menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.08.2021 в 19:24
Фанф прочитано: 746 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Панянка Анна


09.08.2021, 19:24
Панянка Анна
***

- Моя доню, невже, ти і справді не хочеш заміж?
- Ні, батьку. Може колись, а може ніколи, - Анна посміхнулась до батька і продовжила складати букет з щойно зірваних квітів у саду.
Батько Анни – боярин Григорій Вернидуб. Є спадкоємцем династії, яка була започаткована ще в козацькі часи, звідси і таке козаче прізвище. Чоловік строгий, але справедливий, з сильними рисами обличчя, довгими вусами і приємним низьким голосом. Коли Григорій парубкував то на вечорниці, збігались всі дівчата з навколишніх сіл. В молоді літа він був красенем, а навчання в польській школі додало йому хороших манер. Казали, що Григорій парубкував ще й досі, як би не зустрів свою майбутню дружину – Анастасію. Вона також походила з хорошої сім’ї, мала всі потрібні манери і знання. В подружжя народились четверо хороших діток – три дівчинки і один хлопчик. Дві доньки повиходили в ранньому віці заміж. Це були хороші союзи, вигідні для обох сторін. Так було заведено і сперечатись годі було. Син, як то повинно бути, після виповнення 18 літ, отримав від батька у повне володарювання частину угідь на краю земель сім’ї. Біля батьків залишилась наймолодша донька – Анна. Батько її дуже любив, бо вона була пізня дитина. Саме через цю свою любов, Григорій і не квапився видавати заміж свою милу серцю доньку. Заради точності - вона і не дуже хотіла. Дні Анни були наповнені різною роботою – від ранку до вечора її руки щось складали, вишивали, зашивали, наливали чай, а ніжки тільки те і робили, що всюди жваво ходили. В перервах між читанням книг і розмовами з матір’ю, Анна любила прогулюватись по садочку що був на задньому дворі. Саме в цьому садочку, колись вони з батьком посадили яблуню, яка виросла і тепер могла надати приємну тінь у спекотний день. Батько вкладав у доньку всі знання що мав сам і навіть більше, а мати змалечку прививала їй любов до природи і мрійливість. Від обох батьків дівчина отримала тільки найкраще. Від мати вона успадкувала світлі карі очі, м’які риси обличчя та природжену грацію. Від батька дівчина отримала гострий розум, вміння триматись у сідлі та веселу вдачу. На руку Анни претендували багато джентльменів і не тільки, але вона всім відмовляла. Згодом, коли парубки почали розуміти що шансів немає зовсім, переключали свою увагу на іншу молоду даму, охрестивши Анну «зарозумілою недотрогою». Чи страждала дівчина через це? Аніскілечки, ба, навіть була рада зменшенню небажаної уваги до себе.
Та все йде і все змінюється.
- Анюсю, пам’ятаєш нашого орендаря пана Велегорського?
- Так, батьку, хороший чоловік був, чула - помер недавно.
- Так, дуже шкода. Проте, спадок він свій залишив племіннику. Дітей він своїх не мав.
- Тоді, обов’язково потрібно навідати нового орендаря з корзинкою фруктів!
- Думаю, ти цілком права. Попроси підігнати екіпаж і приготувати корзину.
Хороші манери – це ввічливість заможних людей. Вернидуби це прекрасно знали тому і відносини з орендарями, прислугами і оточенням у них були завжди хороші.
- Батьку, все готове, - Анна зайшла до кабінету батька, але той сидів за столом з їхнім адвокатом.
- Доню, приїхав пан Орлик, термінова справа, давай відкладемо візит.
- Думаю, не потрібно. Я сама навідаю, це не далеко, та й хто зна, чи завтра справ не стане ще більше. Повернусь до вечері.
- Гаразд, в кого ж ти така проворна?
- Звісно ж у вас! – Анна підійшла і поцілувала батька в щоку.
Анна нічого не чула про нового орендаря, тільки те що він племінник покійного пана Велегорського і те що він в цих краях недавно. Дорога була недалека, тому Анна швидко переодягнулась в наряд для кінної їзди і поскакала до садиби.
На межі її зустрів молодий парубок, який косив траву. Виглядав він досить мужньо за рахунок легкої льняної сорочки, яка не була зав’язана під горло, на сільський манер.
- Доброго дня, - гукнула панночка.
- Здорові були, - відповів молодик.
- Це тут починається земля пана Велегорського?
- Не зовсім, тепер тут панує пан Дмитренко.
- Ах, так, звісно. Я ось приїхала з дружнім візитом.
- До самого пана?
- Так. Ем, сьогодні ж неділя? Чому ваш пан заставляє вас працювати у свято? Це так нелюдяно.
Парубок усміхнувся.
- Не приймайте близько до серця, пан чоловік хороший.
Панночка вже хотіла рушити далі, як небо затягнуло хмарами і почало збиратись на дощ.
- Бачу дощ буде, вам варто повернутись додому, косити траву можна і після, нехай ваш пан не буде таким жорстоким.
- Що ж це ви про мене думаєте а про себе ні? Ви ж промокнете якщо не поквапитесь вернутись до своєї домівки. Ось – візьміть цей кусок тканини, - тканина цупка і захистить вас від дощу. А я побіг, так як ви і наказували.
Молодик простягнув Анні тканину а сам схопив косу і побіг в напрямку будинку.
«Цікавий чоловік, вигляд має селянина а манери пана» - подумалось в той час панночці.
Тканина, все ж не пригодилась бо небо дало час Анні доскакати до будинку, де слуги вже підготували теплий чай і гарячу ванну.
Наступного дня, Анна розповіла батьку що так і не добралась до нового орендаря. Дівчині було дуже шкода що зустріч не відбулась, адже проста цікавість заполонила серце панночки, бо в цих краях нечасто щось змінюється, а тут така подія.
Дощі падали вже другий день, відтягуючи повторний візит все більше і більше. Думки заполонили вже нові справи і Анна прийнялась виконувати їх.

***

- Панні Анно, ваш батько просив вас.
- Дякую, Маріє, вже йду.
В кабінеті батька було дуже багато книг, які кожного дня у цій порі були залиті сонячним світлом. Навпроти вікна, спиною до входу стояв чоловік, жваво щось обговорюючи з власником будинку, який стояв навпроти нього.
- А, ось моя донька – Анна. Анна познайомся, це наш новий орендар – пан Віктор Дмитренко.
Чоловік обернувся і Анна одразу ж його впізнала – це був той самий селянин, тільки одягнутий як джентльмен, з зачесаним волоссям і натертим до блиску взуттям.
- Приємно познайомитись, панночко.
- Так ми ж вже знайомі.
- Не в цьому вигляді, панночко. Та й імені одне одного ми не знали.
- Чому ви батьку кликали?
- Ти ж хотіла познайомитись з новим орендарем, все мені про це гомоніла.
Пан Дмитренко усміхнувся.
- Знала б батьку, що він виявиться брехунцем, то не мала б такого азарту до знайомства, - Анна опустила очі, - залишу вас, маю ще деякі справи.
Бути обманутою для Анни було в новинку. Та ще й молодиком! Вона одразу пішла в зимовий сад, бо це було її улюбленим місцем. Незабаром, туди прийшов і пан Дмитренко.
- Думаю ви не маєте на мене образ?
- Як ви тут опинились, - стурбовано сказала дівчина.
- Батько ваш сказав шукати вас тут.
- Він мене знає занадто добре. А зла я на вас не тримаю, ви цього не гідний.
- Чому ж ви так про мене?
- Негоже брехати дівчині, байдуже панянка вона чи звичайна дівчина з села. Це не вчинок джентльмена.
- Але ж я не брехав! Хіба я запевняв вас що я селянин чи що може не пан? Ви самі склали про мене хибне враження…
- На ваших хибних вчинках, - перебила Анна.
- Як можу виправити своє становище? Не хочу щоб ви про мене погано думали
- А хто казав що я про вас думаю?
- Ну ось – ви знову чуєте те чого я не казав.
- Не робіть свою яму ще глибшою, пане Дмитренко.
Юнак усміхнувся:
- Не буду.
Віктор був симпатичним парубком – високим, світлочубим з світлими блакитними очима і персиковими губами. Батько його був шляхтичом, який втратив все через зміну порядків в Речі Посполитій. Проте, шляхетне походження дозволило йому одружитись з панною Ярославою Велегорською, рідною сестрою того самого орендаря сім’ї Вернидубів. Хоч подружжя і було щасливим деякий час, і брат панни Ярослави допомагав їм, відсутність хорошої та відповідної статусу роботи для батька сімейства заганяло смію у все більші борги. А одного дня сталась трагедія - вогонь від незагашеної свічки перекинувся на штору і почалась пожежа. В тому вогні ніхто не врятувався – ні слуги, ні батьки Віктора. В той час дванадцятирічний Віктор вчився у пансіонаті, тому залишився живим. Опікуватися над ним зголосився дядько, але ніколи не приїздив його провідувати, та й до себе не кликав. Пан Велегорський був ще тим відлюдником, хоча і хорошим господарем і вмілим банкіром. Після навчання в елітних пансіонатах і престижних коледжах, Віктор працював у типографії, банку і навіть бухгалтером у однієї сім’ї. Вістка про смерть дядька прийшла до нього раптово, як і колись про смерть батьків. Віктор бачив дядька двічі в житті, і обидва рази – в дитинстві, тому по прибуттю в особняк, Віктор з непідробною цікавістю розглядав картини, гобелени, статуетки і навіть кухонний гарнітур, не усвідомлюючи до кінця що тепер це все його. Друзів Віктор вмів заводити легко, не ділячи їх на панів та панянок. Дівчата не зовсім цікавились парубком. Адже хоч він і мав заможного рідного дядька, проте заробляв сам, навіть хороша освіта не додавала в очах панянок шарму Віктору. Він не вирізнявся серед інших джентльменів, а деяким навіть програвав у красі, багатстві і популярності. Та він цим не журився. Обраницею хотів би мати просту не дворянську дівчину. Щоб вона не була привикла до всіх цих розкошів, які так високо цінять у світі. Та все ж, як вихованець престижних шкіл, Віктор одразу здогадався що Анна дворянка, при першій зустрічі, навіть ще до того як вона заговорила. Дівчина прекрасно трималась у сідлі, мала довгі пальці і вишукані манери, проте, Анна на диво, поводила і розмовляла себе дуже легко і природньо, немов він розмовляв з літнім вітерцем. В той день, коли вони вперше зустрілись, Віктор ще довго вдивлявся в її силует, доки той не зник між деревами на горизонті. Він одразу зрозумів, що більше ніколи не зустріне когось такого як вона.
***
Літо почалось раптово, здавалось, що тільки вчора ще був прохолодний весняний вечір, а сьогодні вже душно від спекотного дня. Анна вирішила, як зазвичай, прогулятися верхи на коні лісом. Цей ліс вона любила, як і все тут. Вітер розвівав її кучері, що повипадали з коси, а щоки були рум’яними від свіжого лісового повітря і сонечка, яке раз за разом виглядало між високих дерев. Раптом, Анна почула що хтось наближається на коні і зраділа, бо вже тиждень чекала на лист від старшої сестри. Та це не був посильний.
- Добрий день, пані Анно, - з усмішкою сказав Віктор.
- Добрий день, пане Дмитренко, - сухо відповіла Анна.
- Не вважайте за грубість, але попрошу називати мене пан Віктор, не думаю що аж настільки старший вас.
- Мені 24.
- Мені 27. Чудово, то домовились?
- Чому б і ні. Ви куди прямуєте?
- До батька вашого, маю деякі питання.
- Батько від’їхав у місто, буде ввечері.
- Дуже прикро. Можливо, я можу розраховувати на вашу компанію?
Анна хотіла прогулятись лісом і повернутись додому щоб допомогти матері з рахунками з банку, але вона так це не любила. Тому трішки помовчавши, Анна сказала
- Ви знали що в цьому лісі є джерело? Там дуже гарно.
- З радістю би глянув на нього.
Вони прив’язали своїх коней і пішли до джерела. Спочатку розмова не в’язалася, але як тільки Анна промовилась що ніколи б не погодилась на товариство молодого чоловіка сам на сам у лісі, як би не допомога мамі з рахунками, Віктор ніби ожив. Він починав пояснювати наскільки рахівництво цікава справа, що без неї ніхто б не зміг звести все докупи. А ще розповідав шалені історії з часів коли він допомагав одній сім’ї з рахунками. Це не могло не насмішити Анну, настільки він захоплено і з радістю розповідав про те, що вона терпіти не може.
- Ви думаєте я смішний? Чи може зануда?
- Ситуація смішна, не ви, - хіхікаючи відповіла Анна.
- Це те, чим я заробляв на життя в місті. Невже у вас не має того, про що ви можете говорити годинами?
- Чому ж нема? Є… це…, - дівчина задумалась, насправді вона багато чим цікавилась і багато що робила, але говорити про щось так натхненно вона б не змогла, - моє життя.
- Життя?
- Так, я дуже люблю своє життя, своїх батьків і свою… свободу. Так, я люблю свою свободу.
- Пані Анно, хоча я і не мав честі знати багато панянок, але ви без сумніву найцікавіша з них. Ви живете дуже легко, ніби нічим не обтяжені, хоча займаєтесь майже всім що можна, певне і на вечорниці ходите і чоловічі серця колекціонуєте.
- Що ж ви, почали так добре мене хвалити, а потім…, - дівчина відвела погляд на дорогу по якій йшла.
- Що потім?, - Віктор нахилився до дівчини, заглядаючи їй в очі.
- А потім прирівняли мене до тих нерозсудливих дівиць що тільки й знають як фліртувати з молодиками і виходити заміж «у відповідному віці за відповідних кандидатів».
Хлопець відслонився і випрямився, потім підняв голову вверх і сказав.
- Я зовсім не це мав на увазі. Я всього-на-всього хотів сказати що ви гарна.
Решту дороги до джерела вони мовчали. Він через ніяковість і те що його неправильно зрозуміли, а вона від того що її назвали гарною, і вперше за все життя, вона відчувала щирість цих слів, і це їй сподобалось.
- Ось і джерельце. Наш садівник Степан облаштував тут місце для відпочинку, ось, гляньте, яка лавочка зі столиком, а тут, годівничка для пташок, а тут…, - Анна жваво, по-дитячому описувала все що бачили очі, Віктор вже навіть і не слухав, бо вдався в спогади. Йому пригадалось дитинство і ставок біля будинку, де батько кожних вихідних ловив рибу.
- Тут дуже гарно, дякую що показали це місце. Якщо не заперечуєте, я буду сюди навідуватись.
- Що ж ви дозволу просите, це ж природа, вона нікому не належить.
- Ви праві. Ця природа, цей ліс, і ви… Тут справді дуже гарно.
- Чим ви займаєтесь окрім того, що косите на межі, - Анна присіла на лавку і жестом запросила співрозмовника сісти.
Віктор засміявся.
- Поки що намагаюсь зрозуміти як працювали маєтки дядька. Вчора їздив до нотаріуса і в банк, сьогодні хотів поради у вашого батька.
- Що ж ви, зовсім не відпочиваєте?
- Ні, не відпочиваю, але маю надію, що колись зможу.
- Завтра свято, велике, ніхто працювати не буде, а сім’я Семеренків влаштовує обідній прийом. Якщо будете мати бажання, можете навідатись, вони раді всім, особливо новим обличчям.
- А ви там будете?
- Буду, це мій обов’язок як доньки пана Вернидуба.
- Думаю, я знайду час.

***

Віктор не шукав час для відвідання прийому, і не відкладав справи, він просто нічого не планував і одразу прийняв рішення піти як тільки Анна запропонувала. Семиренки були теж орендарями Вернидубів, але більш могутнішими і впливовішими ніж будь-хто інший. Вони мали неодружену доньку, заради якої і влаштовували прийоми. Олеся Семиренко була досить вродлива, але дуже перебірлива, в цьому її батьки бачили велику проблему, але не вона.
Прийом був, як завжди - на найкращому рівні. Віктор прибув тоді вчасно, не запізнившись і на хвилину. До приходу Анни, він вже встиг познайомитись з усіма гостями, а з деякими вкласти усні домовленості щодо справ і сусідства. Анна прибула коли вже гості потомились і розходились по екіпажах.
- Панночко, ви дуже запізнились, - сказав Віктор як тільки побачив її.
- Я сказала що буду на прийомі, але не сказала коли, -Анна взяла попід лікоть юнака і відвела в сторону, - бачите в чому справа, зараз всі старші пани з панянками роз’їдуться, а молоді особи залишаться і буде бал.
- Звідки у вас така інформація?
- Я тут живу з народження і знаю всіх і все. Олеся Семиренко, донька власника, дуже любить ті бали, але батько дозволяє тільки після офіційного обіденного прийому. Так ось.
Анна була права, коли з гостей залишились тільки молоді, всіх попросили пройти в бальний зал, де всіх вже чекали музиканти.
Почала грати музика, тут були і народні танці, і вишукані європейські. На п’ятий танець, Віктор вже видихнувся, тому вирішив вийти на вулицю.
- Добрий вечір, пане… ем?
- Дмитренко, Віктор.
- Дуже приємно, я Олеся Семиренко, - дівчина протягнула свою біленьку ручку щоб хлопець її поцілував, проте Віктор ніжно її стиснув не цілуючи.
- Як вам у нас?
- Чудово, гарна музика.
- Я не про вечір, а про хутір. З багатьма вже знайомі? Мій батько має дуже багато зв’язків, можете спокійно звертатись до нього.
- Дуже дякую за вашу доброту, - Віктор не мав бажання розмовляти з дівчиною, але вона продовжила.
- Анна…
Віктор підняв очі
- Анна, - повторила дівчина, - ви прийшли окремо, але вечір ввесь ви біля неї.
Віктор невимушено усміхнувся.
- Якщо ви хочете мене щось запитати, то не тягніть.
- Ви прямолінійний, як і більшість чоловіків. Не дивно. Отже, - видихнула дівчина,- вам симпатизує Анна, чи вам бракує знайомих панночок щоб танцювати ще з кимось окрім неї?
- Я танцюватиму тільки з нею. Дякую за вашу увагу до моєї скромної особи, проте, я так вирішив.
Олеся відвела погляд на вечірнє небо
- Все що я хочу вам сказати, це не ображайте її, гаразд?
Віктор здивувався.
- Вона хороша дівчина, - продовжила Олеся, - хоча може здаватись що життя в неї легке, та це не так. Мати в неї хвора, скоро помре, швидше за все. У оточені її вважають, вибачте за відвертість, зарозумілою і дивачкою. Для багатьох тут дивно, що вона сьогодні прийшла. Анна виглядає дуже розквітлою сьогодні.- Олеся усміхнулась і повернулась до хлопця,- її любимі квіти – соняхи, але я цього не казала.
Дівчина усміхнулась і попрямувала назад до відчинених дверей, що вели в зал. Віктор ще пару хвилин постояв оповитий думками, а тоді також повернувся в зал.
- Чудесний вечір, давно я так не веселилась, - сказала Анна до Віктора, чекаючи коли по неї приїде карета.
- Казали, що ви не ходите на прийоми.
- Хто б це не казав це правда. Я не те що їх не люблю, тільки от…
- То навіщо ви покликали мене?
- А з ким я б тоді танцювала?, - намагаючись сховати розпач за посмішкою відповіла Анна.
- А давайте ходити на всі бали і прийоми що нам підвернуться?
- Але ж у вас робота.
- Відвідувати бали це також робота.
Юний пан дотримався свого слова і водив Анну на всі бали які тільки були відповідними по статусу і часу. Після одного з таких, чекаючи на екіпаж коли вже всі роз’їхались, Віктор запитав.
- Ви мені вірите, Анно?
- Ви про що, - усміхнулась дівчина.
- Ви вірите моїм словам, моїм вчинкам і обіцянкам?
- Дайте подумати. Як би це питання прозвучало місяців з два назад я б відповіла що ні, але зараз… Певне, так, вірю. Та ви щось такий серйозний зараз, як можна бути серйозним після балу?
- Я мушу їхати, Анно. Не знаю коли повернусь. Частка дядька в австрійському банку змушує мене бути присутнім у Відні.
- Ну я вам вірю що це так, - намагалась все ще посміхатись дівчина, розуміючи що це веде до припинення спілкування.
- Я не знаю що робити, Анно, чи зможу я пережити розлуку з вами. Я закоханий у вас, і напевно кохання це моє на віки. Я б вже одружився з вами, тільки щоб ви не дістались іншому, якомусь пану який має більше золота, більш начитаний, і який не любитиме рахівництво як ви. Анно, ви така прекрасна і багатогранна, що навіть на балах я танцюю тільки з вами, бо боюсь, що вашу красу побачить ще хтось. Мені страшно їхати, розуміючи, що для вас я всього-на-всього хороший друг, і ваше серце не заповнене мною, хоча моє давно вже ваше.
- Ви мені пропонуєте шлюб?
- Ви ж не погодитесь.
- Ні, не погоджусь. Але не через те що ви мені чужий і я про вас не думаю. В суспільстві вже давно нас одружили, я ж тільки з вами і проводжу час. Чи ви думаєте що мене не кликали до вальсу джентльмени поки ви відлучались? Я їм всім відмовляла. І відмовлятиму поки ви будете у від’їзді. А одружуватись з вами я не буду, принаймні зараз, бо вами керує страх а не кохання. Вам страшно що хтось мене забере, ніби я річ, ніби я не маю своєї думки і тільки мрію вийти заміж за чоловіка з відповідним статусом. Давайте зробимо так., - Анна взяла Віктора за обидві руки і глянула йому прямо в очі, - ви мені вірите? Скажіть чи ВИ мені вірите, бо я вам вірю.
- Так, я вам вірю, - тихо але впевнено відповів Віктор.
- Тоді, покладаючись на вашу довіру, я вам даю слово, що чекатиму вас з поїздки, обіцяю що не даватиму нікому свого серця і нікого не триматиму за руки як оце зараз вас. І коли ви приїдете, тоді, і тільки тоді ви запропонуєте мені руку і серце, коли вже не боятиметеся що мене хтось вкраде, і наші думки та почуття будуть провірені відстанню. А я чекатиму від вас листів, бажано довгих і наповнених такими словами якими ви мені перше освідчувались.
- Дозвольте вас обійняти.
Анна пригорнулась до Віктора.
- Я одразу зрозумів, що ніде більше не знайду такої як ви, моє серденько.
- А ви ще хотіли шукати?! – сильніше притискаючись до хлопця сказала Анна.
- Звісно ні, моя голубко, звісно ж ні.
Простояли вони в обнімку так довго, аж поки кучер з карети почав театрально кашляти, натякаючи що вже пора їхати.
Наступного дня до Григорія Вернидуба прийшов Віктор і розповів все як на духу – про те що кохає, про те що їде і про те що вони дали обіцянку одне одному. Григорій був радий, бо хоч і Віктор Дмитренко не був таким заможним як би то хотілось, але він був дуже тямущим хлопцем і робив його доньку щасливою.
Хоч і Віктор повірив словам коханої, проте вирішив перед від’їздом залишити щось, щоб Анна про нього пам’ятала кожен день. Тому засадив частину саду соняхами.
- Що ж ти це тут хазяйнуєш! Ще не одружені, а ти вже порядки наводиш, - сказала з кпинами Анна.
- Батько твій дозволив, і квіти посадити і заміж тебе взяти.
- Хоча б вдав що думає, заради пристойності!
- Це ж твої любимі? Соняхи, правильно ж?
- Так, вони як маленькі сонечка і тягнуться до нього. Я ще як була мала то тато їх з Мексики купив і засадив поле від будинку і аж до того дерева.
- Ці звідти ж – з Мексики. Підійди ближче, - поросив хлопець дівчину. Вона підійшла і він її приобняв лівою рукою, правою показуючи на захід.- бачиш ооось там – Відень, ну, приблизно там, коли соняхи будуть дивитись в той бік, значить я про тебе думаю.
- Це ж вони тільки при заході сонця туди дивитимуться, це ж що виходить - ти про мене думати будеш тільки ввечері?
- В день я сумувати буду, а ввечері думати.
- Ти диви, як вуж! Викрутиться з любої ситуації.
Потім до вечора вони пили чай на веранді з батьками Анни.
- Хороший парубок, цей Віктор. Я ж вже думала що помру так і не побачивши доньку в весільному. – з трепетом в серці сказала панні Анастасія.
- Не говори так, серденько, ти ще внуків побачиш.
- Грицю, хіба що від старших.
Пані Анастасія Вернидуб померла через тиждень після від’їзду Віктора. Той усіма словами намагався заспокоїти Анну своїми листами, але для горя повинен бути час, як і для радості. Через місяць Анна прислала першого листа, в якому розповідала про те як зараз на хуторі, що Олеся Семиренко заручилась і те що дуже сумує за матір’ю.
Для Віктора, всього у справах, листи від Анни приходили дуже швидко, але не для неї. Підкошена горем за матір’ю і днями схожими один на один, Анна чекала листи від коханого, перечитуючи старі по декілька раз. Кожного разу її серце тануло від слів, що написав коханий. Вечорами вона уявляла як він це говорить в живу їй, а потім пригортає до себе і цілує. Навіть соняшники не тішили її. Одного дня, дівчина зрозуміла що не пам’ятає що вона робила цілими днями до того як зустріла Віктора.
А у Віктора почалося нове життя.
***

Після отримання спадку, суспільство вже не ставилось до Віктора так нейтрально як колись. Тепер він власник маєтності в плодючому краї, акціонер декількох австрійських і не тільки компаній, а ще до того всього – не одружений юнак. Джентльмени ставились до нього з повагою і приглядаючись до його гаманця, дами ж з цікавістю розглядали його статуру і весело перешіптувались про його статки.
Віктор поринув у новий світ – досі невідомий йому. Вишукані прийоми, куди, спочатку, він ходив тільки заради хороших знайомств, згодом стали частиною його життя більше ніж самі справи через які він приїхав до Відня.
- Хто б міг подумати, що гроші відкривають стільки дверей! – сказав тихо Віктор, спостерігаючи за музикантами, яких найняли для цього світського прийому.
- Ви ніби вчора народились! – почувся голос позаду.
Це була Лаура Лідл – донька вельми шанованого у суспільстві Герберта Лідла. Її матір, українка, у свій час спромоглася вийти заміж за австрійця і подарувати своїм дітям чудові українські гени – світлі очі і міцний характер. Та, Лаура взяла від обох батьків тільки найкраще – від матері сильну вдачу, красу і розум, а від батька – статус і гроші.
- Добрий вечір, пані Лідл.
Віктор знав яку форму звертання потрібно було вживати, але ці «фроляйн», «гер», «фрау» вганяли його у велику журбу, чомусь. Тому, будучи українцем і користуючись прихильністю нових знайомих, Віктор продовжував звертатись до всіх у тих формах, які він використовував на Батьківщині.
- Ви вже дорослий джентльмен і тільки зараз зрозуміли головну ідею нашого світу – гроші правлять балом.
- Так я знав, але не думав що колись відчую це на своїй особистій шкурі. Або я все життя був великим сліпцем, або світ настільки псується, що я не встигаю за його темпами саморуйнації.
- Не будьте таким жахливим занудою, давайте краще я вас познайомлю ось з тими цікавими і впливовими людьми.
Віктор сподобався Лаурі не одразу. Він їй здавався занадто не серйозним, проте, коли панянка дізналась про нього більше, то одразу ж придумала надійний план по завоюванню його уваги а потім, цілком можливо, і серця.
План і справді працював. Знайомства з правильними і дуже корисними людьми, досить дієві поради і консультації з помічниками пані Лідл, не тільки дали змогу вникнути у стан справ, а ще й принесли непоганий прибуток для Віктора Дмитренка. Лаура завжди була поруч, як друг і помічник. Згодом Віктор так звик до неї, що почав втрачати пильність.
- Ви коли-небудь думали про шлюб? – запитала Лаура, яка сиділа на дивані біля Віктора.
- Так, думав. – хлопець згадав про Анну, про її ласкаві безневинні очі і ніжну лінію губ.
- Ну, я не хочу про неї чути, - різко сказала Лаура не даючи шанс Віктору сказати хоч слово. – Думаю, ви знаєте що я щира дівчина, тому прямо скажу: ми з вами чудова пара. Тільки от послухайте – ми ідеально підходимо з вами по віку, не по статках, але я переконаю батька. Я вам дуже була корисна, і принесу ще більше користі будучи вашою дружиною. В мене немає тих дурних звичок панянок – я не люблю вино а на бали ходила тільки через вас. Також, я приваблива і скромна, в мене є розум і я люблю рахівництво як і ви…
- «Рахівництво»… - тихо сказав Віктор і усміхнувся, пригадуючи як Анна не любить цю справу. – Я занадто затримався у Відні. Завтра, ні, сьогодні ж потрібно закінчити всі справи і повертатись. Я занадто довго тут пробув.
- Що ви таке верзете?! Якщо ви не зауважили, то я вам тут зізнаюсь у почуттях!
- Хіба? Я думав ви укладаєте зі мною договір, черговий договір. Ви перелічили всі переваги, надали аргументи, але Лауро, кохання це не договір купівлі-продажу. Хіба я схожий на холодного і прорахованого чоловіка? Ви надзвичайна жінка з чудовими якостями але…
- Ви кохаєте іншу?
- Так.
- Невже вона така дурепа, що відпустила вас у велике місто. Тільки не кажіть що вона вас чекала весь цей час.
- Я дуже сподіваюся на це, адже я великий бовдур і вона могла зустріти іншого, - Віктор повинен був пропустити попри вуха те що Анну назвали дурепою, але не зміг, - і вона не дурепа, а от я дурень - це точно. Знаєте що вас відрізняє від Анни, - хлопець вимовив це ім’я із затримкою, адже раніше в його розмові з Лаурою це ім’я ніколи не звучало, - ви говорите про вдалий шлюб, а вона від цього тікає. Ви наводите мені безліч правильних фактів, а вона нічого не казала, бо моє серце вибрало її мовчки, без «якби» і «але». Я її дуже кохаю, і напевне, я не достойний цього адже про неї я вам говорю вперше, хоча варто було б набагато швидше – це багато б чого прояснило у наших з вами стосунках і цієї розмови не було б.
Лаура розсміялась.
- Знала б я про вашу Анну, то ця розмова прозвучала б набагато швидше. Невже ви наївно думали, що моя допомога вам чиста і безвідплатна? Я хоч і молода, проте, я фроляйн Лідл, і не потерплю бути у програші. З наслідками будете боротись ще довго.
Віктор усвідомлював всю небезпеку яку несла його розмова з пані Лідл, адже в її руках була велика влада, тільки за рахунок її зв’язків. Та, це все не хвилювало Віктора так, як хвилювало повернення. Його не було вдома вісім місяців. Він картав себе за те що надсилав замало листів і за те що так затримався. Віктор боявся, і цей страх могла розвіяти тільки Анна.

***

Весняна погода ніколи не подобалась Анні, хоча, саме весною все і розквітало, оживало і запахи крутили голову. Не любила Анна весну за її невизначеність – день можуть бути дощі і холодний вітер, наступного – сонце і спека. Анна любила визначеність.
- Доцю, а що там Віктор, писав коли приїде?
- Ні, батьку. Останнього листа від нього я отримала більше двох тижнів назад, і там він писав про нові знайомства і те що мусить затриматись ще на трішки, - хоча і Анна старалась говорити весело і невимушено, проте батько відчував занепокоєння доньки, тому відвів її у садок, під ту саму яблуню.
- Ти не шкодуєш, що відпустила його у Відень.
- Чи змогла б я його зупинити? Справи були термінові…
- Доню, Віктор має довірених людей, які служили ще його дядьку. Декілька є і у Відні. Не думаю що це було б великою проблемою довірити свої справи перевіреним людям.
- Батьку…, - Анна підняла погляд вверх і швидко примружилась від сонячного проміння, яке визирало з-під гілок дерев.
- Це на краще, все ж, -відповів Григорій, вкладаючи в свої слова багатозначність, встав і попрямував до будинку.
Чи боліло Анні від невизначеності? – так. Вона шкодувала що відпустила і не шкодувала одночасно. Бачивши з малечку як тато трудиться і розуміючи як важливо для людини мати свою справу і бути на своєму місці, Анна не хотіла ставати на шляху Віктора. Це його життя, з його шляхами, але хотілось би і побути трішки гордою і обуритись, але Анна не дозволяла собі цього. Тільки чекала. Чекала або його з Відня, або останнього листа… листа в якому б він попрощався назавжди. І такий лист прийшов. В ньому Віктор коротко вибачився, а потім написав що відстань розставила все на свої місця, і те що він називав «коханням» виявилось легким захопленням. «Як же очікувано. Боляче, але очікувано. На що я чекала? На те що в світі мало достойних дівиць, чи на те що я така особлива?». Коли сльози висохли, а шум в голові зник, Анна почала роздумувати. Не побачивши цього одразу, але було декілька деталей що давали сумніви. Перше – це те, що лист друкований а не рукописний, які Віктор присилав. До того ж, у листах він не назвав її ні разу по імені, а конверт в якому був лист мав досить цікаву емблему, з мовою схожою на німецьку. «Напевне я божеволію, і шукаю причини не вірити в своє горе. Надрукований лист - бо немає більше потреби витрачати час на рукопис, а називати по імені ту, яку ти не кохаєш – вже недоцільно. А конверт? - Перший, що під руку потрапив. Я таки сходжу з розуму і мені потрібне повітря».
День був сонячним, нахабно сонячним, адже, Анні хотілось щоб падав дощ, як у тих книгах, що вона читала. Там де біль, розлука і втрачене кохання, там і погана погода. Проте, її життя – це життя, а не сторінка в романі. Переодягнувшись в наряд для верхової їзди, Анна наказала підготувати свого улюбленця – коня Альберта. Вона направилась до того самого джерельця в лісі. За тих вісім місяців вона ні разу там не була, бо боялась що журба за Віктором там посилиться. Дерева вже встигли пустити бруньки, а деякі вже зацвіли. «Для природи немає часу журби» - подумалось дівчині. Думки про сезонність і силу природи трішки відволікли її від печалі. Анна вирішила до самого джерела триматись на коні, адже, там зробили стежку достатню для такої поїздки а не тільки для пішої прогулянки.
Біля джерела хтось сидів. Зі спини він виглядав кремезним чоловіком, і дівчину на мить оповив страх. Вона сама, хоча і на коні, але чоловік незнайомий, а волоцюги іноді блукають в цих краях, сподіваючись на якусь роботу чи на кусень хліба. Та потім чоловік обернувся на звуки від копит коня. Це був Віктор. Анна злізла з коня і завмерла, міцно тримаючи повідок. Їй здавалось, що це якийсь жарт, і коли цей чоловік підійде ближче, вона з полегшенням усвідомить, що це незнайомець, який на хвилинку здався їй дуже знайомим.
- Невже я бачу його обличчя всюди! – сказала дівчина, за секунду зрозумівши, що сказала це вголос.
- Це я, Анно. Це я – Віктор.
Анна не знала що робити. Тікати, чи залишитись. Чи може запитати його все те, що вона б хотіла запитати. Але вона просто стояла. Він підійшов і взяв її за руку та ніжно стиснув.
- Я такий бовдур… Анно, я такий бевзь!
- Ти хіба не у Відні? – Анна повільно повернула голову і забрала руку, яка вже встигла нанизати на себе мільйон голочок від дотику Віктора.
- Я приїхав, владнав все і приїхав, вибач, що не написав про приїзд, хотів зібратись з думками і тоді навідатись до вас.
- Так ти ж заручений. Чи не склалось?
- Ти про що? Кохана? Я повернувся до тебе. З тобою в мене заручини.
- Невже я така наївна? Невже я виглядаю як та, об яку можна витерти ноги, якій можна брехати? – Анна вирішила що заручини Віктора з австрійською пані не склались, і він приїхав сюди до неї тільки через те, що вважав її запасним варіантом.
- Що ти за дурниці верзеш?! Хто тобі за мене таке наговорив, хто поставив під сумнів мої почуття і мою честь?
- Так ти ж самий і повідомив мені це листом.
- Яким ще листом? – обуренню Віктора не було меж. Він прийшов на це місце щоб зібрати всі думки до купи, підготувати слова вибачення за довгу відсутність, але ця розмова виходила за межі його логіки.
Анна повернулась до коня і дістала з сумки лист, літери якого вже були трішки розмиті. Віктор прийнявся читати його. Це була Лаура, він впізнав її стиль написання, хоча, віддаючи дань її уважності, моментами вона змогла скопіювати стиль Віктора – довгі речення зі вставними словами, великі відступи абзаців і відсутність нумерації сторінок.
- Яка це маячня. Хіба б я зміг покохати когось крім тебе?
- Тобто ти не знаєш цю фроляйн Лідл?
- Знаю. Це вона написала цей лист.
- Яке безумство і наглість, так майстерно викручуватись!
- Але ж я тобі не брешу! Ніколи не брехав і не буду!
- Твої слова, Вікторе, як мед, але боятись мені потрібно бджіл. Якщо цей лист фальшивка, і немає нічого спільного з правдою, то чому ти повернувся так пізно? Чому тобі знадобилось більше ніж пів року щоб розібратись зі справами. Чому твої листи приходили все рідше і слів в собі мали все менше? Можливо тому, що твоя увага перейшла на нову особу, чи осіб?
- Анно… - хлопець похитав головою, намагаючись підібрати таке слово, яке б показувало всю його щирість і розкаяння, та такого слова не існувало. Тут і тисяча слів би не допомогла, тому він вирішив поставити все на кін і зробити це. Він її поцілував. Цей поцілунок був солодко-гірким, Анна спочатку пручалась, але Віктор не хотів відпускати її з своїх обіймів, тому дівчина здалась на поталу своєму супротивнику. Дівчина відчувала всю силу цього чоловіка, і те, як ніжно він її цілує, притискаючи до себе все більше. І все стало не важливим – ні сварки, ні образи.
- Хіба, моє золотце, моя пташко, я міг би цілувати когось ось так, як би не кохав всім серцем? – відпускаючи з обіймів сказав Віктор.
- Хіба я зможу тепер сумніватись у твоїй щирості, мій коханий?...
Категорія: Східноєвропейська література XVII ст Східноєвропейська література XVII ст, Історичні романи, Любовні романи, Література XIX ст. : романтизм і реалізм | Додав: yanata
Переглядів: 746 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Панянка Анна
Завантаження...