menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 02.12.2021 в 02:13
Фанф прочитано: 364 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Я тебе люблю


02.12.2021, 02:13
Кажуть, чим довше дивишся в дзеркало, тим менше впізнаєш себе. Мозок починає грати в злі ігри. Викривлює сприйняття. Та в мене, та в мене більш немає проблеми. Бо кожен раз із дзеркала на мене дивишся ти. Я готова годинами сидіти навпроти нього. Розглядати, запам’ятовувати кожну рисочку на такому улюбленому обличчі. Це вже не боляче. Це вже не страшно. Я не гублю себе. Я поринаю. Мені приємно нарешті… нарешті я не сама. Так довго на тебе чекала й тепер можемо бути разом. Давай я розповім тобі все. Всю мою історію. Давай?
Усе в реальному світі було проти мене. Ніяких заслуг, перемог та навіть втрат. Я знала, що ніколи не зможу бути з тобою. Я знала, що ніколи не доведу собі це. Не стану краще. Ми не будемо рівними. Я так дивилась на тебе постійно мертвими очима. Казала про дружбу, але це все не те, усе що мене вбивало я чула кожного дня. Я знала, що ти краще. Це турбувало лиш мене. Що я можу зробити? Що я можу дати? Віддати? Нічого. Я лиш пуста. Якби могла, то життя поклала на цю любов. Для тебе я лиш та частина життя. Де залишаюсь я завжди. На дні моїх переживань.
Я завжди мріяла про шанс. Довести. Врятувати. Тебе. Себе. А могла просто сказати «я тебе люблю?»
Десять, десь десять років назад до мене прийшов він — Ефір. Так попросив його називати чи це я вирішила? Це було природньо. Мозок так сприймав і підібрав потрібний мені відповідник. Насправді це була істота з іншого світу. Безтілесна примара. Проєкція. Зі світу, що приєднаний до нашого.
Ефір сказав:
«Вашій планеті залишилось 10 років."
Ефір сказав:
«Трапиться глобальна катастрофа."
Ефір сказав:
«ВСІ ПОМРУТЬ."
«Ти тут, аби попередити мене? Я маю врятувати світ?»
«Ти нікого не врятуєш."
«Але тепер я знаю. Напевно, можна попередити події і врятувати хоч частину. З цими знаннями я зможу…"
«Всі загинуть. Я тут не для цього."
«Чому?»
«Наші світи пов’язані. Коли люди з вашого світу помирають, то їх душі направляються в наш. Душі безсмертні."
Він мовчав усього секунду. Він перервався. Подумала і я.
«Наш світ теж розвалюється. Наш світ вмирає. Та його можна врятувати. Ваш ні. Хочеш піти раніше? Тобі є для кого йти? Тобі є для кого підготувати новий дім? Хочеш? Підеш? Будеш рятувати?»
«Чому я?»
Тіло тремтіло.
«Не тільки ти. Ми рекрутуємо багатьох. А причин немає."
Я, нарешті, зможу довести тобі свої слова? Зможу зробити для тебе.
«Згодна."
«Добре. Готуйся до переправи."
Перше побачене мною системне сповіщення:
[Наявне тіло не витримає навантажень. Розпочинається підготовка нового.]
Для чого я живу? Для чого тут?
Не знаю, скільки реального часу зайняло переміщення, але коли за хвилину розплющила очі, то вже було в новому, незнайомому для мене світі.
Я була не сама. Мене оточувала купа людей. Та не настільки багато, як можна було очікувати від нашої багатомільярдної планети. Дехто вже розбились по групках, розмовляли між собою. Хтось тільки прокидався й дивився круглими очима на новий світ.
— Привіт, я М№И*+.
[Налаштування перекладача завершено]
До мене підійшов хлопець і подав руку, аби допомогти звестись на ноги. Я не пам’ятаю його ім’я. Я не пам’ятаю його лиця. Пам’ятаю теплі руки. Це все, що я могла сказати на його похованні, як капітан.
У повітрі знову з’явився Ефір.
«Зараз повідомленням вам прийде основна інструкція і випаде початкове спорядження."
«На цьому моя місія завершена. Усім вам пояснили, для чого ви тут. Усі знаєте, за що боротись. Про решту деталей зможете дізнатись, обстежуючи походу світ. Система підвантажить данні про нові знайдені вами предмети, живих істот і локації."
***
Ми об’єднались у команду. Самому би було важко зорієнтуватись і вижити. Багато хто вірив і у свою унікальність, та перші місяці показали зворотне. Не було й могил. Гори трупів. Гори людей без бажання жити. Без сил.
Нам пощастило. Моїй першій команді. Я нічого вже не пам’ятаю. Ми змогли виживати, боротись, ставати сильнішими. Прожити ці роки достойно.
Катастрофа за катастрофою, смерть за смертю, життя за життям. Усі вечори проведені разом, без сну та з міцним алкоголем, аби трохи забутись. Усі дні проведені разом. Кров уже засліпляла очі.
Катастрофа за катастрофою, потоки монстрів, людей, безумців.
Я ставала сильнішою. Я ставала старшою. Впевненішою за себе попередню. Я ставала живішою. Кожна чужа смерть надавала сенсу моєму життю. Кожна чужа смерть надавала сил йти далі.
Були моменти, у які я забувала про тебе й боролась за цей світ, немов рідний.
Були моменти, коли я жила сьогоднішнім днем.
Ця нова надбана мною сила надавала впевненості.
***
Пройшло 9 років і ми змогли дихати на повні груді. Я згадала тебе знов. Полюбила ще більше. Ця перемога була не тільки моєю, та вона була тільки для тебе.
Знову з’явився Ефір:
«Вітаю ви впорались. Тепер у цієї планети є майбутнє."
Це означало, що в наших рідних є майбутнє.
Люди плакали. Люди сміялись. Люди не знали.
[Статус оновлено: Новий герой Покараного світу.]
[Історія завершена]
Я вже добре знала як працює система.
«Подивитись історію Землі»
Хотіла перевірити як ти там, хоч так.
[До завершення історії Землі залишилось 9 991 рік]
«Чому?»
Серце завмирало і вилітало. Очі широко розчахнулись. Я стиснула меч у руці зі всієї сили.
[Корегую данні. Доповнюю данні. До завершення історії Землі залишилось 10 земних років. До завершення історії землі залишилось 9 991….]
Я не слухала далі.
«ЕФІРЕ!»
Я почала горлати довкола. Це переривало загальну радість. Хтось із членів моєї команди підійшов і почав мене заспокоювати. Посттравматичний синдром. На війні таке буває. Вони не знали.
«ВИХОДЬ! ВИХОДЬ НАВОЛОЧ!»
Він з’явився.
«В чому проблема?»
«Скільки нам чекати на наших близьких?»
«10 років."
«Як 10?»
Хтось втрутився в нашу перепалку.
«Ми ж тут уже 9."
«Так, так, ти щось переплутав."
Голоси долучались до розмови. Люди шуміли, усе ще переконані помилкою.
«10 людських років?»
«Так."
Відповідь Ефіра прорізала мені вуха. Усі вже зрозуміли, що проблема прихована в цьому уточнені.
«1 земний рік це…"
«…100 на нашій планеті."
Було тихо. Тихо, як посеред поля бою. Були тихо. Тихо, як коли ми ховали своїх товаришів. Було тихо. Тиша вбивала.
Люди були не готові таке прийняти. Вони чогось чекали. А отримали те, що отримали.
Прорізались перші голоси.
«БРЕХУН!»
«НАС ОБМАНУЛИ!»
«ЩО ТЕПЕР РОБИТИ!»
«Ніякого обману."
Спокійно продовжив Ефір.
«Я говорив при нашій першій зустрічі — душа безсмертна. Ви зможете їх дочекатись."
І ми чекали.
***
Знаєш, усе що я досі чітко пам’ятаю — твоє обличчя.
Ми остаточно оселились у цьому світу. Нам не залишили вибору. Ми розбрелись планетою. Ми ставали слабкішими. Ми ставали старішими. Ми втрачали впевненість. Ми втрачали життя. Кожна нова смерть нагадувала ціль нашої подорожі.
Я вмирала в середині, але тілом не змінювалась. Ми чекали на тебе.
Хтось із людей землі зміг знайти своє нове щастя тут. Зміг забути й почати жити далі.
А я все сиділа навпроти дзеркала.
Усе циклічно. І трагедії теж. Уся система життя. Ця планета переживала ще не одну катастрофу, війну, епідемії, геноциди. Я завжди було там. Я не дам цьому світу втратити шанс. Я не дам йому загинути. Ми дочекаємось на тебе.
***
Знаєш, безсмертна душа не означає безсмертне тіло. Ми не з самого початку дійшли цього. Далі духу було нікуди йти. Він залишався в цій системі й рано чи пізно перероджувався.
Знаєш, моя перша команда мертва. Були й інші. Були ті ж самі. Хтось повертався до мене спеціально. Тоді ми зрозуміли, що душа зберігає пам’ять. Вирішували й далі йти цим шляхом.
«Капітан, я вас не покину. Ми ще зможемо дочекатись своїх рідних."
Не пам’ятаю, хто це казав.
Такі фрази не надавали мені більше сенсу жити. Я все дивилась у перед і бачила там твоє майбутнє.
Знаєш, я ж чекаю твоєї смерті. Це питання мене переслідувало. Ти будеш зі мною лишень після загибелі Землі. Та це ж не моя вина. Я стараюсь зробити все, аби зустріти тебе тут знову.
Знаєш, я втомилась.
***
Роки склались і, нарешті, видали потрібне мені число.
Усі, хто залишився зі мною і мрією ще раз побачити близьких прийшов на місце, де колись з’явились ми. Ніхто не знав, як саме пройде переселення. Та це місце притягувало.
Я ще думала, що це не найкращий момент для вашого прибуття. Світ на грані нової трагедії. Постійні збройні набіги. Та я зможу захистити тебе. Наскільки сильною я стала. Я знаю.
Люди почали з’являтись. Уперше за багато років моє серце ожило. Ми всі ще боялись повірити власним очам. Ми боялись що зараз буде новий підступ. Прибудуть не всі.
Пролунав перший крик.
«Аааааа!"
Дівчина недалеко від мене зривала голос.
«Мамо!»
Скрикнула вона це й побігла до жінки середніх літ.
Я їх знаю?
За пару хвилин такі вигуки стали повсюдними. Людей було дуже багато. Всюди лунали повідомлення системи. Очікуючі почали розбрідатись. Усі шукали свою надію жити.
«Мій хлопчик ти так виріс."
«Я не кидав тебе. Чесно, чесно всі ці роки тільки про тебе й думав М:?*(%П."
Я не запам’ятовую імена, аби не забути твоє.
Ноги самі повели мене в гущу натовпу. Я розуміла марність таких дій. Та стояти на місці вже просто не могла. Очима шукала і від кожного схожого з тобою образу серце пропускало удари.
"№%:."
Щось знайоме.
"№%:."
Я як завжди не могла згадати та інстинктивно повернулась.
Це ж моє ім’я. Я забула своє ім’я. Але не людину, яка мені його викрикувала.
Твої очі такі живі. У них стільки подиву. Ти бігла з усіх ніг до мене, хоча фізична підготовка не давала пришвидшитись. Я би могла здолати цю відстань за секунду, та ноги вклякли. З усього розгону ти припала до мене. Раніше я би впала від такого удару. Та зараз могла витримати і встояти. Поки я думала про реальність подій і дивилась попереду, не розбираючи картинки ти плакала.
«Я думала ти померла!»
Так ось, що було джерелом твоїх сліз.
«Ні, я весь час була тут."
Я чекала на тебе.
«Всі ці 10 років?»
«Так."
«Наша планета загинула."
«Я знаю. Тому ми й опинились тут."
Ти витерла очі рукавом і вже дивилась на мене з посмішкою.
«Мені прийшло повідомлення від системи."
«Так. Привітання. Воно стандартне для всіх."
Це не те…
«Так. Виглядає дуже цікаво. Я очам повірити не можу."
«Нічого тут цікавого немає."
«Це для тебе. Я тут усього лиш кілька хвилин."
Ми пробирались через натовп.
«І знаєш, що це означає?»
Ти зовсім не змінилась.
«Це ісекай!»
Дихання перехопило. Це не правда. Це не чергова манхва чи новела.
«Це не ісекай. Ми тут просто перероджуємось."
«В чому я не права?»
У тому, що я ненавиджу цей світ. Тут не весело. Тут у мене було багато болю. Тут я просто чекала.
«Перестань робити висновки так скоро. Ти нічого не знаєш."
Твій погляд змінився.
«Он як ми заговорили. Очевидно ти знаєш."
Це все не те.
Не ці слова я для тебе готувала.
Я билась, як риба об лід. Невже за ці роки я все таки забула тебе справжню й пам’ятаю тільки образ? Що казати? Що робити?
Ти знову помінялась в обличчі. Тепер це було співчуття. Ти підійшла і взяла мої пошрамовані руки.
«Вибач. Я зрозуміла, що для тебе це означає."
Цих слів я так довго чекала. Від них потерпала й обомліла як ніколи до цього.
Ти знову мене обняла. Тепер настав час политись моїм сльозам. Я дивилась уперед і нічого не бачила. Пелена зі сліз починала застилати краєвид. Я звільнила одну руку лиш для того, аби покласти тобі на волосся.
«Дякую."
«Нема за що."
«Мені подобається твій меч."
«Мені теж."
«Та хіба це не попсово?»
«Але ж ефектно виглядає."
Нарешті, я знову можу дихати й жартувати.
«І все таки це…"
«Це ісекай."
Уже не було важко говорити. Хотілось це робити. Я знову починала думати критеріями «що цікавого можу розповісти» та «як влучніше пожартувати». Навіть зараз я вже знала, що сказати, аби тебе зачепити.
***
Усі роки, що були прожиті тут мною на одинці роздались вибухом у вухах. Ні. Це не вони. Я зарано розслабилась. Не могла все ніяк прийти в себе й зорієнтуватись, що відбувається. А люди починали розбігатись. Поки мій мозок був зайнятий жартами, термінал потрапив під обстріл.
Я знову дивилась на свої пусті пошрамовані руки. Де ти?
Роззиратись не допомагало. Зараз людей було забагато. Усі бігли в різнобій. Тебе могли збити й затоптати.
Спритність уже давно була прокачана на максимум. Мені не вартувало великих зусиль обнишпорювати поле, маневруючи поміж людей. Я нікого не рятую. Я бачу постріли. Як куля повільно летить ще в живу людину і пробігаю повз. Що б ти зараз про мене подумала? Скажеш, коли знову зустрінемось. Я розповім усе. Як мені було самотньо і важко. Як довго я чекала. Яким героєм стала. Скільки людей вбила.
Всюди кров і крики. Інші герої підтверджуючи своє звання почали нападати на противників і подавляти напад. А я не можу про таке й думати. Де ти?
«Прозріння» — вміння, яке я отримала після вбивства небесного дракона Гродніла. При його використанні витрачалась велика кількість мани та з моїми нинішніми показниками це не було проблемою. Я бігала й роззиралась довкола поки весь навколишній світ рухався в слоумо. Виловлюю в людях поряд твоє обличчя.
Якщо це вміння, не тільки це, ще тисячі інших такі потужні, чому ж тоді? Чому ж тоді це допомогло мені лиш у всіх дрібницях роздивитись як куля пробиває твоє серце наскрізь.
Я ж героїня цього світу, то це все не може бути правдою для мене.
Нарешті, нападники привернули мою увагу.
***
Я тримала холодне тіло у своїх пошрамованих руках. Знаю ти не вмерла назавжди. Ефір з’явився в повітрі.
«Навіщо зараз плакати? Вона повернеться. Переродиться."
«Де?»
Де мені її чекати?
«Тцтцтцтц."
Розумію неправильність поставленого мною запитання.
«Коли?»
«Це конфіденційна інформація."
«Ти би не з’являвся якби це було правдою."
Ефір посміхнувся.
«Через 1000 років."
Ще раз. Ох. Ще раз я не витримаю.
«Витримаєш, звісно, заради неї."
«Я не читаю твої думки."
Попередив він моє запитання.
«Все й так на обличчі написано."
Витримаю.
«В мене є для тебе подарунок. Вбий себе, якщо не хочеш із нею розставатись."
Після цих слів він зник.
***
У мене були лиш здогадки.
Я притисла тебе до себе закинувши твої руки за шию. Узяла меч обома руками. За лезо. До руків’я не дістаю.
Кров почала стікати по руках. Ще кілька шрамів. Та вони від тебе тому я їх вже обожнюю. Я посміхалась і почала втискати меч тобі в спину. Між ребрами. Рівно в серце. Крові майже не було.
Тепер моя черга.
***
Боляче не було. Тепер я могла триматись за руків’я. Після чого різким порухом вирвала меч із грудей. У моїх руках тепер є місце тільки для тебе.
«Я тебе люблю."
Це всі потрібні мені слова.
***
Я поринула в пітьму і відразу випливло сповіщення від системи.
[Бажаєте обрати тіло для регенерації?]
Мої здогадки виявились правильними. Перед моїми очами виплив список. Та я точно знала, хто мені потрібен.
***
Перше, що я побачила — моє мертве тіло.
Я забрала меч і автоматично перевірила стати. Усі уміння й характеристики були на місці.
Цікаво, це у всіх так чи тільки в мене?
Просто зараз я не могла збагнути, що саме дало такий результат. Та це й не важливо. Я переступила своє тіло. У мене ще багато роботи. Цей світ не має загинути за наступні 1000 років. Для тебе я його збережу.
***
Кажуть, чим довше дивишся в дзеркало, тим менше впізнаєш себе. Мозок починає грати в злі ігри. Викривлює сприйняття. Та в мене, та в мене більш немає з цим проблеми. Бо кожен раз із дзеркала на мене дивишся ти. Я готова годинами сидіти навпроти нього. Розглядати, запам’ятовувати кожну рисочку на такому улюбленому обличчі. Це вже не боляче. Це вже не страшно. Я не гублю себе. Я поринаю. Мені приємно нарешті… нарешті я не сама. Так довго на тебе чекала й тепер можемо бути разом. Давай я розповім тобі все. Всю мою історію. Давай.
Категорія: Ангст Попаданці, Драма, Дружба, Психологія, Філософія, Соулмейти, Даркфік, Ангст | Додав: PrettyFungus
Переглядів: 364 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Я тебе люблю
Завантаження...