірої будівлі, де чекала Матрона, - я навіть не вмію читати, взагалі. Я тупий.

Дамблдор дивився на нього протягом певного часу
.
- Ти мав не простий старт в житті, містер Люпин, Я перепрошую за це. Я трохи знав твого тата і я впевнений - він би не хотів.... так чи інакше. Я тут, щоб запропонувати тобі щось інше. Місце для схожих на нас. Очевидно, це можливість перенаправити всю твою агресію.

Ремус витріщився на нього. Яка різниця, якщо він буде в одному домі, чи іншому? Матрона ніколи не давала йому солодкого і не пахла магією. І діти з школи Дамблдора точно не будуть гіршими, чим хлопці Святого Едмунда, і якщо так він міг утриматись від бійок зараз. Але. Завжди є "але".

- Що нарахунок моїх епізодів? - Запитав він, складаючи руки. - Я небезпечний, ви знаєте.

- Так, Ремус, знаю, - сумно відповів Дамблдор. Він м’яко поклав руку на плече Ремуса. - Ми побачимо, що можна з цим зробити. Залиш це мені.

Ремус стряхнув його руку і поласував ще одним лимонним шербетом. Вони мовчки потрямували до будівлі, задоволені, що їм вдалося порозумітись.
___
1Матрона - це хтось типу наставниці-наглядачки в подібних закладах


Глава 2: Рік перший: Гоґвортський експрес
 

Ремус знову почухав голову, потім ніс, який продовжував кровоточити. Це докучало з вечері минулого вечора, коли один хлопець ударив його. Якщо бути чесними, Ремус вдарив першим. Але парубку - Малкольму Уайту - був чотирнадцять і він був вдвічі більшим одинадцятирічного Ремуса. Малкольм розтріпав чутку, що Ремус відправляється в спеціальну школу для відсталих дітей і він вирішив відплатити за це. Зараз в нього був синець, про який він шкодував. Всі в новій школі будуть вважати, що він хуліган. Але потім, він удавав, що він, все ж таки, і був хуліганом.

Матрона ляскнула його по руці, щоб від заправ її від голови, він зиркнув на неї з-під лоба. Вони стояли біля величезної квиткової каси на вокзалі Кінг-Кросс, дивлячить на платформні номери. Спочатку дев`ята, потім десята. Матрона знову подивилась на лист в її руці.

- Заради Бога, - пробурмотіла вона.

- Ми маємо пробігти через бар'єр, - сказав Ремус, - я говорив вам.

- Не будь дурнем, - Відповіла жінка, - я нізащо не побіжу.

- Тоді побіжу я. Залиште мене тут.

Ремус лише на половину повірив Дамблдору, коли він пояснював, як дістатись платформи 9 і  ¾. Але тоді до нього почали приходити пакунки совиною поштою з дивними книжками і чудернацьким одягом та інші дивацтва, такі  як: пера та пергамент. Дамблдор був нехибно щедрим за останній місяць. Він подарував Ремусу список речей, які будуть потрібні йому в новій школі, він пообіцяв хлопцю відправляти все, що можна знайти підтримане з запасів Гоґвортсу. І зараз Ремус готовий повірити абсолютно всьому, що скаже старий.

Він ніколи не мав стільки свого добра і він був насправді радий, коли Матрона заховала все у влавному кабінеті, тому що тоді інші хлопці не зможуть заграбастати собі речі. Це все було запхано в стару валізу з благодійного магазину, яку треба по особливому тримати, щоб вона не розвалилася/

- Я не можу залишити тебе, Люпин. Просто почекай, поки я знайду вартового. - Матрона попрямувала в сторону кас, її величезна дупа гойдалася в сторони, коли вона ішла. Ремус крадькома оглянувся і облизав губи. Це може бути лише єдиний його шанс.

Він побіг до бар`єру, міцно зажмуривши очі, наближаючись до металевих турнікетів. Але він ні в що не врізався. Атмосфера змінилася, він розплючив очі зовсім на іншій платформі, повній людей. Ні, не людей. Чарівників.

Потяг був великим, яскравим і старомодним. "Гоґвортський Експрес". Віе затискав чемодан обома руками, кусаючи губи. Тут було повно дітей, його віку і старше, але всі вони були з сім`ями, хтось з них плакав і їх обіймали і цілували турботливі мами. Він почувався дуже маленьким і самотнім, і він вирішив, що краще поспішити і сісти в поїзд.

Всередині Ремус не міг дістати до багажної полички, тому заняв вільне купе і поставив валізу біля себе. Він спостерігав за людьми на платформі через віконце, прихилившись чолом до скла. Хлопчик здивувався, що не всі діти походять з магічних сімей. Він дивувався би, якщо у когось з них були такі епізоди, як у нього. Ремус так не вважав - ні в кого з них не було шрамів. Багато людей були вдягнені в нормальний одяг, як і він (проте без такої кількості дірок і плям), хоча хтось був вбраний в довгі чорні мантії і довгі гостронсі капелюхи. Більшість дітей мали сов, або котів в кошиках. Він навіть бачив дівчинку з крихітною ящіркою, яка вмостилась на її плечі.

Ремус почав почуватись більш нервово, його живіт скрутило, коли він зрозумів, що, попри те, що говорив Дамблдор про перебування в оточенні "подібних до нього", там йому, все рівно, буде не місце, як і всюди.

Якраз тоді він усвідомив, що хтось витріщається на нього у відповідь. Це був хлопець приблизно його віку. Він був високим і худим, але не настільки, як Ремус. В нього було темне волосся, напевно, найдовше, яке Ремус бачив у хлопця, витончено завручено, воно сягало плечей. У нього були прекрасні високі вилиці, повні губи і сяючі блакитні очі. Помітивши, що Ремус дивиться на нього, він вигнув одну ідеальну брову, жест доволі чітко промовляв: "І на що ти витріщаешся?".

Ремус сунув язик під нижню губу, із-за чого його підборіддя випнулось і витягнувши його, скорчив потворну пику. Інший хлопчик ледве посміхнувся потім показав два середніх пальці. Ремус майже засміявся.

- Сіріусе, ти думаєш, що ти робиш? Негайно іди сюди. - Досить сувора, на вигляд, відьма з такими ж чіткими, як у хлопчика, бровами, відтягла свого сина від вікна. Він закотив очі, але послухався, вони зникли далі на пероні.
Ремус опустився назад на покоцане шкіряне сидіння і зітхнув. Він проголодався і сподівався, що поїздка не буде занадто довгою. Матрона поклала йому два сухі бутерброди з сиром і мариновами огірками та яблуко, але йому цього було замало.

Через декілька хвилин двері його купе з грохотом відчинилися і, кваплячись, зайшла дівчинка. Вона проігнорувала Ремуса і підлетіла до вікна, впершись в скло і нестямно махала родині, яка стояло на пероні. Вона була мала і бліда, з яскравим рудим волоссям, зв`язаним в тугий низький хвостик. Її обличчя опухло від сліз.

Вона продовжувала махати руками, коли поїзд рушив, її батьки махали у відповідь і слали повятряні поцілнки. Поряд з ними стояла інша дівчинка з кислим обличчям і складеними біля грудей руками. Як тільки но поїзд повністю покинув станцію, рудоволоса дівчинка сіла напроти Ремуса, глибоко зітхнувши. Вона дивилася на нього великими, блискучими від сліз, зеленими очима.

- Як жахливо прощатись, не правда? - В неї був виразний акцент середного класу.

- О, так, я думаю, - Ремус сором'язливо кивнув. Йому не дуже подобались дівчата. Святий Едмунд був лише для хлопців і єдиними жінками з якими він контактував були Матрона і шкільна медсестра - вони були підлими старими сучками. Дівчинка з цікавістю дивилася на нього.

- Ти також з маґлівської родини? Я Лілі.

- Ремус, - незграбно відповів він. - Мій тато був чарівником, але я не знаю його... Ну, я виріс з маґлами.

- Я не можу повірити, що отримала листа, - вона, підбадьорюючи, тепло йому всміхнулась. - Але не не можу дочекатись, щоб побачити як там, а ти?

Ремус не знав, що відповісти - але він і не повинен. Двері повільно відчинились ще раз і якись хлопець засунув голову в середину. В нього було довге волосся, як у того хлопчика, якому Ремус скорчив гримасу, але в цього воно пряме. В нього був довгий ніс і він був сильно напупленим.

- От ти де, Лілі, я вже всюди тебе шукав. - Сказав він, кинувши на Ремуса несхвальний погляд, до яких той вже звик.

- Севе! - Лілі підскочила і обійняла його, - я така рада тебе бачити!

Він сором’язливо погладив її по плечу, червоніючи.

- Ходімо сядемо в моє купе, там повно місця.

- Ох... - Лілі оглянулася назад, - може Ремус теж піти? Він один.

- Я не впевнений, - той хлопець, Сев, з голови до ніг оглянув Ремуса, оцінюючи всі деталі. Бандитська стрижка, затерті джинси, зношена футболка, валіза з секонд-хенду. - Там може бути не стільки вільного місця.
Ремус сперся об спинку і закинув ноги на сидіння напроти.

- Ну так вимітайся. Я не хочу іти до твого тупого купе. - Він показово витрішився в вікно.

Лілі пішла з тим хлопчиком. Ремув знову опустив ноги на підлогу. Він зітхнув. За межами його купе було дуже шумно. Він чув вереск, сміх, ухкання сов і плач декількох молодших студентів. І от знову, він опинився відокремленим від інших. Він замислився, якщо це просто його доля. Можливо, коли він опиниться в Гоґвортсі, вони також запруть його спати окремо від всіх.

Раптово роздався стук в двері - короткий, веселий звук - і вони знову відчинилися. Ремус ще нище схилився на своєму місці, коли доброзичливий, на вигляд, хлопчик з безладним темним волоссям і великими круглими окулярами, посміхаючись, увійшов.

- Здоров, - він протягнув Ремусу руку, - Перший курс? Я також. Джеймс. - Він мотнув головою в сторону низького хлопця, який стояв ззаду. - Це Пітер.

Ремус потиснув руку Джеймса. Це відчувався вільно і комфортно. Вперше, тугий вузол в його животі почав розмотуватись.

- Ремус.

- Ми можемо впасти тут? Всюди вже занято і в Пітера поїздна хвороба.

- Не правда, - пробурчав Пітер сідаючи напроти Ремуса, насторожено його оглядаючи. Хлопчина виглядав трохи зеленим. Він склав руки разом на колінах і дивився в підлогу.

- Знаєш в якому гуртожитку будеш? - Відверто запитав Джеймс. Ремус мотнув головою. Він нічого не знав про гуртожитки. Це там де вони будуть спати? - До яких належали твої батьки? - Наполягав Джеймс. - Вони ж були в Гоґвортсі?

Ремус повільно кивнув.

- Мій тато так. Я не знаю в якому гуртожитку. Мама ні. Вона нор- маґелка.

Пітер раптом підняв очі?

- Ти напівкровка?

Ремус безпомічно знизав плечима.

- Завали, Петіґру, - Джеймс стукнув хлопця поряд. - Це абсолютно не має значення.

Ремус просто хотів запитати, що значить "напівкровка", коли двері вкотре відімкнулись. Це той добре доглянутий хлопчик, який послав його на пероні. Він потайки озирнувся.

- Ніхто з вас не мій родич, чи не так? - Він розтягував слова, і мав такий самий акцент вищого класу, як Пітер і Джеймс. Ремусу раптово це все перестало подобатись, знати б, що вони думають про схожих на нього і напівкровок, щоб це не значило.

- Я так не думаю, - хмикнувши, відповів Джеймс, - Джеймс  Поттер. - Він знову протянув руку і інший хлопець з легкістю її стряхнув.

- О, добре, Поттер. Батько сказав мені не розмовляти з тобою, - він сів поряд з Ремусом, вишкірившись, - Сіріус Блек.

Глава 3: Перший рік: Сортування

Ремус був цілком впевнений, що він спить. Або він втонув перепливаючи це жахливе озеро і його мозок просто уявляє різні речі, перед смертю. Він стояв у величезному кам`яному холі, розміром з костел. Тут було повно учнів і всі одягнені в однакові чорні мантії, але з різними краватоками. Все освітлювалось свічками. Не просто свічками, а літаючими. Він міг би з цим жити; це може бути розумний фокус освітлення, щось подібне до дротів. Але коли хлопчик подивився вгору, він ледве не закричав. Тут немає стелі - просто величезне нічне небо надвисало над ними, маячіли сірі хмари і блискучі зорі.

Ніхто більше не здавався зацікавленим, окрім рудоволосої дівчинки - Лілі - та декількох інших дітей, у яких, на думку Ремуса, мали маґлівських батьків. Ремус був у формі і відчував себе трохи краще, тому що був одягнений, як всі. Інші учні сиділи за довгими банкетними столами під прапорами свого гуртожитку. Джеймс схвильовано пояснив різницю між ними, засмучений через Сіріуса і Пітера, які були впевнені, що опиняться не в тому місці. Ремус не знав, варто йому нервуватись чи ні. Він не бачив в цьому великого сенсу, як це може повпливати на нього. Його, попросять звідси після першого уроку, в будь-якому випадку. Чим більше часу Ремус знаходився серед чарівників, тим більше переконував себе, що не може бути одним із них.

Професорка Макґонеґел струнка, з суворим обличчям відьма, яка мала провести всіх першокурсників до зали, зараз стояла поряд з табуреткою, тримаючи брудний старий капелюх. Це той тест, про який розповідав Джеймс. На них одягали шляпу і тоді, якимось чином їх розподіляло в один з гуртожитків. Ремус подивився вгору на інші прапори. Наразі він знав, що точно не опиниться в Рейвенклові - не якщо для цього треба бути кмітливим. Він не думав про барсуків, вони точно не були захоплюючим тваринами, особливо порівнюючи зі зміями. Йому подобався зелений колір, якщо говорити відносно вибору краватки. Але Джеймс і Пітер зосередились на  Ґрифіндорі і було очевидно, що ці двоє дружили вже дуже довго, він був би не проти опинитись в гуртожитку з ними.

Першим викликали хлопця, Сімона Арнолда. Капелюх опинився на його голові, закриваючи половину його обличчя. Ремус задумався, чи воняє там так жахливо, як здається. Матрона завжди маніакально відносилася до вошей і він сподівався, що їх не має ніхто з дітей, перед ним. Симона, під бурхливі оплески, швидко розподілили на Гафелпаф, гуртожиток борсуків.

Сіріус Блек був першим з їх групи, він виглядав безумовно занепокоєним, коли підходив до стільця. Почулося улюлюкання зі сторони Слизеринського столу - хтось з старших студентів кликав його. Дві юні дівчини з копнами темного волосся, високими вилицями і повними губами, вони були схожі на Сіріуса. В залі повисла тиша на деякий момент, коли капелюх опининився на голові Блека. Потім шляпа звизгнула:

-  ҐРИФІНДОР!

 Якусь мить була приголомшлива тиша, потім почулося плескання. Макґонеґел акуратно підняла капелюх з голови Сіріуса і подарувала йому недовгу рідку посмішку. Він виглядав повністю зажаханим, кинувши відчайдушний погляд на Слизеринський стіл, де дві дівчини, насміхаючись, шипіли, примруживши очі. Підвівшись, він повільно пішов до  Ґрифіндорського столу, де він став першим новим учнем і зайняв своє місце під червоно-золотим стягом.

Сортування продовжилось. Лілі також потрапила до Ґрифіндору, посміхаючись сіла біля Сіріуса, який виглядав дуже жалюгідно. Коли нарешті настала черга Ремуса, він все ще не міг зрозуміти до чого це суєта. Йому не дуже сподобалось, що всі витріщали на нього очі, коли він пробирався вперед, але хлопчик намагався, як найкраще це ігнорувати. Він хотів би засунути руки до кишень джинсів і зсутулитись, але в його дивній новій формі це не спрацювало б.

Ремус сів перед всією школою, перед самим носом Макґонеґел. Вона частково нагадала йому Матрону і огида підступила до його горла. Професорка опустила капелюх йому на самі очі. Було темно. І зовсім не воняло, тиша і спокій трохи полегшили його переживання.

- Гммммм, - м`який голос лунав прямо в його вуха. Це був капелюх. Ремус намагався не сутулитись, коли шляпа муркотіла далі. - Ти одинак, чи не так? Що ми маємо з тобою робити? Можливо Рейвенклов. В тебе тут хороші мізки.

Ремус здригнувся, відчуваючи себе, неначе хтось з ним жартує. Ага, курва, ймовійно.

- Тоді, - міркував капелюх, - ти можеш рухатись далі... Набагато далі, якщо ми відправимо тебе на....  ҐРИФІНДОР!

Ремус зняв капелюх з голови, як тільки його розподілили, не чекаючи, поки це зробить Макґонеґел. Він поспішив до  Ґрифіндорського столу, приймаючи аплодисменти і плескання по плечах, коли він проходив повз. Хлопчик вмостився напроти Лілі і Сіріуса. Вона швидко мило йому всміхнулася, але він просто дивився в свою пусту тарілку.

Коли прийшов час розподілу всіх на букву "П", Ремус трохи отямився і з певною цікавістю почав спостерігати, як Пітер, маленький, пухкий хлопчик поспішив до сортувального капелюха. Хлопці, типу Пітера, не протрималися би і п'яти хвилин в Святому Едді. Він постійно був нервовий і сутулився, що завжди помічали інші хлопці. Ремус був здивований, що Джеймс, який був повною протилежністю Пітера - рослаблений, впевнений в собі, був таким добрим до когось настільки, очевидно, гіршого.

Капелюх міркував дуже довго. Навіть викладачі помітили це і почали нервуватись, коли минали хвилини. Нарешті, його відправили до  Ґрифіндору і набагато швидше, туди ж. розподілили і Джеймса, який крокував до столу з величезною посмішкою на обличчі.

- Як це круто, - звернувся він до трьох інших хлопців. - Ми всі зробили це!

Сіріус застогнав, опустивши голову на складені на столі руки.

- Говори за себе, - приглушено відповів він, - мій батько мене вб`є.

- Повірити не можу. - Сказав Пітер, широко розплющивши очі. Незважаючи, що він отримав, що хотів, він продовжував заламувати руки, стріляючи очима оглядаючись за плечі, наче хтось може підійти в будь-який момент і змусити його зробити це ще раз.

Ззаду підійшла Макґонеґел і поклала кістляву руку Ремусу на плече.

- Містере Люпин, - тихо сказала вона, але не настільки тихо, щоб інші хлопчики не могли її чути, - Зможете підійти до мого кабінету після вечері? Він поруч з  Ґрифіндорською вітальнею, хтось зі старост покаже.
Ремус мовчки кивнув і вона пішла.

- Про що це вона? - Запитав Джеймс. - Макґонеґел вже хоче тебе бачити?

Навіть Сіріус зацікавлено подивився. Ремус відмахнувся, наче йому було абсолютно байдуже. Він знав про що вони думають - неотесана дитина вже мала проблеми. Сіріус знову подивився на його синець. На щастя, з’явилася їжа, відволікаючи їх. І вона дійсно "з’явилася" - раніше, пусті тарілки, буквально наповнились розмаїттям страв. Золотисті смажені курки, купи смаженої хрусткої картоплі, тарелі з паруючою морквою, фасоля у вершковому маслі і величезний глечик з темною насиченою підливою. Якщо їжа буде такою весь час, міркував Ремус, він цілком міг би ігнорувати розмовляючі капелюхи і снобів з його гуртожитку.

Хлопець дуже уважно спостерігав за одним із  Ґрифіндорських старост, який представився Френком Лонґботомом і повів першокурсників до їх кімнат, однієї з веж. Ремус ненавидів блукати, тому намагався, як найкраще запам`ятати дорогу. Він робив помітки в своїй голові, про розмір і форми дверей, про кожен портрет, повз які вони проходили та щодо рухаючих сходів. Хлопчик був настільки виснажений і добре наїдений, що це все вже не здавалось настільки недоречним.

Дійшовши до правого коридору, Ремус побачив кабінет Макґонеґел, позначений акуратною мідною табличкою, і вирішив пошвидше покінчити з цим. Він зупинився біля дверей і тільки-но зібрався постукати, як біля нього з`явився Джеймс.

- Друзяко, тебе почекати?

- Навіщо? - підозріло запитав Ремус хлопчика. Джеймс потиск плечима.

- Ти не маєш робити це сам.

Ремус витріщився на нього на мить, потім повільно мотнув голову.

- Ні. Я в нормі. - Він постукав.

- Заходьте. - Почулось з середини. Ремус відчинив двері. Кабінет був маленьким з невеличким охайним каміном і рядами книг біля однієї стіни. Макґонеґел сиділа за бездоганно охайним письмовим столом. Вона тоненько посміхнулася і дала Ремусу знак сісти у крісло навпроти. Він так і зробив, шморгаючись та чухаючи ніс.

- Рада вас бачити, містер Люпин, - сказала вчителька з явним шотландським акцетном. Її сиве волосся було зібране з тугий вузол ззаду, на ний була темно-зелена мантія з золотою застібкою в формі лева. - Мені приємно вас бачити в гуртожитку  Ґрифіндору, головною в якому є я.

Ремус нічого не сказав.

- Ваш батько був в Рейвенклові, ви знаєте.

Ремус знизав плечима. Макґонеґел піджала губи.

- Я думала, що найкраще поговорити з вами якомога швидше про ваш... стан. - Тихо мовила вона. - Дамблдор пояснив, що до цього у вас була мінімальна взаємодія з чарівним світом, і я вважаю своїм обов’язком повідомити вам, що люди з, конкретно, вашою проблемою підлягають сильному негатийному тавруванню. Ви ж знаєте, що значить "таврування"?

Ремус кивнув. Він не міг виговорити, але знав це слово дуже добре.

- Я хочу, щоб ви знали, що поки ви в моєму гуртожитку, я не потерплю, щоб хтось поводився з вами якось якось інакше чи недоброзичливо. Це стосується всіх студентів під моєю опікою. Однак, - вона прочистила горло. - Вам краще бути обережним.

- Я нікому не скажу, - відповів Ремус, - я не хочу, щоб хтось знав.

- Так, добре. - Макґонеґел кивнула, з цікавістю дивлячись на нього. - Це підводить мене до наступного моменту. Ми підготувалися до наступного повнолуння, яке, за моїм  розрахунком, буде цієї неділі. Тоді підійдете до мене після вечері, я покажу вам, куди йти. Можливо, ви могли б сказати вашим друзям, що вам треба когось відвідати вдома?

Ремус фиркнув і почесав потилицю.

- Я піду?

Професорка, злегка насупившись, кивнула.

За дверима Ремус наткнувся на Джеймса, який стояв чекав його тут, наодинці, чекоючи його.

- Я казав тобі, я буду впорядку. - Роздратовано сказав Ремус. Джеймс просто посміхнувся.

- Ага, але ти пропустив, коли Лонґботом давав нам пароль. Чи ти хотів би стирчати тут всю ніч? Пішли.
Джеймс провів його в кінець коридору, де висіла величезна картина з пишною жінкою, одягненою в рожеве.

- Широкі гомілки. - Сказав Джеймс і портрет відтворився, як двері. Вони зайшли до вітальні.

Ремус був в вітальні у Виправному центрі для хлопців імені Святого Едмунда, але вони були абсолютно різними. Там кімната була скудо прикрашена, з невеличким чорно-білим телевізором та декількома настільними іграми. Колоди карт завжди були неповними, більшість стільців було зламано чи пошкоджено.

А  Ґрифіндорська вітальня була теплою, комфортною та затишною. З величезними, м`якими, на вигляд, диванами та кріслами. З товстим темно-бордовим килимом перед палаючим каміном, і стіни були прикрашені картинами.

- Нам нагору, - сказав Джеймс ведучи Ремуса до закручених сходів в кутку. Зверху були ще одні двері в спальню. Знову ж таки, зовсім не так як в притулку. Було чотири величезні ліжка, завішані щільними оксамитовими червоними шторами, оздоблені золотими китичками. Тут був ще один камін і важкі скрини для речей кожного хлопчика, з червоного дерева, як і полички біля їх ліжок. Ремус побачив свою валізу, яка підпирала скриню. Він підійшов ближче, припускаючи, що це його ліжко.

Пітер переривав свої речі, відкидуючи одяг, журнали і книжки, утворюючи жахливий безлад.

- Я не можу знайти свою паличку, - горлав він. - Мама запакувала її, і я не міг загубити в потязі, але її тут нема!

- Піт, - усміхнувся Джеймс, - твоя мама попросила приглянути за цим, пам`ятаєш?

Джеймс і Пітер, як зрозумів Ремус ще в потязі, росли по-сусідству і прекрасно знали один одного. Не зважаючи, що хлопчики абсолютно різні, і Ремус досі не міг збагнути, як Джеймс не вибив з Пітера все лайно.

Сіріус сидів на ліжку, його валіза залишалася нерозібраною.

- Не парся, друг, - Сказав Джеймс сідаючи біля нього, - ти ж, все рівно не хотів бути в Слизерині, так?

- П’ятсот років, - холодно мовив Сіріус, - п’ятсот років кожного Блека в Гоґвортсі відправляли прямо в Слизерин.

- Ну значить, прийшов час відзначитись, та? - Джеймс весело стукнув його по спині.

Ремус відкрив чемодан. В середині був великий був великий олов`яний котел - ще одна річ від Дамблдора, яку той знайшов серед забутих речей. Внизу також була довга тонка коробка з запискою зверху.

Він розгорнув записку і довго ретельно дивився на закручені слова, намагаючись зрозуміти хоч щось. Але він лише впізнав слово "батько" і здогадався, що це теж від Дамблдора, але колись ця річ належала його тату. Відкривши коробку, він побачив довгу, відполіровану паличку. Він ще не думав про палички, але взяв її в руку і міцно стис. Вона була теплою і відчувалася, як частина його плоті, хлопчик відчував її еластичність, коли повертав в руках. Це було добре.

Нарешті Сіріус почав розпаковувати речі, витягуючи книгу за книгою зі свого чемодана. Ті книжки, що не поміщалися на поличці, він складав біля ліжка. Джеймс витріщився, як тільки но закінчив вішати постер біля свого ліжка. На плакаті було зображено багато рухаючих чоловічків на мітлах, які кидали один одному м`ячі. Ремус подумав, що це виглядає трохи краще, ніж футбол, який він ненавидить.

- Знаєш, - почав Джеймс до Сіріусу, який досі розкладав книжки, - тут є бібліотека.

Сіріус хмикнув.

- Але це, переважно маґлівські книжки. Мій дядько Альфард залишив мені їх, і мама спалила би їх, лиши я книги дома.

Це різонуло Ремусові вуха, що не так з маґлівськими книгами? Не те щоб в нього була хоч одна з собою. Він ненавидить читати більше всього не світі. Але він не довго про це переймався, тому що тепер Сіріус дістав справжній програвач і коробку нових блискучих яскравих пластинок. Він підійшов блище, щоб подивитись.

- Це  Abbey Road?! - Спитав хлопчик, зазираючи в коробку з вінілом.

- Ага, - посміхнувся Сіріус і передав йому пластинку. Ремус витер руки об мантію, перш ніж обережно взяти. - Ти, значить, маґлонароджений. - Сказав Сіріус, - ніколи не зусстрічав чаклунів, хто знає the Beatles - окрім моєї кузени Андромети. Це вона мені купила.

Ремус кивнув, на секунду забувши про все.

- Я люблю Бітлів, в одного хлопця в мене в домі було не менше десяти пісень, але він ніколи не давав мені їх торкатись.

- Хлопця в домі? - Сіріус вигнув брову. Ремусу він здавався дуже дорослим. - Ти маєш на увазі, свого брата?

- Ні, - Ремус мотнув головою, повертаючи пластинку назад і відходячи. - Я живу в дитячому будинку.

- Типу притулку для сиріт? - З широко розплющеними очима запитав Пітер. Ремус відчував, як в ньому закипає злість і червоніють вуха.

- Ні. - Виплюнув він, відчуваючи, що хлопці знову витріщаються на його синець і розвернувся, щоб  мовчки продовжити розпаковувати речі.

Зрештою Поттер і Блек почали розмову про щось, під назвою квідич, що незабаром перереросло в дуже гарячу суперечку. Ремус заліз на ліжко і засунув штори, насолоджуючись приватністю. Було темно, але Ремус звик до темряви.

- Йому варто краще намагатись, щоб завести друзів, - голосно прошепотів Пітер. - Особливо, якщо він з маґлів.

- Ти впевнений, що тобі місце не в Слизерині? - Протягнув Сіріус, після чого Пітер затих.

Глава 4: Перший рік: Повнолуння

(прим. авт. CW: гомофобне висловлювання блище до кінця глави)

Неділя, 5 вересня, 1971

Ремус провів решту тижня, ігноруючи інших хлопців, наскільки це було можливо. Цій техніці він навчився в Святому  Едмунді - добре, коли тебе не помічають, найкраще, коли ніхто не знає про тебе нічого в цілому. ( Він все ще отримував копняки або його мокали головою в унітаз, але, загалом, ніхто ніколи не докладав зусиль, щоб заважати йому). Джеймс, Сіріус і Пітер, не як хлопці з Святому Едді, звичайно. Матрона назавала би це "вихованістю".

Сіріус і Джеймс, очевидно, були з багатих сімей, він зрозумів це з їх розмов, про їх домівки, і з того, як вони розмовляють - гучно і чітко, вимовляючи всі голосні і приголосні. Ремус уважно їх слухав і вирішив перестати постійно гекати.

І справа не лише в їх акценті, а і в тому що вони говорять. Ремус виріс серед дорослих, яку постійно говорили йому "будь тихим!", і з хлопцями, які могли відгамселити за придуркуватість, якщо ти говориш більш, ніж слід. Джеймс і Сіріус говорили, як герої романів: їх мова сповнена описами, метафорами і їдким сарказмом. Їх дотепність лякала сильніше, аніж удар в обличчя, думав Ремус, - принаймні, це швидко закінчилося.

Він уникав хлопців, гуляючи по замку. В притулку в нього не було особистого простору, значну частину часу він проводив замкнений в кімнаті. В Гоґвортсі, здавалось, не було заборонено десь ходити, тому Ремус був твердо налаштований дослідити кожен сантиметр цього химерного замку.

Їм видали карти, щоб було простіше знаходити потрібні класи, але Ремус виявив, що там багато чого бракувало, вони були спрощені. Наприклад, на карті не було секретного проходу, який він знайшов, що вивів його з підземелля до дівчачого туалету на першому поверсі. Він і гадки не мав, кому взагалі міг знадобитись цей перехід, і вперше  він цим скористався, коли до нього прикопався особливо дратівливий привид, який забризкав хлопця милом. Також, було б корисно, - міркував Ремус, - якщо зробити карту рухомою, як картини, - тоді, принаймні, можна буде відслідковувати кумедні рухомі сходи. І він впевнений, що одна кімната також рухома, здавалося, вона ніколи не була на одному місці.

В неділю в день, Ремус з жахом чекав понеділка, який буде не тільки першим днем пісня повного місяця, а і першим навчальним днем. Після вечері, яку Ремус провів наодинці, сидячи віддалік від Сіріуса, Джеймса і Пітера. Він швидко пробарався до кабінету Макґонеґел. Вона чекала його разом зі шкільною медсестрою, з якою він вже познайомився. Вона була доброю, приємною жінкою; хоч і трошки метушливою.

- Добрий вечір, містере Люпин, - професорка всмішнулася. - Дякую, що дотримались обіцянки. Пройдемо.

На щастя Ремуса, жінки вели його не до підземель, як він вважав, що вони зроблять, а за межі замку, до великого крученого дерева. Войовнича верба - нове доповнення до території, як пояснив Дамблдор у своїй промові на початку року, це - подарунок колишнього учня. Ремус думав, що, хто це не пожертвував, насправді, ненанавидів школу, тому що дерево було не лише жажливим в аспекті, але й безглуздо жорстоким.

Коли вони наближались, професорка Макґонеґел зробила щось таке неймовірне, що Ремус мало не закричав від шоку. Здавалось, вона зникає, поступово зменшуючись, поки зовсім не зникла. На її місці вже була гладкошерсна жовтоока кішка. Мадам Помфрі навіть не подала виду, що здивована, коли кішка побігла до дерева, яке гойдало гілками, як дитина руками, під час істерики. Вона підбіга до дерева, уникаючи поранень, і натисла лапою на кореневий вузол. І дерево моментально застигло. Ремус і мадам Помфрі породовжили, заходячи у впадину під деревом, яку Ремус раніше не помічав. Усередині на них чекала Макґонеґел, знову в людській подобі. 

Прохід був слабо освітлений, з зеленуватим сяйвом, в самому кінці знаходилися двері. Вони опинилися в невеличкому, здавалось, давно занедбаному будинку. Вікна забиті дошками і двері приколочені засувом.

- От ми і тут, - Макґонеґел намагалася звучати ласкаво, щоб хоч трохи підбодрити його в цьому моторошному місці. - Зараз, я сподіваюсь, ви розумієте, що ми не можемо залишитися з вами, але, якщо хочете, мадам Помфрі почекає поки... перетворення не завершиться?

Ремус відмахнувся.

- Я буду в порядку. Як мені повернутись назад вранці?

- Я прийду зразу, як зійде сонце, - запевнила хлопчика мадам Помфрі. - Підлатаю і відпущу тебе на уроки перш ніж хтось помітить, що тебе нема. - Вона посміхнулась, але її очі залишались сумними. Це змушувало Ремуса почуватись некомфортно. Але до заходу сонця залишалось всього нічого і все що завгодно, змушувало почуватись його незручно: волосся свербіло, шкіра натягувалась, піднімалась температура.

- Вам краще піти. - Швидко сказав він, відходячи подалі в пустій кімнаті. Біля однієї стіни знаходилось ліжко з чистою постілю. Виглядало так, ніби його навмисне туди поставили.

Жінки вишли, нахлухо запираючи двері. Він почув,  як Макґонаґел знову бурмоче і задумався, які конкретно заклинання вона накладає на будинок. Хоча, якими вони не були, все рівно краще, ніж жахливі посеріблені двері.

На якусь мить він сів на ліжко, а потім знову нервово підвівся. Ремус крокував по кімнаті. Іноді здавалося, наче вовк закрався в його свідомість, ще до того, як захопив все тіло і коли опускалася темрява, його почуття різкішали, і його шлунок зводило від неймовірно сильного голоду. Ремус швидко почав роздягатися, не маючи бажання порвати одяг. Його суглоби почали тупо тульсувати, він ліг на ліжко. Це найгірша частина. Серцебиття віддавалось в вухах, і він міг поклястись, що чув як розтягуюються його сухожилля, кістки та зуби подовжувались з жахливим скежетом, його череп розколювався і змінювався.

Він і шипів, поки біль не надто посилився, лише тоді він почав кричати. І він міг лише сподіватись, що він достатньо далеко від школи і його крик ніхто не чує. Загалом, це тривало близько двадцяти хвилин, хоча він ніколи засікав. Потім все стало туманним, і він ніколи не міг згадати, що було коли він був вовком. Це відбувалося впереше в  Гоґвортсі, все так само було розмитим, але він прокинувся з меншими травмами, ніж зазвичай. Ремус гадав, це тому що, вовк рознюхував нову територію, перевіряючи її межі. Він, напевно, намагався вибити вікно чи двері, бо на лівому боці були нерівні синці, які не зійдуть ще декілька днів.
Зворотня трансформація була такою ж неприємною - стягуюче відчуття, змушувало задихатись і залишало ниючу біль. Він витер сльози і поповз в ліжко, радий, що має годину спокійного сну, поки сонце повністю не зійде.

Мадам Помфрі повернулась, як і обіцяла. Вона заспокійливо говорила, поклавши холодні руки на його палаюче чоло.

- Мені не подобається, як ти виглядаєш, - сказала вона, коли він розплющив очі. - Це божевілля, що ти маєш провести весь день на навчанні в такому стані. Ти виснажений!

Ніхто ніколи ще не гововорив до нього з такою турботою, це змусило його зніяковіти. Він відштовхнув її руку і почав одягатися.

- Я в нормі. Я хочу піти.

Вона змусила його щось випити перед тим, як відпустити - воно було холодним і металевим на смак, але зголом він почувався краще. Хлопчик поспішив до Ґрифіндорської вежі, переодягтись в форму, як найшвидше - він не хотів пропустити сніданок, він жахливо голодний.

- Де ти був?! - Джеймс підскочив до нього, як тільки він зайшов до їхньої кімнати. Всі три хлопчики вже були зібрані і виглядали бездоганно - окрім Джеймсового волосся, яке завжди стирчало в усі сторони.

- Ніде. - Ремус просковзнув повз до своїх речей.

- Ти в нормі? - Запитав Сіріус, відірвавши погляд від дзеркала, перед яким розчесував своє волосся.

- Ага, - погодився Джеймс, - виглядаєш трохи дивно.

Ремус скривився до них.

- Відваліть.

- Ми просто намагаємося бути милими, - відповів Пітер, вперши руки в боки. Вони втрьох дивились на Ремуса, який хотів зняти футболку, коли згадав про синці.

- Що?! - Гаркнув Ремус на них. - Ви всі будете витріщатьсь поки я перевдягаюся? Ви, мажорчики, просто купка гоміків. - Він пройшов до ванни з одягом і грюкнув дверима. Через момент він почув, як Пітер буркнув, що голодний і вони пішли.


Глава 5: Перший рік: Зілля та настійки

П`ятниця, 10 вересня, 1971

За перший тиждень навчання, Ремус втратив десять очок гуртужитку, вивчив одне заклинання і отримав ще один синець - На цей раз на підборідді.

Перші декілька уроків пройшли нормально - вони були ознайомчими, і поки Лілі Еванс на кожному уроці шалено списувала сторінку за сторінкою, ніхто більше не здавався заклопотаним. Їм задали декілька простих домашніх завдань, але Ремус планував робити вигляд, що просто забув це зробити, якщо хтось запитає.

Заклинання були найбільш захоплюючими - малесенький професор зачарував соснові шишки, щоб вони гасали по класу, на загальну втіху. Після декількох спроб Лілі підняла шишку, принаймні, на три фути, Сіріус змусив свою крутитись, як дзига - поки вона не вийшла з-під контроля і не розбила вікно. Джеймсу, Пітеру і Ремусу пощастило менше, але Ремус був впевнений, що змусив свою шишку підстрибнути, принаймні, раз чи два.

Трансфігурація була просто цікавою, але набагато серйознішою, цей предмет викладала професорка Макґонеґел. Де не буде ніякої практичної роботи під час першого тижня, пояснила вона, але задавала багато домашніх завдань, щоб оцінити рівень їх можливостей.

Історія магії була абсолютно жахливою, і чим менше про неї говорити, тим краще. Ремус намагався не заснути, поки примарний професор Бінс літав вгору-вниз між рядами, монотонно зачитуючи дати та назви битв. Він теж дав домашнє - прочитати два параграфи. Сіріус закотив на це очі і пробурмотів до Джеймса:

- Серйозно, всі вже давно прочитали "Історію Магії". Це дитяча маячня. - Джеймс погоджуючись кивнув. Ремус почувався поскудно. Він ще навіть не відкривав підручники, окрім "Зілля та Настійки. Перший рівень", з якого вирвав першу сторінку, щоб завернути жуйку.

Навсправді він чекав уроки Зілля, сподіваючись, що хоча би побачить вибух, як на хімії. Але, як виявилося, там також треба багато читати, і що ще гірше, весь наступний рік у них будуть звоєні уроки зі Слизеринцями. Професор Зілля був дратуюче веселим, і витратив майже пів години на зачитування списка.

- Блек, Сіріус, ага! От ти де. Дуже здивований сортуванням, мій хлопчик, дуже здивований! Я мав кожного Блека в своєму гуртожитку, з того моменту, як почав викладати! Не приймай це на свій рахунок, юний Сіріусе, але я очікую від тебе великих речей!

Вигляд Сіріуса, говорив про його бажання провалитись крізь землю. Слизоріг продовжив перекличку.
- Поттер і Петіґру, а? Так-так, ще й поруч з містером Блеком, цей клас зібрав весь родовід, та? Дайте подивлюсь....Люпин! Я знав твого батька; він не був одним з моїх, але він дув тим ще дуелянтом. Кепські справи...

Ремус кліпнув. Він гадав, чи знає Слизноріг, що він вовкулака? Весь клас клас дивився на нього - вони вже знали, що він виріс в дитячому будинку і що його батько був чарівником (Ремус дугадувався, що це Пітер розповів їм), але ніхто більше не наважився запитати його. Здається, ходила ще одна чутка, що він був жорстоким і, можливо, був у банді. Він був впевнений, що Джеймс і Сіріус це заохочують, але не те, щоб він дуже проти.

На щастя, Слизоріг хотів якнайшвидше розпочати практичну роботу.

- Щоб краще зрозуміти, треба поринути в це з головою! - Він посміхнувся. - Зараз, ви маєте працювати вчотирьох біля одного казанця, ви можете по черзі виконувати дії...

Всі галасуючи розбивалась на пари - Джеймс, Сіріус і Пітер відразу зайняли кетел в задній частині класу, до них приєднався Натаніель Квінс - слизеринець, який знався з Поттером і Петігру з дому. Ремус вирішив, що він просто почекає поки всі погрупуються, а потім подивиться, чи зможе уникнути цього, зависаючи в кінці класу до кінця уроку.

Але не пощастило.

- Ремусе! Ти можеш приєднатися до нас! - Лілі схопила його за зап`ястя і потягнула до казана, вона була з Северусом Снейпом - її довгоносим другом, з яким Ремус познайомився в потязі - і з Гарріком Мальсьбером, грубим, кирпатоносим хлопцем, якого Ремус трохи боявся.

Лілі вже почала базікати, розкладаючи інгредієнти і добре розігріваючи казан. Вона поглядала в книгу Северуса, в якій були помітки, написані по краях.
-Ось висушені вусики равликів. - Лілі потрусила крихітку баночку. - Я думаю, нам потрібна чверть унції.

- Ними можеш вільно розпорядковуваться, Лілі, вони особливо нічого не значать. - Нудьгуючи протягнув Северус.

Але все ж таки відміряла і додала в бурляче вариво. Потім Мальсибер взяв книгу і перемішував протягом п`яти хвилин, дослухаючись до вказівок Северуса, як шкидко і в якому напрямку змішувати. Настала черга Ремуса. Лілі дала йому книгу. Він дивився на сторінку. Він бачив, що це інструкція, і міг розібрати, принаймні, половину слів. Але щоразу, коли він думав, що вловив їх, літери, здавалось, знову починали скакати по сторінці, і хлопчик знову губився. Його щоки почервоніли і йому стало зле. Він знизав плечима, відводячи погляд.

- Ох, прискорся, - прошепотів Северус. - Це не так вже й важко.

- Залиш його, Севе, - Докірнула Лілі. - Книга повністю покрита твоїми записами, не дивно що він не може знайти потрібне місце. Тут, Ремусе. - Вона швидко відкрила свою нову книжку. Але було не краще. Ремус відмахнувся.

- Чому тоді сам не зробиш, раз такий розумний? - Прошипів він до Северуса.

- О, Мерліне, - Северус скривив губи. - Ти вмієш читати? Вмієш? Я маю на увазі, цьому вчать в усіх маґлівських школах, так?
- Северусе, - шикнула Лілі, але у самовдоволеного темноволосого хлопця ще було шасну сказати ще щось - Ремус кинувся через парту і на летів на Северуса з кулаками. В нього був лише елемент несподіванки - через три секунди Мальсибер схопив його за комір і стягнув назад, вдаривши кулаком в обличчя.

- Стоп! - Прогримів Слизоріг. Всі завмерли. Огрядний майстер зілль бушував. - Підніміться обоє! - Кричав він до хлопців, які валялися на підлозі. Снейп і Ремус піднялися на ноги, випираючи груди. Снейп виглядав набагато гірше зі скуйовдженим волоссям і з його носа текла кров. У Ремуса боліло підборіддя, куди йому прилетіло від Мальсибера, але, незважаючи на пом`яту форму, він був у порядку.

- Поясніться! - Крикнув Слизноріг. Хлопчаки дивились на свої ноги. Мальсибер вишкірився. Лілі плакала. - Дуже добре, - роздратовано мовив вчитель, - покарання для обох, на два тижні. Десять очок з Ґрифіндору і десять зі Слизерину.

- Це нечесно! - Викрикнув Джеймс, десь ззаду, - Має бути вдвічи більше зі Слизерину, їх двоє проти одного!

- Як я бачив, першим почав містер Люпин, - відповів професор, але все одно похитав головою, - Ти, все-таки, маєш повну рацію - Мальсибер, мінус п`ять очок, за те, що вдарив Ремуса. Насиллям не вирішити насилля, ти знаєш, я вже неодноразово говорив це твоєму старшому братові. Міс Еванс, прошу, відведіть містера Снейпа в лікарняне крило. Люпине, прибери весь безлад, що ти зробив.

Ремус не знав ні однго очищувального заклинання, тому почав прибирати все руками. Слизноріг змусив його відчистиити кров Снейпа з плитняка. На жаль, це було після повнолуння, тому, насичений, металевий запах змусив його шлунок бурчати. Джеймс, Сіріус і Пітер чекали його ззовні після закінчення уроку.

- Це було, до дідька, круто, друже, - Джеймс злегка штурхнув Ремуса по руці. - Те, як ти це зробив!

- Потім Мальсибер тут всім вихвалявся, що тобі сказав Снейп, - додав Сіріус. - Ти правильно поступив з цим гівнюком.

- Сказав... всім? - Простогнав Ремус.

- Не парся, всі на твоїй стороні, - сказав Джеймс. - Ну, крім, слизеринців.

- Ага, наче комусь є справа до слизеринців? - Посміхнувся Сіріус, - скоро вечеря. Голодний?

- Смертельно, - Ремус усміхнувся у відповідь.

продовження: https://www.fanfic.pp.ua/load/knigi/slesh/all_the_young_dudes_ch_2/12-1-0-647
Категорія: Література доби Відродження (XV-XVII ст.) Література доби Відродження (XV-XVII ст.), Західноєвропейська література XVII ст, Військова проза/лірика, Наукова фантастика, Навчальні заклади | Додав: nyutamustdie | Теги: Ера мародерів, Вульфстар, Гаррі Поттер Дж. К. Ролінґ, All the Young Dudes, Мародери
Переглядів: 1090 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Оцінка: 5.0/3

Всього коментарів: 1
Клас! Така мила замальовка з самого-самісінького початку. Дуже вболівала за бідного перевертня, як то він витримає таку раптову зміну в житті.

avatar
All the Young Dudes Ч.1
Завантаження...