menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.02.2020 в 16:20
Фанф прочитано: 736 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 2 відгуки
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Поки ти помирала, я жила


09.02.2020, 16:20
   Дощ стукав у вікна, шукаючи тих, хто знайде прихисток навіть для нього. Але люди тільки непривітно спускали фіранки або невиразним поглядом дивилися на краплі, що котилися по склу. Нарешті, бажане знайшлося: одна темноволоса дівчина, не дивлячись на негоду, відчинила вікно й висунулася, жадібно дихаючи свіжим дощовим повітрям та примружившись, наче той кіт із салом. Одначе, щастя панувало недовго: незабаром у скромній квартирі почали лунати обурені крики:
 
— Джонсі! Ти зовсім з глузду з'їхала!? Ще не оговталася, а вже таке виробляєш. Зовсім себе не бережеш! - останні слова заглушив скрип вікна, яке саме зачиняла мокра Джоанна. Вона винувато посміхнулася, притулившись спиною до опущених поспіхом фіранок, немов пустотлива дитина, що не хоче викривати свою витівку перед дорослими.
 
— Мені це ні до чого, адже ти бережеш мене за двох, — Джонсі тихо захихотіла та потріпала подругу за щоку. Білявка, надувшись, зникла в коридорі, і за мить повернулася з рушником.
 
— Дурненька Джонсі, — бубніла Сью та витирала ще дужче потемніле від води неслухняне волосся.
 
Якщо так подумати, справді багато чого Сью робила за них обох. Ні, господарювання вони ділили порівну(хоча білява порається краще). Справа в іншому — більш... Духовному. Коли не було настрою — Сью завжди знала, як пожартувати і чим розвеселити. Багато чого звалилося? — «Не хвилюйся, мишенятко, у тебе все вийде, треба тільки вірити в себе». Немає віри в себе? — «Не нервуйся, серденько, головне, що я вірю». Надія розбилась на крихітні уламки? Сью завжди прибере їх швидше, ніж Джонсі встигне добряче порізатися, і подарує нову. Картинка кращого майбутнього ніяк не складалася в голові - і тут Сью поспішає на допомогу зі своїми невимовно прекрасними фантазіями. Навіть коли Джоанна помирала, Сью жила за двох. Кожного разу, відкриваючи двері у кімнату, де, здавалося, навіть повітря було хворобливим, вона широко посміхалася і приносила нові цікаві історії, а ще незбагненне тепло. Хоча не раз темноволосій приходилося вловлювати тихі ридання у сусідній кімнаті. Сью була неймовірно сильною. Джоанна після хвороби теж багато чого навчилася. Однак, білявка навпаки потускніла, як зазвичай стирається яскравий малюнок на іграшці. Здається, вона стомилася робити все за двох. Але головний мінус її характеру — вважати себе роботом з нескінченним запасом енергії. І Джонсі збиралася його виправити, на цей раз узявши все у свої руки.

— Сьюді, скажи...
 
— Що?
 
— ...Дивитись на те, як помирає кохана людина, дуже боляче? — очі дівчини трохи потускніли, і вона зробила маленький крок вперед. Вони дуже довго не розмовляли на серйозні теми, і білява на мить напружено завмерла.
 
— Так, — Сью спочатку розгубилася від такого питання, але все-таки змогла зібрати шматочки самоконтролю.
 
— А вірити в щасливий кінець за двох? — ще один крок назустріч.
 
— Так, — голос чомусь зробився хриплим.
 
— Скажи, Сьюді... Таке покарання за мій гріх? — Джонсі притулилася до дівчини і підняла її голову за підборіддя, великим пальцем обводячи покусані губи. — Спостерігати, як ти помираєш... Але я не хочу... — вона наблизилася, опаляючи чужу шкіру своїм диханням.
 
— Сонечко, що ти таке кажеш...
 
— Вибач, вибач будь ласка, що я змусила тебе відчувати щось настільки жахливе. Я навіть не підозрювала... Що це навіть гірше, ніж... — обірвавшись на півслові, «сонечко» нахилилося і ніжно притиснулося до м'яких вуст.
 
— Не кажи дурниць, усе це вже у минулому, — Сью відсторонилася й опустила очі, тулячи рушник до грудей.
 
— Ні, не все. Дещо залишилось незмінним. Твої почуття, це правда? — замість відповіді почувся сором'язливий вдих, і кивок. — Твої, та... Мої, — Джонсі підняла куточки рота і притягнула Сью до себе, зариваючись рукою у світле волосся. Вона вже одного разу ледве не втратила найцінніше через власну дурість, але тепер нікуди не відпустить. Нізащо.
 
— Чуєш? Не відпущу, — прошепотіла Джонсі над самим вушком.
 
— Не відпускай... — Сью сховала обличчя у ключицях Джоанни та стиснула її сорочку на лопатках. У відповідь відчула легке торкання до голови.
 
— Але, Джоанно, це все одно не звільняє тебе від твоїх бісових обов'язків! Посуд... Назбирався... — похмуро підвела очі, зараз же натикаючись на пильний погляд, і замовкла. Через кілька секунд їх губи знову зійшлися, на цей раз довше.
 
«Моїй Сью більше ніколи не доведеться робити щось за двох», — подумала Джонсі, гладячи м'яку щічку й спадаюче на неї пшеничне волосся.
Категорія: Л-ра кінця XIX - другої пол.XX ст.: модернізм Зарубіжна класика, Л-ра кінця XIX - другої пол.XX ст.: модернізм | Додав: Слов_яночка | Теги: О. Генрі «Останній листок»
Переглядів: 736 | Завантажень: 0 | Коментарі: 2 | Оцінка: 5.0/2
Ставлення автора до критики: Обережне
Всього коментарів: 2
Так мило і водночас зворушливо... Спасибі Вам за гарну роботу!

270
Як несподівано і приємно, дякую вам за відгук!))
0
avatar
Поки ти помирала, я жила
Завантаження...